Предмет, система і нормативно-правові джерела навчальної дисципліни «Адвокатура України», історичні аспекти становлення адвокатури

1. Предмет, система, і нормативно-правові джерела курсу «Адвокатура України», історичні аспекти становлення адвокатури

Предмет курсу «Адвокатура України» визначається колом питань та проблем,
які повинні вивчатися в його межах.

Предметом вивчення дисципліни в широкому розумінні є процес виникнення та
сучасний устрій адвокатури – незалежної самостійної громадської організації
професійних юристів, яка у встановленому законом порядку виконує важливу
суспільну функцію – захист прав та законних інтересів громадян і організацій, а
також надає їм необхідну правову допомогу; напрями та завдання діяльності
адвокатури, її взаємодія з іншими правоохоронними, громадськими, державними
утвореннями.

Система курсу охоплює питання, присвячені правовим основам функціонування
органів адвокатури, правовому статусу адвоката та його помічника,
організаційним формам та видам діяльності адвокатів, формам участі адвокатів у
кримінальному та цивільному судочинстві, розгляді господарських спорів.

Із загального обсягу численних організацій, які є в Україні, провідне місце
посідає адвокатура, покликана згідно з Конституцією України та Законом України «Про
адвокатуру та адвокатську діяльність» надавати юридичну допомогу громадянам,
підприємствам, установам, організаціям, сприяти виконанню завдань правосуддя.

Захист прав та інтересів громадян і організацій
здійснюється у вигляді надання консультацій з правових питань, як усних, так і
письмових, складання різного роду документів та ділових паперів правового
характеру, виступів адвокатів у суді як захисників у кримінальному провадженні,
представників у цивільній справі, справі про адміністративне правопорушення або
справі з господарського спору. Адвокати надають громадянам і організаціям й
іншу юри­дичну допомогу.

Закон України «Про
адвокатуру та адвокатську діяльність» та прийняті відповідно до нього інші
нормативні акти дають можливість сформувати висококваліфікований і впливовий
адвокатський корпус, завершити становлення української адвокатури, яка має
виконувати своє конституційне призначення: за­безпечити право на захист від
обвинувачення та надання правової допомоги під час вирішення справ у судах та
інших державних органах.

Для більш упорядкованого та послідовного вивчення курсу «Адвокатура України»,
з метою отримання глибших знань, цей курс, як і інші навчальні юридичні
дисципліни, систематизовано. Згідно з цією систематизацією він скла­дається з
двох частин: загальної та особливої.

У загальній частині вивчаються питання та проблеми, характерні для будь-якої
діяльності будь-якого адвоката або адвокатського об’єднання: історія розвитку
адвокатури, загальні основи функціонування та напрями діяльності, вимоги, які
ставляться до адвокатів, їх правовий статус, статус помічника адвоката,
дисциплінарна відповідальність і порядок притягнення до неї.

В особливій частині курсу розглядаються питання здійснення адвокатом
окремих видів діяльності:

– надання консультацій;

– складання документів правового характеру;

– участь адвоката-захисника у досудовому розслідуванні,
у судовому розгляді;

– участь адвоката в розгляді цивільних справ у судах;

– участь адвоката у вирішенні господарських спорів;

– участь адвоката в адміністративному судочинстві.

Особливістю цієї навчальної дисципліни є наявність практичних завдань, які
допоможуть слухачам та курсантам отримати більш точні уявлення про специфіку
діяльності адвокатів.

Викладання навчальної дисципліни «Адвокатура України» є нагального потребою
сьогодення, тому що питання захисту прав і свобод громадян вийшло на перший
план, інтерес до діяльності адвокатури зростає, і все більше студентів
юридичних ВНЗ і факультетів мають бажання після закінчення ВНЗ займатися
адвокатською діяльністю.

Відповідно до ст.
3 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» правовою основою
діяльності адвокатури України є Конституція України, цей Закон, інші
законодавчі акти України.

