Політико-правові ідеї Реформації і Контрреформації на українських землях

Політико-правові
ідеї Реформації і Контрреформації на українських землях (І. Вишенський, К.
Транквіліон-Старовецький, Л. Зізаній, С. Зізаній, Я. Длугош, І. Борецький, Ф.
Христофор, П. Скарга)

Політико-правову
концепцію колективної соборності держави, ідеї рівності всіх людей перед Богом,
висунув визначний український письменник-полеміст Іван Вишенський (1550-1620). Народився в місті Су­дова Вишня біля Перемишля. Закінчив
Перемишлянську єпископальну школу. Працював в Острозі, Луцьку прийняв чернецтво
у Дубнівському монастирі. Жив і провів останні роки життя на Афоні. Займався
містикою, а завершив свій шлях – як великий церковний діяч. Але для України він
с значним політичним та правовим діячем. Написав низку робіт, де на перше місце
поставив:

1. Ідею соборності України.

2. Захищав православ’я.

3. Намагався за
свій кошт більше молоді з України відправити в Європу для отримання гарної
освіти з умовою повернутися в Україну.

4. На перше місце ставив віру в Бога.

5.
Був прихильником повного аскетизму. Ви­ступав проти розкоші.

6. Головний лозунг
Івана Вишенського, що людина повинна добиватися всього за допомогою «розумного
діяння» та «вольо­вих зусиль».

7. Закликав кожну людину знати молитви та
заповіді.

Принцип
соборності як вияв демократизму він відстоював також у від­носинах між
церквами. У цьому ж контексті І. Вишснський заперечував не тільки абсолютизм
духовної влади Папи Римського, а й абсолютизм світської влади – королів і
царів, вважав, що будь-який володар отримує владу від Бога і не може
користуватися нею на свій розсуд. Суспільно-по­літичні та правові погляди І.
Вишенського були пройняті реформаційними ідеями, глибоким демократизмом, палкою
любов’ю до трудового народу.

Транквіліон-Старовецький Кирило (р.н. н. – 1646) релігійний діяч, філософ, політик,
поет, богослов, письменник, проповідник, ви­давець. Мав гарну освіту, володів
польською, і редькою, латинською, старослов’янською мовами. Займав посади
ігумена, архімандрита уні­атського Єлецького монастиря, заснував друкарню.
Помер у Чернігові.

Старовецького
називають представником українського ренесансного гуманізму. Підтримував ідеї
західноєвропейського Відродження і Ре­формації. Бога називав «премудрим
художником і архітектором світу». Розробив свою концепцію створення світу
Богом, яка нараховує чотири світи:

1. Світ духовності (небесна ієрархія).

2.
Макрокосм – світ видимих тілесних речей.

3. Мікрокосм – (людина).

4. Світ злих
людей (грішники, зло).

Доводив, що всі люди вірні і рівні перед Богом. Виступав
та під­тримував розвиток політико-правових наук світського характеру.

Зизаній-Тустановський Лаврентій
Іванович народився в 60-х рр. XVI ст. – помер після 1634 р. в
місті Потеличі на Галичині. Закінчив Львівську та Острозьку братські школи.
Релігійний та політико-правовий діяч, був осо­бистим вихователем дітей князя
Острозького. Після смерті князя, дружина князя його звільнила, так як вона була
єзуїткою. Головна робота Зизанія «Катехізис», де викладені основні засади
православного вчення. В Москві цю книгу визнали єретичною. За наказом патріарха
Філарета книгу спалили.

Зизаній
Стефан Іванович, чернече ім’я Сільвестр народився (бл. 1550 р. – помер
восени 1600 р.). Релігійний і політико-правовий діяч. Проводив антикатолицьку
проповідницьку діяльність. Намагався провести реформу церкви, витупав на
захист українського народу, був проти гноблення українців польською владою.
Папу Римського називав “антихристом”. Підтримував ідеї Реформації.

Ян
Длугош народився в Кракові (1415-1480), польський історик,
дипломат, католицький діяч. Написав дуже багато наукових праць, але головна,
яка зробила його дуже відомим – це «Історія Польщі в 12 то­мах». За своє життя
мав багато зустрічей з Папою Римським. Все життя, до самої смерті, вів збірник
«Хроніка Длугоша». Тут зібрані всі церковні та світські документи того часу
(польські, чеські, угорські, українські, московські). Свою освіту отримав в
Краківському університеті. Успіхи Длугоша в церковній та світській діяльності
викликали заздрість та не­задоволення короля Польщі Владислава III. Після цього
у Длугоша починаються великі проблеми і він переходить в опозицію до влади.

Після
написання роботи «Історія Польщі в 12 томах» Длугош став дуже великим
авторитетом у суспільстві. Король був вимушений проявити повагу і милість. Але
в 1461 році знову королівська опала і ще більше — немилість. Склалася така
ситуація, що Длугошу пришилося тікати, а його майно за наказом короля знищили В
1464 р. король пробачає всі справи Длугошу, тому що на цей час він уже дуже
досвідчений і відомий в Європі дипломат. У короля великі проблеми з ворогами
Польщі і треба вести ди­пломатичні перемовини і домовлятись Це може зробити
тільки Длугош.

