Основні риси економічного розвитку України на початку ХХ ст.

3.
Основні риси економічного розвитку України на початку ХХ ст.

Економічний розвиток
України на початку ХХ ст. мав певні особливості.
Зокрема, в Україні нерівномірно розвивались регіони: темпи розвитку деяких галузей
(гірничої, металургійної, кам’яновугільної, цукрової) були вищими, ніж у центрі.
Найвищим за темпами був Південь України. Значно відставало Правобережжя. У південно-західних землях переважало дрібнотоварне виробництво.У цілому
розвиток економіки і культури стримувався сильним політичним, соціальним та національним
гнобленням та залишками кріпосництва. Давався
взнаки той факт, що Україна не була окремим, самостійним економічним регіоном, а
входила до складу загальноімперської економічної системи.

Деякі головні риси економічного розвитку
України були такими ж, як і у цілому в Росії. Так,
в Україну, як і в інші регіони імперії, проникав іноземний капітал. Особливо чітко
це виявлялося у Донецько-Криворізькому районі, де значна кількість шахт, рудників,
заводів належала іноземцям. У чорній металургії
Півдня України перед Першою світовою війною діяло 18 акціонерних підприємств, де 12
з них капітал повністю належав іноземцям, а в інших він був змішаним. Понад 25 %
іноземних капіталів, вкладених у економіку Російської імперії, припадало на Україну.
Зокрема, у вугільній промисловості іноземцям належало
63 % основного капіталу, в металургії – 90
%. Активну участь у фінансуванні вугільної промисловості брали російські банки.
Тому в Україні створилася висока концентрація
виробництва. На початку ХХ ст. з’являються перші монополії – синдикати «Продвугіль», «Продамет», «Продруда» та ін., які концентрували у своїх руках значну частину виробництва в окремих галузях і отримували надприбутки
за рахунок високих цін, котрі вони диктували.

Один з найбільш розвинутих у промисловому
відношенні районів Російської імперії на початку ХХ ст. являла Наддніпрянська Україна.
Для неї були характерні такі тенденції і особливості економічного розвитку: завершення
промислового перевороту і початок індустріалізації; перетворення Сходу та Півдня України на один з найбільш розвинутих економічних
районів Російської
імперії; зростання питомої ваги промисловості України
в загальноросійській економіці та посилення економічних зв’язків з іншими районами
імперії; концентрація виробництва в Україні поступово приводила до зростання чисельності
робітничого класу.

Так протягом першого десятиріччя ХХ ст. Україна
піднялася на більш високий щабель промислового розвитку. Частка її продукції в загальному
обсязі загальноімперського народного господарства складала понад 48 % . В Україні
склалися такі великі промислові центри загальноросійського значення, як Донецький
вугільно-металургійний, Криворізький залізорудний і Нікопольський марганцевий басейни
та Південно-Західний сільськогосподарський район. Україна посідала друге (після
Центрально-промислового району) місце у промисловому виробництві Російської імперії.
Тут було сконцентровано близько 21 % підприємств імперії, які виготовляли 20,7 %
промислової продукції, вартість якої становила 14,5 % загальної вартості всієї продукції.

Водночас в окремих
районах України розвиток продуктивних сил і капіталізму відбувався набагато швидше,
ніж у самій Росії. Це передусім стосувалося гірничої, металургійної, кам’яновугільної
та цукрової промисловостей.

Незважаючи на
циклічність розвитку промисловості, внаслідок припливу іноземного капіталу темпи
росту капіталістичної індустрії в Російській імперії і, зокрема, в Україні були
досить високими. Починаючи з 1910 р., промислове піднесення охопило всі галузі фабрично-заводської
промисловості, особливо швидкими темпами розвивалася важка індустрія Донецько-Придніпровського
району.

