Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Становлення ідей елітарності

1. Еволюція ідей елітарності: від класичного
світу до класичних концепцій елітаризму

У більш довершеному варіанті ідею людської нерівності,
вибраності кращих висловив Платон (V-IV ст. до н.е.). Свою соціально-політичну
ієрархічну піраміду він побудував із трьох страт (верств). В його моделі ідеальної
держави панує сувора ієрархія, що детермінується як природною нерівністю людей,
так і соціальною необхідністю штучно підтримувати, наскільки це можливо, справедливість.
Оскільки люди народжуються від природи різними, вища справедливість полягає у тому,
щоб кожен займався тими справами, до яких у нього є природна схильність. У праці
«Держава» Платон роз’яснював, що хоч усі громадяни полісу-держави є братами, однак
Бог, який створив усіх, «у тих з вас, хто здатний правити, домішав при народженні
золота, і тому вони найцінніші; у їх помічників — срібла; заліза і міді — у землевласників
і різних ремісників». Водночас він одним із перших висунув ідею штучного добору
«кращих», розробив систему для поліпшення людської природи. З цією метою Платон
запропонував парувати кращих жінок і кращих чоловіків, а їхніх дітей брати на виховання
державі. Це потомство і мало б поповнювати невелику і добірну кількість громадян,
яких він називав стражами. З їх числа могли рекрутувати правителів, державних мужів.

Учень Платона — Арістотель теж вважав, що люди від природи поділяються на вільних і
рабів
, що «одні повинні правити, а інші їм підкорятися». Це значно вплинуло
і на розвиток політичної думки в Європі пізніших часів.

«…монархічне
правління, яке має на увазі загальну користь, ми зазвичай вважаємо царською владою;
влада ж небагатьох — аристократична за характером, бо в цьому випадку управляють
кращі, або (називається так) тому, що уряд має на увазі вище благо держави й громадян.
Коли ж править більшість в інтересах загальної користі, то така форма відома під
назвою, спільною для всіх форм державного устрою, — політія.»

Підтримав елітарні ідеї і Н.Макіавеллі, який виступив
із працею «Державець», де сформулював більш-менш виразну концепцію політичної влади
сильної ініціативної меншості. У своєму дослідженні він окреслив один із найважливіших
принципів владних відносин для політичної еліти, що отримав назву макіавеллізму – безпринципної політики,
яка для досягнення великих цілей виправдовувала застосування неетичних засобів.

Владу в суспільстві не можуть здійснювати жодна людина,
ні всі люди відразу. Як наслідок, з’являється організована меншість і вона управляє,
тому що вона організовано. «… Авторитет або влада лідера, корениться в підтримці
прихильників… », – пише Н. Макіавеллі. На його думку, всі основні конфлікти розгортаються
між елітами: меншістю, що утримує владу, і меншістю, що йде до влади. Орієнтація
на владу, прагнення її досягти таїть потенційну небезпеку для соціального порядку,
гарантом якого виступає той, хто цю владу вже має. Вимоги, з якими виступає народ,
обумовлені не своєкорисливими потягами і примхами окремих громадян, які занадто
суперечать один одному, а інтересами, загальними всім людям. Ці інтереси – безпека
і недоторканність честі і майна. Тільки заради захисту цих інтересів народ виходить
зі своєї пасивної ролі, вважає Макіавеллі. Він також зазначає: « … Друга відмітна
якість народу – нездатність до швидких рішень і рухів та обмеженість бажань». В
обгрунтування теорії еліт Макіавеллі висунув припущення про циклічний розвиток державних
форм: демократія; олігархія; аристократія; монархія.

Конфуцій розвивав
патріархально-патерналістську концепцію держави, відповідно до якої держава виступає
як велика сім’я. Влада правителя в державі є такою, як влада батька в сім’ї, а відносини
правителів і підданих нагадують сімейні відносини, де молодші залежать від старших.
Правитель (імператор) є «сином неба», його влада має божественне походження. Однак
сам імператор не є Богом, і його влада залишається божественною доти, доки він править
«розумно», наслідуючи шлях, вказаний Богом. Цим самим Конфуцій висував важливу вимогу
дотримання в державному управлінні моральних принципів.

