Закон України ”Про свободу совісті та релігійні організації” та завдання правоохоронних органів із дотримання законодавства про свободу совісті та релігійні організації
3. Закон України “Про
свободу совісті та релігійні
організації” та завдання правоохоронних
органів із
дотримання законодавства про свободу совісті та релігійні організації
У 1991 р. в нашій країні вперше було прийнято Закон
України “Про свободу совісті та релігійні організації”. Відзначаючи
характерні риси цього Закону, слід наголосити:
- чинний закон стверджує Українську державу безрелігійною,
але не антирелігійною, тобто держава не допускає у свою політичну структуру
церкву як державний інститут, але не визнає за собою права вести боротьбу проти
релігії, відмовилася встановлювати обов’язкові переконання чи світогляд; - закон надає громадянам право на свободу совісті, що криє
в собі право не лише сповідувати релігію, відправляти релігійні культи, а й
змінювати свої переконання, вільно їх розповсюджувати, навіть якщо вони
релігійні; - закон більшою мірою відповідає змістові й вимогам
міжнародних правових актів про політичні та громадянські права; - закон більше скерований на позитивні настанови і дозвіл,
аніж на заборону тих чи інших дій, як це мало місце в минулому.
Чинне законодавство про свободу совісті та релігійні
організації конкретніше визначає правові основи утворення й діяльності
релігійних організацій в Україні.
Релігійна
організація — це вид об’єднання громадян, передовсім віруючих. Цій
організації віруючих, на відміну від простої їх спільності, властиві визначені
правові ознаки:
1) це — об’єднання громадян, засноване на їхніх індивідуальних
потребах та інтересах;
2) воно має виключно добровільний характер, його
утворення залежить від волі бажаючих об’єднатися, участь у його діяльності
також добровільна;
3) це — самоврядне об’єднання: його члени створюють органи
управління, що підзвітні їм;
4) члени об’єднання беруть участь у створенні
фондів, необхідних для їхньої діяльності;
5) релігійна організація забезпечує
внутрішню дисципліну та правила поведінки членів засобами переважно морального
впливу;
6) вона має на меті задоволення релігійних потреб своїх членів і
рівночасно задовольняє релігійні потреби інших одновірців;
7) законами держави
визначено окремі права та обов’язки релігійних організацій;
8) вона може мати
свій статут або положення, постійне місце проведення зібрань.
У Законі визначено, що релігійні організації в Україні
утворюються для задоволення релігійних потреб громадян, їхніх намірів
сповідувати й поширювати віру і діють відповідно до їхньої ієрархічної та
інституційної структури, обирають, призначають і змінюють персонал згідно з
їхніми статутами (положеннями).
Релігійними організаціями в Україні є: релігійні громади,
управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства
(місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з
вищезазначених релігійних організацій.
На інші організації, утворені за релігійною ознакою, дія
цього Закону не поширюється.
У Законі подано також конкретні визначення існуючих
релігійних організацій.
Стаття 8 дає таке визначення
релігійної громади: вона є місцевою релігійною організацією віруючих
громадян того самого культу, віросповідання, напрямку, течії або толку, які
добровільно об’єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб.
У Законі відзначено, що “держава визнає право
релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних
питаннях…” діючим релігійним центрам (управлінням) як в Україні, так і
поза її межами, а також зміну цієї підлеглості.
Важливо наголосити, що підлеглість релігійних громад у
канонічних та організаційних питаннях центрам (управлінням) не тотожна безпосередній
залежності громад від центрів (управлінь), у складі яких знаходяться професійні
служителі культу, духовенство, богослови та ін. Це повністю відповідає праву на
свободу совісті, позбавляє духовенство можливості монопольно впливати на життя
віруючих та їхніх громад, установлювати там особливі, специфічні порядки тощо.
Іншими словами, служителі культу не мають права самочинно здійснювати
адміністративне керівництво релігійними громадами. Відповідальність перед
державою, як і саму підлеглість центрам (управлінням), вирішують на загальних
зборах самі віруючі, які заснували релігійну громаду, а також їхні вибрані органи
самоуправління. Водночас самі священнослужителі мають право входити до складу
релігійних громад, бути членом групи (“десятки”) віруючих —
засновників релігійної громади.
