Конституційно-правовий статус депутата в зарубіжних країнах

8. Конституційно-правовий статус депутата в зарубіжних
країнах

Депутати  – професійні парламентарі, які з моменту
отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями,
найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата.

Невідповідальність
означає, що парламентарій не відповідає за дії, висловлювання, безпосередньо
зв’язані з його депутатською діяльністю, як в період, так і після спливу строку
своїх повноважень (депутатський індемнітет)

У більшості країн депутати володіють депутатським імунітетом – не може бути
затриманим чи арештованим, неможливе порушення проти нього кримінальної справи
без згоди палати.

Імунітет
полягає в тому, що депутат без згоди парламенту чи його керівних органів не
може бути притягнутий до відповідальності та арештований за здійснення
правопорушення, крім випадків, якщо він був затриманий на місці здійснення
злочину.

В деяких
країнах депутати користуються імунітетом тільки під час парламентських сесій
(Бельгія, Люксембург, Японія, Франція).

Згідно
британської конституційної системи
депутат не користується імунітетом при порушенні кримінальної справи
проти нього.

Депутати
володіють також депутатським
імдемнітетом – не несе відпоідальності за свої виступи у парламенті і за
дії, які депутат підтримував своїм голосуванням, навіть якщо такі дії у
подальшому будуть втзнані протиправними (Іспанія, Германія, Білорусія).

Отримуючи
на виборах представницький мандат депутати повинні виражати волю виборців, ті
суспільні інтереси, які забезпечують виконання законодавчих та інших функцій
парламенту.

За
виконання професійної депутатської діяльності парламентарій отримує винагороду,
яка як правило в декілька разів перевищує зарплату кваліфікованого спеціаліста.

В даному
аспекті цікавою є 27 поправка до Конституції США, яка вступила в силу 18 травня
1992 року та згідно з якою «Жоден закон, який змінює розмір винагороди
сенаторів і членів і членів Палат представників за їх службу, не вступить в
силу до наступних виборів в Палату представників». Таким чином член Конгресу
США самі собі збільшувати винагороду не можуть.

Загальною
вимогою до парламентарів у президентських та напівпрезидентських республіках є
неможливість поєднувати депутатський мандат з іншими виборними та невиборними
посадами.

А от при
парламентській формі правління депутат може одночасно бути і членом уряду.
Забороняється заняття підприємницькою (комерційною) діяльністю.

Взаємовідносини
між депутатом та виборцями можуть будуватися на принципах «імперативного мандата»
та «вільного мандата», відповідно до яких встановлюється відповідний режим
відповідальності депутат перед виборцями.

Принцип
вільного мандата полягає в тому, що парламентарій
юридично не зв’язаний дорученнями виборців і діє в парламенті відповідно із
своїми уявленнями. У виборців немає права відкликати депутат як такого, що не
оправдав їх довіру.

Депутати
вважаються представниками всього народу, тому не можуть бути відкликані
виборцями певного округу.

Ст.67
Конституції Італії, ст.27 Конституції Франції: мандат депутатів вільний і немає
імперативного характеру.

На
практиці депутат, який володіє вільним мандатом є залежним від партії, яка
підтримує його на виборах, і від тих організацій та осіб, які фінансували його
виборчу кампанію та надали іншого роду підтримку.

Принцип
імперативного мандата включає в себе сукупність трьох
елементів:

1)
обов’язковість наказів виборців для депутата;

2)
обов’язкова звітність депутата;

3) право
його відкликання виборцями, якщо він не виконує чи погано виконує їх накази та
доручення.

В
сучасних державах поєднуються принципи імперативного та вільного мандата. Як
правило на загальнодержавному рівні застосовується вільний мандат, а на
місцевому рівні, де депутат більш тісно пов’язаний із виборцями, – імперативний
мандат.

Наприклад,
депутати японського парламенту володіють вільним мандатом, але можуть бути
виключені із складу палати резолюцією більшості присутніх членів палати. А на
місцевому рівні депутати можуть бути відкликані достроково на вимогу однієї
третьої виборців більшістю голосів.

Розглянемо
питання припинення повноважень депутатів.

