6.4-6.5. Держава і місцеве самоврядування

6.4. Держава та об’єднання громадян

Взаємини держави та
об’єднань громадян регулюються законом, і в першу чергу, нормами конституції. При цьому зберігається внутрішня самостійність громадських органі­зацій, їхня відносна незалежність у вирішенні
актуальних питань на основі взаємного
визнання політичного плюра­лізму,
принципів самоврядування та самодіяльності. Держава не втручається в діяльність офіційно зареєстрованих об’єднань, якщо вони не порушують
законів.

Відносини держави з
об’єднаннями громадян включають кілька аспектів:

1) держава встановлює правові основи створення
і функціонування об’єднань громадян.
Наприклад, законодавча інституціоналізація
політичної партії включає: визначення поняття
політичної партії; умови і порядок створення та припинення діяльності
політичних партій; вимоги до ідеології,
програмних положень, організаційної будови і порядку діяльності; взаємини з
публічною владою, перш за все участь у виборах і діяльності
представницьких органів держави та місцевого
самоврядування;

2) об’єднання громадян
має бути легалізоване (визнане державою) шляхом реєстрації або повідомлення про заснування. В Україні політичні партії і
міжнародні громадські організації реєструються Міністерством юстиції України, все інші (за вибором засновників)
легалізуються шляхом повідомлення Міністерством юстиції або
місцевими органами виконавчої влади;

3) держава залишає за
собою право контролю над певними сферами діяльності об’єднань громадян. Зокрема, здійснюється фінансовий контроль,
контроль за дотриманням ними вимог
законодавства;

4) держава має право притягати
до юридичної відповідальності і в примусовому порядку припинити
діяльність об’єднання громадян у разі порушення
ним законодавчих норм;

5) держава гаранту є захист законних прав та
інтересів об’єднань громадян, зокрема — в судовому порядку.

Законодавством України
передбачені дві організаційні форми об’єднань громадян: політична партія та громадська організація.

Політична партія — це добровільне об’єднання громадян-прихильників певної
загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка ставить головною метою отри­мання, утримання та здійснення влади
(самостійно або в коаліції з іншими) за
допомогою просування своїх представ­ників на ключові пости в державі, спираючись на підтрим­ку суспільства.

Громадська організація — це добровільне формування осіб, що об’єдналися для задоволення своїх неполітичних законних інтересів (соціальних,
економічних, творчих, вікових, культурних,
національних, спортивних тощо).

Специфічними різновидами
об’єднань громадян є релі­гійні організації та професійні спілки, створення і діяль­ність яких окремо регулюються
законом. У зарубіжних Країнах існують такі
види об’єднань громадян як громад­ські рухи та громадські ініціативи.

Держава, надаючи
громадянам право на об’єднання, створює необхідні умови для їх успішної діяльності. Об’єд­нання громадян користуються широкими
політичними свободами: слова,
друку, зборів, мітингів, походів і демон­страцій. Внутрішні ж відносини між членами об’єднань громадян регулюються корпоративними
нормами.

6.5. Держава і
місцеве самоврядування

Місцеве самоврядування — це самостійна і під свою відповідальність діяльність населення з вирішення питань місцевого значення. Воно є самостійною
недержавною фор­мою народовладдя на
місцях, інакше кажучи, це влада місцевої територіальної Громади. Органи
місцевого само­врядування автономні, тобто
не підпорядковані ні одне одному, ні
державі.

Існує два основних
теоретичних і практичних підходи до взаємин державної влади і місцевого
самоврядування.

Державна теорія і практика місцевого самоврядуван­ня
виходять із того, що місцеве самоврядування породжене державою і нерозривно з ним пов’язане. Зокрема,
виборні глави органів місцевого
самоврядування затверджуються державою і діють Як представники державної
влади. Крім того, органи місцевого
самоврядування можуть наділятися окремими
повноваженнями державних органів із переда­чею їм при цьому необхідних ресурсів для їх здійснення.

Громадська теорія і
практика місцевого самовряду­вання базується на незалежності
органів місцевого само­врядування від держави. Виборні органи місцевого само­врядування є самостійними щодо
центральної влади і утворюють систему
місцевого самоврядування (муніципаль­ну систему). Місцеве самоврядування включає як виборні органи, так і адміністративні
служби, що перебувають у їхньому віданні. Ці
служби називаються комунальною
(муніципальною)
адміністрацією й утримуються за рахунок коштів
місцевого бюджету.

При будь-якій із
названих моделей система місцевого самоврядування є більш демократичною у порівнянні з державним управлінням на місцях.
Вона дозволяє повніше враховувати проблеми розвитку території,
інтереси різних груп населення, ефективніше
управляти освітою, підтри­манням порядку, утриманням доріг тощо. До того ж дер­жавний бюджет звільняється від витрат на утримання місцевої адміністрації.

Предмет відання органів
місцевого самоврядування складає: комунальне господарство та
впорядкування тери­торії; охорона природи та
культурної спадщини; місцева інфраструктура
(транспорт, дороги тощо); соціальна та культурна
сфера. Коло повноважень органів місцевого само­врядування включає:
створення комунальних підприємств різного
профілю і керівництво їхньою роботою; надання допомоги малозабезпеченим; будівництво соціального жит­ла,
муніципальних шкіл, лікарень, дитячих садів; встанов­лення правил поведінки у громадських місцях, видання розпоряджень щодо пожежної охорони, санітарного
нагля­ду; створення місцевих
поліцейських сил, на які поклада­ється несення патрульної та охоронної служби.
У ряді фі­нансових повноважень
найважливішим є ухвалення місце­вого
бюджету, який складається з власних доходів (податки і збори з населення) та дотацій із державного
бюджету.