Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Механізм правозастосування та його вплив на суспільство

3. Механізм правозастосування та його вплив на суспільство

Застосування норм права
за своїм обсягом є найоб’ємнішою ланкою в юридичному процесі. Воно спрямоване на
індивідуальне регулювання суспільних відносин.
Застосування являє собою опосередковану
форму реалізації норм права, яка суттєво і формально відрізняється від безпосередніх
форм: виконання, дотримання і використання.

Специфічні особливості цієї форми реалізації витікають з
функцій, які виконує правозастосування в правовому регулюванні. В процесі застосування
компетентні органи, недержавні організації і посадові особи реалізують відповідні норми права, які регулюють певні суспільні
відносини. В той же час головним призначенням застосування є забезпечення безпосередніх
форм реалізації норм права іншими суб’єктами права. Таким чином, правозастосування
продовжує, після нормотворчості, владний вплив держави на врегулювання суспільних відносин на індивідуальному рівні.

Правозастосуванняце здійснювана в процедурно-процесуальному порядку
владно-організуюча діяльність компетентних державних органів і посадових осіб, яка
полягає в індивідуалізації правових норм стосовно конкретних суб’єктів і конкретних
життєвих випадків в акті застосування норм права.

Іншими словами, застосування правових норм – це ухвалення на основі норм
права рішень у конкретних справах. З погляду формальної логіки це процес, який полягає
у підведенні конкретного життєвого випадку під загальну правову норму, а також ухвалення
на цій основі спеціального акта – акта застосування норм права.

Якщо дотримання, виконання і використання пов’язані з діями громадян, громадських
організацій, комерційних об’єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється
державними органами і посадовими особами, і тільки у певних ситуаціях – недержавними
чи громадськими організаціями. Громадяни не можуть бути суб’єктами застосування
норм права. У разі, якщо державний орган передає частину своїх повноважень окремим
фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні
особи, а як представники цього державного органу.

Застосування норм права має місце там, де адресати правових
норм не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов’язки без посередництва
компетентних органів чи посадових осіб.

Правозастосування може здійснюватися через такі форми, як правоохоронна і оперативно-виконавча діяльність компетентних органів. Остання є позитивною і врегульовує за допомогою
індивідуальних актів бажані для особи, суспільства і держави відносини. Наприклад,
прийом на навчання громадянина. При цьому застосовується диспозиція норми права.
Завдяки цій формі здійснюється повсякденна робота організацій. Правоохоронна правозастосовна
діяльність спрямована на попередження, припинення правопорушень, відновлена порушених
прав, пока­рання винних. Зазначену форму реалізують, в першу чергу, правоохоронні
органи держави, але її здійснюють також і посадові особи органів управління.

Застосування права, як особлива форма його реалізації, на
відміну від дотримання, виконання та використання має такі ознаки:

По-перше, правозастосування
має переважно державно-владний характер.
Це один з видів юридичної діяльності держави, який виконують державні органи і посадові
особи. М
ожна виділити, наприклад, органи
юрисдикції – суди (загальні, господарські
тощо), адміністративні комісії та ін. Наприклад, лише в судовому порядку
можливо безперечне списання (стягнення) коштів з рахунків юридичних осіб і фізичних
осіб – суб’єктів підприємницької діяльності. Сутність
владного характеру полягає в тому, що правозастосування здійснюється по однобічному
волевиявленню уповноважених суб’єктів, а не за згодою сторін. Індивідуальні правові
приписи, які видаються в процесі застосування,
є обов’язковими для виконання конкретними
адресатами та забезпечуються державою.

По-друге, державно-владний
характер правозастосування припус­кає чітку визначеність
суб’єктів цієї діяльності
. Якщо реалізацію норм права в безпосередніх формах
здійснюють як державні органи і посадові особи, так і громадяни, то застосуванням
права громадяни займатися не мають права. Вони лише можуть або ініціювати застосування
права, або надавати допомогу посадовим особам в цій діяльності.

Необхідно
відзначити, що правозастосування в деяких випадках можуть здійснювати також і керівники
недержавних організацій. Наприклад, керівник недержавного підприємства застосовує
до своїх працівників норми трудового права; капітан приватного судна, як виняток,
може здійснювати дізнання у випадку вчення на судні злочину, але з обов’язковою
подальшою передачею зібраних матеріалів до відповідних компетентних органів.

