Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Розділ 7. Громадянське суспільство і держава

Розділ 7

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО І ДЕРЖАВА

7.1. Громадянське суспільство: становлення концепції

Уперше поняття
«громадянське суспільство» зустріча­
ється в Арістотеля, який називав його politike koinoniaполітичною спільнотою. «Калькою»
цього терміну в латин­
ській мові і став вираз «societas civilis» (громадянське су­спільство). З погляду Арістотеля
громадянське суспільство
можливе лише у правильній державі
(«політії»), де грома­дяни беруть «рівну участь у всіх вигодах суспільного жит­тя» і діють «в інтересах загальної користі».
Арістотель не ототожнював державу з громадянським суспільством, але
й не
протиставляв їх чітко, бо різні аспекти того та іншого в суспільному житті античного поліса тісно стикалися.

До ідеї «громадянського суспільства»
мислителі повер­нулися в епоху
ранньобуржуазних революцій. Тоді скла­
лося кілька різних концепцій
громадянського суспільства, хоча всі вони
ґрунтувалися на ідеї суспільного договору.
Згідно з теорією
Томаса
Гоббса,
суспільний договір
приво­
дить до створення
держави, але не суспільства. І лише
держава своєю владою забезпечує те злиття окремих людей, яке й є суспільством.

Джон Локк, визначаючи продукт суспільного
договору
як «політичне або
громадянське суспільство»
, прагнув знайти відмінність між «урядом» і «суспільством». Уряд уявляється
ним як похідний від суспільства, яке може встановити, змінити або змістити його. Локк одним із перших формулює, хоча й нечітко, право народу
(громадянського суспільства) на непокору державній владі
.

Шарль Луї Монтеск’є ввів відмінність між державою
та громадянським суспільством, указуючи, що
«абсолютна монархія, яку деякі вважають єдиною формою правління
у світі, насправді є несумісною із громадянським
суспіль­
ством і, отже, не може бути
формою громадянського прав­
ління».
Розмежування між державою і громадянським
суспільством він обґрунтовував
розподілом приватного та публічного права. Якщо публічне право регулює взаєминиправителів і підвладних, то приватне право
регулює відно­
сини між членами
суспільства.

Жан Жак Руссо розмежовував два договори одним було створене громадянське
суспільство, а другим
дер­жава. В основі громадянського суспільства, з його точки зору, лежить приватна власність,
поява якої призвела до
боротьби між бідними та багатими. Для того
щоб забезпе­чити себе і своє майно, багаті
склали хитромудрий план.
Вони запропонували заснувати публічну владу
нібито для захисту всіх від взаємних
розбратів. Насправді у суспіль­
ному
житті з’явилася ще й політична нерівність. Єдино
виправданою основою держави, за
Руссо, є новий суспільний договір, учасниками
якого повинне стати все доросле на­
селення держави. Тільки тоді громадянське суспільство і держава, що виражає загальні
інтереси і волю громадян,
збігатимуться.

Томас Пейн теж вважав,
що не можна ототожнювати
такі категорії, як
суспільство і держава. Схожість між ними
лише в тому, що вони виникли «природним чином», без якого б то не було втручання
надприродних сил. Суспіль­
ство і уряд
відрізняються один від одного і за своїми функціями,
і за походженням. Суспільство виникло тому, що
людям важко жити поодинці. Держава виникла унаслідок кровної зацікавленості людського суспільства у
дотриман­
ні порядку.

Особливий інтерес
представляють погляди на історію
формування громадянського суспільства Адама Фергюссона, викладені ним у книзі «Досвід
історії громадянського
суспільства». У Фергюссона громадянське суспільство це тип політичного порядку,
який захищає та удосконалює
ремесло, культуру і
«громадянський дух» через регулярне правління,
правові норми і систему збройної оборони. Фер
гюссон вважає необхідним створення асоціацій громадян, які пронизували б усе громадянське суспільство,
інакше
створюватимуться передумови
для деспотичного правління.
Багато в чому ці ідеї лежать в основі
сучасного партійного;
плюралізму.

Ще один аспект
громадянського суспільства
його людський вимір був помічений
Іммануїлом Кантом. Під
громадянським
суспільством Кант розумів суспільство,
засноване на універсальних правах людини, що виходять за рамки будь-яких приватних правових
або політичних
систем. У кантівській
філософії історії постулювалося якесь,
загальне
громадянське суспільство, засноване на принципі панування права, як мета людського розвитку.