Конфуцій ділив суспільство на «шляхетних чоловіків» (правлячу
еліту) і «низьких людей» (простолюдинів). Образ правлячої еліти він розкривав через
соціальні якості; перші, на його думку, слідують обов’язку і діють відповідно до
закону, вони вимогливі насамперед до самих себе, на відміну від других, які дбають
тільки про особисту вигоду. Відповідно до його теорії дотримання моральних норм
давало право управляти.

Т.Гоббс у праці
«Про громадянина», аналізуючи види
держави, зазначав, що їх існує лише три: демократія, аристократія і монархія. Він
вирізнив аристократичний вид держави, зазначаючи, що це така держава, в якій верховна
влада належить зборам (раді), де право голосу мають вибрані, аристократи. Аристократи,
писав Т.Гоббс, «є влада кращих осіб…». Аристократія, або влада найкращих, уповноважена
верховною владою, бере свої початки від демократії. Вона переносить своє право на
вказану раду. Суть цього Т.Гоббс вбачав у тому, що народові пропонують обирати,
і він обирає більшістю голосів певних людей, «які вирізняються серед інших завдяки
походженню або які прославились будь-якими іншими рисами». На них повністю переноситься
право народу або держави, і «право, яке раніше належало народові, починає належати
раді кращих».

Т.Гоббс вважав, що аристократія тим краща, коли вона
ближча до монархії, і тим гірша, коли більше від неї віддалена. Водночас він був
непослідовний у своїх поглядах, бо писав, що «… природа створила людей рівними
за їх фізичними і розумовими здібностями». Загалом же він твердив, що більшість
народу не може засвоїти філософські істини, тому потребує, щоб ним правили кращі.

Через сто років, у середині XVIII ст., Монтеск’є у праці «Про дух законів» зазначав,
що принципом аристократії є доброчесність плюс поміркованість. В ідеалі дворянство
є необхідним для монархії, бо в «монархії, де немає дворянства, монарх стає деспотом».

В. Парето (1848-1923)
(саме він ввів в політичну науку термін «еліта»). Теорія еліт висловлена ним в «Трактаті
загальної соціології» (1916).

В.Парето був автором теорії круговороту еліт, згідно якої:

    – соціальні зміни в суспільстві є слідством боротьби
    і «циркуляції» еліт;

    – еліта ділиться на правлячу і не правлячу (контр
    еліту): правляча еліта безпосередньо і ефективно бере участь в управлінні,
    володіючи харизматичними властивостями лідерів; контр еліта є потенційною елітою
    за здібностями, особистим якостям, але позбавлена можливості ухвалювати політичні
    рішення;

    – розрізняють два типи еліт, послідовно що зміняли
    один одного:

«леви», для яких характерні відвертість, рішучість
в управлінні, опора на силові, авторитарні методи владарювання;

«лисиці», що володарюють за допомогою використовування
різних засобів маніпуляції, обману, демагогії. Вони частіше вдаються до підкупу,
роздачі винагород, ніж до загрози застосування насильства. «Лисиці» переважають
в умовах нестабільності, перехідності, коли потрібні енергійні, прагматично мислячі
і здібні до перетворень правителі;

Р. Міхельс (1876-1936)
– «залізний закон олігархічних тенденцій».
Суть його концепції полягає в тому, що «демократія», щоб зберегти себе і досягти
відомої стабільності, вимушена створювати організацію. А це пов’язано з виділенням
еліти – активної меншини. Необхідність управління організацією (зокрема, політичною
партією) вимагає створення апарату, і влада концентрується в його руках. Партійна
еліта володіє перевагами перед рядовими членами – має більший доступ до інформації,
можливість чинити тиск на масу. Маси через «некомпетентність і апатію» не можуть
і не хочуть брати участь в політичному процесі.

