Правове регулювання засобів телекомунікації

1. Основні
моделі правого регулювання інформаційної діяльності

Інформаційна діяльність – це
сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних
осіб і держави.

У ст. 9 ЗУ «Про
інформацію» визначено, що основними видами інформаційної діяльності
є створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорона та
захист інформації.

Результатами інформаційної діяльності є інформаційні продукти
як матеріалізований результат цієї діяльності та інформаційні послуги як певна сукупність
дій з надання інформаційної продукції споживачам з метою задоволення їхніх потреб.

Законодавство встановлює державні гарантії прав на інформацію
та на свободу інформаційної діяльності всім громадянам і юридичним особам у межах
їх прав і свобод, функцій і повноважень. Отже, здійснення інформаційної діяльності
є важливим механізмом реалізації визначених законодавством прав і свобод у галузі
інформації та критерієм оцінювання стану захищеності прав і свобод людини взагалі.

Виділяють три основні моделі правово­го регулювання окремих видів інформаційної діяльності, що зумов­лені специфікою кожного з них,
а саме:

1) модель
правового регулювання друкованих ЗМІ (преса, видав­нича справа);

2) модель
правового регулювання електронних ЗМІ (телебачен­ня і радіомовлення);

3) модель
правового регулювання зв’язку (послуги телекомуніка­ції та поштового зв’язку).

Найбільш ліберальною є модель правового регулювання
діяльнос­ті друкованих ЗМІ, асоціюються насамперед із такою категорією,
як свобода слова. Це, зокрема, зазначено у нормах ч. 1 ст. 2 Закону Укра­їни “Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”. Нині свобода діяльності
друкованих ЗМІ, свобода слова і вільне ви­раження у друкованій формі своїх поглядів
та переконань гаранту­ються Конституцією України і, відповідно до цього Закону,
означа­ють право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержу­вати, фіксувати,
зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію
за допомогою друкованих засобів масової інформації.

Свобода діяльності друкованих ЗМІ забезпечується відносно
про­стим порядком їх реєстрації, широким колом фізичних та юридичних осіб, які можуть
виступати засновниками друкованих ЗМІ, різнома­нітністю організаційних форм їх діяльності
тощо. Фактично обмежен­ня у сфері діяльності друкованих ЗМІ обмежуються лише питання­ми
захисту прав та інтересів третіх осіб та забезпеченням дотриман­ня режимів доступу
до інформації.

Особливості моделі правового регулювання електронних
ЗМІ зумовлені насамперед специфікою технічних засобів за допомогою яких
розповсюджується інформація (мовлення) електронними ЗМІ, а також тим, що здійснення
ефірного мовлення потребує використання радіо­частотного ресурсу, який за своєю
природою є ресурсом обмеженим і потребує впорядкованого користування.

Отже, особливістю моделі правового регулювання електронних
ЗМІ є те, що, поряд із властивими для друкованих ЗМІ питаннями захисту та реалізації
прав і свобод у сфері інформації та державним ре­гулюванням господарської діяльності,
окремого регулювання потре­бують і технічні аспекти такої діяльності.

Такі технічні аспекти діяльності електронних ЗМІ стосуються,
зокрема: виділення радіочастотного спектра, території та обсягу мовлення, технічних
стандартів відповідного обладнання та контролю за дотриманням установлених вимог.
Відповідно особливістю моделі правового регулювання електронних ЗМІ є ліцензування
телерадіомовлення, яке, згідно з нормами
Закону України “Про телебачення і радіомовлення” полягає у видачі письмового
дозво­лу, що надає право на створення і використання каналу мовлення та часу мовлення.

В моделі правового регулювання зв’язку головною
є ідея рівного, без дискримінації, права на доступ до інформації. Ця модель відображає
історичну роль держави в полегшенні комунікації між гро­мадянами за допомогою поштової
служби, телефону і телеграфу. Вона пов’язана з універсальним характером комунікаційних
служб, які роз­глядають як суспільні установи, доступні для всіх громадянам. Згід­но
з цим принципом держава не може заборонити певним категоріям людей користуватися
автострадами чи телефонами. Тому режим регулювання зорієнтований не на зміст інформації,
а передусім, на ефек­тивне будівництво та експлуатацію підприємств із надання цих
по­слуг, модернізацію їх обладнання та інфраструктури.

