Макроекономічні показники
Зміст сторінки:
1. Показники обсягу національного виробництва
Основним показником у системі національних рахунків є валовий внутрішній продукт (ВВП), який характеризує обсяг виробництва в країні.
Валовий внутрішній продукт – це ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, вироблених у національній економіці протягом певного періоду часу (як правило, року).
Валовий внутрішній продукт, обчислений у фактичних ринкових цінах, називається номінальним. ВВП.
Валовий внутрішній продукт, обчислений у постійних цінах, називається реальним ВВП. Цей показник використовується для оцінки темпівекономічного розвитку.
Валовий внутрішній продукт, що відповідає природному рівню безробіття, називається природним. ВВП.
Різницю між природним, і номінальним. ВВП називають ВВП-розривом. Якщо національна економіка перебуває у фазі спаду, недовиробляючи потрібні суспільству товари і послуги, то ВВП-розрив має знак плюс. Протилежна ситуація спостерігається, якщо ВВП-розрив має знак мінус.
У вітчизняній економіці природна величина безробіття не визначена, що унеможливлює обчислення природного ВВП і ВВП-розриву. Щодо економіки високорозвинених країн, то там природний рівень безробіття визначений 5-5,5 %
Валовий внутрішній продукт обчислюють трьома методами, які забезпечують однаковий результат підрахунку:
1.Метод кінцевого використання.
2.Розподільний метод.
3.Виробничий метод.
Визначення ВВП за кінцевим використанням (видатками) передбачає сумування споживчих видатків населення (С), інвестиційних видатків підприємств (І),державних закупівель товарів і послуг (Д) та чистий експорт (Е):
ВВПІ=С + Д + Е
Визначення ВВП за розподільним методом (доходами) передбачає сумування доходів, отриманих від виробництва продукції (робіт, послуг): заробітної плати найманих працівників з відрахуваннями у різні фонди (ЗП), ренти (Р), процента (П), прибутку (Пр), непрямих податків на бізнес (НПБ), амортизації (А):
ВВПІІ=ЗП + Р + П + Пр + НПБ + А
Визначення ВВП за виробничим методом передбачає сумування доданої вартості (ДВ), створеної всіма суб єктами господарювання країни за певний проміжок часу:
Додана вартість – це різниця між доходом (виручкою) та вартістю спожитих матеріально-енергетичних ресурсів (проміжне споживання).
У вітчизняній офіційній статистиці використовують всі три методи.
Валовий національний продукт (ВНП) – це показник, який характеризує ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу за допомогою факторів виробництва, що належать резидентам певної країни.
Відмінність між ВВП і ВНП полягає в іноземних факторних доходах:
ВНП = ВВП + Надходження з-за кордону – Платежі за кордон
Чистий внутрішній продукт (ЧВП) — це показник, який характеризує ринкову вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених за певний проміжок часу, скориговану на вартість спожитого капіталу (амортизації):
ЧВП = ВВП – А
Національний дохід – це показник, який характеризує дохід, зароблений власниками ресурсів, що є резидентами країни, за певний період часу.За економічним змістом національний дохід відображає нову вартість, яка створюється в галузях економіки, з урахуванням чистого експорту:
НД = ВНП – А – НПБ
Фонд споживання – це та частка національного доходу, яка забезпечує поточне задоволення матеріальних і культурних потреб суспільства.
Фонд нагромадження – це та частка національного доходу, яка забезпечує розвиток виробництва і суспільства в майбутньому.
Розрізняють валовий та чистий національний дохід.
Валовий національний дохід формується з валового прибутку, оплати праці найманих працівників, податків на виробництво та імпорт, чистого експорту:
НДвал. = Пр. + ЗП + Р + П + Е
Чистий національний дохід – це різниця між валовим національним доходом і вартістю спожитого капіталу (амортизацією):
НДчист.. = НДвал. – А
2. Показники рівня зайнятості
Другою важливою сферою макроекономіки є сфера зайнятості. Кожна держава заінтересована у високій зайнятості робочої сили та невисокому вимушеному безробітті. Люди хочуть мати високооплачувану роботу відповідно до своїх здібностей та інтересів. Проте жодне суспільство не здатне забезпечити всіх працездатних роботою. В національній економіці з різних причин виникає безробіття. При цьому поряд із безробіттям існують вакансії, тобто вільні робочі місця, які не можуть зайняти безробітні, бо їхня кваліфікація не відповідає вимогам вакансій.