По-третє, застосування
норм права здійснюється в рамках компетенціїоргана, або посадової особи, а також в певних процедурних формах, які регламентують
цей процес.

По-четверте, правозастосування здійснюється на підставі норм права, носить творчий, інтелектуальний характер.

По-п’яте, процес застосування
норм права завершується виданням правозастосовного
акту
, в якому фіксується індивідуально-конкретний правовий припис, який має
державно-владний характер, відіграє роль
юридичного факту, який породжує, змінює або припиняє конкретні правові відносини.

На підставі викладеного можна дати більш розширене визначення
цьому поняттю. Застосування норм права – це особлива форма реалізації норм права компетентними організаціями з вирішення
конкретної справи, яка має державно-владний та (або) творчо-організуючий характер,
здійснюється у встановленому процедурному порядку і завершується виданням правозастосовного
акту.

Застосування юридичних норм являє собою складний процес, який складається із різноманітних взаємопов’язаних
дій – стадій.

Можемо виділити наступні стадії процесу застосування норм права:

1. Встановлення та аналіз фактичних
обставин справи.

2. Вибір і аналіз норми права.

3. Прийняття рішення по справі
і документальне оформлення ухваленого рішення.
В межах даної основної стадії неодхідно говорити також і про можливість (але не обов’язковість)
оскарження (або опротестування) прийнятого рішення, що в свою чергу ініціює розгляд
справи вищою інстанцією чи іншим державним органом і може привести до факультативної
стадії – винесення зміненого рішення.

4. Виконання прийнятго рішення.
На цій стадії можна виділити дві факультативні: організація контролю за викоанням
прийнятого рішення (є характерною для галузей публічного права) та доведення прийнятого
рішення до зацікавлених осіб.

Застосування норм права досягає ефекту у разі виконання
правозастосовними органами відповідних вимог.

Вимоги до застосування норм праваюридичні правила (умови),
за допомогою яких правозастосовний орган (суд, адміністрація державних органів та
ін.) втілює в життя принципи права.

Систему вимог, які складають основу правильного застосування
норм права, утворюють: законність, обгрунтованість,
доцільність і справедливість.

Юридичним підсумком правозастосовної діяльності є правозастосовний
акт. В такому акті закріплюються, оформляються рішення, які були прийняті в процесі
застосування права.

Акт застосування норм права (правозастосовний акт) – це індивідуальний правовий акт-волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта права
(компетентного державного органу або посадової особи), що встановлює (змінює, припиняє)
на основі юридичних норм права і обов’язки учасників конкретних правовідносин або
міру відповідальності конкретних осіб за вчинене ними правопорушення
.

У встановлених законом випадках він оформляється у вигляді письмового документа
(акта-документа), а в інших випадках він може бути
як у вербальній (словесній) формі, так і у формі конклюдентних дій. Але зазначені
форми мають єдину соціальну і юридичну природу. Словесний вираз, в свою чергу, може
бути або усним, або письмовим. Правозастосовні конклюдентні дії відображаються у
відповідних, формально встановлених жестах, сигналах, знаках.

Прикладами правозастосовних актів є вирок, рішення, висновок тощо (наприклад, рішення про нарахування
громадянину пенсії; рішення суду у конкретній цивільній справі, вирок суду у кримінальній
справі тощо).

Класифікація
актів застосування
права здійснюється за різними критеріями.

За значенням у юридичному процесі:

а) основні акти, в яких виражене розв’язання юридичної
справи в цілому (наприклад, вирок суду);

б) допоміжні акти (проміжні,
додаткові, супутні), що оформляються при встановленні фактичних обставин справи,
у ході судового процесу та на інших стадіях (наприклад, постанова про порушення
кримінальної справи, постанова про обрання запобіжного заходу певного виду тощо).

Залежно від
суб’єктів, які здійснюють застосування
:

а) акти, які видані
державними органами
:

акти органів
законодавчої влади;

– акти органів виконавчої влади;

– акти органів судової
влади;

– акти контрольних і наглядових органів;

– акти адміністрації підприємств і установ тощо.

б) акти, які видані
уповноваженими недержавними організаціями
.

