Західноукраїнські юристи – засновники Петербурзької юридичної школи

Тема 5. Українська політико-правова думка кінця XVIII – першої половини XIX століття

Західноукраїнські юристи – засновники Петербурзької
юридичної школи
(М. Баудянський, П. Лодій, В. Кукольник)

З іменами
відомих вчених-юристів західноукраїнського походження М. Баудянського
(Балуг’янського), П. Подія та В. Кукольника пов’язано створення Петербурзького
імператорського університету та його юри­дичного факультету. У зв’язку із
занепадом вищої освіти у Петербурзі кінця XVIII ст. у 1803 р. було прийнято
рішення запросити професорів із Австрії, «карпаторусинів» за національністю,
які могли викладати Російською мовою.

Народився Михайло
Андрійович Баудянський (Балуг’янський) 26 вересня 1769 р. в Словаччині,
в сім’ї уніатів-русинів. Різне написання свого прізвища, сам Михайло Андрійович
пояснював особливостями транскрипції у німецькій та угорській мовах.

Освіту
отримав в гімназії, потім в Королівській академії Кашау, а потім у Віденському
університеті на юридичному факультеті в 1789 р.

Був
запрошений читати лекції по праву в академію поліцейського, фінансового і
торгового права в місті Гроссвардейні. В 1796 р. Михайло Андрійович отримує
ступінь доктора права і переходить в Пештський університет, де послідовно
очолює кафедри історії, публічного та на­родного права. Вважався одним з
найвидатніших вчених-правників Угорщини того періоду.

В 1803 р.
Баудянського запрошують на «русскую службу», як іно­земця, відомого правника в
Санкт-Петербург. 4 лютого 1804 р. він при­їхав у Росію. Завдяки авторитету та
високій кваліфікації робить стрім­ку кар’єру на державній службі, зберігаючи і
професорське звання. Відразу по приїзді стає членом «Комісії зі складання
законів», очолює одне з її відділень. Готує проекти щодо реформування
міністерства фінансів, системи державних фінансів, положення селян тощо. З 1813
по 1817 рр. Михайло Андрійович за наказом цариці Марії Федоровни викладав право
та політичні науки великому князю Миколі Павловичу (майбутній цар Микола І).

Декілька
разів продовжуючи термін свого перебування в Росії, вре­шті решт погоджується
залишитися там назавжди. З 1822 р. він стає старшим членом Комісії зі складання
законів. У тому ж 1822 р. за на­казом імператора Олександра І приймав участь у
діяльності комісії щодо вирішення спору між Англією та Сполученими Штатами.

З 1826 р.
призначений начальником II відділення особистої Імпе­раторської Канцелярії
Миколи І., отримує посади статс-секретаря, се­натора, ранг таємного радника. На
цій посаді він залишився до кінця життя. Разом з М. Сперанським створює перше
Повне Зібрання та Звід Законів Російської Імперії у 15 томах.

В той же
час, не полишає і академічної кар’єри. В 1819 р. стає де­каном юридичного
факультету та першим ректором Петербурзького університету. Приймає участь у
створенні статуту університету. Вва­жається одним з засновників школи юридичних
та політичних наук. Намагається підтримувати європейські демократичні
університетські традиції. Через це на знак протесту проти переслідувань ряду
про­фесорів університету у 1821 р. залишає посаду ректора, хоча зберігає звання
професора до 1824 р.

У Михайла
Андрійовича було два сини і сім дочок. Помер 3 квітня 1847 р. Похований у
Тройці-Сергійовій пустині біля Петербургу. Мав усі нагороди Російської імперії.

Значний
вплив на розвиток української та російської правової думки справив Петро Дмитрович Лодій (1764-1829), уродженець Закарпатті, професор філософії Львівського та
Ягелонського (Краківського) університетів

Представник
закарпатської прогресивної інтелігенції, народився 4 травня 1764 р. в селі Збой
(тепер територія Словаччини) у сім’ї свя­щеника. Початкову освіту здобув вдома,
потім закінчив гімназію в місті Ораді, в Румунії, потім Ужгородська
богословська семінарія, 1785 р. – Львівська генеральна семінарія.