Припинення повноважень депутатів

– у зв’язку з закінченням строку скликання
представницького органу;

– дострокового розпуску чи саморозпуску
парламенту;

– депутат сам може відмовитись від свого
мандата (Лише в Норвегії така відмова не припускається);

у
зв’язку з позбавленням депутата його мандата.

Крім
звичайної ситуації, коли повноваження парламентаріїв припиняються у зв’язку з
закінченням строку скликання представницького органу або його дострокового
розпуску чи саморозпуску, можливі й інші, наприклад, у разі несумісності
депутатського мандата і певних позапарламентських посад. Практично в усіх
країнах депутат сам може відмовитись від свого мандата. Лише в Норвегії така
відмова не припускається. В деяких країнах ця відмова має бути формально
прийнята самим парламентом (палатою) або його керівним органом (Італія,
Туреччина, Фінляндія, Швеція і Японія). У Великобританії відповідне бажання
депутата може бути реалізоване шляхом при­значення його на одну з номінальних
посад на «королівській службі». Усі відповідні посади вважаються несумісними з
членством у парламенті, і тим самим питання вирішується з урахуванням бажання
депутата.

Припинення
повноважень може відбуватись і у зв’язку з позбавленням депутата його мандата.
В більшості випадків це має місце, коли депутат обраний з порушенням норм
права. Підставою є рішення суду. В Португалії і Туреччині депутат втрачає свій
мандат, якщо він не бере участі в роботі парламенту або перебільшив кількість
неявок туди без поважних причин, встановлену конституцією або регламентом, або
вступив до партії, від якої не балотувався на виборах.

Існує
також практика тимчасового усунення депутата, застосовувана як дисциплінарна
санкція за грубі порушення регламенту і порядку в палаті. Звичайно строк такого
усунення обмежений і не перевищує двох тижнів. Однак у будь-якому разі
застосування таких санкцій і позбавлення депутатських мандатів нетипове для
державно-правового життя розвинутих країн. По-перше, депутати звичайно
дотримуються вимог культури політичної поведінки, визначених парламентськими
регламентами і традиціями. З іншого боку, згадані заходи застосовуються
обережно, з урахуванням того, що вони не повинні заперечувати принципи
парламентаризму, саму ідею народного представництва.

Висновок

Характеризуючи сучасний стан парламентаризму, слід зазначити, що сам
державно-правовий розвиток країн світу зумовлює необхідність певної корекції
наведених оцінок ролі і значення представницьких органів. Зацікавлені у збереженні
іміджу цих органів та сталості всього державного механізму в цілому, правлячі
кола багатьох країн вдалися до парламентських реформ. Наприклад, було розширено
повноваження представницьких органів з контролю за діяльністю органів
виконавчої влади. У деяких країнах виникли нові парламентські структури —
спеціальні комісії, які контролюють діяльність органів виконавчої влади. Там,
де такі структури вже існували, коло їх повноважень було розширене.

Новацією є також введення в цілому ряді країн посади парламентського
уповноваженого з питань прав людини, до компетенції якого входить розгляд скарг
на дії органів виконавчої влади. І хоч усі ці та деякі інші нововведення не
слід переоцінювати, сам факт практичного визнання їхньої необхідності є
симптоматичним. Він свідчить про намагання правлячих кіл заблокувати негативні
процеси в розвитку парламентаризму або, щонайменше, згладити їхні наслідки.

Важливим моментом для характеристики сучасного стану парламентаризму є й
те, що представницькі органи продовжують відігравати значну роль у сфері
ідеології, ідеологічного впливу на населення. В багатьох країнах парламент
уособлює укорінення національної традиції, його діяльність та сприймання її
населенням визначають особливості політичної культури. І це не можна не враховувати.
Водночас парламенти є ареною для узгодження суперечностей і можуть
використовуватись політичними партіями для активної пропаганди своїх програм та
демократичної боротьби за владу.

Отже, явище парламентаризму ще не вичерпало себе,
хоча надто оптимістичним було б говорити про якийсь «ренесанс» парламентаризму.
Реальні процеси суспільно-політичного і державно-правового розвитку зарубіжних
країн свідчать, що відбувається пристосування представницьких органів до потреб
сьогодення. Все це і зумовлює оцінки змісту парламентаризму.