Зокрема:

– Кримінальний процесуальний
кодекс України, Закон України «Про внесення
змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Кримінального
процесуального кодексу України»;

– Закон України
«Про судоустрій і статус суддів»;

– Закон України «Про безоплатну правову допомогу»;

– Положення про
Раду адвокатів України;

– Положення про
Вищу кваліфікаційно-дисмциплінарну комісію адвокатури;

– Положення про
ордер адвоката та порядок ведення реєстру ордерів;

– Положення про
організацію та порядок проходження стажування для отримання особою свідоцтва
про право на заняття адвокатською діяльністю;

– Європейська
угода про осіб, що беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини та
ін.

– Загальний кодекс правил для адвокатів
країн Європейського Співтовариства, Прийнято делегацією дванадцяти країн-учасниць
на пленарному засіданні у Страсбурзі;

– Європейська
угода про осіб, що беруть участь у процесі Європейського суду з прав людини та
ін.

2. Еволюція суспільних відносин як засада виникнення та існування адвокатури. Адвокатура Греції та Риму

У будь-якому
суспільстві особи у процесі своєї життєдіяльності вступають в певні відносини
між собою. Ці відносини, безумовно, підпорядковуються встановленим у
суспільстві правилам поведінки, серед яких провідне місце посідають
санкціоновані державою норми права. У процесі практичного застосування норм
права виникає необхідність надання професійної допомоги учасникам правовідносин
з метою забезпечення неухильного дотримання, належного виконання та ефективного
використання цих норм.

Наявність
розгалуженої системи професійних об’єднань та осіб, покликаних надавати правову
допомогу є однією з головних ознак цивілізованого суспільства.

Можливість одержання кожною особою правової допомоги є важливим благом у будь-якому цивілізованому суспільстві. Право на юридичну допомогу є невід’ємним правом кожної людини і виступає органічною частиною правового положення особи в державі, одним з найважливіших факторів активної участі населення в житті країни.

Раніше традиційно потреба в наданні юридичної допомоги пов’язувалася
з участю особи в кримінально- або цивільно-правових чи кримінально – або цивільно-процесуальних
правовідносинах. Однак чим більше просувається суспільство по шляху соціального
прогресу, тим більш різнобічними інтересами воно починає жити, тим частіше
виникає потреба в одержанні кваліфікованих юридичних послуг з питань
найрізноманітнішого характеру. Цим зумовлена необхідність визначення місця і
ролі адвокатури в сучасному суспільстві та встановлення чіткого переліку
функцій і завдань, які виконує адвокатура як правовий інститут.

Особливо
розвинених форм адвокатська професія набула в таких античних країнах
Середземномор’я, як Греція та Рим. Так, в Греції, хоча особливого стану
адвокатів не існувало, вже склався особливий клас осіб, які присвятили себе
складанню промов для виголошення їх позивачами у суді.

Демократичний устрій античної Греції створював добрі умови для виникнення адвокатури. Вважалося честю
для кожного вільного громадянина полісу вміти себе захищати в суді. «Соромно, –
зазначає Арістотель, – не вміти захищати себе рукою, але ще соромніше не вміти
захищатись словом».

У Греції не було ні державного обвинувачення, ні дер­жавного
слідства. Антична держава брала на себе обов’язок арбітра у спірних питаннях,
водночас ініціативу обвинувачення залишила в приватних руках; самі сторони мали
зби­рати докази й аналізувати їх у своїх промовах. Афінське судочинство
вимагало, щоб сторони особисто виступали в суді на свій захист. З цих причин
виникла потреба в логографах, в людях, які допомагали складати тексти промов.
Згодом, суд дозволив, щоб поряд із стороною ще й виступав інший громадянин.

Спочаткупромови, що мали назву логографії, складалися для рідних і друзів, але потім їх написання стало заняттям окремого класу осіб, що називалися логографами або дикографами. Першим професійним логографом
вважається Антифон (V в. до Р. Х.), який, за словами Амміана Марцелліна і Плутарха, ввів звичай брати плату за створення судових промов.
Пізніше з’являється цілий ряд інших логографів, серед яких Лизій,
Ісократ, Есхіл і Демосфен. Такою була первинна форма
адвокатури в Греції, форма, яку ще називають «німою адвокатурою». Вона
залишалася пануючою до завершення періоду
республіки.