Близькими до думок В.Парето були міркування Г. Моска (1858—1941). У своїй основній праці «Основи
політичної науки
», опублікованій 1896 р., він сформулював думку, що політика
як боротьба протилежних «класів» пануючої меншості (еліти) та підпорядкованої більшості
(народу) є сферою вічного протиставлення компетентної обраної меншості і некомпетентних
мас народу. Незалежно від соціально-політичної системи суспільство завжди ділиться на два класипануючий «політичний клас», організований, що керує суспільством
і тому користується певними привілеями, і клас, яким керують, неорганізовану більшість. Демократію,
народовладдя, соціалізм він вважав нездійсненними, бо народ сам неспроможний реалізувати
політичну владу. Політична еліта повинна звільнити народ від подібних ілюзій. Сама
ж проблема формування еліти, вважав Г.Моска, полягає у тому, що вона повинна в майбутньому
творитися на основі розуму, здібностей, освіти, на основі допуску до неї кращих
представників народних низів, що дасть змогу подолати її закритість, консервативність.

Одним із співтворців концепцій елітарності був Х.Ортега
і Гассет
(1883-1955), який у праці «Повстання
мас
», дещо повторюючи своїх попередників, зазначав: «Суспільство завжди
є динамічною єдністю двох факторів: меншості і мас. Меншість — це індивіди або група
індивідів, що якісно відрізняються від натовпу. Маса – це натовп людей, що не мають
окремих ознак, які б їх відокремлювали». Оцю меншість, доводив він, від мас відрізняє
аристократизм. Однак для нього аристократія не була класом, оскільки «аристократію
вирізняють не її права, а обов’язки… Шляхетний — це сильний і відважний», — писав
він.

В Німеччині А.Гітлер проголосив поділ людей на
расу панів та всіх інших. Він розширив рамки еліти на всю німецьку націю, що мала
стати відносно інших націй пануючою. Елітарність німецької нації спиралася в А.Гітлера
на її біологічну вищість над іншими та на панування у природі закону вічної боротьби
рас у суспільстві. Він писав: «Хто хоче жити, той мусить боротися, а хто в цьому
світі вічної боротьби не хоче брати участі в бійці, той не заслуговує на право жити».
Право на вищість німців-арійців спиралося на те, що лише вони створили «фундамент
і стіни всіх людських творінь… стали засновниками людства». Звідси А.Гітлер виводив
природне право арійців на всесвітнє панування.

У зв’язку з об’єктивними обставинами в період до Другої
світової війни концепції елітарності розроблялись переважно у Європі, відтак після
війни — усе більше у США. Там сформувалось декілька течій, насамперед т. зв. макіавеллістів,
ліберальна та структурно-функціональна течії. У 80-ті роки до них приєдналися дослідники
консервативного елітаризму. Послідовно розвивається ліберальний елітаризм, що став
відомим завдяки європейським ученим, зокрема К.Попперу, К.Манхейму та відомому італійському
політологу Н.Боббіо. До цього напряму належать і С.Ліпсет та Р. Дал, які розробляли
ідею плюралізму еліт.

 

На думку Джованні Сарторі, демократія має горизонтальний
і вертикальний виміри. У горизонтальному вимірі вона грунтується на принципі рівності
і означає правління народу. У вертикальному вимірі демократія визнає рівність як
рівність можливостей, грунтується на принципі свободи й означає владу множинних
конкуруючих меншин, або поліархію. Особа не тому виявляється нагорі, що наділена
владою, а навпаки: вона наділена владою й перебуває нагорі тому, що заслуговує на
це. Критерій заслуги створює ціннісну опору для представницької демократії.

Критерії для виділення контролюючої меншості.

Перший критерій – альтиметричний: контролююча група є такою тому, що розташовується
– по вертикальному розрізу будови суспільства – “нагорі”. Відповідно,
ми можемо сказати, що у всякому суспільстві влада знаходиться у вищого пануючого
класу. Згідно з альтиметричним критерієм, передбачається: хто нагорі, той і ”
панує”.

Другий критерій – критерій заслуги – хтось не тому виявляється нагорі, що володіє
владою, а якраз навпаки – особа володіє владою і знаходиться нагорі тому, що того
заслуговує.