В знак
примирення в 1467 р. король довіряє Длугошу виховувати своїх синів. На цій
посаді він в 1480 р. помирає. Але до цього в 1479 р. Папа Римський своєю
«буллою» призначає Д лугоша Львівським архі­єпископом, чим він цікавий нам. В
«Історії Польщі» дуже багато уваги було приділено історії та політиці Київської
Русі, але ця історія трак­тується в інтересах Польщі.

Борецький
Іван Матвійович, чернече ім’я Йов (р. н. н. – 1631), релі­гійний,
політичний та правовий діяч. Народився в с. Бірча на Львівщині. Закінчив
Львівську та Острозьку братські школи. Священик Воскресенської церкви в Києві,
ректор Львівської братської школи. З жовтня 1620 р. і до кінця життя –
митрополит Київський і Галицький. Помер у Києві. Його головні роботи
«Протестації» та «Юстифікація», в яких захищав право, права, звичаї, віру
українського народу від Речі Поспо­литої. Бореться за створення шкіл та освіту
в Україні, викриває коло­нізаційну політику держав, які захоплювали українські
землі.

Важливим
джерелом освіти д ля молодих представників України за ча­сів Середньовіччя були
європейські навчальні заклади, зокрема, універ­ситети Італії, Франції,
Німеччини, Чехії, Польщі. Популярними серед молоді в ті ромки були Паризький
(Сорбона), Кембриджський, Болонський, Гейдельберзький, Лейпцизький,
Кенінгзберзький, Страсбурзький, Краківський університети. З кіпця XIV до
початку XVIII ст. тільки в одному Падуанському університеті (Італія) одержали
наукові ступені або вчилися більше 600 юнаків України. Вони поверталися на
рідну землю, де впрова­джували ті знання, які отримали на заході, а також ті
ідеї, політико-правові концепції, які існували в суспільствах розвинутих країн.
Це давало змогу відроджувані ідею української державності, політичну свідомість
народу.

Арабський
мандрівник, архідиякон Павло Алепський, який у се­редині XVII ст. перебував в
Україні, повідомляв, що на тій землі існує багато прекрасного, що викликало
здивування у нього. Більшість людей, навіть жінок і дочок, уміли читати й знали
порядок церковних служб і церковні співи. Ченці монастирів Києва не тільки
уміли читати, але були обізнані з філософією, логікою, історією, правом, писали
твори.

Полеміка
здебільшого торкалася питань релігійного життя, реформи церкви. Але в контексті
цих проблем порушувались політичні і пра­вові питання. В політичній боротьбі
прославився Філалет Христофор (кінець XVI – поч. XVII ст.) –
український письменник — поле­міст. Справжнє ім’я Мартин Броневський, рік
народження, як пишуть після 7.12.1650 р., а коли помер – невідомо. Але відомо,
що він був ще і релігійним діячем. Захищав православ’я від католицизму,
виступав за Реформацію в Україні. Христофор Філалет підтримував та розро­бив
свою договірну теорію походження держави і особливо наполягав на ідеї, що всі в
державі повинні дотримуватися законів.

У праці
«Апокрисис» він вів полеміку з Петром Скаргою. Відсто­ював ідею демократизації
церкви, право світських людей на участь у церковних справах, вибори духовної
влади.

Христофор
Філалет, виходячи з договірної теорії походження дер­жави, був переконаний, що
королі і піддані повинні суворо дотримува­тися закону, бо свавілля з обох боків
підриває державу. Він заперечував абсолютизм як монарха, так і Папи Римського.

Петро
Скарга (1536-1612) – монах єзуїт, політичний діяч Польщі.
Критикував православну церкву, втручання світської влади в церковні справи.
Підтримував жорсткий централізм у церковному житті. Єдиний порятунок для
православних П. Скарга вбачав в унії церков, яка перед­бачала виконання трьох
умов. Ці політико-правові та релігійні ідеї він висловив у книзі «Про єдність
церкви Божої». Умови такі:

1. Визнання влади папи православними.

2. Єдність
віри.

3. Послух перед папою.

Справжнє
ім’я Петра Скарги – Петро Повенський. З 1552 по 1555 р. навчався
у Краківській академії, потім у Відні, Римі, в 1564 р. втупив в ор­ден єзуїтів.
За дорученням Папи Римського з 1571 р. займався створенням єзуїтських колегій в
Польщі, а з 1588 року стає придворним проповідни­ком короля Сигізмунда III.
Працював не тільки на території Польщі, а й на українських землях – в Рогатині,
Львові і т.д. Написав багато наукових праць, одна з головних «Про єдність
церкви Божої». В цій роботі виступив за союз католицької та православної віри.
Піддає критиці польську владу за знищення православ’я в Україні, особливо
гостро критикує Москву, яка скидає митрополитів, а царі церкву перетворили в
«слухняного раба». Скарга назвав три причини, що заважають українцям навести
лад у пра­вославній церкві:

І. Шлюб духовенства.

II. Слов’янська мова.

III.
Вплив світської влади на церковні справи.

Це все впливає на рівень християн­ської
науки. П. Скарга намагався утворити унію церков.

У Римі у 1595 році відбулася
таємна зустріч частини православного духовенства з Папою Клементом VIII про
з’єднання східної церкви з римською. В жовтні 1596 р. це рішення офіційно
затвердили в Бресті (Брестська унія) і на знак цієї події була вилита навіть
спеціальна ме­даль. До цих подій мав відношення П. Скарга. 24 роки служив при
дворі польських королів і на всі посади поставив своїх — єзуїтів.