Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Виникнення і розвиток педагогіки

1. Потреба передачі соціального досвіду підростаючим поколінням. Виховання як цілеспрямований процес

2. Мета і зміст виховання в умовах первіснообщинного ладу

3. Перші зачатки утворення педагогічної науки – країни Древнього Сходу (Індія, Китай, Ассирія, Вавилон). Три типи шкіл: жрецькі, палацові і військові

4. Розквіт педагогічної науки – Давня Греція й Рим

5. V – XVI ст. – період Середньовіччя

6. Епоха Відродження (XV-XVI ст.)

 

 

1. Потреба передачі соціального досвіду підростаючим
поколінням. Виховання як цілеспрямований процес

Потреба передачі соціального досвіду підростаючим
поколінням виникла разом з людиною. Але як цілеспрямований процес виховання
бере свій початок з періоду поділу праці. Саме з цього часу виховання стає
змістом спеціально організованої діяльності з підготовки підростаючих поколінь
до життя і праці. До цього ж періоду слід віднести народження професії
педагога, вихователя, вчителя.

У первісному суспільстві не існувало соціальних інститутів,
які б виховували дітей. Цим займалися дорослі, залучаючи підростаюче покоління до
колективної праці. З розвитком виробничих сил, накопиченням трудового досвіду розширювалися
знання людей і ускладнювалися вміння та навички. Виникла необхідність організованого
навчання і виховання підростаючого покоління. Виховання почали доручати найдосвідченішим
членам родової общини. До них висували певні вимоги: вони мали володіти тими вміннями
і навичками, яким слід навчати дітей; знати релігійні обряди, казки, ігри і пісні,
які є джерелом моральності. У такий спосіб в умовах родового устрою виховання почало
виокремлюватися в особливу форму суспільної діяльності.

Сократ стверджував, що виховання може подолати потворне,
аморальне, тобто виправити природні недоліки. Він ставив високі вимоги як до учителів,
так і до учнів. Передусім учитель повинен мати незаперечний авторитет, а учень –
послідовно звільнятися від духовного рабства: бути витриманим, освіченим, “пізнати
самого себе”, в усьому дотримуватися міри, гордитись не зовнішніми ознаками,
а доброчесними справами.

Аристотель в “Афінській політиці” (330-340
до н. е.) описав урочистий ритуал виборів афінянами вчителів, які мають загартовувати
молодь фізично та духовно. На них покладали великі обов’язки, що свідчило про те,
що в рабовласницькому суспільстві педагогічній діяльності надавали важливого соціального
значення. На думку Аристотеля, доля держави залежить від політичної і моральної
загартованості молодого покоління. Найкращі закони не дадуть користі, якщо громадяни
не навчаться державного порядку, не будуть виховані в державному дусі. Недисциплінованість
одного члена суспільства – це недисциплінованість усієї держави.

Виховання молоді є основним способом збереження державного
устрою. Його організація – справа, яка має не лише освітнє, а й передусім державне
значення. Аристотель вважав, що всіх необхідно виховувати однаково і турбуватися
про виховання повинні всі.

Виховання – процес
цілеспрямованого систематичного формування особистості, зумовленого законами суспільного
розвитку, дією об’єктивних і суб’єктивних чинників.

У вихованні особистості беруть участь сім’я, родина,
навчально-виховні заклади, на нього впливають мікро і макро-середовище, соціально-політична
та економічна ситуація в країні, засоби масової інформації, громадські організації
та ін.

Специфіка цього процесу полягає передусім у його цілеспрямованості.
Наявність конкретної мети робить його систематичним і послідовним, не допускає випадковості,
епізодичності, хаотичності у проведенні виховних заходів. Особлива роль у формуванні
людської особистості належить шкільному вихованню, оскільки цілеспрямований виховний
вплив, на неї передбачає не лише виховання позитивних якостей, а й подолання наслідків
впливу негативних об’єктивних чинників.

Процес виховання залежить від об’єктивних і суб’єктивних
чинників.

Об’єктивними чинниками є особливості розбудови України
взагалі та системи закладів освіти зокрема, перебудова економіки на ринкових засадах,
особливості розвитку соціальної сфери, відродження національних традицій, звичаїв,
обрядів, народної педагогіки, розширення сфери спілкування з іноземними громадянами,
вплив природного середовища.

