Гуманістичні погляди на державність доби Ренесансу в Україні

Тема 2. Українська політико-правова думка XVI – початку XVII століття

Гуманістичні
погляди на державність доби Ренесансу в Україні
(Ю. Дрогобич, С. Оріховський,
В. Острозький, М. Смотрицький)

Склалося
так, що з середини XVI ст. Україна втратила свою дер­жавність, усі землі
України були захоплені сусідніми державами. Після Люблінської унії 1569 р. між
Польщею і Литвою переважна частина українських земель опинилася під польсько-шляхетським
пануван­ням. Закарпатська Україна належала Угорщині, Буковина – Румунії, Чернігівщина
перебувала у складі Московського царства. Кожна з цих держав перетворювала
захоплені землі на свої провінції. В рамках цього процесу, відповідні держави
насаджували: свій спосіб господарювання, свою культуру, свою мову, свою віру.

Уже з тих
часів політико-правова ідея українського народу була спрямована на возз’єднання
своїх земель, на відновлення державнос­ті. Це була головна суспільно-політична,
економічна, правова думка України. Але ця боротьба була неоднорідною,
проводилась різними політичними колами, виражала інтереси різних верств
українського населення. Однак у кінцевому підсумку вона зводилась до одного –
єднання народу в єдину державу.

На тодішніх
землях України панував феодально-кріпосницький лад. Аграрна реформа 1557 р.
закріпила селян за наділами, повністю позба­вивши їх права на придбання землі.
Юридично феодально-кріпосницьке право було затверджене Литовським статусом 1529
р, постановою сейму Речі Посполитої 1573 р., III Литовським статутом 1588 р.

У XVI ст.
відбувся процес відокремлення ремесла від сільського гос­подарства у феодальних
маєтках, а також у містах, де особливо зростала кількість ремісників. Товарний
обмін сприяв розширенню і зміцненню економічних зв’язків між українськими
землями та іншими державами. Соціально-економічний процес в Україні зумовив
подальший розвиток культури та прогресивні зрушення в ідеології, сприяв
розвиткові політико-правової думки, зокрема поширенню ідей гуманізму.
Розпочалося відродження національної самосвідомості народу.

Тривалий час
на Україні не було ні вищих навчальних закладів, ні гуманістичних наукових,
правових, політичних, культурних центрів. Бракувало освічених людей і вчених.
Епоха західноєвропейського Від­родження, яка у центр свого суспільного вчення
поставила людину з її талантами і здібностями, давала змогу здібній українській
молоді, незважаючи на соціальне положення і віросповідання, здобувати освіту у
вищих навчальних закладах європейських країн.

Перед
українським народом у той час постало історичне завдання: самозбереження за
умов чужоземної експансії. Але щоб його розв’язати, треба було пройти шлях від
захисту національної ментальності та іс­торичного способу життя, через
зростання освіченості і пробудження національної свідомості до здобуття власної
державності. Розвиток української державності, вироблення політико-правових
ідей нероз­ривно пов’язані з національно-культурним відродженням.

В історії
нашої країни цей період означується оформленням і зміцненням такої важливої
суспільної сили, якою є національна ідея. Д. Донцов, відомий український учений
кінця XIX – першої половини XX ст. писав, що без такої ідеї ми всі лишимося
нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме з роздвоєною душею,
неспроможним витвори­ти спільної волі, народом без пафосу, сателітом сильніших,
партією верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, а й
духовним і соціальним. Формування української нації було загально-історичним,
об’єктивним явищем. І національна ідея відіграла в цьому процесі надзвичайно
важливу роль.

Актуальні
політико-правові думки, що відповідали новим суспільним потребам українського
народу, розвивали видатні українські філософи, богослови, політики, правники.
Вони впроваджували гуманістичні ідеї в українському суспільстві.

