Диференціація функція цілісної системи та її компонентів

Диференціація функція цілісної системи та її
компонентів

У
теорії систем поняття “функція” займає дуже важливе місце. Функції
виражають поведінку системи, причому ця поведінка при позначенні її функцією стає
впорядкованою,
закономірноюі організованою.
Тому функції являють собою напрямки активності системи, яка взаємодіє із
середовищем. Функція – це, перш за все, прояв властивостей системи.

Ключовим положенням теорії систем, що створює умови для так званого структурно-функціонального
аналізу, є положення про те, що між структурою системи і її функціями існує
цілком певний закономірний взаємозв’язок. Це підмітив Ю.Г. Марков:
“Функції, яка б не була їх природа, можна реалізувати лише в
структурі”. На це звертає увагу і В. Г. Афанасьєв: “Функції властиві
системі та її компонентам, причому функції системи є інтегрованим результатом функціонування
утворюючих її компонентів “.

Найбільш важливими в теорії систем є внутрішні та зовнішні функції. Наявність цих
функцій обумовлена тим, що для будь-якої системи характерна зовнішня і
внутрішня середа, тому властиві внутрішні і зовнішні функції.

Зовнішні функції – це
активні, спрямовані впливу системи на навколишнє середовище для досягнення
поставлених цілей. Зовнішні функції забезпечують зовнішні результати системи.

Вони являють собою стійкі реакції системи на середовище і стійкі зв’язки
системи із середовищем. Тому для них характерні:

• стійкість і стабільність, коли система постійно проявляє себе;

• спрямованість, тобто функція обов’язково на щось спрямована, предметна;

• взаємодія з середовищем, оскільки функція не зводиться тільки до впливу
на середовище;

• активність і цілеспрямованість, бо функціонування – прояв активності
системи в досягненні мети.

Зовнішні функції можуть бути
декількох видів.

• Перетворювальні функції властиві для творчих систем, які перетворюють навколишнє середовище, призводять
його у відповідність зі своєю сутністю. Це характерно в цілому ряді випадків
для діяльності людини, яка впорядковує природний хаос, хоча одночасно збільшує
ентропійність деяких природних систем.

• Пасивні функції – пасивне
існування системи як матеріалу для інших систем. Таке існування системи –
короткочасний період часу, який найчастіше пов’язаний з кризами системи. Його
не можна вважати не функціональним. Система все одно функціональна, оскільки
віддає себе хаосу, оточуючим системам.

• Споживчі функції властиві для
систем, які отримують з навколишнього середовища речовину, енергію, інформацію.
Відкрита система не може існувати без споживання речовини, енергії та
інформації з навколишнього середовища, що забезпечує її існування і розвиток.

• Функції поглинання – виживання
поглинання, експансія інших систем і середовища. Ці функції характеризують
систему як дуже активне утворення, яке не просто перебуває в стані спонтанної
взаємодії з середовищем, а активно поглинає з оточення системи та її елементи.

• Адаптивні функції характерні
для широкого спектру адаптивних систем, що володіють здатністю
пристосовуватися. Вони забезпечують узгодження системи з її оточенням.

Внутрішні функції системи
визначаються тим, що виконання системою зовнішньої роботи неминуче призводить
до мобілізації системи. У ній відбуваються різні кореляції цілей, речовини, енергії,
інформації. Налагодження обміну з навколишнім середовищем вимагає постійного
регулювання елементів, взаємозв’язків між ними і т.п.

Тому під внутрішньою функцією слід розуміти найважливішу умову зовнішнього
функціонування, при якій прояв цілого забезпечується проявом і існуванням її
частин, тобто це спосіб взаємодії частин усередині цілого. Різновиди внутрішніх
функцій:

• розпорядча, тобто закріплення
за елементами і підсистемами певних дій;

• координації і узгодження,
завдяки яким відбуваються спільні дії елементів;

• субординації або супідрядності,
що припускають розподіл між елементами координаційних або субординаційних
відносин;

• контролююча, тобто здійснює
перевірку відповідності дії певної нормі;

Реалізація внутрішніх функцій забезпечується природою системи. Якщо це
живий організм, то відбувається його біологічна внутрішня саморегуляція. Якщо виробнича
організація, то в ній працюють цілі, мотиви, цінності, установки людей. Найважливіша
роль внутрішніх функцій полягає в тому, що вони забезпечують необхідну для
зовнішнього функціонування внутрішню динаміку системи.

