Сучасна геополітика країн пострадянського простору та стратегії для Євразії
Зміст сторінки:
1. Пострадянська
територія в сучасному геополітичному просторі: проблеми самоідентифікації (Розколотий
Хартленд)
Розпад СРСР в 1991 р. знаменував собою закінчення цілої
епохи і одночасно з тим послужив імпульсом до створення принципово нової геополітичної
конфігурації на євразійському континенті, породив цілий ряд нових проблем політичного,
військового, соціального та гуманітарного характеру. На просторі, колись об’єднаному
в рамках однієї величезної країни, виник цілий ряд суб’єктів міжнародного права.
Сьогодні Східна Європа та Хартленд розколоті зсередини.
Дезінтеграція слов’ян, 70% яких проживало в Радянському Союзі, втрата геополітичних
позицій на Балканах, Кавказі та Центральній Азії посилили західну і ісламську експансію.
Проявляються наслідки радянської депортації чеченців,
інгушів, кримських татар, греків, литовців, західних українців та інших народів.
На етнополітичних рубежах пострадянського простору виникли осередки етнонаціональних
і етноконфесійних конфліктів у Чечні, Абхазії, Осетії, Карабасі, Таджикистані, Придністров’ї
та Криму. Розкрилися соціокультурні рубежі українського та білоруського народів,
становлення яких йшло під впливом Заходу і Сходу. Україна декларує пріоритет становлення
державності та європейської інтеграції, а Білорусія виступає лідером східнослов’янського
союзу. У Молдові встановилися найбільш тісні зв’язки з етнічно близькою Румунією.
Балтія та Центральна Азія – проявляють діаметрально протилежні тенденції «дрейфу»,
відповідно, на Захід і Схід. У Закавказзі домінує багатовекторна орієнтація з конфесійними
особливостями. Тюркський Азербайджан тяжіє до мусульманської Туреччини, а християнська
Вірменія, навпаки, опинилася в ізоляції між ними, орієнтуючись на підтримку Росії
та Ірану. У Грузії проявляються наміри дрейфу до «загальноєвропейського дому». У
зв’язку з економічним ослабленням Росії, посилюється присутність Заходу в Закавказзі.
Казахстан виступає за створення євразійської конфедерації.
Виділяються такі тенденції трансформації багатовимірного комунікаційного простору Хартленда:
• успішний «дрейф» колишніх радянських прибалтійських республік у геополітичний і геоекономічний простори Західної Європи,
• втрата Росією військово-морських форпостів і комунікаційних вузлів на сході і заході (Порт-Артур і частково Севастополь), торгово-економічних центрів (Харбін і Одеса); витіснення Росії, незважаючи на військову присутність, із Закавказзя та Центральної Азії;
• втрата східнослов’янським світом військового та економічного пріоритету на Балтиці й Чорномор’ї;
• через падіння рівня і якості життя в нових незалежних державах посилення економічної експансії Китаю (від Карпат до Владивостока) і Туреччини (від Балкан до Центральної Азії)
• утворення «сірої» зони в Південно-Східної Європи через
події на Балканах та Придністровського конфлікту.
Нові незалежні країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія)
у 2004 р. успішно стали членами ЄС і НАТО.
У Південно-Східній Європі залишається невирішеним Придністровський конфлікт. Становлення
державності в Молдавії ускладнюється соціокультурними рубежами слов’янського, тюркського
та романського народів, де молдовани тяжіють до румунів, тюрки-гагаузи – до світської
Туреччини, а росіяни і українці – до східних слов’ян. Ігнорування історичних етнічних
рубежів прихильниками об’єднання з етнічно близькою Румунією привели до розколу
Молдови і проголошенню невизнаної Придністровської республіки, яка розглядалася
місцевою владою як геополітичний форпост Росії на Балканах. У свою чергу, Молдову
цікавить Захід як можливий плацдарм НАТО в Південно-Східній Європі.