Таким чином, в епоху
Просвітництва і ранньобуржуаз-
них революцій склалося уявлення про громадянське су­спільство як противагу державі, з
одного боку, і громадян­ське суспільство як джерело державної влади, з іншого.

Георг Фрідріх Гегель зробив
спробу філософського осмис­
лення співвідношення між громадянським суспільством і державою. Сфера дії держави,
заГегелем,
загальні інтере­си, а громадянського суспільства приватні інтереси. Громадянське
суспільство є внутрішньо дуалістичним і
суперечливим. З одного боку, це арена боротьби всіх противсіх, з іншого приватний інтерес кожного не може бути реалізований поодинці. Звідси Гегель виводить
необхідність
вищої влади держави, яка
має забезпечити справжню сво­
боду індивідів замість боротьби всіх проти
всіх. Для цього громадянське суспільство має бути впорядковане політич­ною владою
державою, що стоїть над
ним. Держава є
вищим досягненням права,
етичним цілим, у якому зніма­
ються суперечності, що мають місце в громадянському співтоваристві.

У 80-і pp. XX ст. з’явилося нове трактування поняття «громадянське суспільство», пов’язане з іменами таких по­літичних мислителів, як Вацлав Гавел, Ендрю Арато та ін.

В.Гавел говорить про три опори, на яких будується гро­мадянське
суспільство: принцип добровільного об’єднання
приватних осіб, децентралізація державної влади і деле­гування частини її повноважень неурядовим організаціям. В основі громадянського суспільства наділений усіма основними правами громадянин. Гавел бачить у громадян­ському суспільстві один
із кращих засобів людської само-
реалізації.

Е. Арато під
громадянським суспільством розуміє сферу
соціальної взаємодії між економікою і державою, що скла­дається,
у першу чергу, зі сфер найбільш близького спілку

вання (зокрема сім’ї),
об’єднань (зокрема, добровільних),
соціальних рухів і різних форм публічної комунікації.
Ара-
то та його однодумці сьогодні виходять із
того, що грома­дянське суспільство виступає
як фундамент демократії.

У вітчизняній літературі
можна знайти кілька підходів
до визначення громадянського суспільства. Та все ж часті­ше за все його зміст включає всю
недержавну сферу суспіль­
них відносин. Як приклад
можна навести визначення
громадянського суспільства, подане російським
політоло­гом К.С. Гаджієвим: «Це система
самостійних і не залежних
від держави
суспільних інститутів і міжособових відносин,
які створюють умови для
самореалізації окремих індивідів і
колективів і через які виражаються і реалізуються при­
ватні інтереси і потреби — індивідуальні і
колективні».

 

7.2. Громадянське суспільство:
поняття і структура

Поняття «громадянське
суспільство» є однією із ключо­
вих категорій сучасних суспільних наук — соціології, по­літології,
юриспруденції. У трактуванні цього поняття іс­нують великі розбіжності: від
ототожнення понять «люд­
ське суспільство» і
«громадянське суспільство» до ототож­
нення понять «громадянське суспільство» і «держава». Найбільш обґрунтованою видається точка зору, що грома­дянське суспільство — це історичний феномен, що
виник
на певному етапі розвитку державно організованого, перш за все західного суспільства, і характеризується
самостій­
ністю щодо держави.

У структурному
відношенні громадянське суспіль­
ство — це сукупність вільних індивідів, недержавних об’єднань громадян і сфера відносин
між ними, не залежна
від держави. Воно включає
такі компоненти:

1) вільні,
рівноправні, самостійні індивіди.
Основною
фігурою громадянського суспільства є людина як особис­тість та її приватні інтереси і
потреби, вільна реалізація
яких проходить поза державним контролем. Членами гро­мадянського суспільства є
трудівники й одночасно власни­
ки, які мають відчуття особистої гідності, готові узяти на себе ризик ведення своєї справи,
відповідальність за себе
та благополуччя своєї
сім’ї.

2) недержавні
об’єднання індивідів.
Потреби особи ви­
ражаються
та здійснюються через такі компоненти грома­дянського
суспільства, як сім’я, церква, профспілки,
партії, елітарні групи, клуби виборців, культурні об’єднан­ня,
наукові асоціації тощо. З одного боку, в громадянсько­му суспільстві кожен має
можливість задовольнити одвіч­ний потяг людини до спілкування — за віковими,
інтелек­туальними, економічними,
спортивними, релігійними,
політичними
інтересами. З іншого боку, економічна і со­
ціальна сфери життєдіяльності людини знаходять себе саме завдяки функціонуванню громадянського суспільства.