Зміст системного підходу в процесі пізнання

Системний підхід один із головних напрямків методології спеціального
наукового пізнання та соціальної практики, мета і завдання якого полягають у
дослідженнях певних об’єктів як складних систем. Системний підхід сприяє
формуванню відповідного адекватного формулювання суті досліджуваних проблем у
конкретних науках і вибору ефективних шляхів їх вирішення.

Методологічна специфіка системного підходу полягає в тому, що метою
дослідження є вивчення закономірностей і механізмів утворення складного об’єкта
з певних складових. При цьому особлива увага звертається на різноманіття
внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, на процес (процедуру) об’єднання
основних понять у єдину теоретичну картину, що дає змогу виявити сутність
цілісності системи.

Системний підхід – це категорія, що не має єдиного визначення, оскільки трактується надто широко і неоднозначно. У літературі наводяться наступні трактування
або визначення системного підходу:

1. Інтеграція, синтез розгляду різних сторін явища або
об’єкта (А. Холл).

2. Адекватний засіб дослідження і розробки не будь-яких об’єктів, що довільно
називаються системою, а лише таких, котрі є органічним цілим (С. Оптнер).

3. Вираження процедур подання об’єкта
як системи та способів їх розробки (В. Садовський).

Системний підхід не існує у вигляді чіткої методики з визначеною логічною
концепцією. Це система, утворена із сукупності логічних прийомів, методичних
правил і принципів теоретичного дослідження,
що виконує таким чином евристичну функцію в загальній системі наукового
пізнання.

Системний підхід визначає також необхідність розчленовування досліджуваних
багатокомпонентних об’єктів, на основі
принципу найбільшої важливості зв’язків для системи при різноманітті їхніх
типів у кожній конкретній складовій системи.
Обґрунтований вибір найбільш адекватного варіанта розчленовування здійснюється
за допомогою виокремлення співмірної одиниці аналізу (наприклад,
суб’єкт господарювання, орган державного управління тощо). На такому
підґрунті досліджуються основні властивості системного об’єкта при нерозривному
зв’язку структури та функції в їх динаміці.

Розвиток системного підходу свідчить про його нерозривний зв’язок з
діалектикою.

Тектологія О.О.Богданова –
загальна організаційна наука

Термін “тектологія” має спільне коріння з поняттям
“тектоніка”, що з грецької
означає будівництво. Тектоніка – це галузь науки, яка вивчає розвиток структури
земної кори та її зміни під впливом тектонічних
рухів і деформацій, пов’язаних з розвитком Землі загалом. Як природодослідника
теорія тектоніки захоплювала О.О.Богданова, а перенесення закономірностей руху
всередині земної кори на суспільні відносини призвело до формування нового
наукового напряму – тектології – всезагальної організаційної науки. Вихідним
пунктом тектології є визнання необхідності підходу до вивчення будь-якого явища
з точки зору його організації. Прийняти організаційну точку зору – значить
вивчати будь-яку систему з позицій як відносин всіх її частин, так і відносин
її як цілого із середовищем, тобто з усіма зовнішніми системами. Закони
організації систем єдині для будь-яких об’єктів, найрізноманітніші явища
об’єднуються загальними структурними зв’язками і закономірностями.

О.О. Богданов розвинув ідею ізоморфізму різних організаційних структур, на якій базуються кібернетичний аналіз
та загальна теорія систем Людвіга фон Берталанфі. Низка понять, що використовуються
у всезагальній організаційній науці (“ланцюговий зв’язок”,
“закон найменших”, “принцип мінімуму”) запозичені з
кібернетики. Вчений не лише випереджає одну з основних ідей кібернетики – ідею
зворотнього зв’язку (в його термінології – бірегулятора), але й ілюструє її тими
ж прикладами, що й один з основоположників
кібернетики У. Росс Ешбі.