Причини безробіття.
1. Глибокі структурні зрушення в економіці.
2. Спади і кризи в економіці.
3. Зміни в демографічній структурі населення.
4. Нерівномірне розміщення продуктивних сил.
5. Упровадження нових технологій.
6. Сезонні коливання рівня виробництва окремих галузей економіки.
Найчастіше рівень зайнятості в національній економіці характеризують за допомогою показника рівня безробіття.
Для обчислення цього показника все населення країни у вiцi вiд 16 рокiв подiляють на три групи:
а) зайнятi;
б) безробiтнi;
в) тi, що не входять до робочої сили.
Зайнятi – це люди, що виконують оплачуванi види робiт, та тi, що мають робочi мiсця, але не працюють через хворобу, страйки або вiдпустки.
Безробітні — це особи, що не мають роботи, але активно її шукають;до безробітних належать ті, хто тимчасово увільнений від роботи і чекає на виклик на роботу. Зайняті та безробітні становлять робочу силу країни. Робоча сила або економічно активне населення.
Ті, що не входять до робочої сили — це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або у зв’язку з навчанням чи просто не хоче працювати і не шукає роботи.
Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили називають рівнем безробіття. Б = Б / З + Б х 100%.
Іншим статистичним показником, який характеризує рівень зайнятості в країні, є коефіцієнт участі в робочій силі. Його обчислюють як відношення робочої сили до дорослого населення країни:
робоча сила
Коефіцієнт участі в робочій силі = —————— х 100%.
доросле населення
У макроекономіці дуже часто використовують поняття “повна зайнятість”. Але перш ніж визначити, що таке повна зайнятість, необхідно встановити відмінність між трьома видами безробіття в економіці — фрикційним, структурним і циклічним. Існує 3 види безробіття:
Фрикційне безробіття пов’язане з постійним рухом населення між регіонами й видами праці, а також із певними стадіями життя людей. У національній економіці завжди є люди, які шукають роботу, — випускники шкіл, які шукають роботу вперше; ті, що переїхали на проживання в інший регіон країни, тощо. Економісти розглядають фрикційне безробіття як неминуче і до певної міри бажане. Адже при цьому багато працівників перейдуть від низькооплачуваної, малопродуктивної роботи до високопродуктивної і краще оплачуваної. Це забезпечить вищі доходи для сімей цих працівників та збільшення виробництва національного продукту.
Структурне (технологічне) безробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої сили і попит на неї не збігаються. Така невідповідність найчастіше виникає внаслідок змін у структурі споживчого попиту. Це, своєю чергою, змінює структуру загального попиту на робочу силу. У результаті попит на одні види професій зменшується або взагалі зникає, а на інші, включаючи нові, які раніше не існували, — розширюється. Структурне безробіття теж розглядають як неминуче.
Різниця між фрикційним і структурним безробіттям досить невиразна. Однак істотна відмінність між ними полягає в тому, що у фрикційно безробітних є навички, які можна продати, тоді як структурно безробітні працівники не можуть отримати роботу без перепідготовки, додаткового навчання, а часом і зміни місця проживання. Фрикційне безробіття є короткостроковим, а структурне безробіття — тривалішим.
Циклічне (сезонне) безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка характеризується недостатністю сукупних видатків. Коли у фазі спаду попит на товари і послуги зменшується, то зайнятість скорочується, а безробіття відповідно зростає.
Отже, повна зайнятість досягається в тому випадку, коли циклічне безробіття дорівнює нулю. Інакше кажучи, рівень безробіття за повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Рівень безробіття за повної зайнятості називають природною нормою безробіття.
