Категорії моралі

Добро і зло

“Добро” є одним із найзагальніших понять моралі й категорією етики. Розуміння, спосіб тлумачення сутності добра і зла істотно впливають на визначення інших категорій етики і на всю етичну концепцію, оскільки ці категорії основні, фундаментальні. У них найповніше виявляється специфіка моралі, бо саме за допомогою категорій “добро” і “зло” виділяється, окреслюється моральний аспект діяльності, людської свідомості, поведінки, взаємин людей, їх ставлення до природи.

{lang_content_nav} категорії “добро” іноді ототожнюють із сутністю моралі взагалі, хоча більшість учених розглядає добро як морально-позитивне начало, зло — як морально-негативне, а саму етику — як учення про добро і зло.

Добро — найвища, абсолютна вселюдська цінність, яка наповнює життя людини сенсом, воно стає самоцінним, а не служить засобом для досягнення інших цілей.

На відміну від прекрасного (абсолютної вселюдської цінності) добро адресується людині не в художньому образі, а в натуральному вияві.

Людині постійно доводиться вдаватися до категорій “добро” і “зло”, оскільки без співвіднесення з ними, джерелом і критерієм моральних вимог не може бути ні її свідомість, ні громадська думка. За словами В. Соловйова, щоб спромогтися на здійснення добра, необхідно знати, чим воно є насправді. В іншому разі будь-які намагання зробити це будуть лише механічною дією. В історії людства відомо немало подій і фактів, коли хибні уявлення про добро і зло призводили до трагічних наслідків (хрестові походи, інквізиція, фашизм). Тому з’ясування природи та сутності добра і зла є надзвичайно важливою і відповідальною справою.

З розвитком етики сформувалися численні точки зору на проблему сутності добра і зла. Найчастіше їх поділяють на дві групи — моральний абсолютизм і моральний релятивізм.

Абсолютистські концепції добра і зла

Їх представники надають статусу буття добру і тлумачать зло як щось негативне, що протистоїть буттю, спотворює його. Добро і зло протиставляють, стверджують, ніби добро за будь-яких умов не може переходити у зло, і навпаки. Категорії “добро” і “зло” розглядають як незмінні, абсолютно істинні, вони не піддаються сумніву.

Згідно з абсолютистською етичною концепцією добро часто ототожнювали з духовним началом, а зло — з матеріальним, тілесним. Душа має божественне джерело, а тіло обтяжує душу різноманітними пристрастями. Тіло як матеріальне, речовинне має потяг до подібного собі — до матеріальних предметів (багатства, їжі, напоїв тощо), а душа — до нематеріальних явищ (ідей, істини).

Антична етика вбачала перевагу душі над тілом у її здатності до пізнання. Наслідком цього було ототожнення добра зі знанням, а зла — з незнанням, хибністю, неуцтвом. Давньогрецький філософ Сократ, наприклад, розумів добро і зло як результат діяльності людини. Дотримуючись принципу єдності добра і знання, він вважав, що люди чинять зло під викликом їх пороків — неуцтва, безрозсудності, нечестивості, боягузтва тощо. Головною доброчесністю, за Сократом, є мудрість, а головним моральним недоліком — неуцтво, невігластво. Мудрість і зло несумісні.

Релятивістські концепції добра і зла

Релятивісти бачать лише те, що моральні поняття й уявлення різних народів, соціальних груп, людей, пере¬буваючи у зв’язку з їх потребами, інтересами, переконаннями й уподо-баннями, мають суттєві відмінності, а також залежать від часу, місця, конкретних життєвих ситуацій.

Оскільки зла, на їх думку, не існує, потрібно просто ос¬терігатися за тим, що вважають злом, і зберігати завдяки цьому душевну незворушність.

Добро слід розглядати, як процес, якому властиві такі стадії розвитку: ідея добра (добро в собі); добро як стан самосвідомості людини; добро як спосіб буття людини (високоморальна діяльність і поведінка та відповідні моральні якості особистості, тобто доброчесність); матеріальна і духовна культура людства, в якій акумулюється і нагромаджується потенціал добра (власне культура, культура у вузькому розумінні, оскільки до культури в її найзагальнішому розумінні належить усе створене людством, тобто неприродне, зокрема і те, що називають дикістю, варварством).

Любов

Однією з найважливіших проблем, що хвилюють людину протягом усього життя, і особливо в молодості, є любов.

