Правові режими інформації та інформаційних ресурсів
Зміст сторінки:
1. Поняття та правовий режим інформаційних
ресурсів
За тлумачним словником, слово “ресурси” означає – допоміжні засоби (грошові кошти, цінності, запаси, можливості, джерела прибутків тощо).
В ХХ столітті в складі ресурсів виділяли матеріальні,
енергетичні, трудові, фінансові, технологічні.
Із кінця 70-х років ХХ ст. у наукове і практичне життя стало широко входити шосте поняття: інформаційні ресурси. Їх не можна розглядати як різновид інших
– вони існують самостійно і мають власні унікальні властивості та велике
суспільне значення і впливають на всі суспільні процеси.
Одне з перших тлумачень поняття «інформаційний ресурс»
було запроваджено нормами ЗУ «Про
науково-технічну інформацію» – «сукупність довідково-інформаційних фондів з
необхідним довідково-пошуковим апаратом і відповідними технічними засобами
зберігання, обробки і передачі, що є у володінні, розпорядженні, користуванні
державних органів і служб науково-технічної інформації, наукових і
науково-технічних бібліотек, комерційних центрів, підприємств, установ і
організацій».
Найбільш універсальне визначення інформаційного ресурсу
міститься в Законі України «Про
національну програму інформатизації». Згідно зі ст. 1 Закону, інформаційний ресурс – це сукупність документів в інформаційних системах.
На жаль, у національному законодавстві немає єдиного визначення
правового режиму інформаційних ресурсів, а більшість нормативно-правових актів
регулюють правові режими інформаційних ресурсів в окремих інформаційних
системах.
Правовий режим інформаційного ресурсу складається з
правових норм, що визначають ключові правила, за якими той чи той
інформаційний ресурс може бути залучений в обіг інформації в суспільстві.
Такими нормами, є:
1) право власності на інформацію, окремі
документи та масиви документів в інформаційних системах;
2) порядок документування інформації, надання
документам юридичної сили та її підтвердження;
3) категорії інформації відповідно до рівня
доступу до неї;
4) мста й порядок захисту інформації;
5) права суб’єктів, що беруть участь в
інформаційних відносинах щодо певного інформаційного ресурсу.
2. Режим доступу до інформації, поняття та зміст
Залежно від типу інформації існують відповідні, специфічні правила поведінки при виконанні інформаційної діяльності, встановлені правовими нормами. Такі правила поведінки визначаються як режими доступу до інформації.
Режим доступу до інформації – це
передбачений правовими нормами порядок одержання, використання,поширення і зберігання інформації.
Особливою ознакою режиму доступу до інформації є специфіка його об’єкта – правові відносини, що виникають з приводу отримання,
збереження, використання та розповсюдження інформації.
Головними характеристиками режиму доступу до інформації є:
– суб’єкт визначення доступності цієї
інформації:
– коло суб’єктів, які мають доступ до цієї
інформації;
– особливі вимоги і правила
зберігання та поширення цієї інформації;
– строк дії режиму.
Суб’єктом визначення доступності
інформації є особа, до компетенції якої належить вирішення питань щодо встановлення обмежень на доступ до інформації та її матеріальних носіїв, а також надання права доступу до такої інформації.
Суб’єкт, що має доступ до
інформації, – це особа, якій надано право ознайомлення з матеріальними носіями інформації або їх використання. Надання особі права доступу до інформації з обмеженим доступом зазвичай пов’язане із взяттям нею на себе зобов’язань щодо нерозголошення отриманої інформації.
Режим доступу до інформації означає певну сукупність правил, якими окреслено особливі вимоги і правила зберігання та поширення
інформації. Ці правила визначають діяльність осіб, на яких покладена відповідальність за зберігання матеріальних носіїв інформації, установлюють необхідність застосування певних правових, організаційних, технічних та криптографічних засобів захисту інформації. Ці правила також визначають порядок надання доступу до такої інформації.
Нарешті, більшість видів інформації з обмеженим доступом мають визначений законодавством або власником інформації строк дії режиму
обмеження доступу до інформації. Цей строк визначають, як правило, під час ухвалення рішення про обмеження доступу до інформації або її матеріальних носіїв. Після закінчення цього строку може бути прийняте рішення або про його поновлення, або про надання інформації статусу відкритої.
