Інституціалізація як соціальний феномен
4. Інституціалізація як соціальний феномен
Для суспільства як
складної організованої системи життєво важливо закріпити певні типи соціальних взаємодій,
зробити їх узгодженими, доцільними, які відбувалися б за певними правилами, були
обов’язковими для соціальних спільнот, соціальних організацій, соціальних груп.
Цій меті мають служити
такі елементи суспільства, як соціальні інститути, що дають змогу створити міцну
і стійку систему відносин між людьми у складному суспільному середовищі, сформувати
соціальний порядок, необхідний для задоволення об’єктивних потреб щодо безпеки,
збереження умов матеріального життя, соціальних благ, цінностей культури тощо.
Соціальний інститут
(лат. institutum – організація, лад) – відносно стійка модель поведінки людей і
організацій, що історично склалася у певній сфері життєдіяльності суспільства.
Найзагальніше поняття
“соціальний інститут” виражає ідею організованості, упорядкування суспільного життя.
До вивчення цього феномену соціологія вдавалася з часу становлення її як науки.
Так, Г. Спенсер вважав, що соціальні інститути (інституції) є каркасом соціуму і
виникають внаслідок процесу диференціації суспільства. Еволюцію регулятивної системи
суспільства він поєднував з розумінням соціальних інститутів. Е. Дюркгейм пов’язував
природу соціальних інститутів з визначенням суспільства як цілісності, тлумачив
їх як “фабрики відтворення” соціальних відносин і зв’язків між людьми. Нині це поняття
широко вживається у вітчизняній і зарубіжній літературі і вказує на такі суттєві
риси соціальних інститутів:
– соціальні інститути
є комплексом формальних і неформальних правил поведінки, принципів, культурних норм,
які регулюють різні сфери діяльності індивідів у суспільстві (сферу економіки, політики,
освіти) і обмежують вчинки людей відповідно до суспільних інтересів;
– соціальні інститути
охоплюють певну сукупність людей та установ, які покликані вирішувати важливі для
розвитку суспільства завдання. Наприклад, для виховання, професійної підготовки
через школи, університети та ін.
Соціальні інститути,
забезпечуючи відносну стійкість соціальних відносин, є подвійним соціальним утворенням:
за формою – це організаційний механізм (сукупність організацій, спеціалістів, матеріальних
та інформаційних засобів), за змістом – це функціональний механізм (сукупність соціальних
норм у конкретній сфері соціальних відносин).
Інституціалізація
– процес виникнення і становлення соціальних інститутів як ключових структурних
елементів суспільства.
Як і будь-який інший
складний суспільний процес, Інституціалізація є тривалою і поступовою. Для її здійснення
необхідні такі умови:
1. Об’єктивна потреба, усвідомлювана в суспільстві
як загальнозначуща, загальносоціальна. Її задоволення можливе тільки у процесі соціальної
взаємодії. Якщо така потреба стає незначною або зникає зовсім, тоді існування соціального
інституту стає неактуальним, навіть гальмівним.
Відомий соціальний
дослідник Г. Ленскі визначив ключові соціальні потреби, які породжують процеси інституціалізації:
– потреба комунікації
(мова, освіта, зв’язок, транспорт);
– потреба у виробництві
продуктів і послуг;
– потреба у розподілі
благ і привілеїв;
– потреба безпеки
громадян, захисту їх життя і благополуччя;
– потреба у підтримці
системи нерівності (розміщення соціальних груп за позиціями, статусами тощо);
– потреба у соціальному
контролі за поведінкою членів суспільства (релігія, мораль, право).
Сучасне суспільство
характеризується розростанням та ускладненням системи соціальних інститутів. З одного
боку, одна і та сама потреба може породжувати існування численних інститутів, з
іншого – кожен інститут реалізує комплекс базових потреб щодо соціалізації індивідів,
трансляції соціальних норм і культурних цінностей, соціального досвіду.
2. Наявність особливого, притаманного конкретному
інституту культурного середовища (субкультури) – системи цінностей, соціальних норм
і правил.
Кожен соціальний
інститут має свою систему цінностей та правил (нормативних очікувань), які визначають
мету його діяльності. Діючи в межах інститутів, а також всередині різних соціальних
ролей, пов’язаних із специфічними соціальними позиціями (статусами), ці норми дозволяють,
пропонують або забороняють певні види поведінки, що робить дії людей доцільними,
корисними та односпрямованими. Наприклад, у межах інституту сім’ї подружня зрада,
позашлюбні діти, кровозмішення є порушенням інституціальних (нормативно встановлених)
вимог.
З цієї точки зору
інституціалізація – це прийняття індивідом, групою культурних норм, цінностей,
еталонів, що регулюють різні аспекти людської діяльності, сприяють задоволенню потреб,
прийнятній поведінці.
3. Наявність необхідних ресурсів (матеріальних,
фінансових, трудових, організаційних), які суспільство повинне стабільно поповнювати
шляхом капіталовкладень у них та підготовкою кадрів.
Інституціалізація
є процесом, за якого певна суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальна,
а не приватна. Для її реалізації у суспільстві встановлюються особливі норми поведінки,
формуються відповідні ролі, готуються кадри, виділяються ресурси. Зміни у соціальній
практиці можуть привести як до модифікації існуючих інститутів, так і до появи нових
інституціальних форм. Так, криза адміністративно-командної системи започаткувала
соціальні процеси і відносини, які спричинили докорінні суспільні зміни – появу
нових соціальних інститутів господарювання, управління, парламентської демократії.
У процесі інституціалізації складаються основні структурні ознаки, що характеризують
соціальні інститути в сучасному суспільстві. Вони мають універсальний характер і
охоплюють:
– певну сферу діяльності
та суспільних відносин;
– установи для організації
спільної діяльності людей, уповноважених виконувати соціальні, організаційні, управлінські
ролі та функції;
– норми і правила
відносин між членами суспільства, що належать до сфери діяльності соціального інституту;
– систему санкцій
за невиконання ролей, норм і стандартів поведінки;
– матеріальні засоби (громадські будинки, обладнання,
фінанси тощо).