У Законі відзначено також, що релігійні управління і
центри діють на підставі їхніх статутів (положень). Вони мають право відповідно
до цих зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні
братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, які діють
на підставі своїх статутів (положень).
Відповідно до цивільного законодавства правоздатність релігійних організацій визначає їхній (їхнє) статут (положення), що підлягає реєстрації. Статут
(положення) приймається на загальних зборах віруючих або на релігійних з’їздах,
конференціях. Він (воно) має містити відомості про вид релігійної організації,
її віросповідну належність, майновий стан і місце релігійної організації в організаційній
структурі релігійного об’єднання, права релігійної організації на заснування
підприємств, засобів масової інформації, інших релігійних організацій,
створення навчальних закладів та ін.
Релігійна організація визначається юридичною особою з
моменту реєстрації її статуту (положення) і користується правами та несе
обов’язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту (положення).
Стаття 14 Закону регламентує реєстрацію статутів
(положень) релігійної організації. Для одержання релігійною громадою
правоздатності юридичної особи громадяни в кількості не менш як 10 осіб, які
утворили її та досягли 18-річного віку, подають заяву і статут на реєстрацію до
обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій (у
Криму — до уряду Автономної Республіки Крим).
Релігійні центри управління, монастирі, релігійні
братства, місії та духовні навчальні заклади подають на реєстрацію статут
(положення) до Міністерства юстиції. Механізм реєстрації визначає ст. 14 Закону
України “Про свободу совісті та релігійні організації”.
Відмова в реєстрації статуту (положення) релігійної
організації можлива лише за умови їхньої суперечності чинному законодавству.
Рішення про відмову може бути оскаржено до суду (ст. 15).
Релігійні організації можуть оскаржити рішення державних органів, якщо:
1)
перевищено встановлений законом строк винесення рішень про реєстрацію статутів
(положень) релігійних організацій;
2) відмовлено в реєстрації статутів (положень)
релігійних організацій.
Скаргу можуть подати до суду громадяни-засновники
релігійної організації (“десятка”) у разі відмови в її реєстрації.
Скарги на рішення місцевих державних органів подаються до обласного, Київського
міського суду, а на рішення Міністерства юстиції — до Верховного Суду України.
Скаргу на рішення відповідного державного органу суд має розглянути в
десятиденний строк у відкритому засіданні за участю громадян-засновників, чи
їхніх представників, чи представників релігійної організації та представника
державного органу, рішення якого оскаржується.
Припинення діяльності релігійної організації може бути
наслідком її реорганізації (поділу, злиття, приєднання) або ліквідації.
Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до
її власних настанов. У разі порушення релігійною організацією, що є юридичною
особою, чинного законодавства України її діяльність може бути припинена також
за рішенням суду (ст. 16).
У судовому порядку діяльність релігійної організації
припиняється лише у випадках:
1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість
яких передбачено статтями 3, 5 і 17 цього Закону;
2) поєднання обрядової чи проповідницької
діяльності релігійної організації з посяганням на життя, здоров’я, свободу і
гідність особи (винні в цьому безпосередньо притягуються до кримінальної
відповідальності за ст. 209 Кримінального кодексу України);
3) систематичного
порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку
проведення релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо).
Зазначимо, що до віруючих, які безпосередньо порушують порядок організації та
проведення публічних заходів, чинять злісну непокору законному розпорядженню чи
вимозі охоронців громадського порядку і т. ін., застосовують заходи адміністративного
стягнення за ст. 18б кодексу про адміністративні правопорушення.
Якщо протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення за
такі дії віруючий знову їх вчиняє, то він притягується до кримінальної
відповідальності за статтями 187-189 Кримінального кодексу України;
4)
спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов’язків або дій, що
супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права
й майно державних, громадських або релігійних організацій. Зазначимо, що і в
цьому випадку до окремих віруючих, які на заклики (спонукання) релігійних
організацій грубо порушують громадський порядок чи посягають на права і майно
відповідних організацій, можуть бути застосовані адміністративні стягнення або
винні притягуються до кримінальної відповідальності. Релігійна організація в
будь-якому випадку за рішенням суду припиняє свою діяльність.
Відповідно до розд. IV чинного Закону релігійні
організації, що є юридичною особою, та громадяни отримують визначені права в
царині свободи віросповідання.