Важливе місце в
структурі громадянського суспільства
посідає
так званий третій сектор — сукупність некомерційних організацій, що не ставлять перед собою цілей отримання прибутку (перші два сектори — це
сукупність
державних інститутів і підприємницьких структур). Одержуваний унаслідок діяльності таких організацій
дохід не
розподіляється між їх
учасниками, а йде на реалізацію
цілей
організації;

3) суспільні
відносини між індивідами та їх об’єднан­
нями, що розвиваються на основі рівності та самоврядуван­ня. Відносини в середовищі
громадянського суспільства
надзвичайно різноманітні: господарські, економічні, сімей­но-споріднені,
етнічні, релігійні, правові, політичні. Харак­терно, що тут переважають не
вертикальні (за підлеглістю),
а горизонтальні
(рівнопартнерські та конкурентні) зв’язки. У
цю сферу діяльності людей держава втручається лише
тоді, коли громадянському суспільству або окремим
його
членам загрожує небезпека, коли
суспільство не може само­
стійно впоратися з якоюсь проблемою.

 

7.3. Співвідношення громадянського суспільства і держави

Громадянське суспільство
є головним чином, соціально-
економічною та особистісною сферою життєдіяльності людей, вільною від державного
втручання. В той же час
громадянське
суспільство пов’язане з державою і є можли­
вим тільки в державно організованому суспільстві.

По-перше, ряд інститутів
є одночасно компонентами і громадянського суспільства, і держави. Такими є,
напри

клад, політичні партії.
Вони акумулюють і формулюють
різноманітні інтереси індивідів і соціальних спільнот у єдиний політичний інтерес і
забезпечують їх участь в управ­
лінні суспільними та державними справами.

По-друге, межі між
державою і громадянським суспіль­
ством мають тенденцію до розмивання. З одного боку, громадянському суспільству держава
делегує частину сво­
їх повноважень. Тому в
зарубіжних країнах нерідкими є
такі явища як третейські (недержавні) суди, недержавні пенітенціарні установи, альтернативні
(без формальної
судової процедури)
способи розв’язання конфліктів. З ін­
шого боку, держава бере під контроль сфери діяльності, щораніше були закритими для державного
втручання, напри­клад, регулює економічні
відносини, здійснює інтервенцію
в
сімейні справи, якщо це необхідно для захисту від до­
машнього насильства.

По-третє, громадянське
суспільство передбачає контроль
над державою, оскільки будь-яка державна влада постійно прагне до самозростання і підпорядкування
собі суспіль­
ства. Тому або
громадянське суспільство формує і контролює
державу, або держава поглинає суспільство і тоді воно
пере­
стає бути громадянським.
Контроль громадянського су­
спільства над державою здійснюється за допомогою полі­тичних партій (особливо опозиційних), засобів масової ін­формації, вільних демократичних виборів.

Громадянському
суспільству відповідає тип держави, який називають правовим. Правова
держава виступає як
система органів та інститутів, які гарантують
і захищають нормальне функціонування
громадянського суспільства.

Принципи взаємодії громадянського суспільства і право­вої держави:

1) визнання державою економічного,
політичного та
ідеологічного плюралізму суспільства;

2) безумовне визнання і захист державою
прав людини і громадянина, невтручаннядержави до приватного життя громадян;

3) взаємні обов’язки і відповідальність особи
і держави;

4) взаємна відмова суспільства і держави від використання
насильницьких, незаконних дій;

5) прагнення до соціального миру, партнерства та національної згоди.

Громадянське суспільство
в Україні і пострадянських
державах ще тільки належить створити. На досягнення цієї мети мають бути спрямовані зусилля
як суспільства, так і
державної влади.

 

7.4. Держава і соціальне
партнерство

Соціальне партнерство — це добровільна і рівноправна взаємодія між найманими працівниками,
бізнесменами і
державою з метою
соціального миру і прогресу, ефективної
економіки, захисту прав та інтересів трудящих.