У 1913 р. в Україні
діяв 21 металургійний завод, що забезпечувало 69 % загальноросійського виробництва
чавуну, 57 % сталі та 58 % прокату. Із загального видобутку залізної руди в імперії
(582 млн пуд.) Південь дав 420 млн пуд., тобто 72,3 %. У тому самому році у Донецькому
басейні було видобуто 1,5 млрд. пуд. вугілля, або 78 % від загального видобутку
в імперії. У регіоні налічувалося 450 машинобудівних та металообробних підприємств,
які виготовляли валової продукції на 299 млн крб., що становило 20,2 % всієї продукції
машинобудування та металообробної промисловості Російської імперії. Тут випускалося
понад 50 % сільськогосподарських машин і 40 % паровозів. Українські цукрові заводи
забезпечували понад 81 % загальноімперського виробництва цукру (108 млн пуд.).

Щодо зростання
чисельності робітничого класу внаслідок концентрації виробництва в Україні варто
підкреслити, що, у 1901 р. на підприємствах з кількістю працюючих понад 500 осіб
– (3,5 % всіх підприємств імперії) зосереджувалось близько 50 % загальної кількості
робітників, зайнятих у промисловості, а на підприємствах з кількістю працюючих понад
100 осіб. (1,3 % всіх підприємств імперії) було зайнято 31 % загальної кількості
робітників. Протягом наступних років цей процес в Україні посилювався.

У результаті
процесів капіталістичного розвитку в Україні сформувалася нова суспільна сила –
пролетаріат. Робітничий клас України розвивався як складова частина загальноросійського
пролетаріату. Найбільшими центрами зосередження пролетаріату були Катеринослав,
Київ, Луганськ, Маріуполь, Миколаїв, Одеса, Харків, Юзівка. Крім промислового пролетаріату,
на Україні існували й інші верстви робітничого класу, передусім сільськогосподарських
робітників, яких у 1917 р. налічувалося близько 1,2 млн.

Всього ж у 1917
р. в Україні чисельність пролетаріату становила 3 млн 612 тис. осіб, тобто близько
20 % загальної кількості робітників імперії.

Чисельну основу
в процесі формування робітничого класу України становили здебільше російський та
український народи. На шахти і заводи Донбасу, Харкова, Катеринослава та інших промислових
центрів прибували десятки й сотні тисяч розорених українських селян, а також робітники
з центральних губерній Росії, частина з яких була досить висококваліфікованими спеціалістами.
Статистичні дані переконують, що серед металургів українців нараховувалося лише
31 %, шахтарів – 30 %, залізничників – 41,2 %. Проте в цілому українці становили
переважну більшість робітничого класу України – понад 70,5 %.

За умов розвитку
капіталізму робітники України терпіли подвійний гніт – від «своїх» та іноземних
капіталістів. Становище робітників ще більше погіршилося внаслідок посилення політичної
реакції після поразки революції 1905 – 1907 рр. Тривалим залишався робочий день,
на більшості підприємств він становив 12–16 год. на добу. Як і раніше, не було налагоджено
охорони праці, техніки безпеки й медичного обслуговування робітників. Жили вони
в жахливих умовах, переважно в бараках і землянках. Так, у 1913 р. у Криворізькому
залізорудному басейні 70 % гірників мешкало в бараках.

На підприємствах
систематично знижувалися розцінки, що призводило до падіння рівня заробітної плати
працівників. Протягом 1908 – 1910 рр. вона зменшилася на 25–30 %. Особливо низькою
вона була на підприємствах легкої та харчової промисловості. Широке застосування
підприємцями системи штрафів вело до зниження й без того невисокої зарплатні. У
вугільній промисловості за 1910 – 1913 рр. сума штрафів зросла на 49 %, а у металургії
– на 66 %.