Для проведення
богослужіння, релігійних обрядів, церемоній та процесій релігійні організації
мають право:
- засновувати й утримувати місця богослужінь або релігійних
зібрань із вільним доступом, а також місця, шановані в тій чи тій релігії
(місця паломництва); - безперешкодно проводити їх у культових будівлях і на
прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на
кладовищах, у місцях поховань і крематоріях, квартирах та будинках громадян; - за ініціативою трудових колективів і згодою адміністрації
проводити богослужіння, релігійні обряди тощо в установах, організаціях і на
підприємствах; - проводити богослужіння та релігійні обряди в лікарнях,
шпиталях, будинках для престарілих та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення
і відбування покарання, на прохання громадян, які перебувають у них, або за
ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ сприяє
цьому, бере участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужінь,
обряду або церемонії; - відповідно до релігійних потреб військовослужбовців
командування військових частин надає їм можливість брати участь у богослужіннях
і виконанні релігійних обрядів.
У Законі визначено, що в інших випадках публічні
богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з
дозволу органів місцевого самоврядування чи органів виконавчої влади.
Клопотання про видачу вказаного дозволу подається завчасно (згідно зі ст. 39
Конституції України) до призначеного строку проведення богослужіння, обряду,
церемонії чи процесії, крім випадків, які не терплять зволікань.
Для ширшого
здійснення права на свободу совісті, а також відповідного функціонування
релігійних організацій, останнім і безпосередньо віруючим надано й такі права:
- право на придбання, володіння й використання релігійної
літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів і матеріалів
релігійного призначення; - право виготовляти, експортувати, імпортувати й
розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші
інформаційні матеріали релігійного змісту. Релігійним організаціям надано виключне
право заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і
виробництва предметів культового призначення; - право засновувати товариства, братства, асоціації, інші
об’єднання громадян для здійснення благодійництва, вивчення й розповсюдження
релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності. Релігійні
організації мають право здійснювати благодійну діяльність і милосердя як
самостійно, так і через благодійницькі організації. Загальні засади
благодійництва визначає Закон України “Про благодійництво та благодійні організації”
від 16 вересня 1997 p.; - релігійні організації та віруючі, одноосібно або разом з
іншими, мають право встановлювати й підтримувати міжнародні зв’язки та прямі
особисті контакти, в тому числі виїзд за кордон для паломництва, участі у
зборах і релігійних заходах. Учасники цих контактів і заходів можуть у порядку,
встановленому чинним законодавством, набувати, одержувати і везти з собою
релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту; - мають право відправляти громадян за кордон для навчання в
духовних навчальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян.
В останні роки релігійні організації та конфесії в
Україні встановили досить близькі взаємини з зарубіжними релігійними
організаціями. На їх запрошення в Україну приїжджає чимало відомих
священнослужителів і релігійних проповідників. Водночас багато місіонерів
прибуває в країну з метою проповідування свого віровчення, утворення громад
своїх конфесій. Це інколи викликає природне обурення у віруючих громадян нашої
республіки. Тому Законом установлено певні обмеження на діяльність зарубіжних
проповідників. У ст. 24 Закону наголошено, що священнослужителі, релігійні
проповідники, наставники, інші представники зарубіжних організацій, які є іноземними
громадянами, проводять богослужіння лише в тих громадах, за запрошенням яких
вони прибули.
Діяльність релігійних організацій як юридичних осіб
передбачає право релігійних організацій на володіння майном, предметами
культового призначення, а також безпосередньо виробництвом предметів
релігійного призначення. Тому для них важливим питанням діяльності є володіння
й користування власністю. Відповідно до законодавства України релігійним
організаціям надано право володіння власністю, а також право на землекористування,
що здійснюються в порядку, встановленому відповідними законодавчими актами України
(див. Закони України “Про власність”, “Про землю”).
Що ж до користування майном, яке є власністю держави,
громадських організацій або громадян, то релігійні організації мають право використовувати
для своїх потреб будівлі та майно, що надаються їм на договірних засадах
державними, громадськими організаціями або громадянами.