До суб’єктивних чинників належать соціально-педагогічна
діяльність сім’ї та громадських організацій, навчально-виховна діяльність навчальних
закладів, цілеспрямована діяльність засобів масової інформації, закладів культури,
позашкільних установ, церкви.

2. Мета
і зміст виховання в умовах первіснообщинного ладу

В історії виховання відправною точкою стала педагогічна
практика первісних людей. Повністю реконструювати цей феномен сьогодні досить важко.
Єдині доступні нам джерела – речові знахідки археологів. Але вони недостатні
для отримання вичерпної інформації. Дослідники також відтворюють виховну практику
первісних людей шляхом аналогій, використовуючи етнографічні дані про найбільш
відсталі у своєму розвитку племена
, що подекуди ще зустрічаються на Землі.

Існування первісного ладу вимірюється сотнями тисяч років. У своєму розвитку він пройшов кілька періодів: первісне стадо, ро­дова община,
розклад первісного ладу. Виховання підростаючого покоління на кожному його етапі
мало свої особливості.

За первісного стада, коли
тільки завершується процес біологічного становлення людини, ніяких організованих
форм виховання ще нема. Не існує диференціації виховних впливів морального, трудового,
тим більше інтелектуального спрямування. Виховання відбувається стихійно і обмежується прямим відтворенням небагатого суспільного досвіду.

Епоха родового устрою характеризується
значним розширенням суспільного досвіду та перетворенням людських стад у сталі колективи
родичів – роди, племена. У людей з’являються релігійні уявлення.

Первісна родова сім’я спочатку ділилася на три вікові
групи
: перша – діти i підлітки; друга – дорослі, повноправні учасники
життя i праці; третя – люди похилого віку, старики. Кількість таких вікових
груп з часом збільшувалася. Для багатьох первісних родів перехід у групу дорослих
супроводжувався спеціальними актами, які дістали назву “ініціація”.

Вікова ініціація – перша в історії педагогіки iнституалiзована
форма виховання дітей. Вона являє собою систему випробувань та церемонію посвяти
підлітків у повноправні члени колективу, чому передує досить тривала спеціальна
підготовка.

Мета виховання у цей період полягала у передачі
підрос­таючому поколінню трудових навичок, встановлених способів поведінки, релігійних
уявлень, традицій, звичаїв, обрядів.

Єдиною виховною інституцією виступає ціла община. Виховання
є суспільним, спільним і однаковим для всіх.
Функція вихователя поступово закріплюється
за групою стариків, які були носіями i хранителями колективного досвіду. Часто роль
вихователів виконували і старші діти.

Існували лише вікові i статеві відмінності у вихованні
дітей. Виховання здійснювалося шляхом прямого включення дітей у конкретні види
трудової діяльності дорослих i мало практичний характер
. Воно було природним
і вільним
. Діти сприймали його як невід’ємну частину їх дійсного сьогоднішнього
життя, а не як підготовку до життя майбутнього.

На останніх етапах матріархату з’явилися перші в історії
заклади для життя i виховання підростаючих людей – будинки молоді.
Вони були
окремими для хлопчиків i дівчаток. Тут діти під керівництвом старійшин роду готувалися
до життя та праці.

Вершиною первіснообщинної культури виступила поява писемності
у вигляді піктографічного письма. Піктографічне письмо – це спосіб передачі інформації
за допомогою спеціальних малюнків.

До найперших в iсторiї людства організаційних форм
вихо­вання належать
: дитячі ігри, традиції, звичаї, ритуали, обряди, ритуалiзованi
обряди, усна творчість первісних людей. Особливе значення надавалося дотриманню
встановлених заборон — табу.

Епоха розкладу первісного ладу характеризується
виникненням сусідських общин, поступовим встановленням патріархальних суспільних
стосунків і моногамної сім’ї, становим і майновим розшаруванням суспільства.

Виховання у цей час починає складатися як особлива суспільна
функція i набирає деяких організованих форм.
Разом з первісним колективом ще
одним виховним інститутом поступово стає сім’я
. На зміну єдиному, колективному
i рівному для всіх поступово приходить станово-сiмейне виховання,
яке диференціюється
для кожного стану згідно його ідеалів. Поступово втрачаються безпо­середні зв’язки
між дитиною i суспільством
. Виховання все більше втрачає свій природовiдповiдний
i ненасильницький характер
.