Залежно від
видів правових відносин
:

1) регулятивні,
які видаються з метою встановлення юридичних прав і обов’язків в зв’язку з правомірною
поведінкою (наприклад, наказ директора підприємства про призначення на посаду);

2) охоронні, які
видаються у зв’язку із вчиненим правопорушенням (наприклад, вирок суду).

Залежно від
юридичної форми
:

а) вирок;

б) наказ;

в) постанова;

г) розпорядження тощо.

Залежно від форми зовнішнього вираження:

а) письмовий акт (таких більшість):

– окремий документ (вирок суду);

– резолюція за матеріалами справи
(затвердження прокурором обвинувального висновку);

б) усний акт (запрошення понятих для прийняття участі у здійсненні
слідчої дії);

в) конклюдентний акт акт
дії (наприклад, застосування жестів міліціонером-регулювальником дорожнього руху).

Залежно від способу прийняття:

а) колегіальні;

б) одноособові.

За галузевою належністю:

а) кримінально-правові;

б) адміністративно-правові;

в) цивільно-правові та ін. (крім процесуальних).

За юридичними наслідками:

а) правовстановлюючі (про призначення
директора, про присвоєння звання);

б) правоконстатуючі (свідоцтво
про шлюб; свідоцтво про смерть);

в) правоприпиняючі (протест прокурора
з приводу незаконного виселення громадянина Г.);

г) правозмінюючі (заміна арешту
підслідного на підписку про невиїзд);

ґ) правоскасовуючі (винесення судом
рішення про ліквідацію акта, про втрату ним юридичної сили).

За характером індивідуальних
велінь
(розпоряджень):

а) дозвільні;

б) зобов’язуючі;

в) заборонні.

Під час прийняття правозастосовного рішення може бути встановлена відсутність або неповнота у змісті чинних нормативно-правових
актів, правових норм необхідних для регулювання конкретних суспільних відносин
.
Така ситуація в юридичній літературі носить назву „прогалина в праві”.

Основним способом усунення прогалини в праві є видання компетентним нормотворчим органом відсутньої
норми права, необхідність якої обумовлена життям.

Засобами подолання прогалин у сфері цивільних правовідносин,
а також у справах, які виникають з адміністративно-правових відносин, є аналогія закону і аналогія права.

Прогалини в праві слід відрізняти ві поняття юридичних
колізій 
під якими розуміється суперечність між правовими приписами відповідних
актів, що по-різному врегульовують ідентичні суспільні відносини. Юридичною наукою
визначені шляхи розв’язання колізій під час прийняття правозастосовчих рішень:

1. Між актами різної юридичної сили – діє акт вищої юридичної
сили.

2. Видані одним органом у різний час – діє акт, виданий
пізніше.

3. Між загальним і спеціальним актом – діє спеціальний.

4. Між законом та міжнародним договором – діє міжнародний
договір.

В літературі аргументовано доведено, що саме по собі право не може бути єдиним
засобом виконання різних завдань, їх вирішення можливе лише коли право діє в сукупності
з іншими правовими засобами. Тому найбільш повно охарактеризувати правозастосовну
діяльність можна через таку юридичну категорію як механізм правозастосування.

При аналізі проблем функціонування механізму правозастосування
необхідний інструментальний, систематичний підхід, що припускає глибокий аналіз
правозастосовної діяльності.

Всебічне розкриття сутності застосування права (як і
будь-якого іншого досить складного соціального явища) можливе лише шляхом розкриття
всіх його найважливіших сторін в їх сукупності, а не шляхом виділення якої-небудь
однієї з його сторін в якості єдиної.

Необхідно чітко розрізняти основні сторони правозастосування:

а) за яких умов
і обставин воно має місце;

б) хто, до кого,
коли, з якою метою, за яких умов, яку норму може і повинен застосувати;

в) як він це
робить, тобто який механізм правозастосування і які основні характеристики цієї
діяльності;

г) з чого починається і чим завершується, як юридично
оформляється цей процес;

ґ) які акти при цьому видаються, їх особливості; які
наслідки викликає правозастосовний акт.

Розробка механізму правозастосування розпочалась відносно
недавно і тому зустрічається лише в деяких дослідженнях. Так, монографія В.А. Юсупова
„Правозастосовна діяльність органів управління”, яка розкриває деякі питання правозастосування
в сфері адміністративно-правових відносин, має розділ „Механізм правозастосовної
діяльності органів державного управління”. Проте в ньому відсутнє визначення механізму
правозастосування, він не представлений як цілісна система, не розкрита його структура,
не названі елементи, що до нього входять.