3. Показники рівня цін
Сфера цін є третьою сферою макроекономіки. Будь-якій національній економіці необхідні стабільні ціни на вільних ринках. Як відомо, ціни на вільному ринку визначаються під впливом взаємодії попиту й пропозиції.
Зростання загального рівня цін означає наявність у країні інфляції. Що розуміють під загальним рівнем цін Ми як покупці маємо справу з індивідуальними цінами на товари і послуги і ніколи не купуємо товарів за загальним рівнем цін. Індекс споживчих цін обчислюється як відношення між сукупною ціною певного набору товарів і послуг (споживчого кошика) в поточному періоді та сукупною ціною споживчого кошика в базовому періоді.
Основними товарними групами у споживчому кошику є продукти харчування, одяг, житло, транспортні послуги, освіта, книги, медичні послуги, предмети особистої гігієни тощо.
Для виявлення динаміки загального рівня цін обчислюють також індекс Пааше. У цьому разі змінними вагами є структура виробництва розрахункового року.
Індекс Пааше, обчислений для набору товарів і послуг, що входять до ВВП країни, називають дефлятором ВВП.
Індекс Фішера, як середнє геометричне значення індексів Леспейреса і Пааше, згладжує неточності в оцінці зростання загального рівня цін, притаманні індексам зі змінними і постійними вагами.
Індекси цін використовують для зведення багатьох номінальних змінних до реальних — номінального ВВП до реального, номінальної зарплати до реальної тощо.
Як нам уже відомо, на величину номінального ВВП впливають два чинники: 1) фізичний обсяг виробництва і 2) рівень цін, а на величину реального ВВП — лише обсяг виробництва.
Звідси випливає, що дефлятор ВВП — це відношення номінального ВВП до реального. Темп зростання реального ВВП дорівнює темпові зростання номінального ВВП мінус значення дефлятора ВВП: Темп зростання реального ВВП = Темп зростання номінального ВВП – дефлятор ВВП.
Зведення номінального ВВП до реального відбувається шляхом інфлювання та дефлювання. Якщо дефлятор ВВП більший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають дефлюванням. Дефлювання — це зменшення номінального ВВП до розмірів реального. Якщо дефлятор ВВП менший за одиницю, то зведення номінального ВВП до реального називають інфлюванням. Інфлювання — це збільшення номінального ВВП до розмірів реального.
У базовому році номінальний і реальний ВВП дорівнюють один одному, бо дефлятор ВВП рівний одиниці. Динаміка ІСЦ та дефлятора ВВП є основним показником стану сфери цін. Існує закон Оукена: перевищення фактичного рівня безробіття , порівняно з його природним рівнем, на 1% призводить до зменшення потенційного ВВП ( при повній зайнятості) на 2.5 -3 %.
4. Показники сфери зовнішньоекономічних зв’язків
Четвертою сферою макроекономіки є зовнішньоекономічна сфера.
Більшість країн світу бере активну участь у міжнародному поділі праці. Економічні зв’язки країн здійснюються в різноманітних формах: країни та їхні фірми експортують та імпортують товари і послуги, позичають кошти в іноземців і надають їм позики, створюють підприємства за кордоном, громадяни одних країн подорожують до інших як бізнесмени або туристи і т.п.
Для характеристики сфери зовнішньоекономічних відносин застосовують різні показники. Офіційним показником, у якому відбиваються всі форми зовнішньоекономічних зв’язків країни, є її платіжний баланс. Аналіз платіжного балансу дає змогу судити про стан справ країни у сфері зовнішньоекономічних зв’язків, тобто про те, наскільки ефективно країна може управляти своєю зовнішньоекономічною діяльністю.
Платіжний баланс — це систематизований запис усіх міжнародних операцій резидентів країни з нерезидентами за певний проміжок часу, як правило, за рік. Платіжний баланс складається в національній валюті або в іноземній, наприклад у доларах США.