Так, Юрій
Дрогобич (1450-1494) навчався у Краківському і Болон­ському
університетах, на той час найбільших гуманістичних центрах Європи. Він одержав
ступінь доктора філософії та медицини у Болон­ському університеті. Пізніше там
викладав математику і астрономію. У 1481-1482 рр. – ректор університету у
Болоньї. Його основні політико-правові погляди:

1. Приносити користь власному
народові.

2. Полегшити його національне і соціальне буття.

3. Поширювати серед
народу України етичні, соціально-політичні, культурно-просвітницькі та
політико-правові знання.

4. З позицій теорії «природного права» та «суспільного
договору» розглядав питання держави, релігії, власності, людського суспільства.

Найяскравішою
постаттю в українській політико-правовій думці і гуманізмі був Станіслав
Оріховський-Роксолан (1513-1566). Народив­ся в селі Оріховці,
Перемишлянської округи. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому,
Падуанському, Болонському універси­тетах. Вдосконалював свої знання у Венеції,
Римі, Лейпцигу. На це у нього пішло 17 років. Перед ним були великі перспективи
працювати на Заході. Але він повернувся на батьківщину, де брав активну участь
в гуманістичному русі та розробці політико-правових вчень. Його на­зивають
найвизначнішою постаттю східнослов’янського Відродження. Сучасники про
Оріховського говорили, що його ім’я відоме в Італії, Іспанії, Франції,
Німеччині. Там чути схвальні відгуки про його твори, які становлять гордість і
захист Вітчизни.

Держава, на
думку Оріховського, це рівні між собою король, рада і народ. Людина як
духовно-тілесна істота втілює в собі єднання двох світів – матеріального і
духовного, тіла й душі. У суспільстві народ є тілом, рада – душею, а король –
розумом. Суспільство пов’язане пра­вом і привілеями, а його елементи
взаємопереплетені й відокремлено існувати не можуть: тіло без душі мертве, душа
без розуму недієздат­на, розум без душі бездиханний, тіло без розуму –
порожнеча, душа без тіла спустошена, розум без тіла знедолений. Стабільна й
вільна держава можлива лише за дотримання права, шляхетство має бути наділене
привілеями, а монарх, як верхівка піраміди влади, повинен спрямовувати діяльність
законодавчої та судової її гілок. Незадов­го до смерті С. Оріховський висловив
думку, щоб на верхівці була духовна влада (апостольська церква),
підпорядкувавши монарха, священнослужителів, привілейоване шляхетство і
підлеглий йому простолюд.

Принципово
важливою умовою існування і розвитку держави Оріховський вважав виховання у громадян
любові до батьківщини, патріотизму, як найвищої доброчесності. Важливу роль він
відводив освіті народу. Оріховський писав, що ніхто не зробить нічого корисного
навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися. Людина, яка буде
управляти таким народом в особі короля, повинна бути «філо­софом на троні»:
мудрою, справедливою, поважати закони, мужньою і ласкавою.

Одна з його
основних робіт «Про природне право», де він розгля­дав такі питання:

1. Про
державу та її основи.

2. Про закони і право.

3. Форми та методи управління
державою.

4. Суверенітет держави.

5. Форми влади та її межі та інше.

За період
його політичної та правової діяльності з відродження української державності
він отримав високі оцінки сучасників. В Європі С. Оріховського називали
«українським Демосфеном», «сучасним Цицероном». Вчителем у нього був великий
реформатор Мартін Лютер (Оріховський, коли навчався у Віттенберзькому
університеті 1529 р. жив у його будинку).