17 травня
1787 року семінарію відвідав голова Австрійського уряду Йосиф ІІ, серед кращих
слухачів назвав Петра Лодія. Крім того, уряд Австрії дозволив викладати
предмети українською мовою. З 1 липня 1787 р. Петро Лодій – професор
Львівського університету. В 1802 р. їде до Кракова. В цей час йому присуджують
ступінь «доктора мистецтва, права та теології». Стає завідувачем кафедри
Краківського університету.

У1803 р.,
разом з рядом інших Австрійських професорів українсько­го походження,
запрошений до Петербурга, стояв у витоків створення Петербурзького
університету, з 1819 по 1829 рр. був деканом філософ­сько-юридичного
факультету. В той же час підтримував зв’язки із рідним Львівським
університетом, публікував там свої праці, читав лекції.

Був
прихильником природної теорії походження права, ідей рівно­сті та особистої
свободи всіх людей. Виходячи з державно-правових поглядів X. Вольфа про
прагнення людини до щастя, як фундамент природного права, категоричного
імперативу І. Канта, на основі нових знань збагачував політико-правові
доктрини. Наприкінці життя за свої погляди зазнав утисків царської цензури,
частина його робіт була за­боронена до публікації. Його основні праці –
«Логічні наставлення, що ведуть до пізнання й розпізнавання істинного й
хибного» (1815) та «Те­орія загальних прав, що містить у собі вчення про
природне загальне Державне право» (1828). Крім того, П. Лодій відзначився як
перекладач праць з філософії та права видатних європейських вчених. Видав
переклади робіт 1. Канта, підручників «Естественное частное право» Ф. фон
Цайлера (1809) та «Уголовное право, с приложением российских уголовных законов, к
каждому преступлению относящихся» П. Фейербаха(1810), які широко
використовувалися в російських університетах.

Помер Петро
Лодій 10 червня 1829 р. у Петербурзі. Дружина нака­зом царя отримувала 1000
крб. пенсії щорічно. Діти, а їх було п’ятеро у Лодія, чотири сини і дочка,
кожен отримав по 16 тис. карбованців для оплати за навчання.

Василь Григорович Кукольник – західноукраїнський
юрист. Ви­ходець із Австро-Угорщини, карпаторус за національністю. Народив­ся
30 січня 1765 р. в м. Мукачеве. За своє життя працював в Австро-Угорщині,
Польщі, Російській імперії. Закінчив Лембергську Львівську академії та
Віденський університет, юрист, викладав право, професор Замосцького ліцею.

В 1803 р.
Кукольника виписали із Австрії в Петербург для того, щоб очолити кафедру
«Римського та Руського права» в новому Головно­му педагогічному інституті (згодом
– Петербурзький імператорський університет). Зробив це теж вчений, юрист Росії
– М. М. Новосельцев, за порадою І.С. Орлая.

Василь
Кукольник відзначився тим, що викладав не лише правові дисципліни, а й
природничі, зокрема фізику У 1813-1817 рр. викладав російське право, римське та
цивільне право майбутньому царю Миколі І та його братам. У 1817 р. був
призначений радником Правління Голов­ного педагогічного інституту, а потім і
його директором.

Зштовхнувшися
з практичною відсутністю підручників з права у ро­сійських університетах (на що
скаржився князю А. Голіцину у листі від 13 червня 1817 р.), видає підручники з
римського права та російського цивільного права, які були прийняті
Міністерством Народної Освіти для «употребления их в учебных заведеннях
Империи».

У 1819 р. зі
створенням Петербурзького університету очолює ка­федру Римського та Руського
права. На виборах ректора університету вважався першим кандидатом на цю посаду,
але у своєму виступі від­мовився, і заявив що бажає залишити Петербург.

У 1820р.
повертається в Україну і створює Ніжинський педагогічний інститут. Йому
допомагав його син Платон, який потім став доктором права Віденського
університету. Але несподівано у Василя Кукольника сталася «гіпохандрія» і б
лютого 1821 р. він покінчив життя самогуб­ством. Поховали його в Ніжині.