Судова система за судовою реформою 1864 року

 Судова система за судовою реформою
1864 року

Підготовка судової
реформи розпочалася ще в 1861 р. У ній брав участь ряд відомих юристів (С. І. Зарудний,
Д. А. Ровинський та ін.). 20 листопада 1864 р. після розгляду в Державній Раді цар
затвердив судові статути. Всього було введено в дію чотири акти:

1) Заснування судових
установ;

2) Статут кримінального
судочинства;

3) Статут цивільного
судочинства;

4) Статут про покарання,
що накладаються мировими суддями. Судова реформа проголосила: відділення суду від
адміністрації, яке забезпечувалось незмінності суддів і судових слідчих; створення
безстанових судових органів; рівність усіх перед судом; суд присяжних; виборність
мирових суддів; прокурорський нагляд за законністю судочинства.

Сам порядок судочинства
був перебудований на основі принципів змагальності, гласності, усності, безпосередності,
права обвинуваченого на захист. Введена замість системи формальних доказів оцінка
доказів за внутрішнім суддівським переконанням.

Судові статути передбачали
створення безстанових судових установ двох типів – загальних судів і мирових судів.

Світові суди засновувалися
для розгляду дрібних кримінальних та цивільних справ. Справи вирішувалися мировими
суддями одноосібно в порядку спрощеного судочинства. Мирові судді, а їх було декілька
в кожному повіті і місті, обирались повітовими земськими зборами з осіб, що мали
вищу або середню освіту, високий майновий ценз, який дещо знижувався тільки для
відставних офіцерів.

Вирок або рішення мирового
судді можна було оскаржити в повітовий з’їзд мирових суддів (в апеляційному порядку)
і, нарешті, в касаційному порядку до Сенату.

Система загальних судів
складалася з окружних судів і судових палат. Першою інстанцією системи загальних
судів був окружний суд. Їх було засновано 106. Зазвичай судовий округ співпадав
з територією губернії. Саме в окружному суді розглядалася основна маса судових справ
як кримінальних, так і цивільних.

Ті кримінальні справи,
за якими підсудним погрожували покарання, пов’язані з позбавленням або обмеженням
громадянських прав, розглядалися за участю присяжних засідателів. Засідання окружного
суду за участю присяжних засідателів відбувалося таким чином: судовим засіданням
керував голова колегії коронних суддів (судових чиновників). Він же по закінченні
судоговоріння робив висновок і ставив питання перед присяжними. Присяжні, вийшовши
в дорадчу кімнату, виносили вердикт – винен чи не винен підсудний і, якщо винен,
то чи заслуговує поблажливості. Іншими словами, питання про винність присяжні вирішували
самостійно, незалежно від коронних суддів. Потім коронні судді вже без участі присяжних
визначали міру покарання і виносили вирок. Вироки суду, винесені за участю присяжних
засідателів, не підлягали апеляції, а могли бути оскаржені лише до Сенату в касаційному
порядку за ознакою формального порушення процесуального закону.

Майновий ценз, необхідний
для включення до складу присяжних, був порівняно високий. В присяжні допускалися
і селяни, які займали посади в селянському самоврядуванні – сільські старости, волосні
старшини і т.д. Але присяжні не обиралися, а призначалися. Порядок підбору присяжних
був такий: спеціальні комісії в повітах під головуванням повітових ватажків дворянства
складали списки осіб, які можуть бути присяжними. Ці списки передавалися головам
окружних судів, а ті вже складали списки присяжних: річні, місячні і на конкретні
засідання. Отже, вирішальну роль у підборі присяжних грали ватажки дворянства і
голови судів, тобто представники стану дворян.

Другою інстанцією по
всім кримінальним та цивільним справам (за винятком кримінальних справ, що вирішуються
за участю присяжних) виступали судові палати. Їх було всього 14, кожна з них направляла
діяльність 8-10 окружних судів. Разом з тим судова палата розглядала як перша інстанція
справи за звинуваченням у злочинах державних, посадових та деяких інших. Ці справи
судова палата розглядала з участю станових представників: губернського та одного
з повітових ватажків дворянства, міського голови губернського міста і одного з волосних
старшин (за жеребом). Станові представники засідали в одній колегії з коронними
суддями (чиновниками), що фактично зводило до нуля роль цих представників.

Вищою судовою інстанцією
залишався Сенат, в якому були касаційні департаменти. Крім того, при Сенаті в 1872
р. було засновано Особливу присутність Сенату для розгляду особливо важливих політичних
справ. Нарешті, справи вищих посадових осіб та особливо важливі справи могли розглядатися
у Верховному кримінальному суді, склад якого по кожній конкретній справі призначався
імператором.

Попереднє слідство
було вилучено з поліції і передано знову заснованому інституту судових слідчих,
які діяли під загальним наглядом прокуратури, проте не входили до її складу, а були
зараховані до окружних судів і користувалися правом незмінності.

Реорганізовувалася
прокуратура. Її головним завданням стало підтримання державного обвинувачення в
суді, нагляд за діяльністю судових слідчих, поліції, судів та місць ув’язнення.
Особлива увага приділялася підбору судових і прокурорських кадрів. Для призначення
членом суду, судовим слідчим або на прокурорську посаду треба було мати вищу юридичну
освіту, стаж роботи в правоохоронних органах не менше 5 років і відрізнятися «благопристойною
поведінкою». Випускники юридичних факультетів університетів зазвичай стажувалися
при судах не менше 5 років як кандидати на судові посади.

Одночасно засновувалася
адвокатура. Адвокати ділилися на дві категорії: присяжних повірених, які виступали
захисниками в судах усіх видів, і приватних повірених, що мали право виступати лише
у мирових судах.

Присяжні повірені повинні були мати вищу юридичну
освіту і стаж роботи як помічника присяжного повіреного не менше 5 років, після
чого зобов’язані були скласти іспит на право самостійного ведення справ.