С.
Оріховський відстоював інтереси прихильників «монархічної шляхетської
республіки». В середні віки, в епоху феодальної роздро­бленості і панування
релігійного світогляду існував конфесійний патрі­отизм, патріотизм окремого
міста. І лише за доби Відродження, в період формування буржуазних відносин і
зумовленого ними виникнення націй, з’являються патріотизм народу, нації,
держави. Це питання особливо гостро ставив Оріховський у своїх
політико-правових теоріях. У листі до Італії, а саме до кардинала, він з
великою любов’ю розповідав про свою вітчизну і народ. Оріховський особливо
тяжко переживав від. сталість свого народу від європейських народів. У тому ж
листі по­яснював, що народу України доводиться тривалий час боронитися від
нападів іноземних загарбників. Оріховський завжди залишався зі своїм народом,
навіть відсталим. Звертаючись до польського короля, Оріхов­ський вважав за
потрібне наголосити: «Я українець, пишаюся цим і про це говорю прямо!».

Значні кроки
у розвитку просвітницького руху та політико-правових вчень в Україні зробила
відома Острозька школа. Заснував цю школу у 1576 р. князь Василь-Костянтин
Острозький (1526-1608) при фінансовій допомозі племінниці-княжни
Гальшки. У питаннях віри князь – складна і суперечлива людина. Спочатку він
виступав і боровся за православ’я, але був не проти унії. Пізніше йому стали
близькі ідеї Реформації та протестантизму. В кінці кінців увесь клан Острозьких
повністю перейшов у католицьку віру.

Будучи дуже
заможною людиною (його багатства переважали на­віть королівські), Острозький
керувався принципом: «моє царство, моя релігія». Його заслуги перед Україною
незаперечні. Князь Острозький неодноразово особисто подавав до польського
короля і польського сенату прохання (супліки) про надання українцям прав і
свобод.

Князь
Острозький об’єднав навколо заснованої ним школи бага­тьох учених,
письменників, педагогів. Першим її ректором був відомий український письменник
і педагог Герасим Смотрицький. Острозька школа нічим не поступалася кращим
західноєвропейським навчальним закладам, а в деяких випадках стояла значно
вище. Викладачі школи мали змогу вільно викладати свої думки та погляди.
Острозька школа була проникнута духом доби Відродження. Вона виховувала високо­освічених,
всебічно розвинених людей, які зробили вагомий внесок у розвиток вітчизняної
політико-правової думки. Серед вихователів цієї школи були: відомий
мовознавець, письменник, публіцист і політик, доктор медицини Мелетій
Смотрицький; письменник, перекладач, поет, перший ректор Київської братської
школи Іван Борецький; полководець, талановитий державний діяч, гетьман Війська
Запорозького Петро Канашевич-Сагайдачний та ін.

Максим Герасимович Смотрицький,
чернече ім’я Мелетій (близько 1575-1633), народився у містечку Смотрич, тепер
Хмельницька об­ласть. Разом з братом Стефаном закінчив Острозьку академію.
Потім навчався в університетах Лейпцига, Нюрнберга, Віттенберга. Він знав особисто
Борецького і Могилу. Останні роки життя відвідав святі місця Близького Сходу і
в 1627 р. приймає унію та стає настоятелем Дермансько-Троїцького монастиря.

Мелетій
Смотрицький творець «Граматики слов’янської». До середини XVIII ст. це був
єдиний підручник з граматики в школах України, Білорусі та Росії. Його перевели
навіть на латину. Мелетій критикував польську владу і особисто короля, закликав
людей не забувати своєї іс­торії. Закликав український народ до свободи. В
одній із головних своїх робіт «Верифікація прав народу руського» захищає права,
звичаї, віру, обряди та культуру українського народу.

У другій
половині XVI ст. Острозька школа переростає в Академію. В 1581 р. в Академії
завершується велика робота з підготовки і видання Острозької Біблії. Це була
найперша повна друкована Біблія не тільки у східних слов’ян, але серед усього
слов’янського світу. Тільки через 80 років, у 1663 р. Москва надрукувала свою
Біблію (передрукувавши Острозьку). Острозька Академія дала великий поштовх
розвиткові політико-правових вчень в Україні, зародженню церковних братств, які
боролися за віру, справедливість, відродження своєї держави.