Проте, логографи
не могли цілком задовольнити потреби в судовому захисті. Логограф міг
заздалегідь приготувати для сторони позов або обвинувачення, але не міг
заперечувати обвинувачу чи позивачу, не знаючи, які докази наведуть вони в суді. Логограф не міг передбачити всі докази протилежної сторони, щоб спростувати їх до того, як вони будуть висловлені.

Хоча переконлива,
майстерно складена промова безумовно потрібна, однак красномовність, спосіб її
висловлення та розуміння суті може стати вирішальним чинником, який впливає на
суддів. Саме тому виникає необхідність в тому, щоб судові промови виголошували
професійні оратори.

Крім того, в Афінах з’явився інститут, що нагадує сучасну прокуратуру. Приватному обвинувачеві було надане право обрати собі одного або навіть кількох помічників з числа видатних ораторів, а у складних випадках народ або вищі урядові установи при відсутності приватних скаржників призначали таких офіційних обвинувачів, які мали назву категорів або синегорів. Серед них були видатні оратори Греції, починаючи з Перикла, що був призначений народом для обвинувачення кимона, і закінчуючи Демосфеном, що також виступали в ролі синегора.

І от, з одного боку, недоліки логографії, а з іншого боку, вимоги
справедливого захисту призвели до того, що суди стали в окремих випадках
дозволяти здійснювати усний захист сторін стороннім особам. Це відбувалося наступним чином: закон вимагав, щоб сторони самостійно захищали свої інтереси, тому суди, не маючи права
порушувати цю вимогу, вдавалися до обходу закону. Сторони повинні були бути присутніми на суді і вести дебати,
але їм дозволялося після проголошення першої промови просити суд, щоб другу
промову продовжив хто-небудь зі сторонніх осіб. Друга промова називалася девтерологією, а особи, які її виголошували – синегорами, за аналогією із
кримінальними обвинувачами. Таким чином досягалася мета грецького
правосуддя: збереження принципу особистої участі сторін у справі, і в той
же час допущення судової допомоги з боку осіб, що не є учасниками процесу.

Грецькому
правосуддю були відомі два види представництва, а саме: законне або необхідне
представництво і змішане.

Законне
представництво стосувалося окремих категорій осіб, які з певних причин не
можуть самостійно виступати в суді. Так, право участі в суді належало лише
особам право – і дієздатним. Жінки і неповнолітні, душевно хворі та з фізичними
вадами не входили до числа цих осіб, тому вони повинні були діяти в суді через
представників – своїх опікунів, якими були батьки, чоловіки, старші брати і
інші родичі. Представниками сиріт могли бути будь-які особи. У особливому
становищі знаходилися іноземці. Метеки (іноземці, які постійно проживають на
певній території) сплачували податок за право жити на афінських землях і
користувалися законним захистом, однак повинні були обирати собі патрона з
числа природжених громадян. Іноземці, які тимчасово перебувають на певній
території теж були зобов’язані мати патрона. У процесуальному відношенні
різниця між цими двома категоріями іноземців полягала в тому, що метеки могли
подавати всі без винятку позови, але за участю свого патрона, в той час як інші
іноземці – лише ті, які торкалися їх особистих інтересів, безумовно, також за
участю патрона.

Змішане представництво застосовувалося як представництво інтересів юридичних осіб.

Римська адвокатура заслуговує особливої уваги. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. В Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура.

Дані,
що збереглися в деяких пам’ятниках про найдавніші судові процеси свідчать, що
родинна адвокатура віддавна існувала в італійських народів, родинний захист був
здавна звичайним явищем у Римі. Однак у юридичній літературі можна зустріти
думки про те, що формування адвокатури в Римі почалося з інституту патронату.

Патронат є свого роду перехідною формою відродинної додоговірної адвокатури. Початковий патронат, що мав родинний характер, на перших порах свого існування більш-менш задовільно виконував своє призначення. Світоглядні та ідеологічні форми, що були вироблені в Греції на різних етапах її розвитку, виявлялися придатними для використання новим античним суспільством із наповненням цих форм новим змістом. Що стосується адвокатури, то в античному Римі знання законів було прерогативою патриціїв, оскільки лише вони допуска­лися до управління в державі, відправлення правосуддя й патронату.

Відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа римських патриціїв, приписувався до його роду, прилучався до родового культу й одержував право називатися родовим іменем. Він вважався ніби усиновленим патрона. Клієнт був зобов’язаний ставитися до патрона з всією повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, якщо вони потрапили в полон до ворога, брати участь своїм майном у виплаті його боргів чи покритті витрат на суспільну службу і т.п. Зв’язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть успадковувався. Патрон повинен був усіляко сприяти клієнтові, захищати його інтереси перед судом так, як захищав інтереси своїх родичів. Таким чином, патронат сам по собі не вніс нового принципу в розвитку адвокатури: захист патронів був результатом поширення родинної адвокатури на осіб, що перебували у відносинах, подібних до родинних. Проте, патронат був безпосереднім джерелом, з якого розвилася вільна адвокатура. Це відбулося в такий спосіб.

Як відомо, знання і застосування права знаходилося в древньому Римі винятково в руках патриціїв. Одні вони допускалися до виконання жрецьких обов’язків; одні вони брали участь у державних справах, у відправленні правосуддя і судовому захисті своїх клієнтів. При відсутності писаних законів вони аж до видання XІІ таблиць і навіть пізніше були єдиними людьми, які знали право.

Однак
постійні завойовницькі війни Риму, підкорення багатьох народів і племен
прискорили розпад інституту патронату. Сама система патронату збереглася, але
вона була значно оновлена й наповнена новим змістом.

Патронат втратив свій обов’язковий характер. Зв’язок патронів із клієнтами ослабнув, і патронат, що являв собою цілісний суспільно-політичний інститут, розпався на дві складові частини. З одного боку,
з нього виділився приватноправовий елемент у вигляді патронату пана над вільновідпущеними рабами, що
продовжував існувати до пізніх часів, а з іншого боку – судово–процесуальний елемент, що виражався в юридичному захисті, який знатний і впливовий патрицій надавав особам, що потребували його допомоги. Ці особи, як і раніше, називалися клієнтами, а їхній покровитель – патроном, але старі терміни позначали зовсім нове явище. Патрон звільнився від всіх обов’язків щодо клієнта, за винятком обов’язку судового захисту. Клієнт повинен був тільки оплатити послуги або зробити подарунок за допомогу в судовому процесі. Відносини між ними вже не були постійними, довічними і навіть успадковуваними, як це було раніше, – вони виникали тільки на час процесу і припинялися разом з ним. Словом, під виглядом патронату з’явився прототип сучасної адвокатури.

Слід зазначити, що першим кроком до створення вільної адвокатури було видання XІІ таблиць, яке зробило загальнодоступним знання законів, проте патриції зуміли втримати у своїх руках ключ до застосування їх на практиці. Справа
в тому, що закони XІІ таблиць стосувалися
тільки матеріального права. Процесуальні форми, що складалися з розкладів днів
і годин, коли можна було здійснювати правосуддя; і в правил користування
позовними формулами не були обнародувані і становили, як священний предмет, таємницю колегії жерців, членами якої могли бути тільки патриції. Завдяки цьому сторони все-таки не мали можливості обійтися без
сприяння патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (Vст.), а потім Елієм (ІV ст.) таблиці процесуальних строків і позовних формул, завдало остаточного удару юридичної монополії патриціїв. Вивчення і застосування права стало доступним для всіх бажаючих, і адвокатура зробилася цілком вільною професією.

Першими юристами в Римі були патрони. В особі їх поєднувалися дві професії: юрисконсультів і адвокатів. Вони не тільки захищали своїх клієнтів в суді, але і роз’яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними під час укладення угод. Коли патронат остаточно розпався, і вивчення права стало можливим для всіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Одні юристи, що не володіли красномовством, зайнялися виключно юридичним консультуванням. Інші, навпаки, вдалися до адвокатури, причому іноді суміщали її з консультуванням. Перші мали назву юрисконсультів або правознавців. Їх діяльність полягала в наданні юридичних порад (respondere), участі при укладенні угод для дотримання необхідних формальностей (cavere) і підтримки в суді адвокатів, які не завжди були знайомі з правом (agere). Консультації надавалися або вдома або на форумі. В разі потреби вони приходили зі своїми клієнтами в суд і повідомляли адвокату, що проголошував промову, юридичні відомості, необхідні для даної справи і часто невідомі оратору. Однак не лише сторони радилися з юрисконсультами, а й самі судді зверталися до них, щоб, при прийнятті рішення можна було послатися на авторитет вченого юриста. Юрисконсультами були звичайно патриції, які, за загальним правилом, надавали послуги безоплатно. Вони могли отримувати винагороду лише у формі добровільної пожертви.