Характеризуючи правозастосування як певну форму реалізації
права, Ю.Н. Бро відзначав, що правозастосування є і державно-правовим методом по
перетворенню приписів в життя. І в цьому сенсі застосування є наче спеціальним „механізмом”,
який зв’язує норму, яка застосовується з її повним втіленням в поведінці суб’єктів
права. Він передбачає обов’язкове втручання компетентних органів, які наділені владними
повноваженнями. Останнє і забезпечує в цих випадках втілення в життя вимог норм
права.

Досить вдало визначення механізму правозастосування
представлено Л.Б Зусем. На його думку, це
система правових актів, дій, рішень компетентних органів і осіб, вслід за якими
з’являються, проявляються і втілюються в життя організаційна і забезпечувальна функції
правозастосування. Значну увагу цьому питанню приділила в своєму дисертаційному
дослідженні О.В. Пунько.

Сьогодні окремі дослідники, зокрема
В.О. Котюк, розглядають питання механізму правозастосування в якості складової частини механізму правового
регулювання. При цьому згаданий автор підкреслює, що механізм правового регулювання
спирається на діючі нормативно-правові акти, в яких повинен бути закладений сам
процес їх реалізації.

Доцільно погодитись з думкою тих дослідників, які вважають що категорія механізму
правозастосування має право на існування, і вона може широко використовуватись при
аналізі механізму соціального управління, правового регулювання, реалізації права,
впровадження режиму законності в правозастосовну діяльність компетентних органів
і посадових осіб.

В літературі під правовими засобами звичайно розуміється спеціально-юридичний
вплив об’єктивного і суб’єктивного права на суспільні відносини з метою досягнення
певного результату. Правові засоби як інструмент
результативного впливу на суспільні відносини, які взяті у взаємодії, складають
цілісний механізм правового регулювання.

Таким чином, взаємозв’язок блоків, груп правових засобів
в механізмі застосування права і практичної діяльності по їх використанню має природу
жорсткої закономірності і відрізняється відносною чіткістю. Від правильного вибору
правових засобів для розв’язання конкретних завдань залежить надійність і ефективність
правового регулювання в цій сфері суспільних відносин.

Отже, під механізмом
правозастосування
розуміється сукупність
взаємозумовлених і взаємопов’язаних правових засобів, що використовуються державою,
її органами, і посадовими особами в цілях забезпечення законного, справедливого
і обґрунтованого застосування права відповідно до волі законодавця
. Завдяки
ним забезпечується своєчасний перебіг правозастосовного процесу в визначених законом
рамках, долаються найрізноманітніші перешкоди,
породжуються і розвиваються нові суспільні зв’язки і відносини.

Оцінюючи співвідношення змісту
і форми в індивідуально-правовому регулюванні, слід мати на увазі наступне. Індивідуально-правове
регулювання суспільних відносин пов’язано з
усіма формами реалізації права: з дотриманням, виконанням, використанням
і застосуванням. Правозастосування безпосередньо
взаємодіє тільки з індивідуально-правовим регулюванням управлінського характеру.

Розглядаючи складові елементи
механізму правозастосування, необхідно звернути увагу на те, що вони дещо відрізняються
залежно від випадків, які зумовлюють правозастосування.

Коли
самі норми права передбачають, що індивідуалізація прав і обов’язків здійснюється
органами держави чи посадовими особами правозастосування відбувається за схемою:
акти застосування норм права (юридичний факт) – регулятивні правовідносини – реалізація
суб’єктивних прав та юридичних обов’язків (наприклад призначення пенсії).

По-іншому
відбувається правозастосування у випадку вчинення правопорушення. Останнє буде юридичним
фактом для виникнення вже охоронних правовідносин. В такому випадку правозастосування
розвивається за схемою: юридичний факт (правопорушення) – охоронні правовідносини
– акти застосування норм права.

З
цього випливає, що механізм правозастосування наділений значними особливостями і
є складовою частиною механізму правового регулювання та здійснює суттєвий вплив
на впорядкування суспільних відносин.