 

У будь-якому людському угрупованні є дві категорії людей:
ті, хто командують, і ті, хто підкоряються; ті, хто віддають накази, і ті, хто їм
покоряється; начальники і підлеглі, ті, хто управляє і керовані. Ця фундаментальна
відмінність існує в сім’ї, в самокерованій одиниці, в державі, в асоціаціях, в релігійних
братствах, у церквах тощо.

Демократія у розумінні М. Дюверже – це не «управління
народу самим народом». Це свобода для народу, забезпечення якої здійснює шляхом
управління народом еліта, яка за походженням та результатами діяльності тісно пов’язана
з народними масами. На погляд М. Дюверже, режим без політичних партій неодмінно
передає владу тим елітам, які завдячують своїм привілейованим становищем грошам
та посадам.

Основна праця Ж.-Ж. Руссо, в якій викладені його
політичні погляди, має назву «Про суспільний договір, або Принципи політичного
права» (1762).

Поширені в той час ідеї природного права і суспільного
договору Ж.-Ж. Руссо використав для обгрунтування глибоко демократичного вчення.
Природний стан він називав «золотим віком», в якому не було приватної власності,
всі люди були вільними і рівними. У цьому стані був лише один вид нерівності — фізичний,
зумовлений природними відмінностями людей. Але з появою приватної власності з’являються
суспільна нерівність, поділ на багатих і бідних та боротьба між ними. Введені в
оману багатіями, люди поступилися своєю природною свободою, щоб набути свободу громадянську,
і шляхом суспільного договору утворили державу й закони, яким мали
підпорядковуватися всі.

Однак утворення держави, наголошував Ж.-Ж. Руссо, привело
не до появи громадянської свободи, а до поглиблення суспільної нерівності. Якщо
спочатку виникли майнова нерівність і право приватної власності, то встановлення
державної влади доповнило економічну нерівність політичною. Нарешті, виродження
влади в деспотичну призводитьдо крайнього ступеня нерівності, коли всі рівні перед
деспотом у своєму рабстві й безправ’ї.

На думку Ж.-Ж. Руссо, політичний устрій має бути таким,
щоб людина, об’єднуючись з іншими людьми в суспільство, не втрачала своїх природних
прав і зберігала свободу. Обгрунтуванню цього твердження слугує ідея народного суверенітету,
яка є центральною у його вченні.

Основою всякої законної влади, вважав Ж.-Ж. Руссо, є
згода людей, виявом якої виступає суспільний договір. Сутність цього договору полягає
в тому, що кожна людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим
стає її учасником. Вся влада таким чином переходить до її верховного носія, суверена,
яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет, отже, належить народові.
У громадянському стані люди стають більш вільними й рівними, бо якщо природна свобода
обмежена силами кожної окремої людини, то громадянська свобода, яка виникла в результаті
суспільного договору, обмежена загальною волею суверена.

Народний суверен, за Ж.-Ж. Руссо, це влада, яка здійснюється
загальною волею більшості і є неподільною. Суверенітет не може бути переданий окремій
особі, він завжди належить народу й не може бути обмежений ніякими законами. Цим
самим Ж.-Ж. Руссо заперечував ідею поділу влади і представницьку форму її здійснення.
Він висував ідею прямого народоправства. Суверенна законодавча влада, на його думку,
має здійснюватися лише безпосередньо самим народом-сувереном. А виконавча влада
створюється не на основі суспільного договору, а самим сувереном для виконання законів
та підтримки політичної і громадянської свободи.

М.
Вебер
: “Еліти — особистості, наділені харизмою”.

Приділяється увага
техніці відбору політичної еліти, яка має підкоряти собі бюрократію. Тут розроблено
дві взаємозв’язані проблеми: виділення типів панування і способи легітимізації (визнання
законності) типів панування.

Макс Вебер розглядав панування як монопольну владу, а
владу як здатність нав’язувати свою волю з допомогою примусу, сили, наказу тощо.
Панування – такі відносини між управляючими і управлінцями, за яких управлінець
може нав’язувати управляючому свою волю шляхом примусу, наказу тощо. Відносини влади
звичайно носять подвійний характер, що складається як взаємозв’язок наділених владою
і підкорених їй.