3. Відкрита інформація
Основними ознаками відкритої інформації є те, що доступ до неї надається будь-яким зацікавленим особам, а будь-яке обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється.
Способи забезпечення доступу до відкритої інформації:
– систематична
публікація її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);
–
поширення її засобами масової комунікації;
– безпосереднє надання її зацікавленим громадянам,
державним органам та юридичним особам.
4. Інформація з обмеженим доступом
1) конфіденційна інформація – інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.
2) таємна інформація – інформація, розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю.
До
службової може належати така інформація:
1) що міститься в документах
суб’єктів владних повноважень, які становлять внутрівідомчу службову
кореспонденцію, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з
розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових
функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують
публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;
2) зібрана в процесі
оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни,
яку не віднесено до державної таємниці.
2. Документам, що містять
інформацію, яка становить службову інформацію, присвоюється гриф “для
службового користування“.
5. Обмеження щодо розповсюдження інформації
Основні способи обмеження права на інформацію:
– установлення обов’язків щодо вжиття певних дій
із захисту інформації з метою недопущення її несанкціонованого витоку,
отримання та збирання:
– установлення зобов’язання утриматися від
певних дій з мстою запобігання розголошенню або розповсюдженню інформації.
До таємної і конфіденційної інформації застосовуються одночасно
обидва способи обмеження, а до забороненої або обмеженої до розповсюдження лише
останній.
В Україні існує система норм, різних законодавчих актів,
які обмежують або забороняють розповсюдження інформації з певною метою. Усі
заходи досягнення цієї мети можна поділити на три основні групи:
– норми, що забороняють або обмежують виготовлення інформаційної продукції:
– норми, що забороняють або обмежують ввезення інформаційної продукції на митну територію України:
– норми, що встановлюють особливі правила здійснення інформаційної діяльності з розповсюдження певних видів інформації.
Закон України “Про
захист суспільної моралі” вводить поняття державного регулювання і
контролю обігу продукції, що негативно впливає на суспільну мораль.
Основними напрямами державного регулювання обігу інформаційної
продукції, що впливає на суспільну мораль, є:
– формування єдиної комплексної системи
забезпечення захисту моральних засад і утвердження здорового способу життя у
сфері інформаційної діяльності, освіти та культури;
– недопущення пропаганди в електронних та інших
засобах масової інформації культу насильства, жорстокості, поширення
порнографії;
– впровадження експертного оцінювання відео-,
аудіо- та друкованої інформації й інформації на електронних носіях, розроблення
механізмів і методик віднесення її до такої, що завдає шкоди суспільній
моралі.
Нормами ст. 2
зазначеного Закону встановлено такі обмеження і заборони щодо інформаційної
продукції.
1) забороняється виробництво та обіг у будь-якій
формі продукції порнографічного характеру;
2) забороняється виробництво та розповсюдження
продукції, яка:
– пропагує війну, національну та релігійну
ворожнечу, зміну шляхом насильства конституційного ладу або територіальної
цілісності України;
– пропагує фашизм і неофашизм;
– принижує або ображає націю чи особистість за
національною ознакою;
–
пропагує бузувірство, блюзнірство, неповагу до національних і релігійних
святинь.
Закон України «Про видавничу справу» передбачає, що
діяльність у видавничій справі не може бути використана для закликів,
спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу
насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності
держави, підрив її безпеки тощо.
З цією метою,
зокрема, забороняється:
– виготовляти чи розповсюджу вати продукцію, яка
містить інформацію, віднесену до недобросовісної реклами, або рекламувати
товари, послуги, які можуть завдати шкоди громадянам, підприємствам, установам,
організаціям або державі:
– виготовляти чи розповсюджувати видавничу
продукцію порнографічного характеру і таку, що пропагує культ насильства і
жорстокості:
– виготовляти чи розповсюджу вати видавничу
продукцію, що проповідує релігійні віровчення, які загрожують життю, здоров’ю,
моралі громадян, порушують їх права і свободи або закликають до порушення
громадського порядку.