Культові будівлі й майно, що становлять державну
власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у
безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій
безоплатно за рішенням обласних чи міських адміністрацій, Уряду Автономної Республіки
Крим. Відповідно до Указу Президента України від 22 червня 1994 р. місцеві
органи державної виконавчої влади мали забезпечити до 1 грудня 1997 р. передачу
або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель
і майна, що перебувають у державній власності та використовуються не за
призначенням. При цьому культова будівля і майно, що є державною власністю,
можуть передаватись у почергове користування двом чи більше релігійним громадам
за їхньою взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає
порядок користування культовою будівлею і майном через укладання з кожною
громадою окремого договору (ч. 3 ст. 17).
За повернення у власність чи передачі в безоплатне
користування релігійним громадам культових будівель і майна слід зважати на:
1)
права релігійних громад, яким належали ці будівлі та майно на момент їх
переходу у власність держави;
2) права релігійних громад, які користуються цими
будівлями й майном у встановленому законом порядку;
3) вкладення коштів
релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі й
тривалість користування нею;
4) наявність у даному населеному пункті
(місцевості) інших культових будівель та їх використовування релігійними
громадами відповідних віровизнань;
5) інші суттєві обставини в їхній
сукупності. Рішення відповідного державного органу має бути мотивованим.
Культова будівля та інше майно, що становлять історичну,
художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям із
додержанням установлених правил охорони і використання пам’яток історії та
культури.
У Законі зазначено, що самовільне захоплення культових
будівель чи привласнення культового майна не допускається. Спори з питань щодо
володіння й користування культовими будівлями і майном вирішуються обласними та
місцевими органами управління.
На жаль, в Україні мають місце як самовільне захоплення
культових будівель, так і суперечки між конфесіями з питань щодо володіння й
користування культовими будівлями і майном. Так, протягом 1990-1993 pp. у м.
Самборі Львівської області прихильники православ’я і греко-католики вели
суперечку, конфліктували за право володіння церквою Різдва Богородиці, вдаючись
до силових методів і самовільного захоплення культової споруди. Подібний
характер мали події 1992 р. в селах Баранівка та Куропатники Бережанського
району Тернопільської області, в селі Підпечери Івано-Франківської області 1994
р. тощо. Конфлікти довкола неподілених храмів в окремих областях тліють і досі.
Конфлікти між віруючими за право володіння культовими
спорудами та церковним майном часто супроводжуються порушенням громадського
порядку. Це призводить до того, що для підтримання громадського порядку в ці
райони вводяться підрозділи ОВС, які через це відволікаються від виконання
свого основного обов’язку — боротьби зі злочинцями (наприклад, у село Підпечери
було введено 630 співробітників ОВС, витрачено з місцевого бюджету значні
кошти).
Право власності надає релігійним організаціям можливість
володіти, користуватись і розпоряджатися таким майном — будівлями, предметами
культу, об’єктами виробничого, соціального та добродійного призначення, транспортом,
коштами та іншим майном, необхідним для забезпечення їхньої діяльності. Це
майно може бути придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване
громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших
підставах, передбачених законом. У власності релігійних організацій може бути
також майно, що знаходиться за межами України (ст. 18).
Закон надає релігійним організаціям право звертатися за
добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержувати їх. Примусове
обкладання віруючих заборонено. Фінансові та майнові пожертвування громадян і
організацій, як і доходи релігійних організацій від продажу культової
атрибутики, не оподатковуються. (Частина 6 ст. 18 розглянутого Закону втратила
чинність на підставі Законів України № 498/95-ВР від 22.12.1995 р. та №
608/96-ВР від 17.12.1996 р.).
Закон також визначає, що після припинення діяльності
релігійних організацій майно, надане їм у користування державними, громадськими
організаціями або громадянами, повертається його колишньому власникові. У
власність держави переходить також майно в разі відсутності правонаступників.
З припиненням діяльності релігійних організацій через
порушення законодавства України майно, що перебуває в їхній власності, за
винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави. Культове
майно передається іншим релігійним організаціям.
Закон регулює також виробничу й господарську діяльність
релігійних організацій. Вони мають право задля виконання своїх статутних завдань засновувати
виробничі, поліграфічні, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші
підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо),
що мають права юридичної особи.
Прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств
релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в
порядку та розмірах, установлених для підприємств громадських організацій.