Володіючи владою, управлінці не тільки опираються на
фізичний примус, але й переконання підлеглих у власній необхідності підкорятися,
оправдання своєї позиції і дії. Жодна система законів, моральних або інших, не прийде
в рух без бажання і волі людей сприйняти систему. Панування, за Максом Вебером,
це узаконене насилля, яке буває трьох типів: традиційне, харизматичне і легальне
або традиційне, харизматичне й раціонально-легальне лідерство.

Визначення типів лідерства. Традиційне лідерство грунтується
на авторитеті звичаїв. Лідер цього типу отримує і здійснює владу не завдяки власним
достоїнствам і заслугам, а відповідно до традицій і звичаїв. Традиційне лідерство
характерне для доіндустріального, тобто рабовласницького і феодального, суспільства.
Влада традиційних лідерів – це насамперед влада аристократичної знаті.

Харизматичне лідерство грунтується воно на вірі в незвичайні
якості і здібності лідера, його винятковість. Грецьке слово “харизма”
означає “милість”, “благодать”, “божий дар”. У період
утвердження християнства ним характеризували проповідників, котрим приписували дар
безпосереднього спілкування з Богом поза офіційними релігійними інституціями. У
політичній практиці під харизмою розуміють такі риси індивіда, які оточення сприймає
як незвичайні, недоступні іншим, а тому визнає його за правителя. Харизматичне лідерство
виникає в суспільстві, як правило, в кризові періоди.

Спонукальним мотивом до передання влади харизматичному
лідерові є усвідомлення широкими масами, а також значною частиною правлячої еліти
нездатності наявних у країні представницьких інститутів вивести країну з кризи,
консолідувати суспільство навколо тієї чи іншої цілі суспільного розвитку. Це викликає
потребу в різкому посиленні впливу виконавчої влади і пошуку політичного лідера
як месії, здатного вивести країну з глибокої й затяжної кризи.

Раціонально-легальне лідерство базується на переконанні
в законності й раціональності встановлених порядків та у праві на панування органів,
які здійснюють владу. Ці органи і їхні керівники – політичні лідери – обираються
через демократичні процедури, їм надаються повноваження, за зловживання якими вони
несуть відповідальність перед виборцями.

 

 

2. Теорія
еліт в сучасній політичній науці

Сучасні теорії еліт різноманітні. Можна виділити ряд
напрямків. Історично першою групою теорії еліт, що не загубила сучасної
значимості, стали концепції
макіавеллістської школи
(Моска, Парето, Міхельс, Гелбрейт, Дюверже,
Ліпинський та ін.). Їх об’єднують спільні риси.

По-перше, визнання існування
еліти в будь-якому суспільстві, її поділ на привілейовану владну, творчу
меншість і пасивну, нетворчу більшість. Цей поділ закономірно випливає з
природи людини і суспільства, особливих психологічних якостей еліт (природні
обдарування, виховання та ін.). 

По-друге, групова
згуртованість. Еліта – згуртована група, об’єднана не тільки спільністю
професійного статусу і соціального становища, але й самосвідомістю, сприйняттям
себе особливою верствою, покликаною керувати суспільством. Структурна
постійність еліти, її владних відносин (зміна вождів племен, монархів, бояр і
дворян, парламентаріїв і міністрів тощо, але відносини панування і підкорення
між ними і простим людом зберігаються).

По-третє, легітимність
еліти; більш-менш широке визнання масами її права на політичне керівництво,
формування і зміну еліт у ході змагання за владу. Природно, макіавеллістські
теорії еліт не позбавлені недоліків: у них перебільшуються психологічні
фактори, ігноруються свободи і права особи, переоцінюється часто-густо і роль
керівників, які управляють, і недооцінюється активність мас, не враховується і
еволюція суспільства і т. п.

Утворені вже у XX ст. ціннісні теорії еліт намагаються подолати слабкості теорій еліт
макіавеллістської школи. І хоча в ціннісних теоріях еліт головною
конструктивною силою суспільства вважається еліта, все ж пом’якшуються позиції
у ставленні до демократії, робиться спроба пристосувати теорію еліт до реалій
сучасних демократичних держав. Однак, за ступенем аристократизму, у ставленні
до мас, демократії та ін. різноманітні ціннісні теорії еліт розрізняються. Але
їх об’єднують загальні риси. 