Подібна модель реалізована і в національному законодавстві.
Наприклад, згідно з нормами ч. 1 ст. 6 Закону України “Про телекомунікації” одним
з принципів діяльності у сфері телекомунікації є “до­ступ споживачів до загальнодоступних
телекомунікаційних послух, які необхідні їм для задоволення власних потреб, участі
в політично­му, економічному та громадському житті”.

 

 

2. Міжнародно-правові
основи регулювання телекомунікацій

Розвиток національної системи телекомунікацій неможливий без
інтеграції у глобальні телекомунікаційні мережі та ефективної міжнародної співпраці
в цій сфері. За ст. 72 Закону України «Про телекомунікації» основними напрямами
міжнародні співпраці у сфері телекомунікацій є:

– укладання міжнародних договорів;

– участь у роботі міжнародних організацій;

– участь у реалізації міжнародних проектів, пов’язаних
із створенням глобальної і регіональних телекомунікаційних мереж з урахуванням інтересів
національної безпеки України;

– гармонізація стандартів, норм і правил з міжнародними
стандартами, рекомендаціями, нормами і правилами, які стосуються вимог до технічних
засобів і телекомунікаційних мереж, взаємодії операторів телекомунікацій, використання
обмежених ресурсів, якості і видів телекомунікаційних послуг.

Основні заходи міжнародної співпраці у сфері телекомунікацій
Україна здійснює у межах Міжнародного союзу електрозв’язку, членом
якого вона є з 1994 р. та в рамках європейських і регіональних організацій зв’язку
і телекомунікацій. Крім того, в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) питання
регулювання ринку телекомуні­кацій розглядаються в Раді торгівлі послугами СОТ. Представлення інтересів України у цих міжнародних
організаціях покладено на Ад­міністрацію зв’язку та радіочастот України, функції
якої виконує Мі­ністерство транспорту і зв’язку України.

Правовою основою діяльності Міжнародного союзу електрозв’язкує такі міжнародно-правові акти, як Конвенція Міжнародного союзу електрозв’язкута Статут Міжнародного союзу електрозв’язку, які були підписані Україною 22 грудня 1994 р. і ратифіковані в липні 1994 р.

Керівні органи Міжнародного союзу електрозв’язку складаються
з Повноважної Конференції, яка є вищим органом Союзу, і Ради, яка діє від імені
Повноважної Конференції та виконує її функції у періоди між проведенням засідань
останньої та всесвітніх конференцій з між­народного електрозв’язку. Функції виконавчого
органу Союзу вико­нує Генеральний секретаріат.

До структури Міжнародного союзу електрозв’язку належать також:

– Сектор радіозв’язку, в т. ч. всесвітні і регіональні
конференції радіозв’язку, асамблеї радіозв’язку і Радіорегламентарний комітет;

– Сектор стандартизації електрозв’язку, у т. ч. всесвітні
й регіональні конференції із стандартизації електрозв’язку;

– Сектор розвитку електрозв’язку, у т. ч. всесвітні
і регіональні конференції з розвитку електрозв’язку.

Основними цілями діяльності Міжнародного союзу електрозв’язку,
що визначені ст. 1 його Статуту, є:

– розподіл радіочастотного спектра, виділення радіочастот
і реєстрація присвоєних радіочастот та відповідних позицій на ор­біті геостаціонарних
супутників так, щоб уникнути шкідливих перешкод між радіостанціями різних країн;

– координація зусиль, спрямованих на усунення шкідливих
перешкод між радіостанціями різних країн і на поліпшення використання спектра радіочастот
і орбіт геостаціонарних супутників для служб радіозв’язку.

Для виконання зазначених цілей Союз, окремі його підрозділи
або відповідні міжнародні конференції можуть ухвалювати рішення, вно­сити зміни
до чинних міжнародних угод та регламентів і заохочувати країни-члени до підписання
нових міжнародних угод.

Безпосередньо питання електрозв’язку (розподіл радіочастотного
ресурсу, відповідні заходи з присвоєння і реєстрації радіочастот, усунення перешкод,
взаємодію між операторами телекомунікацій різних країн та пов’язані з цим технічні
стандарти) визначаються так звани­ми Адміністративними регламентами:

– Регламентом
міжнародного електрозв’язку;

– Регламентом
радіозв’язку.

