Історико-правова характеристика Єдиного Європейського Акту 1986 р.

Історико-правова характеристика
Єдиного Європейського Акту 1986 р. та його вплив на розвиток інтеграційних процесів
в Європі

У листопаді 1981 р. уряди Італії та Німеччини розіслали державам-членам Європейських
Співтовариств проект Європейського Акту, який був підготовлений міністрами закордонних
справ цих держав Е. Коломбо та Г. Геншером. Цей план передбачав розширення компетенції
інститутів ЄС на нові сфери, такі як зовнішня політика, політика безпеки, оборони
та правосуддя. В ньому містився заклик щодо відмови від одноголосного прийняття
рішення у Раді міністрів. Також, він робив акцент на необхідності підвищення ролі
Європейської Ради, та Європейського парламенту.

На саміті Європейської ради, який відбувся у Штутгарті 19 червня 1983 р., було
прийнято Декларацію про Європейський Союз. У ній підтверджувались положення плану
Коломбо-Геншера, зокрема більш детально розкривалися функції Європейської ради (п.2.1.2).
Так, Європейська рада повинна була здійснювати такі функції: задавати загальний
політичний імпульс будівництву в Європі; визначати підходи до подальшого будівництва
Європи, видавати загальні політичні інструкції для Європейських співтовариств та
для європейського політичного співробітництва; вести перемовини стосовно питань,
пов’язаних зі створенням Європейського Союзу; ініціювати співробітництво в нових
сферах; офіційно виказувати спільну позицію ЄС в зовнішньополітичних питаннях.

Передбачалося, що Європейська рада буде звітуватися перед Європейським парламентом
за результатам кожного свого засідання (п. 2.1.4). Європейський парламент, також
повинен був брати участь у дискусіях щодо питань, які відносились до європейського
політичного співробітництва (п. 2.3.3).

Серед важливих пунктів цієї декларації, варто відзначити п. 3, в якому держави-члени
брали зобов’язання надати імпульс розвитку Співтовариств за допомогою: заохочення
інвестицій у виробництво, сприяння конкуренції як основи для створення довгострокових
робочих місць та підтримки стабільного рівня економічного розвитку; координації
національних економічних політик; укріплення Європейської монетарної системи та
консолідації монетарної стабільності в Європі; укріплення спільної зовнішньоторговельної
політики з урахуванням відповідальності, яка лежала на Європейських Співтовариствах,
як на провідному всесвітньому суб’єкту торгівлі, та для демонстрації відданості
вільної та відкритої торгової системи.

Важливим завданням для Європейських
Співтовариств, було завершення будівництва внутрішнього ринку у відповідності з
установчими договорами, включаючи усунення залишившихся бар’єрів на шляху до вільного
руху товарів, капіталу та сервісів, та подальший розвиток спільної транспортної
політики (п. 3. 1. 6).

Натомість, Штутгартська декларація не активізувала розвиток інтеграційних процесів
у ЄЕС. Більш того, наступні декілька сесій Європейської ради, завершились повним
провалом. Кризовий стан Співтовариства залишався незмінним.

Корінний перелом у європейській міждержавній інтеграції стався з приходом до
керма Комісії французького політика, Ж. Делора. Так, вже 15 червня 1985 р., Комісія
опублікувала «Білу книгу», в якій був викладений конкретний план дій з метою створення
єдиного внутрішнього ринку. У цьому документі містився перелік дій, які було необхідно
вчинити задля побудови єдиного внутрішнього ринку. Так, відповідно до п. 1. цього
документу, для створення внутрішнього ринку необхідна згода держав-членів Європейських
Співтовариств на «усунення бар’єрів всіх видів, гармонізацію правил, апроксимацію
законодавства та податкових структур, посилення монетарної кооперації». Згідно п.
10, всі заходи, які требу було вжити для побудови внутрішнього ринку ділилися на
три групи: фізичні бар’єри (митні пости на кордонах), технічні бар’єри (споживчі
та екологічні стандарти), фіскальні бар’єри (відмінності у податковому законодавстві).
Комісія зобов’язалась отримати від Європейськоїради публічну обіцянку щодо досягнення
повністю уніфікованого внутрішнього ринку вже до 1992 р. З метою реалізації цього
завдання, Європейська рада повинна була затвердити реалістичну програму дій, разом
з зобов’язуючим розкладом поступової імплементації відповідних рішень.

Заслуга Комісії, яку очолив Ж. Делор полягала у тому, що їй вдалось переломити
скептичне відношення до інтеграції, яке запанувало в західноєвропейської суспільній
думці у кінці 70-х – початку 80-х рр. Так, на зміну песимістичним настроям прийшов
справжній ренесанс інтеграційної ідеології й в політичній сфері.

Наступною важливою подією стало підготовка та підписання Єдиного Європейського
Акту (ЄЄА), яке відбулось 17 лютого 1986 р. Він вступив у дію 1 липня 1987 р. Назва
цього акту не є випадковою, адже він містив у собі положення, які вносили зміни
у три установчі договори та у міжурядову співпрацю у сфері зовнішньої політики.
В основу ЄЄА була покладена Біла Книга. Так, відповідно до ст. 13 ЄЄА (імплементована
у ДЄЕС як ст. 8а) – «Співтовариство повинно здійснити необхідні заходи з метою створення
внутрішнього ринку за період до 31 грудня 1992 р. Внутрішній ринок повинен становити
простір без внутрішніх кордонів, у якому буде забезпечено вільний рух товарів, людей,
послуг, капіталів у відповідності до Договору».

Слід звернути увагу ще на такі новелли ЄЄА:

1) розширення предметної компетенції
ЄЕС. До ведення інституційної структури Європейських Співтовариств були віднесені
та сфери спільної політики: регіональна, науково-технічна, екологічна;

2) Рада міністрів отримала можливість
приймати законодавчі рішення необхідні для будівництва внутрішнього ринку шляхом
кваліфікованої більшості голосів;

3) були збільшені законодавчі повноваження
Європейського парламенту. Була запроваджена процедура співробітництва (cooperationprocedure),
яка передбачала що вето Парламенту, Рада міністрів могла подолати тільки шляхом
єдино голосного прийняття рішення;

4) створювався суд Першої інстанції;

5) відповідно до ст. 2., Європейська
рада була формально включена до інституційної структури ЄС;

6) нова ст. 102 (а) ДЄЕС передбачала
створення економічного та валютного союзів;

7) вперше європейська політична співпраця
була формалізована (ст. 30 ЄЄА). З метою забезпечити швидке прийняття та імплементацію
спільних позицій, держави-члени повинні були утримуватись від вжиття заходів, які
могли відстрочити досягнення консенсусу і реалізації сумісних дій. Також передбачалася
тісна співпраця між інститутами ЄС та ЄПС, тобто робилися спроби коммуніторизувати
Європейське політичне співробітництво.