Згодом
юрисконсульти поступово все більше і більше відмежовувалися від адвокатів, таким
чином втрачаючи свій первинний характер. З простих радників вони перетворилися після видання XII таблиць в тлумачів права.
Найголовнішим в їх діяльністю стало тлумачення норм права, але тлумачення не
буквальне, а поширювальне.

Імператор
Август офіційно визнав за юрисконсультами право тлумачення, і розуміючи важливість їх діяльності, з метою впорядкувати її постановив, що думки таких юристів матимуть для судів силу закону. Утому випадку, коли думки юристів не збігаються, суд може на свій розсуд вибирати будь-я ку з цих думок.

Поряд з юрисконсультами діяли адвокати, які займалися судовим захистом. Вони як і раніше продовжували називатися патронами.

Сам термін «advocatus» (адвокат) з’явився в античному Римі в республіканські часи, але на початковому етапі він
ще не мав ні значення правознавця-юрисконсульта, ні патрона, він стосувався
характеристики зовсім інших осіб. Спочатку цим терміном називалися родичі й
друзі позивача, які давали певні поради щодо судового процесу. Згодом цей
термін було поширено на осіб, що сприяли стороні готувати докази, матеріали для
патрона. Ось як пояснювалася різниця між різновидами судової діяльності в одній
із хронік: «хто захищає будь-кого в суді, той зветься патроном і є оратором;
адвокатом, якщо допомагає юридичними порадами (jus suqqeris) чи своєю
присутністю висловлює дружню участь (praesentiam commodot amico); повіреним,
коли веде справу, і когнітором, якщо перебирає на себе справу присутнього і
захищає ніби себе».

Як і в Греції, у Римі адвокатура була тісно пов’язана з ораторським мистецтвом. Патрони не стільки піклувалися про представлення юридичних позицій, скільки про виявлення красномовства.

Крім того, в Римі
існували ті, що хвалять (laudatores), – особи, які як свідки розповідали в суді
про заслуги і чесноти підсудного, відповідаючи грецьким параклитам; ті, що
нагадують(monitores), – особи, які підказували оратору правові положення, і
навіть брали участь в дебатах; ті, що сповільнюють (moratores), завдання яких
полягало в тому, щоб говорити промову в той час, коли головний оратор
відпочиває, і законники (leguleii sive formulares) – юрисконсульти нижчого
рівня. Всі ці різновиди юридичної професії не можуть бути визнані адвокатурою.
Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами в повному розумінні слова.

Організація адвокатури включає порядок і форми діяльності адвокатів, вимоги, що ставляться до осіб, які набувають статус адвоката, права, обов’язки та гарантії діяльності адвокатів. Для римської адвокатури характерними є дві форми її організації. Умовно їх можна визначити як адвокатура республіканського періоду та адвокатура часів імперії. Ці форми організації адвокатури суттєво різняться між собою. Різниця між ними зумовлена, в основному, зміною форми державного правління, а у зв’язку з цим і зміною підходів до організації адвокатури.

Республіканська
адвокатура була в повному розумінні слова вільною професією. Законодавча
регламентація майже не торкнулася її. Тільки практика і звичай виробили деякі
правила, що стосуються особливостей професійної діяльності адвокатів.

Віддавна існував звичай, за яким молоді люди, які набувають статус адвоката тобто «вступають до адвокатури», викликалися для презентації на форум у форум у супроводі важливої особи, наприклад колишнього консула.