За правилами, що визначені цими регламентами, створюються
багатосторонні регіональні та двосторонні міжнародні угоди й національні нормативно-правові
акти у сфері зв’язку й телекомунікацій. Зокрема, згідно з умовним територіально-адміністративним
розподілом Міжнародного союзу електрозв’язку, Україна належить до Району 1.

Ще один аспект міжнародно-правого регулювання телекомунікацій
– міжнародна торгівля послугами, зокрема, й телекомунікаційни­ми, основні принципи
якої визначаються нормами Генеральної уго­ди
з торгівлі послугами 1994 р. (ГАТС), яка є невід’ємною частиною багатосторонніх
торговельних угод СОТ.

Основним завданням ГАТС є укладення багатостороннього зве­дення
принципів і правил торгівлі послугами з метою розширення та­кої торгівлі на умовах
гласності і подальшої лібералізації.

Основними загальними правилами ГАТС є режим
найбільшого сприяння та національний режим заходів з регулювання торгівлі телекомунікаційними
послугами.

Режим найбільшого сприяння в контексті ГАТС
(ст. II) полягає в тому , що в рамках дії положень ГАТС кожен її член повинен надати
негайно і безумовно для послуг і постачальників послуг будь-якого іншого члена угоди
режим, не менш сприятливий, аніж той, який він надає для таких самих послуг або
постачальників послу г будь-якої іншої країни.

Національний режим у цьому разі (ст. XVII
ГАТС) передбачає зобов’язання країн членів у секторах, що визначені в їхніх специфічних
зобов’язаннях, надавати послу гам і постачальникам послуг будь-якого іншого члена
щодо всіх заходів, які стосуються поставки послуг, режим, не менш сприятливий, за
той. який він надає таким са­мим своїм послугам або постачальникам послуг.

 

 

3. Правове
регулювання використання радіочастот

Одним із важливих аспектів регулювання діяльності засобів
те­лекомунікації та електронних засобів масової інформації є розподіл і присвоєння
радіочастот та контроль за використанням радіочастот­ного ресурсу.

Згідно зі ст. 1 Закону “Про радіочастотний ресурс України”, радіочастотний ресурс – це частина радіочастотного спектра, придатна для передавання
та приймання електромагнітної енергії раді­оелектронними засобами, яку можна використовувати
на території України та за її межами відповідно до законів України та міжнарод­ного
права, а також на виділених для України частотно-орбітальних позиціях.

Надання права на користування радіочастотним ресурсом реалі­зується
за допомогою триступеневої процедури.

На першому етапі здійснюється розподіл смуг радіочастот,
тоб­то регламентування відповідним записом у Національній таблиці розподілу смуг
радіочастот України використання певної заданої смуги радіочастот однією чи кількома
радіослужбами.

На другому, відповідно до розподілу смуг радіочастот, здійсню­ється виділення радіочастот – надання відповідним записом у Плані використання
радіочастотного ресурсу України права використовувати певні смуги радіочастот для
застосування в Україні визначених цим Планом радіотехнологій.

Нарешті, третім етапом є присвоєння смуг та номіналів радіочас­тот
– реєстрація дозволу на експлуатацію радіоелектронних засо­бів і випромінювальних
пристроїв у реєстрі присвоєнь смуг, номі­налів радіочастот з визначенням смуги,
номіналу радіочастот, пара­метрів випромінювання та умов експлуатації конкретного
радіоелек­тронного засобу.

Згідно зі ст. 5 Закону “Про радіочастотний ресурс України”,
всі користувачі радіочастотного ресурсу України залежно від напрямів його використання
поділяються на дві категорії: спеціальні користувачі та загальні
користувачі.

До спеціальних користувачів радіочастотного
ресурсу України належать:

– підрозділи і організації Міністерства оборони України, Служ­би
безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Державної служби спеціального
зв’язку та захисту інформа­ції України, Міністерства внутрішніх справ України та
ін.;

– Міністерства транспорту України в частині застосування
радіоелектронних засобів об’єднаної цивільно-військової систе­ми організації повітряного
руху України та забезпечення по­льотів і в частині застосування радіоелектронних
засобів Дер­жавною спеціальною службою транспорту.

