Метотодологія дослідження політичних систем
Зміст сторінки:
1. Політична система: поняття
та структура
Термін політична
система з’явився в політичному лексиконі в 50-60-х роках XX ст. Як науковий термін,
поняття „система” вводить в біологію Берталанфі в 20-х роках для позначення процесу
обміну клітини з зовнішнім середовищем. В його інтерпретації система представляє
собою сукупність взаємопов’язаних елементів, при цьому зміна навіть одного з них
призводить до зміни в цілій системі.
В стосунку
до суспільства поняття „система” став використовувати Патерсон, який розглядав суспільство
як взаємодію чотирьох підсистем: економічної, політичної, соціальної і духовної.
Кожна з них виконує певні функції, а разом, вони забезпечують життєдіяльність всього
суспільства в цілому.
Засновником
системного підходу в політичній науці є американський вчений Істон. В його розумінні,
політична система представляє собою механізм формування і функціонування влади в
суспільстві з приводу розподілу ресурсів і цінностей. Істон розглядає політичну
систему:
1) як відносно
самостійну сферу суспільства, мета якої розподіл ресурсів;
2) як частину
більшого за обсягом поняття — суспільство.
Її завдання
реагувати на імпульси, які подаються ззовні, запобігати конфліктам, які виникають
через розподіл ресурсів між індивідами і групами. За Істоном політична система є
цілісною множиною багатьох елементів, кожен з яких складається з простіших явищ
і процесів.
Системний
аналіз, за твердженням вченого, заснований на понятті „системи, зануреної в середовище”.
Щоб вижити, система повинна мати здатність реагувати, пристосовуватись до змінних
умов. Цю здатність забезпечує суспільству політична система, що реагує за допомогою
спеціальних механізмів на імпульси.
Політична система — це цілісна сукупність державних і недержавних
суспільних інститутів, правових і політичних норм, взаємовідносин політичних суб’єктів,
засобами яких здійснюється влада і управління суспільством.
До основних
елементів структури політичної системи належать:
– держава.
Це ядро політичної системи. Вона становить сукупність установ і організацій, що
здійснюють управління суспільством. Основні ознаки держави: система органів та установ,
які виконують функції державної влади, наявність певної території, права, яке закріплює
систему державних норм;
– партії
і партійні системи. Партія – це організація, що об’єднує громадян одного політичного
спрямування. Визначальними рисами партій є їх місце і роль в політичній системі,
внутрішня структура та методи діяльності, соціальна база, ідеологія.
Як правило,
в суспільстві функціонують декілька партій. В сукупності вони становлять партійну
систему, яка використовує певний механізм та методи в боротьбі за владу.
Історичні
типи партійних систем: однопартійна двопартійна, або біпартійна (наявність двох
основних партій, влада яких чергується), багатопартійна (наявність декількох партій,
які беруть участь і здійснюють реальний вплив на органи державної влади;
– громадські
організації і рухи. Це соціальні групи, об’єднані певними інтересами, які не прагнуть
до участі в діяльності органів державної влади. Але вони прагнуть контролювати прийняття
важливих державних рішень, наприклад питань екології, охорони здоров’я, забезпечення
належного рівня народжуваності та якісного стану населення тощо;
– політична
свідомість та політична культура, які відображають політичне життя суспільства в
поглядах, ідеях, традиціях, уявленнях, правилах та нормах поведінки людини, соціальної
групи чи нації;
– засоби
масової інформації.
2. Порівняльний
аналіз підходів до визначення сутності політичної системи (системний, структурно-функціональний,
інформаційно-кібернетичний)
У політології
розроблено кілька теоретичних моделей функціонування політичних систем:
- системна;
- структурно-функціональна;
- інформаційно-кібернетична.
1. Системна
модель вперше була розроблена Д. Істоном. Сутність політичної системи, за
тлумаченням вченого, розкривається в її функції – авторитарному розподіленні
цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини
обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс
між імпульсами, що “входять”, проникаючими у середовища, і імпульсами,
що “виходять”, що є реакцією системи на отриману інформацію. “Вхід”
виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної
плати, розширення соціальних програм, права і свободи громадян) і підтримка. Підтримка
може проявлятися як у матеріальній формі (сплата податків, військова служба), так
і у вигляді дотримання законності, повага до органів влади, до державної символіки,
активної участі у політичному житті. Переробивши інформацію, політична система приймає
конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх реалізації (“вихід”).