2. Концепції національної безпеки та геополітичне розташування
– країн Середньої Азії;
– країн Закавказ’я;
– країн Балтії;
– Росії, Білорусії, Молдови
Центральну
Азію можна розглядати як геополітичну цілісність, що зумовлена географією, спільністю історичного минулого, різнобічних економічних зв’язків, етнокультурною і релігійною близькістю народів регіону. За умови поліцентричної геополітичної моделі сучасного світу держави Центральноазійського регіону (ЦАР), попри конкуренцію в боротьбі за розвиток і виживання, мають низку спільних інтересів і завдань, спрямованих на зміцнення їхнього суверенітету, забезпечення безпеки, вирішення соціально-економічних проблем. Водночас кожна з держав регіону має свої специфічні особливості, своєрідність обраної моделі розвитку. Держави регіону мають різний ступінь демократичних свобод, особливості політичних режимів: від авторитаризму, посткомуністичних безальтернативних президентських режимів до наближених до демократичних моделей.
Після колапсу радянської системи Центральноазійський
регіон виокремився як нова сцена дії різних геополітичних сил, що розпочали тут
велику гру за домінування. Регіон привабливий з погляду наявних тут ресурсів і його
геостратегічного розташування в серці
Євразійського материка на перехресті важливих транспортних
шляхів. Можна вести мову загалом про відновлення феномену центральноазійської геополітики,
який, здавалося, узагалі припинив існування після захоплення цього простору більшовицькими
військами в 20-х роках XX ст. Власне, свого часу вторгнення СРСР до Афганістану
мало остаточно вирішити питання домінування в цьому регіоні на користь Москви, але
тут на геополітичну сцену вийшли сили локального рівня, що спромоглися перешкодити
реалізації інтересів радянської силової суперпотуги.
Країни регіону значну увагу приділяють розвитку регіонального співробітництва. З одного боку, це пояснюється потребою реагувати на політику Росії, що прагне зберегти домінуючі позиції в регіоні, з другого – схожістю політичних та економічних інтересів.
Сьогодні, в активній стадії перебувають процеси трансформації
Центральної Азії з периферійного регіону (де геополітичні тенденції взагалі не проявлялися)
на регіон, у якому дедалі наполегливіше перетинаються інтереси великих держав та
інших акторів світової політики. Від того, у якому напрямку буде розвиватися ситуація
в державах Центральної Азії багато в чому залежатиме баланс сил на великому просторі
планети. Будь-які події, що відбуваються в країнах Центральної Азії, матимуть своє
відображення не тільки на регіональному рівні, але й здатні викликати зміни в геополітичному
балансі сил на всьому євразійському континенті, що є загальновизнаною віссю світового
розвитку. Перебуваючи фактично в “серці” континенту, Центральна Азія є
своєрідними “воротами” до низки стратегічно важливих регіонів Євразії.
Закавказзя – конфліктогенний регіон, де туго переплетені соціально-економічні, національно-територіальні, конфесійні, геополітичні та інші інтереси.
Принципово нова геополітична ситуація, що сформувалася
в Кавказькому регіоні після розпаду СРСР, позначена трьома визначальними обставинами:
– становленням нових незалежних держав на Південному
Кавказі й сепаратистськими тенденціями в автономних республіках – на Північному;
– створенням нового Євроазійського транскавказького
транспортного маршруту стратегічного призначення, виходом на світовий ринок каспійської
нафти й розбудовою нових систем трубопроводів;
– формуванням нових схем взаємодії етносів і держав
у регіональній геополітиці, включенням у кавказьку ситуацію інших світових потуг
(Захід, ісламський світ).
Геополітичні інтереси держав Закавказзя є неоднорідними, але усі вони прагнуть членства в ЄС, свідченням чого є включення їх до складу учасників програми ЄС “Східне партнерство”. Грузія ще за доби президента Е. Шеварднадзе [1995-2003] оголосила про намір вступити до НАТО і в цілому дотримується прозахідної орієнтації. Азербайджан, зацікавлений в активізації західних
інвестицій в удосконалення технологій видобування нафти та її транспортування на
світові ринки, постійно демонструє свою прихильність до Туреччини – члена альянсу,
який вже тривалий час, але поки безуспішно прагне вступити до Європейського Союзу.
Вірменія, попри те, що залишається своєрідним
російським форпостом у Закавказзі, насамперед завдяки функціонуванню на її території
російської військової бази в Гюмрі, своїм стратегічним зовнішньополітичним завданням
визначила інтеграцію до ЄЄ.