Будівництво культових та інших будівель релігійними
організаціями здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством для
об’єктів цивільного призначення. Реставрація й ремонт культових будівель —
пам’яток історії та культури здійснюється з додержанням установлених правил
охорони та використання пам’яток історії та культури.
Відповідно до права релігійних організацій на трудове
наймання Закон установлює відповідні норми, що регулюють трудову діяльність у
цих організаціях і на їхніх підприємствах.
Трудові правовідносини в релігійних організаціях
регулюються в такому порядку: вони мають право приймати на роботу громадян;
умови праці визначаються трудовим договором,
що укладається в письмовій
формі, а також реєструється в установленому порядку.
У такому ж порядку реєструються документи, що визначають
умови оплати праці священнослужителів, церковнослужителів та осіб, які працюють
у релігійних організаціях на виборних засадах.
Трудові права громадян, які працюють у релігійних
організаціях за трудовим договором, регулюються законодавством про працю
нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ та
організацій. Оподаткування одержуваних доходів громадян, у тому числі священнослужителів,
церковнослужителів та інших осіб, які працюють у релігійних організаціях на
виборних засадах, здійснюється за ставками, встановленими для працівників
державних підприємств, установ та організацій (ст.26).
На громадян, які працюють на всіх підприємствах,
заснованих релігійними організаціями, а також у створених ними добродійних
закладах, поширюються законодавство про працю, порядок оподаткування,
соціального страхування і соціального забезпечення працівників державних і громадських
підприємств, установ та організацій.
Всі громадяни без винятку, які працюють у релігійних
організаціях, підлягають соціальному забезпеченню і соціальному страхуванню
нарівні з працівниками державних і громадських підприємств, установ та
організацій. їм також призначається і виплачується державна пенсія на загальних
підставах відповідно до чинного законодавства.
З цією метою, як відзначає ст. 28 Закону, релігійні
організації, їхні підприємства й заклади вносять до Фонду державного
соціального страхування і Пенсійного фонду відрахування в порядку і розмірах,
що встановлюються для громадських організацій, їхніх підприємств та установ.
Важливою умовою здійснення права на свободу совісті є
контроль за додержанням законодавства про свободу совісті та релігійні
організації, за виконанням нормативних настанов у сфері державно-церковних
відносин. Такий контроль — одна з головних гарантій забезпечення всім
громадянам права на свободу совісті.
Відповідно до ст. 29 Закону державний контроль за
додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації
здійснюють місцеві ради народних депутатів та їхні виконавчі комітети, а також,
згідно з законодавством України, інші державні органи, що на них покладено
обов’язки контролю за дотриманням чинного законодавства.
Так, у Законі України “Про місцеві ради народних
депутатів України та місцеве самоуправління” визначено, що сільські,
селищні, міські ради народних депутатів контролюють дотримання законодавства
про свободу совісті та релігійні об’єднання (ч. 4 ст. ЗО). У Законі України
“Про прокуратуру” наголошено, що вищий нагляд за додержанням і
правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України, міністерствами,
державними комітетами, відомствами, іншими органами державного й господарського
управління та контролю, Урядом Республіки Крим, місцевими радами народних
депутатів, їхніми виконавчими і розпорядчими органами, військовими частинами,
політичними партіями, громадськими організаціями, масовими рухами,
підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності,
підпорядкованості й належності, посадовими особами та громадянами здійснюється
Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами (ст. 1).
Тепер зупинімося на відповідальності за порушення
законодавства про свободу совісті та релігійні організації. Зазначимо, що у
правовій системі Української держави відсутні поняття релігійних правопорушень у тому значенні, якого їм надавали
юридичні акти в дореволюційний час, а також закріплені в нормативних актах
окремих сучасних зарубіжних країн. Відповідні правові норми (скажімо, в
Російській імперії) передбачали санкції за такі релігійні злочини:
богохульство, образа релігії, прилюдні антирелігійні висловлювання та ін.
У нашій державі до прийняття Закону України “Про
свободу совісті та релігійні організації” в юридичній практиці
використовувалося поняття “правопорушення законодавства про релігійні
культи”, а у відповідних законодавчих актах було встановлено норми, що
передбачали санкцію за порушення законодавства про культи (кримінальну,
дисциплінарну, адміністративну).