Систематизація знань з різних наукових напрямів та виокремлення спільних
для них закономірностей знайшли відображення в основоположній праці
організаційної науки – “Тектології”, написаної О.О. Богдановим та
вперше виданій у 1917 році. Основна увага в ній приділяється прогресивному відбору.
“Відбір може бути позитивним або негативним – він діє під час розвитку
комплексів і в процесі їх відносного занепаду. У сукупності позитивний і
негативний відбори охоплюють всю динаміку світового розвитку. Позитивний
відбір, ускладнюючи форми, збільшує різнорідність буття, надає для неї
матеріал, все більш зростаючий; негативний відбір, спрощуючи цей матеріал,
видаляючи з нього все неміцне, неструнке, суперечне, вносячи в його зв’язки
однорідність та узгодженість, впорядковує останній. Взаємодоповнюючи один
одного, обидва процеси організують світ”. Вихідним пунктом організаційної
науки тектології є визнання необхідності дослідження будь-якого явища з точки
зору його організації: “Будь-яка людська діяльність об’єктивно є
організуючою або дезорганізуючою. Це означає: будь-яку людську діяльність –
технічну, громадську, пізнавальну, художню – можна розглядати як деякий
матеріал організаційного досвіду і досліджувати з організаційної точки
зору” Елементи будь-якої організації, будь-якого комплексу, що вивчається
з організаційної точки зору, зводяться до активностей-протистоянь, взаємодія яких
призводить до формування в ньому організаційних відносин. “Яскраву наукову
ілюстрацію трьох основних співвідношень дає інтерференція хвиль – електричних
або світлових, повітряних і будь-яких інших. Накладаючись одна на одну, вони
можуть посилювати або послаблювати одна одну. Нехай дві рівні світлові хвилі
йдуть таким чином, що підйом однієї в точності співпадає з підйомом іншої і,
відповідно, долина з долиною також. Тоді загальна сила світла, що сприймається
від них, виявиться не подвійною, а четвертинною: 1+1=4. Якщо ж, напроти, підйом
однієї повністю зливається з долиною іншої, і навпаки, то світло і світло разом
дають темряву: 1+1=0. Між цими двома межами організованості та дезорганізації
знаходяться всі проміжні, й в їх числі та ідеально середня, при якій сила
світла точно відповідає арифметиці: 1+1=2.

Це саме той випадок, коли підйом однієї хвилі наполовину співпадає з підйомом,
наполовину – з долиною іншої. Тут співвідношення організованості і
дезорганізації взаємно врівноважуються, і виходить нейтральне поєднання”.
Таким чином, залежно від того, дія яких елементів є сильнішою, розрізняють три
види комплексів: організовані (ціле більше за суму його складових),
дезорганізовані (ціле менше за суму його складових), нейтральні (ціле дорівнює
сумі його складових). Саме організаційні відносини та організаційний досвід і є
об’єктом дослідження у тектології.

Теорія
систем Л. фон Берталанфі

Людвіг фон Берталанфі (1901-1972), створив
другий варіант загальної теорії систем. У 30-40-ті роки Берталанфі, працюючи у
Відні, заклав основи концепції організмічного підходу до організованих
динамічних систем, що володіють властивістю еквіфінальних, тобто здатністю
досягати мети незалежно від порушень на початкових етапах розвитку. Він
узагальнив принципи цілісності, організації і ізоморфізму в єдину концепцію.
Спочатку застосував ідею відкритих систем до пояснення низки проблем біології і
генетики, але потім прийшов до висновку, що методологія системного підходу є
більш широкою і може бути застосовна в різних областях науки. Так виникла ідея
загальної теорії систем.

Л. Берталанфі досить чітко сформулював проблему побудови загальної теорії
систем. Для цього необхідно: по-перше, сформулювати загальні принципи і закони
поведінки систем до їх спеціального виду та природи складових їхніх елементів і
строгим законам в нефізичних галузях знання; по-друге, закласти основи для
синтезу наукового знання в результаті виявлення ізоморфізму законів, що відносяться
до різних сфер діяльності. Ідеї Берталанфі привернули увагу міжнародної
наукової громадськості.