По-перше,в цих теоріях
утверджується, що еліта – найцінніший елемент суспільного життя, який володіє
високим хистом, умінням, відданістю справі, спроможністю вчасно оцінити
обстановку в суспільстві, враховувати суспільну думку та ін.

По-друге, панівне
становище еліти відповідає, немовби, інтересам суспільства.

По-третє,
формування еліти – не стільки результат жорстокої боротьби за владу, скільки
результат природного відбору суспільством найбільш цінних представників.
Елітарність випливає з рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій
демократії. Ціннісні теорії еліти претендують на найбільшу відповідність
реальностям сучасного демократичного суспільства. Справжня еліта не володарює,
а керує масами з їх добровільної згоди, що висловлюється на вільних виборах. В
основі ж концепцій демократичного елітарізму знаходяться положення і настанови
про ціннісні якості еліт. У працях соціологів Роберта Даля, Сеймура Мартіна
Ліпсета, Людвіга Хармона Зігле-ра та ін. обґрунтовуються теорії елітарної
демократії. Використовуючи запропоноване Йозефом Шумпетером визначення
демократії як конкуренції між потенційними претендентами на довіру і голоси
виборців, соціологи відзначають важливу роль еліт в управлінні, вважаючи, що
тільки керівна верства здатна стримати частину притаманних масам
ірраціоналізму, емоційної неврівноваженості і радикалізму.

Концепції множинності,
плюралізму еліт
істотно збагачують і розвивають деякі демократичні
настанови ціннісних теорій еліт. Соціологи Отто Штаммаєр, Давід Рісмен, Сеймур
Келлер, Роберт Даль та інші розцінюють концепції множинності еліт як
заперечення елітарної теорії. 
Вплив кожної з еліт обмежений
специфічною для неї сферою діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх
сферах суспільного життя. Плюралізм еліт визначається складним
суспільним розподілом праці, різноманітністю соціальних структур. 
За
допомогою різноманітних демократичних механізмів: виборів, референдумів,
опитувань, преси та ін. Обмежується або взагалі відвертається дія залізного
закону олігархізації, однак еліта залишається під контролем народу. Існує
конкуренція еліт, яка відображає економічну та соціальну конкуренцію в
суспільстві. В сучасному демократичному суспільстві влада розпорошена між
різноманітними суспільними верствами і владними структурами. Концепція множинності
еліт – важлива складова ідейно-теоретичного арсеналу плюралістичної демократії.

Співвідношення еліти і демократії розглядається не
тільки в спектрі протиставлення їх одна одній. Відсутність у західному
суспільстві раціональної еліти розглядається як одна з головних причин кризи
демократії. Необхідність елітарного правління зумовлюється самою демократією.
Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження
консенсусу, для чого слід відновити авторитет еліти. Тому постійно уточнюється
зміст понять еліта і демократія. Дедалі частіше робиться
висновок, що демократія в сучасному розумінні – це не правління народу, а уряд,
схвалений народом (Йозеф Шумпетер). По суті, обмеження участі мас у політичному
процесі пояснюється тим, що нібито масам властиві антидемократичні тенденції.
Маси слабо уявляють цінності та принципи демократії і, піддаючись впливу
демагогів, можуть їх порушувати. Елітаристи вважають, що демократія діє
ефективніше, якщо створена еліта забезпечує буфер між ірраціональною
громадськістю і державою. Поєднання елітаризму з демократією вважається
природним уже тому, що еліта, яка управляє, керує, визнається необхідною для
будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного. Елітарна демократія
передбачає плюралізм еліт, що забезпечує дисперсію, тобто розклад влади на
основі протиборства і балансу політичних сил, представлених різноманітними
елітами. Йде конкуренція еліт у боротьбі за владу. Маси, вибираючи між елітами,
що конкурують, мають можливість повністю впливати на політику, виявляти свою
волю і почуття. I взагалі, елітарна демократія не відкидає ідеї народного
суверенітету – управління еліти в ім’я добра народу, суспільства.

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+