Розширюються релігійні уявлення людей, зростають відомості
з астрономії, історії, медицини, ускладнюється досвід виконання сіль­ськогосподарських
робіт. Зростання об’єму людських знань разом із становим розшаруванням суспільства
породили відокремлення ро­зумового виховання від фізичної праці і необхідність
організації спеціального навчання.
Причому розумове виховання стає монопо­лією
панівної групи людей, оскільки саме в їхніх руках зосереджу­валися такі знання.
Все це також привело до появи людей, для яких виховання стає сферою їхньої професійної
діяльності
.

 

 


3. Перші
зачатки утворення педагогічної науки – країни Древнього Сходу (Індія, Китай, Ассирія,
Вавилон). Три типи шкіл: жрецькі, палацові і військові

У древньосхiдних країнах виховання підростаючого покоління
вже чітко виділяється як самостійна соціальна функція суспільства.

Найголовнішою його ознакою у цей період була поява
спеціальних навчально-виховних закладів – шкіл
, де відбувалося систематичне
навчання дітей. Появі шкіл сприяло створення різних систем письма та накопичення
наукових знань
, що розвивалися завдяки запитам виробництва (побудова складних
споруд, іригаційних систем), військовим, медичним, релігійним і ін. потребам.

Перші школи виникли у III-II тисячол. до н. е. у таких
державах як Шумер, Єгипет, Індія, Китай. Навчання з цього часу стає основною,
але не єдиною, стороною виховання.

Найбільшого
розповсюдження в цих країнах отримали три типи шкіл: жрецькі, палацовіі військові. Жрецькі школи створювалися при храмах і
готували служителів культу. Палацові школи готували писців — чиновників
для потреб адміністративно-господарського управління. Військові школи
готували воєначальників.

Школи
у Шумері
виникли у середині III тисячол. до н. е.

Шумери перетворили піктографічне письмо у клинопис, який
являв собою передачу інформації за допомогою комбінації різноманітних вертикальних
і горизонтальних клиновидних рисок
.
Ця система письма була складною і
тяжкою для вивчення. Вона нараховувала біля 600 знаків.

Школи у шумерів виникали з метою підготовки писарів – людей,
які вміли користуватися клинописом. Власної назви вони не мали і називалися “будинки
глиняних табличок”
, вчитель – “батько будин­ку глиняних табличок”, учень – “син
будинку глиняних табличок”. Це тому, що писали шумери на глиняних табличках(по мокрій глині).

У шумерських школах вивчали відомості з ботаніки, зоології,
географії, математики, астрономії.

Школи
у Єгипті
також виникають у III тисячол. до н. е. Приблизно
у цей час тут з’являється і писемність.

Єгиптяни використовували для письма папірус. Самеписьмо було ієрогліфічним (ієрогліф – священний знак). Воно було
надзвичайно складним (нараховувало близько 700 різних ієрогліфів
).

У Єгипті існували двірцеві школи, школи для жерців,
школи писарів, школи для різних службовців.

Найпершими тут виникли, як i в Шумері, школи для писарів. Учень
спочатку вправлявся у письмі на глиняних табличках або навощених дощечках і тільки
тоді, коли набував достатніх навичок, йому давали папірус.

Лише у школах для жерців вивчали ієрогліфічне письмо,
яке вважалося священним. У цих школах все огорталося містикою і таємничістю, тут
передавали уміння відправляти релігійні культи, а також повідомляли наукові відомості
з математики, астрономії, географії і медицини, які трималися у таємниці від інших
людей.

У II тисячол. до н. е. виникають перші навчальні заклади
у Китаї
. Про них дізнаємося з найдавніших китайських записів,
зроблених на кістках і панцирах черепах. На рубежі II i I тисячол. до н. е. з’являються
літописи на бамбукових і дерев’яних дощечках. Важливі документи з VIII ст. до н.
е. записували на дорогому шовку. У I ст. китайці навчилися виготовляти папір.

У Стародавньому Китаї писали ієрогліфічним письмом,
яке на­раховувало кілька десятків тисяч ієрогліфів. Навчання грамоти тривало багато
років, воно було доступне лише дітям чиновників і багатіїв.