Л. Берталанфі зіграв величезну роль у становленні та популяризації
системного підходу. У 50-ті і 70-ті роки ХХ ст. він працював в США і Канаді.
Доленосною для системних ідей стала його робота в Чиказькому університеті –
світовому центрі методології. Там же складалась школа видатних соціологів. Тому
не дивно, що системний підхід відразу ж увійшов в соціологічну науку і як
теорія, і як принцип, і як знання, і як метод дослідження. Л. Берталанфі –
основоположник цілого наукового напряму, пов’язаного зі створенням загальної
теорії систем. Він першим поставив саму задачу побудови цієї теорії. Загальна
теорія систем мислилася ним як фундаментальна наука, що досліджує проблеми систем
різної природи.

Істотний недолік у розумінні Л.Берталанфі загальної теорії систем полягав у
тому, що він оголосив її такою, що заміняє філософію, а це викликало
заперечення у філософів. Якщо звернути
увагу на зміст загальної теорії систем, то до неї входять, в основному,
формалізовані науки, які добре застосовні до відносно простих систем. Потреба
дослідження складних систем змушує використовувати якісний аналіз, яким
володіють філософські науки. Але філософії систем у загальній теорії систем
місця не найшлося. Тому відбулося роздвоєння загальної теорії систем на теорію
систем у широкому сенсі і на ЗТС у
вузькому.

Сама ЗТС у вузькому сенсі також значною мірою залишилася
кількісно-формальної наукою.

Подальший розвиток системних знань привело до того, що виникло кілька
варіантів загальної теорії систем у вузькому сенсі слова, сформувалося знання,
яке відображало окремі сторони систем, з’явилися значні напрацювання про
системи різної природи: фізичних, хімічних, біологічних, психічних і
соціальних.

Параметрична загальна теорія систем А.І.
Уйомова

У параметричній загальній теорії систем визначення “системи” здійснюється за допомогою таких категорій, як
річ, відношення і властивість, та визначене, невизначене і довільне.

Суть максимально широкого розуміння цих категорій, без яких необходиться
ніякий структурний опис системи, зводиться до наступного розуміння
співвідношення властивостей, відносин та речей, що запропонував А. І. Уйомов.
Категорії речі, властивості та відносин байдужі до природи тих об’єктів, які
вони відображують. Тобто речі відрізняються не просторово, а якісно. Річ може
бути представлена як сукупність властивостей або як сукупність відносин.
Властивість, відповідно, задається або
через поняття речі, або через поняття відношення. Властивість – це річ яку
можна приписати, приєднати до іншої речі так, щоб ця остання все ж залишилася
самою собою, тією ж самою річчю. Відношення, у свою чергу, вказується тільки
через речі та/або властивості, і також може бути розглянуте або як річ, або як властивість. Речі, відносини та властивості
розрізняються між собою не абсолютно, а відносно, лише по функціях, які вони виконують
відносно одне одного.

{lang_content_nav} категорій визначеного, невизначеного і довільного розглядається в
параметричній ЗТС у рамках загального уявлення про сенс цих понять, відповідного
семантиці натуральних мов.

В рамках параметричної загальної теорії систем передбачається співіснування
двох варіантів визначення власне системи:

1) Згідно атрибутивного визначення системою є довільна річ, коли якісь її
відношення відповідають певній властивості.

2) Відповідно до реляційного визначення система – це довільна річ, певні
властивості якої відповідають певному відношенню.

Обидва визначення фіксують певний порядок представлення речі у вигляді
системи: по-перше, передбачається відомим, в якому сенсі цей об’єкт
розглядається як система (“певна властивість” згідно першої або “певне відношення” згідно другої дефініції); по-друге, обираються певні відносини (чи
властивості – за другим варіантом
визначення), що відповідають передбачуваній визначеності; по-третє, та сама
“будь-яка річ” постає тим, на чому реалізуються обрані відносини (чи
властивості).

Параметрична загальна теорія систем надає два головних засоби аналізу та
подальшого синтетичного вивчення будь-якої системи:

– набори системних параметрів, що надають узагальнену характеристику
системи

– мова тернарного опису, що дозволяє, користуючись трьома базовими
характеристиками будь-якої системи – речі, властивості та відношення –
побудувати формальну системну модель даної системи.