Всі інші користувачі радіочастотного ресурсу належать до катего­рії загальних
користувачів, які поділяються на три групи:

– суб’єкти господарювання, які користуються радіочастотним
ресурсом України для надання телекомунікаційних послуг, за винятком розповсюдження
телерадіопрограм;

– суб’єкти господарювання, які здійснюють розповсюдження
телерадіопрограм із застосуванням власних або орендованих радіоелектронних засобів:

– технологічні користувачі і радіоаматори – юридичні
чи фізич­ні особи, які користуються радіочастотним ресурсом України без надання
телекомунікаційних послуг.

За використання радіочастотного ресурсу стягується плата,
яка розраховується відповідно до ставок, затверджених Кабінетом Міністрів України,
щомісячно за кожен 1 Мгц радіочастот у кожному окремому регіоні.

Органами, що безпосередньо здійснюють управління та контроль
за користуванням радіочастотним ресурсом України, є:

– Генеральний штаб Збройних Сил України, який
здійснює ви­ділення радіочастот, надання дозволів на користування раді­очастотним
ресурсом та контроль за дотриманням законодав­ства в цій галузі спеціальними користувачами;

– Національна комісія з питань регулювання зв’язку (НКРЗ). Державна інспекція зв’язку (ДІЗ) та Український державний центр радіочастот (УДЦР), які виконують функції щодо ви­ділення радіочастот, ліцензування та контролю
за діяльністю загальних користувачів.

Основними нормативно-правовими актами, що безпосередньо ви­значають
розподіл радіочастотного ресурсу, є Національна таблиця розподілу радіочастотта План
використання радіочастотного ресур­су України.

Національна таблиця розподілу смуг радіочастот України є нормативно-правовим
актом що регламентує розподіл смуг радіочас­тот радіослужбам в Україні та визначає
смуги радіочастот спеціаль­ного й загального користування.

Цю Таблицю розробляє Міністерство транспорту і зв’язку Укра­їни
за участю Національної комісії регулювання зв’язку (НКРЗ), Національної ради України
з питань телебачення і радіомовлення, Ге­нерального штабу Збройних Сил України,
інших заінтересованих органів державної влади на основі Регламенту радіозв’язку
Між­народного союзу електрозв’язку та затверджу є Кабінет Міністрів України.

Радіочастотний ресурс України використовується за Планом
використання радіочастотного ресурсу України, який складають відповідно
до Національної таблиці розподілу радіочастот з урахуван­ням рекомендацій Міжнародного
союзу електрозв’язку. Європейської конференції адміністрацій пошт та електрозв’язку
(СЕПТ) та пропо­зицій зацікавлених органів державної влади, громадських організа­цій
і суб’єктів господарської діяльності – користувачів радіочастот­ного ресурсу України

 

 

4. Регулювання
ринку телекомунікацій

Закон України “Про телекомунікації” (ст. 1) визначає телекому­нікації, або електрозв’язок, як передавання, випромінювання
та або приймання знаків, сигналів, письмового тексту, зображень та
звуків або повідомлень будь-якого роду по радіо, проводових, оптичних або інших
електромагнітних системах.

Суб’єктами інформаційної діяльності в галузі
телекомунікації є оператори та провайдери телекомунікацій.

Оператор
телекомунікації це – суб’єкт господарювання,
який має право на діяльність у сфері телекомунікації із правом на технічне об­слуговування
та експлуатацію телекомунікаційних мереж;

Провайдер
телекомунікаціїі – суб’єкт господарювання, який має право на діяльність у сфері телекомунікації
без права на технічне обслуговування та експлуатацію телекомунікаційних мереж
і надання в користування каналів електрозв’язку;

Органом регулювання у сфері телекомунікацій за ст. 17
Закону України “Про телекомунікації” визначається Національна
комісія з пи­тань регулювання зв’язку України. Основними засобами державно­го
регулювання у сфері телекомунікації є: нагляд за ринком телекомунікації,
ліцензування діяльності у сфері телекомунікації, ви­значення принципів
взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж, визначення основ розвитку та надання
загальнодоступних теле­комунікаційних послуг, регулювання тарифів і розподіл
номерно­го ресурсу.

Нагляд за ринком телекомунікації здійснюється шляхом:

– контролю за якістю телекомунікаційних послуг;

– перевірки додержання ліцензійних умов
операторами, провай­дерами телекомунікацій;

– контролю за додержанням суб’єктами ринку
телекомунікація законодавства, стандартів та інших нормативних актів у сфе­рі
телекомунікацій.