Любов — це істинне морально-естетичне почуття, яке базується на емоційно-духовному переживанні, зацікавленості, симпатії, що виражається у цілеспрямованій прихильності до предмета любові.

Поняття любові в етиці багатозначне. Це любов до Бога, ідеї, людини, справи (професії), батьківщини, народу, материнська й батьківська любов до дітей, дитяча любов до батьків, кохання між чоловіком і жінкою — тобто любов має найрізноманітніші форми і способи виявлення. Специфічний зміст любові складають вибірковість, самовідданість, духовна близькість і висока емоційно-духовна напруга, ідеалізація предмета любові, потреба у з’єднанні з ним. Любовні стосунки за своєю природою вибіркові й самоцінні. Почуття любові виявляється у найрізноманітніших людських стосунках.

Любов — одна з фундаментальних властивостей людського існування. На думку багатьох мислителів, це феномен, в якому найадекватніше виявляється боголюдська сутність особистості. Вона є найважливішою складовою людського духу. Любов не має жодних зовнішніх причин для свого існування, не має критеріїв вибору. Як і всі фундаментальні вираження людського буття, вона є таємницею.

Моральна цінність любові полягає у її здатності мобілізувати всі сили особистості, збуджувати в ній творчу енергію, створювати і формувати людину і людське в ній. Вона — основа шлюбно-сімейних стосунків. Це величезна сила, яка може бути творчою і викликати до життя глибинний, прихований потенціал, душевну щедрість. Хоча не виключається і її руйнівний характер. Вона може спричинити моральне піднесення, надавати особливого сенсу існуванню конкретної людини, а також відчуття щастя, повноти життя, що у поєднанні з почуттям обов’язку, совісті, відповідальності,  утворює основу морального світогляду. Під її впливом може змінюватися вся система цінностей. Вона також може призводити й до морального падіння. Все залежить від моральної зрілості, моральної культури людини. Моральне в любові виражає багатство й красу людських почуттів, пронизує багатоманітні зв’язки людини з суспільством, іншими людьми. З поняттям любові пов’язується уявлення про щасливе людське життя, про багатство духовного світу людини. Вона є показ­ником людської культури.

З усіх різноманітних виявів любові юнацтво більш за все хвилює кохання чоловіка і жінки. Так, як і дружба, любов відзначається високим рівнем вибірковості й інтимності, близькості, прихильності й потягу, інтелектуальною і вольовою напругою у стосунках між закоханими. Важливою особливістю кохання (індивідуальної статевої любові) є єдність фізичного потягу, естетичного й морального переживання, насолоди.

Поява любові як морально-естетичного почуття, визнання, соціальної і моральної цінності любовних стосунків, пов’язане з гуманізацією суспільних відносин, зростанням моральної й естетичної культури людини. Складність любовного почуття визначається тим, що у ньому переплітаються протилежності біологічного і духовного, інтимного й загально-значимого. Усунення суперечностей між протилежностями у кожному конкретному випадку може призвести до абсолютизації на індивідуальному рівні якоїсь із сторін. У зв’язку з цим давні греки розрізняли типи любові або її фази: «ерос» — стихійна жага володіння коханою істотою, любов-пристрасть, яка не залишає місця жалості, милості; «філія» — любов-дружба, прихильність одного індивіда до іншого, обумовлена соціальними зв’язками й індивідуальним вибором; «сторге» — любов-прихильність, прив’язаність, особливо сімейна; «модус» — любов-гра, яка не відзначається глибиною почуттів; «агапе»— ніжна любов-самовідданість, жертовна, милосердна, яка виражається у прагненні закоханого розчинитися у коханому.

Справедливість

Майбутнє як втілення ідеалу, зокрема й ідеї добра, немислиме без справедливості.

Справедливість — загальне співвідношення цінностей, благ між собою і конкретний розподіл їх між індивідами, належний порядок людського співжиття, який відповідає уявленням про сутність людини і її невід’ємні права.

Про справедливість розмірковували ще давньогрецькі філософи. Так, за словами Демокріта, тільки ті люди любі богам, яким ненависна несправедливість. Багато уваги приділяли проблемі справедливості Арістотель, Платон, який несправедливість вважав найбільшим злом, яке тільки може містити в собі душа, а справедливість — найбільшим благом, ціннішим за золото предметом.