Зараз в Україні за порушення законодавства про свободу
совісті та релігійні організації встановлено дисциплінарну (несуть відповідальність посадові особи), кримінальну, адміністративну та цивільно-правову відповідальність.
Кримінальну відповідальність установлено статтями 66,
139, 209 Кримінального кодексу України.
Стаття 66 (віднесена
до злочинів проти держави і має кваліфікацію “особливо небезпечні злочини
проти держави”) встановлює
відповідальність за порушення рівноправності громадян залежно від їхньої
расової, національної належності чи ставлення
до релігії. Зміст ст. 66 такий: “Умисні дії, спрямовані на
розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на
приниження національної честі і гідності, або образа почуттів громадян у
зв’язку з їх релігійними переконаннями, а так само пряме чи непряме обмеження
прав або встановлення прямих чи непрямих переваг громадян залежно від їх
расової, національної приналежності або ставлення до релігії”. Встановлено
санкцію за ці порушення: позбавлення волі, виправні роботи або штраф.
Ті ж дії, поєднані з насильством чи погрозами, а так само
вчинені службовою особою, посилюють санкцію. Відповідно посилюють санкцію дії,
що були вчинені групою осіб або спричинили загибель людей чи інші тяжкі
наслідки. Об’єктивна сторона злочину полягає в активних діях, які можуть мати
такі форми: 1) розпалювання релігійної ворожнечі та ненависті; 2) образа
почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями; 3) встановлення
прямих і непрямих переваг громадян залежно від їхнього ставлення до релігії.
Перші дві форми злочинної діяльності полягають у явно вираженому (словесно,
письмово чи за допомогою технічних засобів) неприязному ставленні до іншої
особи (нації, раси) з метою створити релігійну ворожнечу і ненависть. До складу
цього злочину входять не тільки твердження, що спотворюють риси іншої людини,
нації, а й глум (пошкодження, наруга) над культовими пам’ятниками або священними
предметами чи місцями паломництва, паплюження релігії. Слід зазначити, що,
вчиняючи цей злочин у формі образи почуття громадянина в зв’язку з його
національністю чи релігійними почуттями, винний має на меті в такий спосіб принизити
націю в цілому. Прояв лише особистої неприязні до представника іншої нації,
раси, віровизнання (небажання поріднитися чи подружитися через відмінність віросповідання,
прийняття обряду іншої конфесії) не утворює складу злочину, передбаченого ст.
66. Третя форма вчинення даного злочину виражається у встановленні (позбавленні)
привілеїв щодо громадян певної конфесії чи релігії (під час вибору роботи,
зайняття посади, вступу до навчальних закладів тощо). Злочин відносять до
категорії тяжких, якщо його вчинено з насильством, обманом чи погрозами, а
також службовою особою (ч. 2 ст. 66), групою осіб або якщо злочинні дії потягли
за собою загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. З ст. 66). Суб’єктивна
сторона злочину характеризується прямим умислом і мотивом неприязні на
релігійному грунті. За наявності умислу, що призвело до смерті потерпілого,
вчинене кваліфікується за статтями 66, 93, 94 Кримінального кодексу України.
Суб’єкт злочину — особа, якій виповнилося 16 років.
Стаття 139 (віднесена до злочинів проти політичних і
трудових прав громадян) “Перешкоджання відправленню релігійних
обрядів” встановлює санкцію (виправні роботи або громадська догана) за
“перешкоджання відправленню релігійних обрядів, оскільки вони не порушують
громадського порядку і не супроводжуються замахом на права громадян”.
Законодавство України про свободу совісті та релігійні
організації визнає й гарантує громадянам право відправляти релігійні культи
(обряди, ритуали тощо). Однією з гарантій вільного відправлення релігійних
культів є встановлення кримінальної відповідальності за перешкоджання їх
відправленню. Об’єктивна сторона злочину — це різного роду дії, що
перешкоджають відправленню релігійних обрядів. Це може бути будь-яке примушення
особи до сповідання чи відмови від сповідання релігії, до участі чи неучасті в
богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях; установлення будь-яких переваг
чи обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо
інших; заборона релігійній організації використовувати для богослужіння засоби
масової інформації; заборона парафіянинові чи служителеві культу здійснити
релігійний обряд відповідно до встановленого законодавством порядку тощо.