Умови для здобуття адвокатської професії, як-то освітній ценз,
практична підготовка, моральні якості тощо, не були визначені. Молоді люди –
кандидати в адвокати прослуховували курс риторики у фахівців ораторського
мистецтва, були присутніми при консультаціях знаменитих правознавців,
відвідували засідання судів та ін. Проте ні порядок, ні строк, ні навіть обов’язковість
цих занять не були закріплені законом. Фактично кожна особа, що відчувала
потребу, мала здібності і досвід, могла надавати своїм співгромадянам юридичну
допомогу.

Правозаступництво було відокремлено від судового представництва. У
цей період адвокати здебільшого були ораторами. Адвокатура була прямим шляхом
до зайняття вищих і почесних посад у державі. Адвокатура у цей період висунула
багато видатних судових ораторів, таких, як Марк Антоній, Гай Гракх, Красс,
Юлій Цезар, Помпей, Цицерон.

Слід зазначити, що в Римі були спеціально передбачені окремі
категорії осіб, які не могли стати адвокатами. Перелік цих осіб встановлювався
преторським едиктом і в подальшому був включений до Зводу Юстиніана. Едиктом
передбачалось три категорії таких осіб.

До
першої відносилися ті, котрі не могли вести ні чужих, ні своїх справ, а повинні
були брати собі адвоката. Це, наприклад:

1) неповнолітні, тобто особи,
які не досягли 17 років;

2) глухі, у зв’язку з тим, що
вони не в змозі чути розпоряджень суду.

Якщо вони не мали адвоката,
то претор сам призначав їм його.

До
другої категорії осіб відносилися ті, що могли вести тільки свої справи, а
саме:

1) сліпі на обидва ока, у зв’язку з тим, що вони не могли бачити знаків преторської влади;

2)
жінки, у зв’язку з тим, що «вони не повинні в силу правил пристойності для
їхньої статі втручатися в чужі справи і братися за чоловічі заняття». Однак історія зберегла
відомості про те, що попри заборону існували дві жінки, які хоча і не займалися
безпосередньо адвокатурою, але були наділені ораторським талантом. Їх звали
Амезія Сентія і Гортензія.

Перша
сказала блискучу промову в свій захист і була майже одностайно виправдана судом
від зведеного проти неї обвинувачення, а друга, дочка знаменитого оратора
Гортензія, виступала перед тріумвірами проти податку, яким були обкладені
римські жінки, і, завдяки її чудовій промові, податок було значно зменшено.

До
третьої категорії належали ті особи, які могли виступати адвокатами не всіх
позивачів, а тільки: своїх батьків, дітей, патронів, чоловіків і жінок,
вільновідпущених, родичів, свояків і тих у яких вони були опікунами чи піклувальниками.
Іншими словами, вони могли виступати тільки у випадках родинного захисту. Крім
того до цих осіб належали: позбавлені цивільної правоздатності, особи, до яких
застосовувалося кримінальне покарання, особи, що займалися ганебними ремеслами,
наприклад, гладіатори, і взагалі всі ті, яким за законом, рішенням народних
зборів, сенатською постановою і едиктом претора дозволено було клопотати тільки
за визначених осіб. Як вже зазначалося умови та гарантії адвокатської
діяльності рідко піддавались законодавчій регламентації і в основному регулювалися
звичаями.

Однак така гарантія адвокатської діяльності як гонорар піддавалася законодавчій регламентації. У 204 р. до н.е. був виданий закон Цинція. Від нього дійшов до нас один тільки заголовок: «Закон про дарунки і приношення». Оскільки цей закон не зберігся повністю, то важко чітко визначити його суть. Деякі вчені вважають, що він забороняв
особам, які займали публічні посади або діяли
в публічному інтересі, приймати за це подарунки як гонорар. Інші, навпаки,
дотримуються тієї думки, що цим законом пропонувалося «розглядати все отримане
або обіцяне за такого роду дії, як подарунки, тобто необов’язкові і добровільні
приношення». Більшість вчених думає, що цими законом було, безумовно, заборонено адвокатам отримувати будь-яку винагороду. Але існує інший підхід, який полягає в тому, що заборона адвокатові приймати винагороду тривала до закінчення процесу, а після його закінчення адвокатові було дозволено приймати запропонований гонорар. Такий підхід до заборони адвокатського гонорару видається правильним. Крім того, саме мотив абсолютної заборони гонорару був би досить незрозумілим, оскільки представники усіх вільних професій в Римі мали право на винагороду за свою працю.