Взаємодія необхідна, щоб
спільними зусиллями вирі­
шувати значущі соціальні проблеми, такі, як
бідність, без­домність, сирітство, розгул злочинності, забруднення нав­колишнього середовища. Представники кожної зі
сторін
трикутника по-різному усвідомлюють власну відповідаль­ність за ці людські біди, мають різні можливості
та ресурси
для допомоги і, нарешті,
різні уявлення про саму природу соціальних проблем.

Поняття «соціальне
партнерство» вперше ввів у обіг англійський філософ та економіст
Джон Стюарт Мілль. Основи концепції соціального партнерства була розроблені ідеологами німецької
соціал-демократії наприкінці
XIX ст. Крупними ідеологами соціального партнерства є американ­ський економіст Джон Гелбрейт, французький
соціолог
Реймон Арон, німецький
економіст Леонард Ерхард.

Елементи соціального
партнерства впроваджувалися з
початку XX ст. і в європейських країнах, і в США. У США його прихильниками виступили не тільки ділові кола (як, наприклад, знаменитий Генрі Форд), а
й глава держави
(в першу чергу, Теодор Рузвельт і Франклін Рузвельт). Ця концепція набула особливої
актуальності унаслідок світової
економічної депресії 1929-1933 pp.

Основні суб’єкти
соціального партнерства:

1) держава і створені нею з цією метою установи (громадські ради, трудовий арбітраж);

2) бізнес, тобто працедавці та їх об’єднання (союзи підприємців);

3) наймані робітники та їх об’єднання (профспілки).

Роль кожного з
учасників цього тристороннього діалогу

змінюється залежно від соціально-політичної
та економіч­ної обстановки в країні. Проте
безперечним є одне: чим
краще між
ними відбувається соціальний діалог, тим кра

ще йде формування
соціального партнерства як у цілому в
державі, так і в окремих галузях господарства. І,
навпаки,
домінування одного з
суб’єктів перекручує саму ідею со­ціального партнерства і призводить або до
тоталітаризму (якщо переважає держава), або до олігархізації (якщо до­
мінує бізнес), або до соціального
утриманства (якщо домінує
армія найманої праці).

Роль держави у
соціальному партнерстві визначається
тим, що держава створює та підтримує його правові та по­літичні основи, зокрема нормативно-правову базу (напри­клад, законодавство про профспілки, про способи
вирішен­
ня трудових конфліктів, про
зайнятість, про соціальне за­
безпечення).
Інституційно роль держави в забезпеченні
соціального партнерства виражається у створенні і функ­ціонуванні
внутрішньодержавних, регіональних і міжна­родних органів, до яких належать:

ради
(комісії) соціального партнерства, до яких входять
представники бізнесу, держави і найманих робітників
. Вони можуть утворюватися
на різних рівнях (організації,
галузі, адміністративно-територіального утворення), аж до національного;

Економічна
і Соціальна Рада Європейського Союзу;

Міжнародна Організація Праці (є спеціалізованою установою ООН).

Механізм соціального
партнерства у принципі має такий
вигляд:

щодо суспільства держава бере на себе відповідальність за соціальні гарантії, одержуючи натомість легітимність влади та суспільну підтримку;

щодо підприємців держава забезпечує гарантії
прав
власності, сприятливий підприємницький
клімат, підтримку національного бізнесу в зовнішньому світі, одержуючи
натомість підтримку з боку підприємців, строге дотримання встановлених державою норм і правил;

щодо найнятих робітників бізнес зобов’язується забезпечити
їхнє благополуччя (гідну оплату праці та соціальний пакет, охорону праці,
підготовку і перепідготовку
кадрів);

щодо бізнесу наймані
робітники зобов’язуються утри
матися від явно деструктивних способів захисту своїх прав та інтересів (економічного і
фізичного терору, висування
явно нездійсненних
вимог тощо);

баланс між суспільством і капіталом будується за принципом: соціально відповідальна
поведінка підприємців
в обмін на суспільну підтримку його
інтересів, цілей і дій.

Соціальне партнерство є способом
цивілізованого та
ефективного регулювання
соціально-трудових відносин,
запобігання або мирного вирішення соціальних конфліктів, гарантією соціальної злагоди і
прогресу. Соціальне парт
нерство — це шлях до ефективної держави на
основі соціальної консолідації, розширення
суспільної підтримки
цілей та дій
влади. Ідея соціального партнерства близька і
затребувана широкими народними шарами. Вона виходить з необхідності
об’єднання влади з народом, устрою соціально-справедливого творчого
суспільства, єднання духовного
та матеріального.

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+