Політична соціалізація, її поняття, моделі, теорії
Політична соціалізація, її поняття, моделі, теорії
Політична соціалізація — процес залучення особи до участі у виробленні політики.
Політична соціалізація — це процес засвоєння індивідом протягом його життя певної системи політичних знань, соціальних норм, політичних цінностей того суспільства, до якого він належить.
Сучасна теорія політичної соціалізації пройшла в своєму розвитку три основних етапи:
Перший етап (1950-60-ті pp.) У рамках біхевіористської парадигми, що переважала в політичній науці в 50-60-х pp., процес політичної соціалізації інтерпретувався як вплив політичного середовища на особистість шляхом передачі визначених моделей поведінки через систему організованих суспільних інститутів і цінностей.
В цей період розробляється концепція “стійкості дитячих і юнацьких уявлень про політику”, в рамках якої були сформульовані такі головні теоретичні припущення: по-перше, уявлення про політику, засвоєні в дитячий період, згодом залишаються незмінними, і, по-друге, уявлення, настанови, засвоєні у дитячому віці, мають більш істотний вплив у порівнянні з більш пізніми орієнтаціями. Саме ці положення згодом піддавалися найбільш серйозній критиці.
Другий етап (1970 — початок 80-х pp.). У цей період процес політичної соціалізації розглядається як “вертикальна” передача системи цінностей і моделей сприйняття політичної реальності від політичного режиму до особистості. А гіпотеза про визначальну роль сім’ї в процесі соціалізації була піддана критиці і переосмисленню (зокрема, вчені Р. Найемі і Б. Собешек у 1977 р. у порівняльному дослідженні впливу на соціалізацію родини, школи, однолітків, медіа і політичних подій з’ясували, що вплив родини є не настільки вирішальним, а зв’язок між політичними орієнтаціями батьків і дітей дуже слабкий).
Третій етап (з середини 1980-х pp.) – Пов’язується з процесами політико-економічної та соціокультурної трансформації в країнах колишнього соціалістичного табору, громадяни яких із середини 80-х років намагаються з тим чи іншим ступенем успішності впровадити зовсім нову для них, ліберально-демократичну систему цінностей. Це змусило дослідників переглянути тезу про незмінність і стійкість дитячих і юнацьких уявлень про політику. Тому в останні десятиріччя XX ст. у теорії політичної соціалізації також відбулися зміни і перегляд багатьох положень, що стосуються пояснення механізмів, агентів і результатів процесу політичної соціалізації.
У літературі широко використовуються моделі політичної соціалізації, запропоновані американським ученим Р. М. Мерельманом.Він виділив чотири таких моделі:
Перша – системна – характеризується формуванням позитивного ставлення до влади, правового порядку, традиційним інститутам. Найважливішими агентурами соціалізації є школа і сім’я, а також оточення, особистості, її однолітки.
Друга модель – гегемоністська – формує молодь, вороже налаштовану проти будь-якої соціальної та політичної системи, крім «своєї ». Ведучими агентурами в цій моделі є засоби масової інформації.
У третій моделі – плюралістичної – цілями соціалізації є формування уявлень громадян про свої політичні інтереси, бажання участі в їх реалізації, високого рівня громадянської активності. В результаті громадяни стають прихильні певним політичним групам і можуть їх вільно змінювати в залежності від результатів політики і ступеня реалізації своїх інтересів. Агентурами є школа, батьки, засоби масової інформації, партії та групи інтересів.
Четверта модель – конфліктна – зводиться до формування лояльності до певної групи і готовність підтримати її в боротьбі проти інших груп. Агентурами соціалізації є органи пропаганди та агітації, що представляють інтереси групи.
Перша (системна) модель соціалізації більшою мірою характерна для англо-американської культури. Друга (гегемоністська) – для країн незахідних цивілізації. Третя (плюралістичної) – властива континентально-європейській культурі. Остання модель (конфліктна) характерна для закритих (авторитарних) політичних систем.