Римськезаконодавство республіканського періоду торкнулося ще однієї сторони адвокатської діяльності такої як тривалість судових промов. Спочатку вона визначалася на розсуд суду. Але незадовго до завершення періоду республіки Помпей «наклав вузду на красномовство». Час промови вимірювався водяним годинником, який мав
назву клепсидра. Втім, обмеження тривалості промови визначеним часом існувало
недовго. З падінням республіки закон Помпея було скасовано, і визначення
тривалості промови знову надано суду.

Слід зазначити,
що не всі вимоги до організації римської адвокатури визначалися звичаями, були
вироблені практикою чи встановлені законодавством. Більшість вимог потребувала
додаткової регламентації. Однак незважаючи на все це,
республіканський період все-таки повинен бути визнаний кращим періодом римської адвокатури.

З падінням республіки адвокатура, як і взагалі судові установи, зазнали значних змін. Судова влада перейшла від представників народу до імператора, верховної ради і урядових чиновників. Принципи гласності і змагальності стали обмежуватися. З’явилися зачатки слідчого процесу і письмової
апеляції, а разом з тим розвивалося заочне судочинство. Збільшувалася
законодавча регламентація адвокатури. Однак, спочатку, до перенесення столиці з
Риму в Константинополь, вона торкалася переважно питань адвокатського гонорару.
Це цілком зрозуміло: жадібність і безцеремонність адвокатів, яка існувала в
кінці республіканського періоду, досягли тепер колосальних розмірів. В цей
період було прийнято ряд постанов Сенату та інших актів, які регулювали питання
гонорару. В основному вони торкалися проблеми того, на яких умовах виплачується
гонорар. Зокрема, чи дозволити умови про гонорар і попереднє його одержання в
межах такси Або ж залишити колишній порядок і визначити тільки максимальний
розмір винагороди після закінчення процесу Наприклад, варто згадати сенатську
постанову, про яку згадує Плиній. Вона буквально повторювала закон Клавдія,
забороняючи продавати і купувати судовий захист, вона дозволяла після
закінчення справи брати гроші в розмірі не більш 10 тисяч сестерціїв. Потім при
спадкоємці Клавдія– Нероні теж була видана сенатська постанова щодо гонорару,
але про неї існували дві, очевидно, суперечливі думки. Тацит стверджує, що
Нерон відновив закон Цинція, а Светоній говорить, що він дозволив адвокатам
брати «визначену» (тобто, ймовірно, визначену таксою) і «справедливу», тобто
таку, що відповідає справі плату. Якщо поєднати ці положення, то вийде ні що
інше, як закон Клавдія, що, не скасовуючи закону Цинція, встановив таксу, яку
сплачували клієнти. Розбіжність думок, висловлених Тацитом і Светонієм,
пояснюється тим, що кожен з них повідомляв тільки ту частину закону, яка була
йому вигідна, або яка здавалася важливішою.

У такому
положенні питання про гонорар, очевидно, знаходився до часів Олександра Сєвєра.
При Олександрі Сєвєрі, як видно з уривків, що дійшли до нас, колишній порядок
речей було принципово змінено. Хоча умови про гонорар, встановлені до судового
засідання, як і раніше, були недійсними, але вони набирали чинності, якщо
узгоджувалися після закінчення справи, хоча б до постановлення рішення. Ще
однією новелою було те, що адвокати одержали право позову про гонорар. Остання
постанова найбільш важлива, тому що воно йшло в розріз з колишніми законами і
звичаями й установляло новий порядок. Право позову здійснювалося шляхом
екстраординарного процесу. Якщо адвокат встановив собі після закінчення справи
визначений гонорар, то він міг його вимагати в суді з тією лише умовою, щоб
сплачена йому сума разом з обіцяною не перевищувала 100 золотих (= 10,000
сестерціїв), тобто такси Клавдія. Якщо ж не було встановлено ніякої умови, то
суд за вимогою адвоката повинен був присудити йому винагороду, «залежно від
суті справи, таланту адвоката, звичаїв адвокатури і важливості судової
інстанції, у сумі, що теж не перевищує такси». Таким чином, законодавство
визнало оплатність адвокатури.