Він містить стандартні компоненти, які передбачає методика його обчислення, рекомендована МВФ. Складаючи платіжний баланс, розрізняють реальні і фінансові потоки. Рух товарів, послуг, матеріальних або інших не фінансових активів називають реальними потоками. Реальні потоки у грошовому виразі відображають на поточному рахунку. Рух вимог та зобов’язань, що виникають у зв’язку з рухом реальних потоків, називають фінансовими потоками і відображають на рахунку капіталу та фінансів.
Платіжний баланс складається з двох підрозділів — дебету і кредиту. Для складання платіжного балансу використовують метод подвійного бухгалтерського запису. Суть цього методу полягає в тому, що кожна операція має два записи. Один з них реєструється як кредит із додатним знаком, інший — як дебет із від’ємним знаком. Тому платіжний баланс — сума дебету і кредиту — дорівнює нулю. Більшість записів у платіжному балансі відображає зовнішньоекономічні операції, в яких одні економічні цінності обмінюються на інші економічні цінності. Тому в рахунках платіжного балансу роблять подвійний запис. Припустімо, наприклад, що вітчизняне підприємство експортувало за кордон товарів на суму 20 млн дол. США. У цьому разі в підрозділі платіжного балансу “кредит” буде зареєстровано експорт, а в підрозділі “дебет” — збільшення іноземної валюти на ту саму суму: Кредет – 20 млн. грн. Дебет + 20 млн. грн.
5. Показники розподілу доходів та рівня життя
Доходи учасників ринкової економіки розподіляються відповідно до функції, яку виконує той або інший фактор виробництва. Заробітна плата виплачується за працю, рента і процент — за ресурси, що перебувають у чиїйсь власності, а прибутки належать власникам ділових підприємств. Розподіл доходів між власниками факторів виробництва називають функціональним розподілом доходів. Цей розподіл доходів широко використовує статистика. Проте економісти нині акцентують увагу на родинному розподілі доходів, тобто їх розподілові між окремими домогосподарствами. Це поняття характеризує розподіл доходів між різними домогосподарствами без посилання на джерело доходу та суспільну верству, до якої належить домогосподарство. Сектор домогосподарств сьогодні складається в Україні приблизно з 14 мільйонів одиниць.
Доходи домогосподарств, або особисті доходи, — це сума грошових коштів та продуктів, отриманих або вироблених домогосподарствами за певний період часу, як правило, за рік.
Основними складовими грошових доходів є оплата праці, доходи від підприємницької діяльності та власності (процент, дивіденди, рента та ін.) і соціальні трансфери (пенсії, стипендії, допомога у зв’язку з безробіттям і т.д.).
Натуральні доходи — це передовсім продукція, вироблена домогосподарствами для власного споживання.
Усі грошові доходи, отримані домогосподарствами, без урахування оподаткування і зміни цін називають номінальними особистими доходами. Якщо з номінальних особистих доходів вирахувати особисті податки, отримаємо номінальні використовувані доходи.
Номінальні використовувані доходи — це та частина грошового доходу, якою домогосподарства остаточно володіють і можуть розпоряджатися на свій розсуд. Домогосподарства спрямовують свій використовуваний дохід на споживання (С) і особисте заощадження (3):
ВД = С + 3
Для вимірювання динаміки купівельної спроможності доходів обчислюють реальні доходи. Реальні доходи характеризують номінальні доходи з урахуванням зміни роздрібних цін і тарифів. Наприклад, реальні використовувані доходи дорівнюють відношенню номінальних до індексу споживчих цін.
Найважливішим видом грошового доходу є заробітна плата, що являє собою ціну трудових послуг/які надають наймані працівники різних професій. Номінальна зарплата — це сума грошей, отримана найманим працівником за певний проміжок часу (місяць, тиждень і т.д.). Реальна зарплата — номінальна зарплата, скоригована на інфляцію. Якщо, наприклад, номінальна зарплата зросла за рік на 25%, а рівень роздрібних цін підвищився на 22%, то реальна зарплата зросла на 3%. Коли темп інфляції, виміряний ІСЦ, перевищує темп приросту номінальної зарплати, то реальна зарплата знижується.