На західноукраїнських
землях, які на початку ХХ ст. перебували у складі Австро-Угорщини, фабрично-заводська
промисловість розвивалася однобічно. В ній переважали галузі, що займалися видобутком
і первинною переробкою сировини. Внаслідок значного припливу іноземного капіталу
(переважно австрійського та французького) в цей період тут відбувалося певне промислове
піднесення, зокрема, концентрація виробництва. Кількість робітників, зайнятих на
великих підприємствах, у 1902 – 1910 рр. збільшилась на 25 %. Найбільш інтенсивно
розвивалася нафтова промисловість, де панував австрійський, німецький і французький
капітал. У 1913 р. видобуток нафти становив 1,1 млн т. Розвивалися також металообробна
і машинобудівна, харчова, нафтопереробна промисловісті, виробництво сільськогосподарських
машин.

Західноукраїнські
землі залишалися одним із основних постачальників лісу до європейських країн. Особливо
високими темпами розвивались деревообробна, лісопильна, паперова промисловість.
Проте загальний рівень економічного розвитку Східної Галичини був невисоким. Вона
залишалася відносно відсталим аграрно-промисловим регіоном.

У Східній Галичині
наприкінці ХІХ ст. налічувалося 170 тис. робітників, які працювали за наймом переважно
в сільському господарстві, лісництві, на нафтових промислах. На Буковині налічувалося
72 тис., Закарпатті – понад 14 тис. робітників.

Становище робітничого
класу на західноукраїнських землях визначалося переплетенням в економіці капіталістичних
форм розвитку і господарської відсталості. На початку ХХ ст. тривалість робочого
дня на підприємствах у Галичині була набагато більшою, ніж в інших провінціях Австро-Угорщини
і становила від 11 до 16 год. Заробітна платня робітників була дуже низькою, а соціальні
умови життя – жахливими.

Проникнення ринкових
відносин у сільськогосподарське виробництво та розвиток машинної індустрії істотно
змінили традиційний устрій життя українців. Вони, попри державні кордони, що розділяли
територію розселення, більше почали відчувати себе єдиним
народом.

У сільському господарстві України відбувалася боротьба двох тенденцій: американського
(фермерського) і прусського (буржуазно-поміщицького)
шляхів розвитку. Домінуючим був прусський тип аграрної еволюції. У 1906 р. дворянські
маєтки на Україні становили лише 45,5 % приватних господарств. Водночас у багатьох районах України зростала
селянська земельна власність (американський тип) – фермерський. Так, лише на Лівобережжі
в 1905 р. в особистій власності селян знаходилося понад 1 млн десятин землі.

Розвиток капіталізму
в сільському господарстві України відбувався за умов збереження залишків феодалізму
– насамперед великого поміщицького землеволодіння. На 1905 р. в руках 32,5 тис.
дворян було зосереджено 10,9 млн дес. землі (у середньому 334 десятин на маєток),
97 великим поміщикам належало майже 2 млн десятин. Кожен з них володів не менше
20 тис. десятин землі: князі Браницькі мали 167 тис., графи Потоцькі – 107 тис.,
поміщики Терещенки – 141 тис., Харитоненки – 40 тис. десятин та ін.

Розвиток капіталістичних
відносин у сільському господарстві різних районів України відбувалося неоднаково.
На Правобережжі цей процес відбувався більш інтенсивно. На Лівобережжі, крім капіталістичних
форм найманої праці, досить поширеною була й система відробітків. Проте найбільш
високого ступеня розвитку досягло на той час сільське господарство Півдня, де було
менше залишків кріпосництва. Тут широко застосовувалися сільськогосподарські машини,
впроваджувались нові форми господарювання на селі, використовувалася праця тисяч
прийшлих сільських робітників.

У господарствах
заможних селян, хуторян, фермерів спостерігалося подальше зростання товарного виробництва,
розширювалися посіви зернових та технічних культур, зростало тваринництво. Широко
застосовувалася передова агротехніка. Продукція цих господарств все більш широким
потоком йшла на ринок, як внутрішній, так і зовнішній, зокрема, через українські
порти Одесу, Миколаїв, Херсон, Бердянськ.