Роблячи загальний
висновок щодо гонорару у римській адвокатурі, ми зауважуємо, що через усю його
історію проходить червоною ниткою одна тенденція, саме тенденція «відносної
безплатності адвокатури», тобто прирівнювання гонорару до добровільного,
почесного дарунка з боку клієнта. Ґрунтуючись на традиціях древнього патронату,
вона була вперше зведена в правову норму законом Цинція. Наступні законодавці
не раз поверталися до неї і підтверджували її, так що можна без перебільшення
сказати, що безплатність була основним принципом римської адвокатури, починаючи
з найдавніших часів аж до Олександра Сєвєра, коли їй був нанесений рішучий удар
визнанням за адвокатами право позову про гонорар. Оскільки таке визнання
відбулося і гонорар з дарунка перетворився у винагороду за послугу, принцип
безплатності був порушений, і адвокатура втратила свій первісний характер.

З перенесенням
столиці з Рима в Константинополь законодавча регламентація стала помалу
охоплювати всі сторони адвокатської діяльності. Адвокатура стала певним чином
організованою професією. З ІV ст. у законодавчих пам’ятниках з’являється термін
«стан адвокатів» (ordo, collegіum, consortіum advocatorum, causіdіcorum,
togatorum). Потім, адвокати поділяються на штатних і понадштатних; при
імператорі Леві встановлюється іспит для кандидатів в адвокатуру (V ст.);
обмежується кількість штатних адвокатів у кожній провінції; надаються різні
привілеї як усьому стану, так і деяким з його членів, словом, законодавство
прагне докладно визначити всі сторони професії.

У зводі Юстініана
можна знайти чітко організовану систему адвокатури. Основний принцип цієї
організації – прирівнювання адвокатської професії до державної служби. Допуск
до адвокатури залежав від начальника провінції або міста (у столицях), тобто
від вищого адміністративно-судового чиновника. Негативні умови для прийняття до стану
адвокатів були ті ж, що й у республіканський період. Як і раніше не допускалися
до адвокатури неповнолітні, особи, які страждають деякими фізичними вадами
(глухі, сліпі), жінки, позбавлені цивільної правоздатності, особи, які
підлягали кримінальному покаранню, і ті, які займаються ганебними ремеслами.
Разом з тим до кандидатів в адвокатуру ставилися деякі інші обов’язкові умови,
саме: 1) закінчення курсу в одній з юридичних шкіл і 2) іспит. З передмови до
Дигест видно, що до Юстиніан весь навчальний матеріал, що викладався в цих
школах, був розподілений на чотири роки. Юстиніан додав сюди ще один рік,
причому ухвалив, що перші чотири роки повинні присвячуватися проходженню
Інституцій і Дигест, а п’ятий – спеціальному вивченню шостої і сьомої частини
Дигест і Кодексу. По закінченні цього курсу, кандидати в адвокатуру повинні
були скласти державний іспит. Екзаменатори повинні були засвідчувати під
присягою, чи отримав кандидат достатні знання чи ні. Кандидат, що склав іспит,
міг бути допущений з дозволу начальника провінції до заняття адвокатурою.

Адвокати
вносилися в списки (rotula) по префектурах у порядку їхнього допущення до
професії. Перший за списком називався старшиною (prіmas). Всі адвокати
розділялися на два розряди: штатних (statutі) і понадштатних (supernumerarіі).
Різниця між ними полягала в тому, що перші були обмежені визначеною кількістю і
мали право виступати у всіх судах, а другі не були обмежені кількістю і
практикували в нижчих судах. Штатні призначалися начальником провінції з числа
понадштатних. Кількість штатних була визначена для кожної префектури окремо.
Дисциплінарний нагляд за адвокатами належав так само, як і прийняття в число
їх, начальникові провінції. Для адвокатів була встановлена особлива професійна
присяга, що вони повинні були вимовляти не при вступі в стан, а на початку
кожної справи.

Такою була
організація адвокатури за законодавством Юстініана. Вона зовсім не була
становою в повному розумінні цього слова, хоча і носила таку назву.