 

4. Проблеми тлумачення норм права

Для успішного функціонування, послідовного вдосконалення та розвитку права
необхідне правильне розуміння всіма членами суспільства змісту та призначення його
норм. Ось чому в юридичній літературі значне місце займає тлумачення правових норм,
яке розглядається, як правило, в якості самостійної стадії правозастосування. Практика
сучасного правового життя показує, що різні органи, посадові особи тлумачать чинне
законодавство по-різному, що, в свою чергу, призводить до створення в суспільстві
певного хаосу та соціальної напруги.

Тлумачення норм праваце спеціальна діяльність
офіційних та неофіційних суб’єктів суспільних відносин, яка направлена на з’ясування
і роз’яснення змісту і значення норм права, понять, термінів і може бути виражена
в актах тлумачення (інтерпретаційних актах)
.

Мета діяльності
по тлумаченню норм права полягає в наступному:

а) правильне і одноманітне розуміння змісту норм права;

б) правильна і одноманітна реалізація змісту норм права.

Таким чином, соціальне призначення тлумачення полягає в забезпеченні правильного,
точного і одноманітного розуміння і реалізації норм права всіма, хто має їх застосовувати
чи безпосередньо реалізовувати.

Необхідність тлумачення обумовлена особливостями предмета пізнання, тобто нормативних
правових приписів, логічним, матеріальним і вольовим змістом правових норм, а саме:

1. Нормативністю права (норми права поєднують абстрактне і конкретне, є результатом
абстрагування і водночас мають конкретний зміст, модель поведінки).

2. Формальною визначеністю права в певному тексті. Єдність тексту статті
і змісту норми права не означає їх тотожності, бо термін не рідко буває більш вузьким
чи більш широким, ніж правове поняття.

3. Системністю правових норм, що зобов’язує суб’єкта застосування права враховувати
зв’язок і взаємо обумовленість норм права (наприклад, зв’язок між загальними і доповнюючими,
конкретизуючими, спеціалізованими нормами).

4. Необхідністю забезпечення органічної єдності духу і букви закону задля
потреб підвищення ефективності юридичної практики нормотворчості, правозастосування
та інших видів юридичної діяльності різних суб’єктів права.

Наведені особливості потребують від інтерпретатора використання великого
обсягу знань, високого рівня правової культури для осягнення справжнього змісту
норм.

Традиційно в юридичній науці тлумачення норм права розглядається як
категорія, яка включає в себе складові елементи:

а) з’ясування значення і змісту правових норм для себе;

б) роз’яснення правових норм для інших.

З’ясовуючи зміст норми, інтерпретатор досліджує: текст норми;
юридичні зв’язки норми з іншими нормами і принципами; позаюридичні зв’язки норми з суспільними явищами.

Об’єктомтлумачення є закони і
підзаконні нормативно-правові акти та правові норми, що в них містяться. При цьому
важливого значення набувають не тільки нормативні приписи, що містяться в них, але
і преамбули актів, інші правові положення.

Предметом тлумачення є воля законодавця,
яка відображена в законі і відповідає часу видання акту, а також воля сучасного
законодавця, яка міститься в актах, які доповнюють, змінюють окремі положення первинного
акту.

З метою більш правильного виявлення волі, яка міститься
у законодавчому акті, необхідно також проаналізувати офіційні і неофіційні його
роз’яснення, інші, близькі за змістом, норми, наукові праці і т.ін. Але головним
об’єктом тлумачення повинен бути офіційний текст акту, який відображає волю законодавця.
При цьому не припустимо відокремлювати „волю законодавця” і „волю закону”. Воля
законодавця не може розглядатися у відриві від тексту акту як предмету тлумачення.

Суб’єктами
тлумачення
є і громадяни, і юридичні особи, і державні органи, але їхні
можливості у сфері інтерпретації дещо різні. В той час, як тлумачення, що здійснюється
окремим індивідом, має приватний характер, відокремлюється сферою конкретного відношення
і не вимагає спеціального аналізу. Тлумачення, яке надається уповноваженим на те
органом, має особливий авторитет і потребує спеціального аналізу.

В сучасній теорії держави та права розглядається декілька підстав для виділення видів тлумачення. Найбільш розповсюдженою
підставою для цього є класифікація тлумаченнязалежно
від юридичних наслідків
, яке поділяється на офіційне та неофіційне.