“Вхід” і “вихід” складають безперервний цикл, який називається
“петлею зворотного зв’язку”.
Якщо імпульси,
що “виходять”, відповідають оцінюванням населення, то суспільна підтримка
політичної системи посилюється. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою
її легітимності.
І навпаки,
відсутність підтримки може призвести до кризи політичної системи. Дестабілізуючим
фактором можуть стати помилкові рішення влади, прийняті або в результаті досить
слабких імпульсів (система не має достатньої інформації для прийняття оптимальних
рішень), або в результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи
інформацією.
2. Структурно-функціональну
модель політичної системи розробив Г. Алмонд. Політична система, на його
думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція
системи – забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.
Аналіз системи
повинен здійснюватися на двох рівнях:
– інституціональному (дослідження політичних інститутів);
– орієнтаційному (дослідження політичної культури).
У структурному
плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові
об’єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.
На основі
порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків:
– всі політичні системи мають власну структуру;
– політична система багатофункціональна;
– всі політичні системи виконують аналогічні універсальні
функції, необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами
(структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою;
– всі політичні системи є змішаними в культурному
розумінні;
– відмінність між простими (традиційними) і розвинутими
системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні
за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.
3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував К. Дойч. Використовуючи положення і термінологію,
розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації.
Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених
завдань.
Процес функціонування
системи складається з кількох етапів:
– етап перший: отримання інформації і формування
блоку даних;
– етап другий: селекція інформації – відбір і оцінка
отриманої інформації;
– етап третій: прийняття рішень;
– етап четвертий: реалізація поставленої мети.
3. Функції
політичної системи
Функції
політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства.
У науковій
літературі є різні точки зору щодо функцій політичної системи, але є певні спільні
наукові підходи. Одна з таких точок зору узагальнює погляди більшості вітчизняних
учених щодо функцій політичної системи. Вони збігаються в тому, що кожна функція
повинна відбивати певну системну якість. У зв’язку з цим можна виокремити такі
основні функції політичної системи суспільства:
– визначення
цілей і завдань суспільства;
– мобілізація
ресурсів;
– владно-політична
інтеграція суспільства;
– регулювання
режиму соціально-політичної діяльності;
– легітимізація,
під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного
життя офіційним політичним і правовим нормам.
Головні функції
політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація
всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.
Виконуючи
свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство
як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою.
Інша точка
зору щодо функцій будь-якої системи виходить з того, що політична система забезпечує
стабільність суспільства, його прогрес через збалансованість різних груп інтересів.
Виходячи з цього, можна виділити такі функції політичної системи, використовуючи
класифікацію сучасних американських політологів Г. Алмонда і Дж. Пауелла:
1.
Функція висловлення інтересів. Політична система через різні організації повинна представляти в суспільстві
інтереси різних соціальних груп. Інакше вони можуть знаходити інші, часто досить
руйнівні форми відображення своїх вимог.
2.
Функція узагальнення інтересів. Розмежованість інтересів різних соціальних груп, індивідів у суспільстві може
бути дуже великою. Тому з’являється потреба їх узагальнити, перекласти вимоги на
мову програм і довести їх до влади. Цю функцію виконують переважно партії.
3.
Функція відпрацювання правил і норм. Цю функцію виконують законодавчі органи, видаючи закони і
нормативні документи.
4.
Функція застосування правил. Виконання цієї функції є основним завданням виконавчих органів, які реалізують
накази законодавців.
5.
Функція контролю застосування правил. Цю функцію виконують судові органи і органи насилля чи примусу.
6.
Функція політичної комунікації. Вона припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами
політичної системи, лідерами і громадянами.
Існують і
інші погляди на функції політичної системи, але всі вони виходять з того, що ці
функції повинні забезпечувати цілісність, стабільність і розвиток усього суспільного
організму.
Є й інші
підходи. Г.Алмонд поділив функції політичної системи на два види.
1. Функції,
що “входять”:
– політична
соціалізація, яка
спрямована на формування певного типу як учасника політичного життя, і рекрутування
– підбір людей для заповнення статусів у політичних інститутах;
– артикуляція
інтересів;
– агрегування
інтересів;
– політична
комунікація – діяльність
за згодою, досягнення компромісів.
2. Функції,
що “виходять”:
– нормотворчість;
– використання
правил і норм;
– контроль
з боку держави за дотриманням правил і норм.