Ліцензування у сфері
телекомунікаціїі передбачає такі дії НКРЗ, як:
видача, переоформлення, продовження терміну дії, визнання недій­сними,
анулювання ліцензій, видача копій і дублікатів ліцензій, ве­дення ліцензійних
справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додер­жанням ліцензійних умов,
видача розпоряджень про усунення пору­шень ліцензійних умов;

Згідно зі ст. 43 Закот України “Про
телекомунікації”, ліцензуван­ню підлягають такі види діяльності у сфері
телекомунікацій:

– надання послуг фіксованого телефонного зв’язку
з правом тех­нічного обслуговування та експлуатації телекомунікаційних мереж і
надання в користування каналів електрозв’язку;

– надання послуг фіксованого телефонного зв’язку
з використанням безпроводового доступу до телекомунікаційної мере­жі з правом
технічного обслуговування і надання в користу­вання каналів електрозв’язку;

– надання послуг рухомого (мобільного)
телефонного зв’язку з правом технічного обслуговування та експлуатації
телекомунікаційних мереж і надання в користування каналів електрозв’язку;

У ліцензії на здійснення діяльності у сфері комунікацій
зазнача­ється конкретний вид діяльності, строк дії ліцензії, який установлюється
НКРЗ, але не менш ніж п’ять років, та зазначається територія, на якій
здійснюється діяльність у сфері телекомунікацій на підставі цієї ліцензії.

Ефективне функціонування всієї системи електричного
зв’язку України неможливо без взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж, що
належать різним операторам телекомунікацій. Під взаємоз’єднанням
телекомунікаційних мереж розуміють установ­лення фізичного та/або логічного
з’єднання між різними телеко­мунікаційними мережами з метою забезпечення
можливості спо­живачам безпосередньо або опосередковано обмінюватись інфор­мацією.

Запобігання зловживанням окремих операторів
телекомунікації та забезпечення функціонування всієї системи зв’язку одним із
напрямків державного регулювання ринку телекомунікації є визначен­ня
принципів взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж.

За ст. 57 Закону України “Про телекомунікації”, технічні,
органі­заційні та економічні умови взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж
операторів телекомунікації, а також розрахункові такси за доступ до цих мереж
мають бути предметом договору між операторами те­лекомунікації то
взаємопідключаються.

Держава визначає основи розвитку
та надання загальнодоступ­них телекомунікаційних послуг, загальна мета яких полягає у наданні громадянам України, за регульованими
державою тарифами, можли­вості задовольняти власні потреби в телекомунікаційних
послугах, ви­значених цим Законом, повноцінно браги участь у політичному, еко­номічному
та громадському житті суспільства.

До загальнодоступних телекомунікаційних послуг (ст. 62 Закону України “Про телекомунікації”) належать:

– підключення кінцевого обладнання споживача до
телекомуніка­ційних мереж загального користування (універсальний доступ);

– послуги фіксованого телефонного зв’язку в
межах зони нумерації (місцевий телефонний зв’язок);

– виклик служб екстреної допомоги;

– послуги довідкових служб і зв’язку за
допомогою таксофонів.

Загальнодоступними телекомунікаційними послугами є:

– дзвінки з телекомунікаційних мереж фіксованого
телефонного на телекомунікаційні мережі рухомого (мобільного) зв’язку;

– послуги, що надаються з використанням
безпроводового доступу.

Ще один напрям регулювання ринку телекомунікацій –
регулю­вання тарифів. За загальним правилом тарифи на телекомунікаційні
послуги встановлюють оператори, провайдери телекомунікацій само­стійно, але при
цьому вони повинні враховувати встановлені законо­давством принципи регулювання
тарифів, зокрема:

– базування розрахунків тарифів на собівартості
цих послуг з урахуванням отримання прибутку;

– недопущення встановлення демпінгових або
дискримінаційних цін з боку окремих операторів, провайдерів телекомунікацій;

– стягнення почасової плати за фактичний час
отримання спо­живачем телекомунікаційних послуг.

Важливим аспектом регулювання ринку телекомунікацій є формування
та розподіл номерного ресурсу. Відповідно до норм Закону України “Про
телекомунікації” (статті 69, 70) формування та розподіл номерного ресурсу
здійснюються на основі того, що номер­ний ресурс є технічно обмеженим.

Розроблення та реалізацію технічної політики у формуванні
но­мерного ресурсу здійснює Мінтрансв’язку, затверджуючи Національ­ний план
нумерації України, що розробляється згідно з міжнарод­ними вимогами.