Офіційне тлумаченняце роз’яснення змісту і мети правових норм, яке сформульоване
в спеціальному акті уповноваженим органом у рамках його компетенції і має юридично
обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’ясняються.
Наприклад, в ч.2 ст. 147 Конституції
України зазначено, що Конституційний Суд України дає офіційне тлумачення Конституції
України та законів України.

Офіційне тлумачення, в свою чергу, також поділяється на нормативне (автентичне та делеговане)
і казуальне (судове і адміністративне). Підставою для
згаданої класифікації служить сфера дії акта тлумачення.

Неофіційне тлумачення розглядається як роз’яснення змісту і мети правових норм, яке виходить від
осіб, що не мають на те офіційних повноважень, а відтак, не володіє юридично обов’язковою
силою. Таке тлумачення здійснюється недержавними органами та організаціями, різними
науковими та навчальними закладами, групами спеціалістів-юристів, а також окремими
громадянами. Неофіційне тлумачення виражається у формі усних чи письмових порад,
пояснень, рекомендацій. Такі акти не мають обов’язкового характеру і не тягнуть
за собою юридичних наслідків. Їх моральна сила та вплив базується на професійному
авторитеті громадян, установ, організацій, які роз’яснюють зміст тих чи інших норм.

Неофіційне тлумачення є спеціальним юридичним терміном для позначення тієї
багатоманітної діяльності невладних суб’єктів, які пізнають правові норми для себе
і намагаються пояснити їх значення іншим. До неофіційного тлумачення слід віднести
компетентне та буденнетлумачення.

Так, компетентне тлумачення охоплює
собою різні види неофіційного тлумачення, що надається особами, що мають спеціальні
знання у сфері права і поділяється на:

а) доктринальне тлумачення;

б) офіціозні роз’яснення;

в) спеціально-юридичні роз’яснення.

Доктринальне тлумачення здійснюється вченими юристами (має два різновиди
систематизоване і несистематизоване тлумачення).

Офіціозним роз’ясненням є тлумачення, що здійснюється представниками інших
професій, досвідченими в питаннях права (начальники навчальних центрів, відділів
та інші). Такого роду роз’яснення, не будучи формально обов’язковими, відіграють,
дуже важливу роль, а тому знаходяться «ніби на межі офіційного і неофіційного тлумачення
норм права». Офіціозні роз’яснення можуть доводитись до суб’єктів права через радіо-
телепередачі, газети і журнали, конференції, «круглі столи».

Спеціально-юридичні роз’яснення – це тлумачення, що здійснюється юристами-практиками
(воно ж і є професійним тлумаченням).

Буденне
тлумачення
здійснюється суб’єктами права,
які не мають спеціальних юридичних знань та досвіду. Таке тлумачення здійснюється
на підставі лише життєвого досвіду і відповідно до рівня правосвідомості суб’єктів,
які здійснюють тлумачення.

Класифікацію тлумачення норм права можна здійснити також і за
обсягом
. Це пов’язано з тим, що зміст закладений у нормі права не завжди
співпадає з її текстуальним виразом, він може бути як вужчим так і ширшим. В такому
випадку можна говорити про три види тлумачення: буквальне (адекватне), обмежувальне
та розширювальне.

Буквальне (адекватне)
тлумачення
має місце
тоді, коли текст норми права точно виражає волю законодавця, тобто зміст норми права
збігається з її текстуальним відображенням. Наприклад, ст. 67 Кримінального кодексу
України чітко визначає обставини, які обтяжують покарання. При призначенні покарання
суд не може визнати такими, що його обтяжують, обставини не зазначені в цій статті.

Обмежувальне
тлумачення
використовується у випадках,
коли буквальне розуміння тексту норми права ширше її істинного змісту. Тобто нома
права повинна трактуватися обмежувально. Наприклад, в ч.1 ст.42 Конституції України
зазначено, що кожен має право на підприємницьку діяльність. Очевидним є те, що терміном
“кожен” в даному випадку позначаються лише дорослі, дієздатні люди, а не діти та
психічно хворі дорослі. Така очевидність дозволила законодавцю уникнути конкретизації
розгляденого положення та використаного терміну. В цьому випадку текстуальний вираз
норми права є значно ширшим її змісту, що і зумовлює необхідність обмежувального
тлумачення.

