Особливості нормативних приписів Загальної та Особливої частин КК України

(Вступ до кримінального права. Загальні засади кримінального права України)

Традиційно до структури будь-якої правової норми відносяться гіпотеза (в якій зазначається, за яких обставин норма вступить у дію), диспозиція (у якій формулюється правило поведінки, права і обов’язки) та санкція (у якій встановлюються заходи державного примусу, що застосовуються при її порушенні). Відтак, Р. А. Сабітов та А. В. Наумов вважають, що будь-яка правова норма, в тому числі й кримінально-правова, містить у собі три необхідні компоненти: гіпотезу (яка описує умови, за яких поведінка суб’єкта буде мати кримінально-правове значення та можуть настати кримінально-правові наслідки), диспозицію (модель необхідної, дозволеної або забороненої поведінки) і санкцію (що містить вказівку на кримінально-правові наслідки зазначеної у диспозиції поведінки). П. Л. Фріс підкреслює, що у кримінальному законодавстві гіпотези у своїй більшості включені в диспозиції правових норм, будучи одночасно їх складовими. Загальною гіпотезою для кожної правової норми Особливої частини КК України виступає норма ст. 2 «Підстава кримінальної відповідальності» КК України, яка встановлює загальні підстави кримінальної відповідальності. Гіпотеза передбачає юридичний факт, що породжує кримінально-правові відносини, а саме: ознаки злочину як підстави кримінальної відповідальності. Диспозиція припису є владні повноваження суду щодо обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, тобто щодо покладання на винного кримінальної відповідальності чи звільнення від неї або її пом’якшення. У такому розумінні ознаки і гіпотези, і санкції знаходять своє закріплення не тільки в статтях Особливої частини КК України, а й у відповідних статтях Загальної частини України. Норма кримінального права у своєму бутті єдина. Норма Особливої частини кримінального права діє і застосовується лише у єдності й сукупності із нормами Загальної частини. І навпаки. Таких, як і норм його Особливої частини кримінального законодавства, просто не існує. Приписи ж Загальної частини кримінального законодавства доповнюють зміст відповідних статей його Особливої частини, утворюючи цілісний регулятор суспільних відносин – норму кримінального права.  

Враховуючи вищенаведене, зазначимо, що каральні заходи кримінально-правового характеру, знаходячи свій зовнішній вираз у ст. ст. 51–64 « Розділ X. Покарання та його види»  КК України, ст. ст. 65–73 « Розділ XI. Призначення покарання»  КК України, якщо їх розглядати із позиції норм-приписів, заструктурою складаються із гіпотези та диспозиції. Наприклад, гіпотеза норми-припису, передбаченого, зокрема, ч. 5 ст. 53 «Штраф» КК України, полягає, по-перше, у факті несплати штрафу у розмірі не більше трьох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та відсутності підстав для розстрочки його виплати, а, подруге, у факті несплати штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, призначеного як основне покарання, та відсутності підстав для розстрочки його виплати. Диспозицією є у першому варіанті заміна несплаченої суми штрафу покаранням у виді громадських робіт із розрахунку одна година громадських робіт за один установлений законодавством неоподаткований мінімум доходів громадян або виправними роботами із розрахунку один місяць виправних робіт за двадцять установлених законодавством неоподаткованих мінімумів доходів громадян, але на строк не більше двох років, а у другому – заміна несплаченої суми штрафу покаранням у виді позбавлення волі із розрахунку один день позбавлення волі за вісім неоподатковуваних мінімумів доходів громадян у таких межах:   

1) від одного до п’яти років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення злочину середньої тяжкості;  

2) від п’яти до десяти років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення тяжкого злочину;  

3) від десяти до дванадцяти років позбавлення волі – у випадку призначення штрафу за вчинення особливо тяжкого злочину.  

Якщо під час розрахунку строку позбавлення волі цей строк становить більше встановлених вищезазначених меж, суд замінює покарання у виді штрафу покаранням у виді позбавлення волі на максимальний строк, передбачений для злочину відповідної тяжкості вищевказаних положень. Подібні характеристики властиві, на наш погляд, і нормі-припису, що передбачена ст. 82 «Заміна невідбутої частини покарання більш м’яким» КК України. 

А. В. Наумова, який зазначає, що кримінально-правові норми Загальної частини КК України мають своє «продовження» у відповідних санкціях статей Особливої частини. Зауважимо лише, що не всі, а окремі норми-приписи, будучи за своїм змістом в основному регулятивними, «знайшовши своє продовження» у відповідній санкції статті Особливої частини КК України, стають структурними підрозділами вже охоронної норми-припису. Наприклад, у разі вчинення таємного викрадення чужого майна, передбаченого ч. 1 ст. 185 «Крадіжка» КК України, гіпотезою або диспозицією цієї норми-припису є факт вчинення кримінального правопорушення як підстави кримінальної відповідальності, а санкцією – кримінальне покарання, що регламентоване ст. 53 «Штраф», ст. 56 «Громадські роботи», ст. 57 «Виправні роботи», ст. 60 «Арешт», ст. 63 «Позбавлення волі на певний строк» КК України. Норми Загальної та Особливої частини кримінального права дійсно мають нерозривний зв’язок. Отже, сутність будь-якої кримінально-правової норми не може бути з’ясована без поділу норм на норми Загальної та Особливої частини. 

На підставі вищевикладеного вище можна зробити такі висновки: 

1) заходи кримінально-правового характеру, будучи реакцією держави на вчинення суспільно небезпечного діяння або кримінального правопорушення чи діяння, зовні на нього схожого, знаходять свій вияв у відповідній кримінально-правовій нормі; 

2) при з’ясуванні структури кримінально-правової норми необхідно виділяти і розрізняти структуру норми-припису і структуру логічної норми; лише при паралельній характеристиці і елементів логічної норми, і елементів норм-приписів можна забезпечити всебічний аналіз змісту відповідної кримінально-правової норми; при цьому не слід абсолютизувати кожний із вказаних підходів і уявляти двоелементну або трьохелементну структуру у виді єдиної і тільки можливої; 

3) сутність будь-якої кримінально-правової норми не може бути з’ясована без поділу норм на норми Загальної та Особливої частини.