Відповідно до Національного плану нумерації, НКРЗ
здійснює розподіл, присвоєння, облік номерного ресурсу, видачу та скасуван­ня
дозволів, нагляд за його використанням.

Номерний ресурс надається оператору телекомунікацій на
тер­мін дії відповідної ліцензії для використання без права передачі ін­шим
особам, крім випадків вторинного розподілу відповідно до зако­нодавства, на
підставі дозволу, що надається НКРЗ.

 

 

5. Національна
комісія, що здійснює державне регулювання у сфері зв`язку та інформатизації

Основним органом державної влади, що здійснює регулювання
у сфері телекомунікацій є Національна
комісія з питань регулювання зв’язку України Згідно зі ст. 17 Закону
України “Про телекомунікації”, НКРЗ є центральним органом виконавчої
влади із спеціальним статусом, який є підконтрольний Президенту Укра­їни.

Основними завданнями НКРЗ є такі:

– проведення єдиної державної політики регулювання в галузі
зв’язку;

– здійснення державного регулювання та нагляду в
галузі зв’язку з метою максимального задоволення попиту споживачів на послуги
зв’язку;

– забезпечення ефективного користування
радіочастотним ресурсом України і функціонування ринку телекомунікаційних
послуг та послуг поштового зв’язку на основі збалансування інтересів
суспільства, операторів та користувачів цих послуг;

– сприяння розвитку конкуренції та
підприємництва, забезпе­чення однакових умов діяльності суб’єктів усіх форм
влас­ності, вдосконалення механізмів регулювання ринкових від­носин у галузі
зв’язку.

Комісія складається із голови та семи членів, яких
призначає на посади та припиняє їх повноваження на цих посадах Кабінет Міністрів
України.

Голова і члени Комісії призначаються на посаду строком на
п’ять років. Ні голова, ні жоден член Комісії не можуть обіймати посаду більше
ніж десять років сумарно.

Законодавством визначені вимоги до голови і членів
Комісії: вік – не старше 65 років, вища освіта, наявність практичною й управлінського
досвіду, стаж роботи в галузі зв’язку не менше чотирьох років.

Установлено також вимоги до несумісності роботи у складі
НКРЗ з певними видами діяльності. Так, голова і члени Комісії не можуть бути
власниками корпоративних прав операторів телекомунікації і поштового зв’язку,
виробників телекомунікаційного обладнання, діяльність яких відповідно до закону
регулюється Комісією, отримува­ти від них фінансову або матеріальну винагороду
та допомогу чи обі­ймати будь-яку посаду, в тому числі на громадських засадах.

Формою роботи НКРЗ є засідання, які вона уповноважена
проводити за наявності щонайменше п’яти її членів. Засідання проводяться у
формі відкритих або закритих слухань. За результатами засі­дань ухвалюються
рішення.

Безпосередньо порядок роботи цієї Комісії визначається
Регламентом національної комісії регулювання зв’язку України, за нормами якого
(п. 4. 19) на засіданнях НКРЗ, відповідно до її компетен­ції та вимог
законодавства, розглядаються такі питання;

– затвердження нормативно-правових актів та
нормативних ак­тів із питань, що належать до компетенції НКРЗ, затверджен­ня
змін до Регламенту НКРЗ.

– ліцензування та реєстрація у сферах надання
телекомунікаційннх послуг, послуг поштового зв’язку, а також користування
радіочастотним ресурсом України;

– розподіл і присвоєння номерного ресурсу,
видача і скасуван­ня дозволів на використання номерного ресурсу;

– застосування в установленому законодавством
порядку санкцій за порушення законодавства про телекомунікації до суб’єктів
ринку телекомунікацій, послуг поштового зв’язку та користу­вачів
радіочастотного ресурсу;

– тарифного регулювання у сфері телекомунікацій,
на послуги поштового зв’язку, установлення розрахункових такс за до­ступ до
телекомунікаційних мереж операторів телекомунікацій, плати за видачу дозволів
на експлуатацію;

– досудове вирішення спорів між операторами,
провайдерами телекомунікацій щодо взаємоз’єднання телекомунікаційних мереж.

Частина функцій НКРЗ виконується через підпорядковані
йому Державну
інспекцію зв’язку (ДІЗ) та державне підприємство “Український державний
центр радіочастот” (УДЦР).