Першими китайськими школами були общинні школи, які
згодом поділялися на центральні і місцеві. Для підготовки різних чиновників
відкривалися спеціальні навчальні заклади: юридичні, математичні, медичні,
художні. З розвитком науки у Китаї вини­кають вищі аристократичні школи,
де навчали, передусім, ора­торському мистецтву, філософії, релігійної моралі, астрономії,
медицини тощо.

Крім державних існували також приватні
школи
. Першу приватну школу відкрив Конфуцій.

Основу навчання складали “шість мистецтв”: стрільба
з лука, управління конем, музика, письмо, арифметика, етикет. Вивченню письма і
рахунку не надавали такого особливого значення як всім іншим дисциплінам.

На рубежі I i II ст. н. е. у Китаї вперше було запроваджено
систему державних екзаменів на зайняття державних посад: хто хотів у майбутньому
стати вченим або чиновником, повинен був складати ряд екзаменів впродовж кількох
років. Тому вся розумова освіта, як правило, спрямовувалася на підготовку до здачі
цих екзаменів.

У II тисячол. до н. е. виникли школи в Індії. Про їх
існування свідчать Веди – найдавніший
пам’ятник релігійної індійської літератури. Веди були складені санскритом
стародавньою індійською мовою.

Вже у III ст. до н. е. тут існували два алфавіти – кхароштхіта брахмі. Останній є джерелом всіх пізніших індійських алфавітів.

Матеріалом для письма в Індії служило пальмове листя.
На півночі країни для письма використовували внутрішню сторону берести.

У Ведах збереглися відомості про школи для двох вищих
станів (“варни”): школи брахманів та школи кшатріїв.

На час навчання учні жили у будинку вчителя. Навчання
у школі тривало 10-12 р. Для учня день розподілявся на дві частини. Частина дня
виділялася для виконання різних господарських обов’язків у домі вчителя, обумовлених
при вступі дитини до школи. Інша частина дня призначалася для шкільних занять. Заняття
полягали, передусім, у заучуванні напам’ять віршів, гімнів й інших релігійних текстів.
Письмо у школах прививалося, як і у суспільстві в цілому, дуже повільно.

У різні періоди у древньоіндійських школах вивчалися:
граматика, література, математика, історія, медицина, етика, танці, музика, філософія,
красномовство.

4.
Розквіт педагогічної науки – Давня Греція й Рим

Економічний i культурний розквіт держав Стародавньої
Греції датується VI-IVст. дон.е. В Греції були добре відомі
дві виховні системи: спартанська й афінська.

Спільні риси афінської і спартанської виховних
систем
:

– призначалися тільки для заможного
повноправного населення;

– зневажливе ставлення до фізичної праці і до
людей праці (неповноправного населення та рабів).

Особливостіспартанськоївиховної
системи.
Виховання у Спарті мало яскраво виражений
військово-фізичний характер. Його головним завданням виступала підготовка
мужнього, фізично розвинутого, здорового воїна – захисника земельної
аристократії.

Виховання було державним і суворо нею
контрольованим. Контроль держави над виховання починався з перших днів життя
дитини: новонароджених оглядали у спеціальному місці, що називалося лесха.
Тільки здорові діти поверталися батькам.

До 7років здійснювалося сімейне виховання. З 7
і до 18 років хлопчики перебували у спеціальних закладах інтернатного типу
– агелах, а в проміжок часу від 18 до 20 років переходили у групу
ефебів (“ефебiя”– молода людина, молодість) і несли гарнізонну
військову службу. Після військової служби юнаки ставали повноправними
громадянами Спарти. Громадянське повноліття наступало у 30 років.

Багато уваги приділялося таким
військово-гімнастичним вправам як біг, боротьба, метання диска i списа, прийоми
кулачного бою. До цього приєднувалися музика, спів i релігійно-обрядові танці.
Мистецтво читати i писати офіційно не входило до змісту навчання.

Виховання дівчат у Спарті мало чим відрізнялося від
виховання юнаків.

Особливостіафінськоївиховної
системи.
Афіняни прагнули до поєднання розумового,
морального, естетичного та фізичного розвитку.
Кінцевою метою вихованнявиступала
гармонійно розвинута особистість. Ця мета визначалася грецьким поняттям“калокагатiя”
(внутрішня і зовнішня досконалість)
.Ідеальна людина – той,
хто прекрасний тілом i душею.