Злочин уважається закінченим од моменту вчинення дії, яка перешкоджає
відправленню релігійних обрядів. Якщо при цьому віруючому або церковнослужителю
було заподіяно тілесне ушкодження, відповідальність настає за ст. 139 та статтями
про злочини проти життя, здоров’я, волі та гідності особи (гл. З Кримінального
кодексу України). Відповідальність за цей злочин настає лише в тому разі, якщо
відправлення релігійного обряду: 1) не порушує громадського порядку і 2) не
супроводжується замахом на права громадян. Порушення громадського порядку
означає проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, походів
тощо), які заважають нормальній роботі підприємств, організацій, установ або
транспорту чи пов’язані з посяганням на права і майно державних, громадських
або релігійних організацій. Замах на права громадян означає поєднання
релігійно-обрядової чи проповідницької діяльності зі спонуканням громадян до
невиконання ними своїх конституційних обов’язків або до посягання на життя, здоров’я,
свободу і гідність особи. Суб’єктивна сторона злочину характеризується умислом.
Суб’єктом злочину може бути як службова, так і неслужбова особа, якій виповнилося
16 років.
Стаття 209 (віднесена до злочинів проти громадської
безпеки, громадського порядку та народного здоров’я) “Посягання на
здоров’я громадян під приводом виконання релігійних обрядів” встановлює
санкцію (позбавлення волі на строк до 5 років) за “організацію або
керівництво групою, діяльність якої, що здійснюється під приводом
проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів, поєднана з
заподіянням шкоди здоров’ю громадян або статевою розпустою”.
Наведена стаття призначена для боротьби з суспільно
небезпечними формами використання релігійних почуттів віруючих, здійснюваного в
рамках групової діяльності й пов’язаного з заподіянням шкоди здоров’ю громадян
або статевою розпустою. Застосовуючи цю статтю, слід виходити з характеру і
спрямованості діяльності групи, а не з кількості її членів, або з того, чи
зареєстрована вона в установленому порядку, виконуються обряди в молитовному
домі чи на приватній квартирі. Головне, що діяльність групи поєднана з посяганням
на здоров’я громадян або на громадську мораль і здійснюється під приводом
проповідування релігійних віровчень чи виконання релігійних обрядів. Заподіяння
шкоди здоров’ю означає заподіяння смерті, тілесних ушкоджень, спричинення
самогубства тощо. Шкода здоров’ю може діставати вияв як у всіляких фізичних
недугах, так і в розладі психіки внаслідок релігійного бузувірства, тобто
жорстокості на грунті релігійного фанатизму. Якщо спричинення шкоди здоров’ю чи
громадській моралі за ступенем або характером суспільної небезпеки само по собі
є діянням тяжчим, ніж передбачене ст. 209, вчинене за наявності всіх підстав,
то його слід кваліфікувати також за статтями 93, 94, 98, 101, 105 чи 120
Кримінального кодексу України. Коли винний підмовляє конкретних осіб до
вчинення діянь, що являють собою будь-який злочин проти особи, так само як і
інший злочин, він має нести відповідальність за співучасть у злочині або за
готування до його вчинення (за невдалого підмовляння). Під статевою розпустою
розуміється участь членів групи в безладних статевих зносинах, інших видах
розпусти. Організація групи — це будь-яка організаторська діяльність,
спрямована на її створення. Керівництво групою полягає в діяльності осіб, які
її очолюють, спрямованій на забезпечення функціонування групи. Злочин уважається
закінченим од моменту вчинення вказаних у ст. 209 дій незалежно від того, чи
було створено групу, чи заподіяно конкретної шкоди здоров’ю. Суб’єктивна
сторона злочину характеризується умисною виною.
Упродовж довгого часу в Кримінальному кодексі України
передбачалася кримінальна відповідальність за відмову від чергового призову на
дійсну військову службу за релігійними мотивами (частини 1 і 2 ст. 72
Кримінального кодексу УРСР). Постановою Верховної Ради України від 11 березня
1992 р. відповідно до Закону України “Про альтернативну (невійськову)
службу” та ст. 35 Конституції України громадянам України дозволено
проходити альтернативну службу замість військової, якщо релігійні переконання
не дозволяють їм брати до рук зброю. Такі громадяни звільняються від
кримінальної відповідальності; відтак вищезгадана ст. 72 втратила чинність.