Впливовою силою
стає заможна верхівка села, в якій царизм вбачав свою опору на селі. Столипінська
реформа передбачала подальше посилення заможного селянства шляхом поширення приватної
селянської земельної власності, утворення великих фермерських господарств (хуторів
та відрубів), переселення селян на околиці Росії. У ході реформи селянська біднота
України змушена була продавати свої наділи за безцінь заможним селянам-хуторянам.
До липня 1913 р. незаможними селянами (263 тис. господарств) було продано 745 тис.
десяти землі. Особливо багато надільних земель продано на Правобережжі та Півдні
України, де відбувався прискорений розвиток капіталізму. Процес впровадження фермерської
системи тут йшов більш швидкими темпами, ніж в інших районах Російської імперії.

Всього в Україні
протягом реформи було утворено 226 тис. фермерських господарств, що становило маже
половину їх загальної кількості. Це сприяло розвиткові капіталізму на селі, зростанню
товарності господарств, більш широкому використанню машин і добрив, збільшенню посівних
площ. Так, лише у 1910 – 1913 рр. посівна площа в українських губерніях зросла на
900 тис. десятин. А загалом вона сягала 22,9 млн десятин. У 1913 р. Україна досягла
найбільшого за попередню історію валового збору зернових – 1 млрд. 200 млн пуд.
Частка України в експорті Російської імперії становила понад 25 %, а щодо зернових
– понад 40 % (250–300 млн пуд.).

Однак, Столипінська
реформа не вирішила найбільш болючих питань у сільському господарстві – безземелля
та малоземелля. Так, станом на 1914 р. крихітних селянських господарств (із середнім
наділом 2 десятин) налічувалося 2 млн.19

У результаті
столипінської реформи значно поглибилася диференціація селянства. Заможні селяни-хуторяни,
які становили лише 5,1 % всіх господарств, зосередили у своїх руках 8,5 млн десятин
землі. Після 1910 р. набуло великих розмірів «переселення», коли сотні тисяч селян
переправлялися на Середнє Поволжя, Північний Кавказ, до Сибіру, на Далекий Схід.
Лише за 1910 – 1911 рр. з України переселилося 1,1 млн осіб. Проте частина з них
(понад 290 тис.) повернулася назад. Втративши свої господарства, вони поповнили
лави сільського пролетаріату.

Щодо особливостей соціальної структури міста і села, можна дійти висновку про певний міжетнічний
поділ праці в Україні. Соціальна та етнічна класифікація в основному збігалися.
Дворянська верхівка (землевласники, бюрократія) складалася з росіян (Російська імперія) і поляків (Галичина та Правобережжя). Те ж саме стосується верхівки багатших комерсантів і підприємців. Щоправда сюди
належала також й частина євреїв, які, окрім того, скрізь в Україні (у містах та
селах) домінували в галузях ремісництва, роздрібної торгівлі та дрібного підприємництва.

Українці виразно переважали за своєю кількістю у сільському господарстві,
однак в економічному сенсі значно відставали від дворянських садибних господарств
і німецьких колоністів. У 1897 р. серед селян України, що перебували під російським
пануванням, українці становили переважну більшість– близько 85 %. До цього слід додати
росіян і німецьких колоністів, особливо багато яких жили на півдні – у Новоросії.
Українці, що займалися сільським господарством у підросійській Україні становили
87 %, а в українських землях, що перебували у складі Габсбурзької імперії – 90%.

Тобто, величезну більшість українців становило сільське населення.
З ним тією чи іншою мірою тісно були пов’язані українські міщани, робітники та дрібні
підприємці. Частка українців у великих містах виявилась незначною, окрім
того, вона постійно зменшувалася. Так, у Києві в 1874 р. українці становили 30 %,
у 1897 р. – 22 %, а у 1914 р. – 16 %.
У 1897 р. в Одесі проживало лише 9 % українців, у Катеринославі– 16 %, а в Харкові – 26 %. У Львові 1910 р. українці становили приблизно одну
п’яту частину населення, однак понад половина з них користувалися польською як розмовною
мовою. Більшою була частка українців у невеликих містах, насамперед на Лівобережній
Україні: з 83 тис. жителів провінційного
міста Полтави – 56 % становили українці.