Сімейне виховання для хлопчиків тривало до
7років, а для дівчаток – до заміжжя. Виховання дiвчаток було обмеженим i
замкнутим. Вони перебували в окремих частинах житлових приміщень – гінекеях.
Хлопчики після 7років починали відвідувати школу. З метою уникнення
небажаних вуличних знайомств, хлопчика у школу і зі школи супроводжував
спеціально приставлений раб –педагог(з гр.:“пайс”
дитина,“аго”– веду за руку)

Школа з грецької означає спокій,
дозвілля. У подальшому цим словом називали бесіди філософів з учнями, а ще далі
– i шкільні заняття взагалі.

Школи були приватними i платними. Окремо існували
мусичнi i гімнастичні школи. Перші давали всебічний інтелектуальний розвиток, а
другі – таку ж культуру тіла.

Відвідування мусичної школи припадало на вік з
7-16р.; у 12-16р. хлопчики займалися паралельно ще й угімнастичній
школі.
У подальшому (16-18р.) найбільш забезпечена частина
молоді поступала додержавних гiмнасiїв – навчальних закладів
підвищеного типу
. Весь освітній шлях закінчувався 2-рiчноюефебією (18-20р.)
– військовою службою.

Освіта
епохиеллінізму. 
Період з IVст. дон.е. (з
часу походів О.Македонського) до Iст.н.е. у грецькій історії
називають епохою еллінізму. У цей час грецька культура широко поширилася на
величезній території, завойованій Македонським. Афінська філософія, література
і мистецтво поєднувалися з математикою, астрономією та початками
природознавства, що здавна розвивалися у Древньому Сході.

Центром цієї культури стало місто Олександрія. Тут
була створена найбагатша бібліотека стародавнього світу, яка мала до 700 тис.
рукописних книг. У місті існували музей, обсерваторія, ботанічний сад,
звіринець.

В освіті поступово вирізняється коло навчальних
дисциплін, котрі стають основою її змісту: граматика, діалектика, риторика, а
також арифметика, геометрія, астрономія, музика. Вони пізніше будуть оформлені
у“сім вільних мистецтв”, які стануть основою змісту підвищеної
(середньої) освіти для всього європейського середньовіччя.

Виховання,
школа і педагогічна думкау Стародавньому Римі

Історія СтародавньогоРимуділиться на два
відмінних один від одного періоди: республіканський період (VI-Iст.
дон.е.); період Римської імперії
(30р.дон.е.-476р.н.е.).

Римське виховання на всіх етапахпереслідує,
перш за все, практичні цілі. 
Діти з простих сімей отримували практичну
трудову підготовку, а дітейпривілейованих громадян готували до
активної державної діяльності. Першочерговою справою було вироблення у
представників всіх верств населення такої якості як відданість батьківщині,
державі.

На відміну від грецького виховання в
освітньо-виховній системі Риму знаходиться місце i для бідного, але вільного
населення. Для дітей плебеїв були доступні початкові школи.

У Римі школи набувають значного поширення у другій
половині республіканської епохи (II-Iст.дон.е.). Всі
вони були спочатку приватними та платними i тільки в епоху імперії поступово
перетворились на державні
.

Елементарні (початкові) школи існували
ще у III ст. до н.е. Вони обслуговували вiльнонароджене з
середнім достатком населення (плебеїв). Тут навчали читати, писати i
рахунку
У ці школи допускалися i дівчатка.

Заможні римляни надавали перевагу домашньому
початковому навчанню своїх дітей
.

У середині IIст. дон.е.
виникають граматичні школи для дітей найбільш заможного
населення. Сюди поступали хлопчики 12-рiчного віку, які отримали попередню
домашню підготовку, i вчились тут до 16 років. Це були школи
підвищеного типу, їх прототипом стали афінські гiмнасiї
. У них вивчали
грецьку i латинську мови, теорію словесності, грецьку літературу й історію.

Отже, у римських школах з обов’язкового переліку
повністю виключене фізичне виховання i майже відсутня музика.

В останні роки імператорського періоду занепадає
римська культура і це знаходить відображення в освіті і вихованні підростаючого
покоління. У школах панує формалізм, риторика вироджується у зовнішнє
красномовство, падає моральність тощо.