Відповідно до цього Закону альтернативна служба є
державною службою поза збройними силами чи іншими військовими формуваннями, що
запроваджується замість проходження військової служби. Право на альтернативну
(невійськову) службу, як вид виконання загального військового обов’язку, мають
за наявності справжніх релігійних переконань громадяни України, які належать до
діючих згідно з законодавством релігійних організацій, віровчення яких не
допускає користування зброєю та служби у збройних силах. В Україні такі
релігійні організації, що діють згідно з законодавством, визначаються Кабінетом
Міністрів і наводяться у спеціальному переліку. Рішення про проходження
громадянином альтернативної служби виноситься комісією у справах альтернативної
служби за наявності справжніх релігійних переконань. Строк альтернативної
служби перевищує строк дійсної строкової військової служби удвічі.
У минулому ст. 138 також установлювала кримінальну відповідальність
за порушення законодавства про відокремлення церкви від держави та школи від
церкви. Законом України від 15 червня 1992 р. ст. 138, а також відповідну їй
ст. 212 Адміністративного кодексу України (порушення законодавства про
релігійні культи) було скасовано.
Законами України “Про прокуратуру” (1991 р.),
“Про міліцію” (1991 р.), “Про Службу безпеки України” (1992
р.) та іншими, що визначають правоохоронну діяльність, установлено, що
діяльність правоохоронців будується на принципах законності, гуманізму, поваги
до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами,
громадськими організаціями й населенням. Тому вся їхня діяльність стосовно до
віруючих має бути підпорядкована суворому дотриманню законності, тобто всі
рішення й дії повинні точно відповідати вимогам законів, зокрема Законові
України “Про свободу совісті та релігійні організації”, бути
об’єктивними, коректними, започаткованими на засадах поважного ставлення до
віруючих будь-яких конфесій, особистому прикладі дотримання законів і норм
моралі. Принцип соціальної справедливості вимагає, щоб працівники
правоохоронних органів захищали права та інтереси всіх громадян незалежно від
їхнього походження, соціального і майнового стану, національності, мови,
віросповідання чи ставлення до релігії, політичних і світоглядних переконань та
інших обставин, щоб вони чітко враховували особливості канонів, традицій і
звичаїв будь-яких конфесій, релігійну самобутність усіх національних меншин.
Врешті, як державні органи вони повинні взаємодіяти на відповідних засадах і з
релігійними організаціями, оскільки останні є частиною громадських організацій.
Одне з головних завдань діяльності правоохоронців —
гарантування особистої безпеки громадян, захист їхніх прав і свобод, законних
інтересів. Тому важливим напрямком їхньої роботи є також забезпечення і захист
прав і свобод, що надаються віруючим і релігійним організаціям законодавством
про свободу совісті, їхніх законних інтересів у різноманітних сферах
суспільного життя.
Відповідно до Законів про правоохоронні органи, вони
мають право вимагати від громадян і службових осіб, які посягають на права і
свободи людини або порушують громадський порядок, припинення протиправних дій,
а також уживати з цією метою передбачені законом заходи примусу. Надане
відповідне право дозволяє їм також припиняти правопорушення з боку віруючих і
релігійних організацій у сфері здійснення свободи віросповідання, культової
діяльності, а також використовувати заходи примусу для припинення протиправних
дій — як з боку віруючих, так і інших громадян або посадових осіб щодо
релігійних організацій.
В окремих випадках правоохоронні органи, зокрема міліція,
тимчасово, в межах чинного законодавства, мають право обмежити свободу совісті
громадян, діяльність релігійних громад тощо, якщо без цього не можуть бути
виконані покладені на них обов’язки, і зобов’язані дати їм пояснення з цього
приводу. Такі умисні дії проводяться з метою гарантування громадської безпеки
під час, скажімо, міжконфесійних конфліктів, суперечок між релігійними
громадами, а також із метою запобігання злочинові з боку релігійних фанатиків і
екстремістів, виявлення й затримання їх у разі вчинення злочину.
Захист прав, свобод та інтересів кожної людини, зокрема
права на свободу віросповідання громадян та інтересів релігійних організацій в
умовах поліконфесійної країни, є важливою умовою створення в Україні
демократичного суспільства, формування правової держави.