Розширювальне
тлумачення
має місце тоді, коли дійсний
зміст норми є більш широким, ніж її буквальний текст. Це означає, що норма права
викладена дуже лаконічно і необхідні додаткові засоби, щоб правильно зрозуміти її
зміст. Розширене тлумачення потрібно здійснювати тоді, коли дається незавершений
перелік обставин та умов реалізації норм права. Такий перелік досить часто супроводжується
виразами “тощо”, “в аналогічних випадках”, “інші”. Наприклад, в ст. 66 Кримінального
кодексу України передбачені обставини, які пом’якшують покарання. Водночас, при
призначенні покарання суд може визнати такими, що його пом’якшують, й інші обставини,
не зазначені у вищезгаданій статті.

Два останніх види тлумачення здійснюються лише тоді, коли
не співпадає дійсний зміст норми права із словесним. Норма при цьому роз’яснюється
обов’язково у відповідності до висновків з’ясування істинного її змісту. Але такі
види тлумачення не повинні мати місця, якщо це призведе до погіршення правового
положення особи, відносно якої застосовується норма. Як вже було зазначено вище,
неприпустимо розширено тлумачити обставини, які обтяжують кримінальне покарання.

Для належного тлумачення норм права в юриспруденції використовується
різноманітні
способи тлумачення
це сукупність прийомів та засобів, які використовуються для встановлення
змісту норм права.

Разом з тим, необхідно відзначити, що деякі автори, зокрема М.Н. Марченко,
вживають термін „методи тлумачення”. Згаданий автор звертає увагу на те, що методи
тлумачення використовуються в процесі з’ясування значення і змісту норми права для
себе. Використання такого терміну має право на існування, однак ми будемо використовувати більш розповсюджений
термін – „способи тлумачення”.

В сучасній юридичні науці відсутня єдність поглядів на кількість способів
тлумачення. Найбільш поширеними та загальновизнаними способами є наступні: граматичний,
логічний, системний, функціональний, історико-політичний, телеологічний, спеціально-юридичний
тощо.

Необхідно відзначити, що вищезгадані способи тлумачення норм права тісно
взаємопов’язані між собою. Використання в процесі тлумачення одного зі способів,
абсолютно не виключає можливості звернення і до інших. Лише комплексний аналіз норми
права, з використанням різноманітних способів, може сприяти досягненню цілей тлумачення.

Результат офіційного тлумачення норм права не приводить
до появи нормативного акта, не встановлює й не скасовує норм права, а тому діяльність
з тлумачення норм не слід ототожнювати з правотворчою діяльністю.
Внаслідок діяльності по офіційному
тлумаченню норм права з’являється офіційний акт тлумачення (інтерпретаційний акт),
який відіграє значну роль в процесі правильної реалізації норм права. Цей акт має особливу правову природу, діє у єдності з нормами
права і тому не має самостійного значення.

Акт тлумачення
норми права (інтерпретаційний акт)
це акт-документ, який містить офіційне, формально-обов’язкове
роз’яснення змісту норм права.

Акти тлумачення норм права є характерними виключно для
офіційного тлумачення, оскільки в процесі неофіційного тлумачення такі акти, як
правило, не видаються. У випадку, коли офіційне тлумачення є, за сферою його дії,
загальним (нормативним), воно завжди знаходить свій зовнішній вираз в самостійному
спеціальному документі – акті тлумачення. Коли ж таке тлумачення є індивідуальним
(казуальним), воно може бути включеним у відповідний правозастосовний акт (наприклад,
ухвала апеляційного чи касаційного суду включає роз’яснення змісту норми права)
або ж фіксується в окремому документі.

Розглянемо найбільш розповсюджені класифікації актів тлумачення норм права:

За місцем суб’єктів тлумачення
в механізмі держави
: акти
тлумачення правотворчих органів та акти тлумачення правозастосовних органів.

За галузевою належністю норми,
яка тлумачиться
: акти
тлумачення норм конституційного, адміністративного, цивільного, трудового права
тощо.

За структурними елементами норми, що тлумачиться:
акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції.

Залежно від обсягу тлумачення: акти буквального, обмежувального та розширювальноготлумачення.

За юридичною формою вираження: постанови, укази, роз’яснення, ухвали, інструкції.

Акти тлумачення норм права можуть класифікуватись і за іншими підставами.

Отже, тлумачення є одним із найбільш важливих умов успішної
правотворчої і особливо правозастосовної діяльності.

 

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+