У кінці Римської імперії, коли християнство стає
панівною релігією, на посади вчителів все більше попадають представники
християнського духовенства. Навчально-виховна робота набуває поступово
релігійного характеру. Оскільки християнська церква не підтримувала
освітньо-виховних ідеалів античності, то до кінця епохи древнього світу
(IV-Vст.) значно знизився той рівень освіченості, який було досягнуто у
стародавніх Греції і Римі.

5. VXVI ст. – період Середньовіччя

Епоха європейськогосередньовіччяохоплює
часовий період V-поч. XVIст. Від часів Римської імперії вона
унаслідувала християнську релігію в її західному різновиді відомому як
католицизм (з 1054р.). Християнська церква стала головною
ідеологічною силою, яка визначала весь розвиток культури і освіти в цю епоху
.

Церква категоричнозаперечувала майже всю
спадщину античної культури, крім латинської мови
. Латинська мова стала
мовою тогочасної європейської освіченості. Цією мовою велося богослужіння в
католицькій церкві, вона ж була i мовою науки. Нею були написані основні твори
церковної літератури, зокрема богослужбові книги. Латинська мова, мертва i
незрозуміла для учнів, стала на довгий час мовою навчання у середньовічній
школі.

В епоху, що розглядається, у Західній Європі
склалися такіосновні типи виховання й освіти: церковне, рицарське,
бюргерське та практичне. Окремим було виховання жінок.

Церковневиховання 
основний тип середньовічного виховання. Воно здійснювалося у християнських
родинах i головним чином в церковних школах, які тоді були найпоширенішими.

У церковних школах практикувалися
суворі покарання, оскільки вони, як стверджувалося, сприяють спасінню душі,
виганяють диявольське начало з людини, полегшуючи цим шлях до спокутування
гріхів.

Церковні школи, які призначались тільки для
хлопчиків, ділилися на кілька різновидів: монастирські, соборні (або кафедральні) та парафіяльні.

Монастирські школи, які
відкривалися при монастирях, були внутрішніми i зовнішніми: у
перших навчалися хлопчики, яких батьки віддавали в монахи i які жили в
монастирях; зовнішні школи відвідували хлопчики мирян.

При єпископських резиденціях відкривалися соборні або кафедральні школи (при кафедрі єпископа). Вони також ділилися
на внутрішні і зовнішні.

Найбільш поширеними були парафіяльні школи. Ці школи виникали при парафіяльних церквах, утримувалися священно­служителями
і призначалися для навчання дітей парафіян.

У всіх церковних школах вчителями були духовні
особи. Освіта мала строго теологічний характер. Всю істину шукали у святому
письмі і вивчали “на зубок” лише канонічні (дозволені церквою) підручники й
інші священні книги. Навчання будувалося переважно на запам’ятовуванні текстів
із священного письма i коментарів до них.

У парафiяльних школах, де група учнів складала, як
правило, 3-10 хлопчиків віком 7-15р., навчали читати, писати, рахувати, а
також церковного співу.

Читати вчилися буквоскладальним методом. Він
ґрунтувався на механічному запам’ятовуванні, оскільки матеріалом для читання
служили релігійні книги, написані латинською мовою i їх зміст був недоступний
дітям. Після опанування читанням вивчали письмо, техніка якого була
такою ж складною.

Лицарськевиховання одержували
діти світських феодалів. Його метою буловиробити у
майбутніх лицарів (“панів землі i селян”) кріпосницьку мораль, навчити вести
себе у “вищому товаристві” i дати вiйськово-фiзичну підготовку через часті
озброєні сутички між феодалами
.

Середньовічне лицарство ставилося з презирством до
всіх видів праці, включаючи i розумову. Навіть елементарна грамотність аж до
XIIст. не вважалася обов’язковою. Тому багато представників лицарського
стану (графів, герцогів) у період раннього середньовіччя були неграмотними.

Міське
(абобюргерське) виховання 
з’явилося у зв’язку з ростом
міст i розвитком торгівлі у X-XIст. та появою нового соціального стану –
горожан (бюргерів).

Ці школи були двох різновидів. Ремісники
відкривали свої цехові школи, а купці свої гільдійські школи. Поступово вони
були перетворені на початкові магістратські школи
, які утримувались коштом
мiського самоврядування – магістрату.

У цих школах вперше почали навчати дiтей рідною
мовою та звертати увагу на повідомлення корисних знань. У системі міського
виховання загально-освiтня підготовка поєднувалась з професiйно-прикладною
.