Наприкінці XIX ст. в українських землях, підпорядкованих Російській імперії, українці становили 32 %, росіяни– 34 %, євреї – 27 % міського населення. Проте,
лише 5,6 % українців територій, що входили до складу Російської імперії жили в містах.
Отже, ступінь їхньої урбанізації виявився значно нижчим,
ніж у росіян (15,9 % по всій Російській імперії). У шести центральних губерніях
України українці становили лише приблизно
9 % серед заможного купецтва.

Міське населення в Україні досягло 1,1 млносіб, а питома вага в усьому населенні – 19–20%. Мешканців Львова стало 206 тис.осіб, Перемишля – 54, Коломиї – 43, Дрогобича, Тернополя, Станіслава і Стрия – 31–35 тис. Проте більшість українського міського
населення належала до нижчих верств, водночас важливі посади у сферах економіки,
адміністрації та культури займали представники інших
етносів.

Для подальшої політики русифікації українського суспільства, що її наполегливо
впроваджував у життя царат, велике значення
мав той факт, що населення великих міст України складалося переважно з росіян. Так, у 1897 р. у Харкові
проживало 63 % росіян, у Києві – 54 %, в Одесі – 49 % від загальної кількості мешканців.
Адміністративна, військова, економічна, культурна еліта та велика частина міських
нижніх верств населення складалися також переважно з росіян, або з русифікованих
українців. Те саме стосується кваліфікованих робітників у стрімко зростаючих важкій
і гірничодобувній промисловості Півдня. В галузі промислової переробки харчових
продуктів на Заході та на Півночі працювало більше українських робітників, які,
втім, залишалися тісно пов’язаними з селом. У великих містах Галичини поляки відігравали
роль, подібну до ролі росіян у Російській імперії. Так, Львів, де поляки становили майже половину
населення, досить швидкими темпами полонізувався. У сільській місцевості Галичини
українці були представлені серед священиків, вчителів, лікарів і службовців земських
адміністрацій.

У містах, що були підвладні як Російській, так і Австро-Угорській
імперіям, утворилася тонка верства світської інтелігенції зі студентів, адвокатів,
викладачів середньої і вищої школи, письменників і журналістів, що опиралася сильному
тиску русифікації та полонізації і стала найважливішим двигуном національного руху.
Однак соціально-етнічна структура перешкоджала соціальній мобільності українців.
Соціальний підйом на позиції, що їх практично монопольно займали інші етнічні групи,
був особливо складним, а наслідками цього стали соціальна напруга
і економічне суперництво між етнічними групами.

Таким чином,
на початку ХХ ст. одним з найбільш розвинутих в економічному відношенні регіонів
Російської імперії виявилась Наддніпрянська Україна, де відбувалися важливі соціально-економічні
зрушення. Швидкими темпами розвивалася важка промисловість, зріс вплив іноземного
капіталу. В результаті інтенсивної концентрації і централізації капіталу утворювалися
великі монополістичні об’єднання, які відігравали дедалі більшу роль в економічному
житті України.

Водночас розвиток
капіталізму в промисловості відбувався за умов збереження залишків феодалізму, зокрема
поміщицького землеволодіння на селі. Столипінська аграрна реформа не ліквідувала
поміщицьку власність на землю, головним її результатом було зміцнення прошарку сільської
буржуазії, посилення соціальної диференціації селянства.

Відповідні зрушення
відбулися на західноукраїнських землях, хоча там масштаби розвитку капіталізму в
промисловості були значно меншими. Проте соціальні суперечності в селах регіону
набули особливої гостроти.

Водночас, населення
України, що перебувало у складі Російської і Австро-Угорської імперій, відчувало
не лише економічне, політичне, а й національне гноблення. Всі ці події створювали
умови для зростання політичної та національної свідомості українців у боротьбі за
демократичний розвиток і відродження української державності.