Мораль і право у філософській спадщині І. Кант
Мораль і право у філософській спадщині І. Кант
Іммануїл Кант 1724–1804, — визначний німецький філософ, один з найбільших філософів в історії людства.
Політико-правова проблематика піднімалася у таких його працях, як “Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані” (1784), “Відповідь на питання: що таке Просвітництво ” (1784), “Критика практичного розуму” (1788).
Створене ним вчення про право і державу сам Кант вважав найбільш розробленою частиною своєї системи. Основою його теоретичної конструкції є ідеї про свободу особи та людську гідність. Питання про зв’язок свободи і необхідності у поведінці людини — одне з базових питань, вирішення якого складає основу етики Канта, яка творить, у свою чергу, морально-філософську базу кантівського вчення про право і державу.
Категоричний імператив вимагає від людини завжди і безумовно слідувати правилу: “чини тільки згідно з такою максимою, керуючись якою ти, у той же час, можеш побажати, щоб вона стала загальним законом“. Це перша редакція кантівського категоричного імперативу. Але для того, щоб підкреслити той факт, що основою у його філософії є людина, її гідність, Кант формулює другу редакцію поняття категоричного імперативу: “… чини так, щоб ти завжди ставився до людства і в своїй особі, і в особі будь-кого іншого так само, як до цілі, і ніколи не ставився б до нього тільки, як до засобу“. Таким чином, Кант проголошує єдиний і рівний для всіх критерій оцінки людської поведінки. Мислитель сподівався, що, завдяки втіленню його етичного вчення, можливе усунення протиріччя між індивідуальним і суспільним, яке є головною проблемою соціального життя людей.
Кант зазначав, що категоричний імператив — це моральний закон, закладений у природі всіх розумних істот. Відповідність їх дій цьому законові може бути внутрішня і зовнішня.
Внутрішня буде тоді, коли мотивом слідування моральному законові виступає саме повага до цього закону, свідомість обов’язку чинити так, а не інакше.
Зовнішня ж буде тоді, коли мотивом підпорядкування моральному законові є інші фактори — страх покарання, розрахунок на певні вигоди і т.д.
Важливо підкреслити, що Кант не протиставляє право і мораль, а розмежовує ці два поняття. За допомогою такого розмежування Кант окреслює сферу права, як область вчинків людей, що виконують моральний закон у силу зовнішньої згоди з ним, іншими словами, — це зовнішня поведінка індивідів.
Кант підкреслював, що реальне здійснення права вимагає, щоб воно було реально загальнообов’язковим, що досягається через надання йому зовнішньої примусової сили. Без такої сили неможливо заставити людей дотримуватися правових норм, і, якщо право не було б наділено примусовою силою, воно б не змогло виконати належну йому суспільну функцію. А це означає, що і категоричний імператив, як всезагальний закон права, був би позбавлений своєї безумовності. Саме тому, будь-яке право повинно виступати, як право примусове. А надати йому цю властивість може тільки держава — засадничий і первинний носій примусу. Власне, державність з’являється й існує, саме виходячи з вимог категоричного імперативу.
Розглядаючи право, Кант розрізняв у ньому три категорії: природне право; позитивне право, джерелом якого є воля законодавця; справедливість — вимоги, не передбачені законом і тому не забезпечені примусом. Природне право, у свою чергу, поділяється на приватне право і право публічне. Перше регулює відносини індивідів, як власників, друге визначає взаємовідносини між людьми, об’єднаними в державу, як членами політичного цілого.