Виховання
й освітажінок
. Дівчата знатного походження виховувалисьу
сім’ях під наглядом матері i спеціальних виховательок, а також у пансіонах при
жіночих монастирях
. Дівчат вчили читати, писати, а в пансiонах вони вивчали
ще й латинську мову, знайомились з біблією, привчалися до благородних манер.

Виховання дівчат, які належали до непривілейованих
станів, обмежувалось набуттям навичок вести господарство, навчанням рукоділлю
та релігійним настановам.

 

 

6. Епоха
Відродження (
XVXVI ст.)

Під Відродженнямумовно розуміють епоху
культурного й ідеологічного розвитку ряду країн у Західній i Центральній
Європі, яка охоплює історичний період XIV-XVIст. і характеризується
високим підйомом у науці, літературі, мистецтві. Європейське Відродження
почалося в Італії у XIVст., а звідти перейшло до Франції i в інші країни.
Спочатку ця епоха усвідомлювалась як звільнення від впливу церкви та звернення
поглядів до античної культури. Звідси i назва: “Відродження”, “Ренесанс”.

Характерною ознакою культури Відродження стають ідеї
гуманізму, у зв’язку з якими формується новий погляд на світ i людину. Гуманізм
витісняє середньовікову аскетичну доктрину,
протиставивши теології
світську науку, поставившиу центр уваги людину, яка в ідеалі повинна
бути життєрадісною, сильною духом i тілом, яка має право на земну радість i
щастя
.

Ідеї гуманізму проникають i в тогочасну педагогіку,
яку ще називають гуманістичною педагогікою.

Педагоги-гуманісти піддали різкій критиці всю
середньовічну схоластичну систему виховання і навчання
,
протиставили їй таке виховання, що розвиває людину розумово і фізично, формує в
неї високі моральні якості.

Одним із головних завдань гуманісти вважали ознайомлення
учнів з кращими творами латинських і грецьких авторів, з біблією й іншими
джерелами в оригіналі
, у неспотворених церквою формах.

Ряд гуманістів вимагали окрім вивчення історії та
античної літератури ще йпоширення через школу реальних знань,
вважали обов’язковими для вивчення такі науки як математика, астрономія,
природознавство, географія, ознайомлення з різними видами людської діяльності.

Проголошувалась ідея гармонійного й
багатостороннього розвитку особистості дитини
, що було притаманно ще античній
педагогіці. Ця ідея відображає ідеал ренесансної людини. У повній відповідності
з античністю педагоги-гуманісти дбали, щоб формувалось здорове тілом i духом
підростаюче покоління.

По-новому розуміючи мету і завдання виховання,
гуманістипроголошували загальну повагу до дитячої особистості,
заперечували сувору дисципліну та тілесні покарання
. Вони відзначали
необхідність враховувати особливості дитячого віку, індивідуалізувати навчання
і виховання.

Новими були підходи і до методів навчання та
виховання
. Гуманісти вважали, що у процесі навчання і
виховання діти повинні набути здатність активно мислити, самостійно пізнавати
оточуючий світ. Для цього роботу у школі треба зробити привабливою для
дітей
, щоб навчання розпочиналось з ознайомлення з речами, а потім уже зі
словами, що їх означають. Правилам повинні передувати факти, узагальненням –
спостереження. Слід широко використовувати з пізнавальною метою прогулянки,
екскурсії, ігри тощо.

Важливою звучала вимога багатьох гуманістів здійснювати
навчання у школах рідною мовою
.

Гуманісти по-новому ставили питання про освіту
жінок, вважаючи, що вони мають право навчатися у школах різних типів.

Гуманізм охоплює перш за все тогочасну педагогічну
думку i не вносить кардинальних змін в освітньо-виховну практику. Він дістав
своє вираження у поглядах та діяльності багатьох мислителів.

Щодо освітньо-виховноїпрактики,
то педагогіка гуманізму на ній мало відображалась. Школи залишались
типово серед­ньовічними
. Виключення складали лише окремі школи гуманістів.
Продовжували розвиватись міські школи, в більшості яких навчання здійснювалось
рідною мовою. Тут здобували початкову освіту діти ремісників i торговців. В цей
же час виникають школи для дівчат, як правило приватні, але були й
державні.

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+
Попередній розділ