У буденній свідомості справедливість розуміють як щось само собою зрозуміле. Проте при спробах потрактувати це поняття виникали певні труднощі. Основна з них полягає в конкретно-історичному характері справедливості, на що звертав увагу Д. Юм, який розглядав справедливість як штучну чесноту на відміну від інших, природних.

Знання суті й принципів справедливості може істотно вплинути на моральні уявлення людини. Традиційно справедливістю вважають порядок співжиття людей, який відповідає гуманістичним уявленням про природу і сутність людини та її невід’ємні права, про гармонійне узгодження потреб та інтересів особистості, суспільства й людства. На відміну від понять благо й антиблаго, зокрема “добро” і “зло”, за допомогою яких оцінюють окремі явища, взяті самі по собі, справедливість характеризує співвідношення двох чи більше явищ з точки зору благ і антиблаг між людьми. Вона передбачає відповідність між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їх становищем, між їх правами і обов’язками, їх діяльністю і винагородою, реальними заслугами та їх громадським визнанням, між злочином і покаранням.

Проблема справедливості в її моральному смислі виникає тоді, коли індивід замислюється, чи повинен він дотримуватися вимог моралі в умовах, коли інші люди часто нехтують ними, і наскільки це справедливо.

Сфера застосування поняття “справедливість” безмежна, вона охоплює політичні та економічні системи, закони, соціальні інститути, міждержавні відносини, оцінки, судження, установки, рішення, вчинки, життєві позиції людей і навіть розподіл везіння та невдач.

У класовому суспільстві “справедливість” є поняттям не лише моральної, а належить до компетенції держави. Водночас політичні рішення і закони, навіть будучи правомірними, піддаються моральному оцінюванню, яке не завжди збігається з чинними політичними і правовими нормами. На цій підставі громадська думка вирішує, заслуговує політичний та економічний режими збереження, чи їх слід замінити як негуманні, такі, що принижують гідність громадян.

Категорію “справедливість” застосовують і щодо людей. Справедливими вважають тих, хто дотримується правових і моральних норм, даного слова, виконує свої обов’язки, відповідає добром на добро, несправедливими — тих, хто чинить свавілля, порушує права людей, не пам’ятає зробленого їм добра тощо.

Свобода

Cвободу А. М. Растригіна розуміє як “специфічно людську вибіркову й узгоджену активність свідомості, волі та моральних сил особистості в процесі їх цілеспрямованої та доцільної діяльності, як можливість самостійно здійснити свій вибір, прийняти рішення і втілити його в життя, а також як здатність керувати собою, самовизначитися в межах необхідності відповідно до своїх власних інтересів, переконань, совісті і т. д” .

Розуміння поняття “свободи” завжди треба співвідносити із становищем окремих людей, а не цілих груп. Зміст поняття свободи торкається тільки стосунків між певною особою та іншими людьми. Адже проблема свободи не існує поза суспільством. Розрізняють різні види свободи (економічна, політична, релігійна тощо), залежно від сфер життя, яких вона стосується. Підставою для всіх інших видів свободи є особиста свобода. Кожна свобода цінна, але, окрім того, кожна з них – хоча й різною мірою – служить іншій меті .

Поняття “свобода людини” сьогодні перебуває в центрі політичного й духовного життя, ступінь її досягнення – головний критерій цивілізованості й демократичності сучасного суспільства та його загальнокультурного розвитку. Саме тому важливого значення набуває тлумачення поняття “свобода” і в контексті політичної психології. Свобода політична – це такий вияв громадянських прав, який забезпечує нормальну життєдіяльність індивіда. Політична свобода не може розглядатися тільки як засіб реалізації інших свобод – економічної, ідеологічної тощо. Політична свобода як засіб водночас володіє самоцінністю, адже важко уявити цивілізоване суспільство (тим більш сучасне) без всезагального й рівного виборчого права. Потреба в політичному комфорті, який забезпечується демократією, є невід’ємною рисою менталітету цивілізованої людини.

Політична свобода – це такий різновид свободи, що означає здатність і можливість особи й суспільства діяти відповідно до своїх інтересів і мети. Вона передбачає визнання за кожною людиною права на свободу слова, думки, переконань, свободу мирних (без зброї ) зборів, свободу отримання інформації, свободу волевиявлення на виборах тощо. Політична свобода вимагає так званих громадянських свобод – слова, спілок та ін. Саме політична свобода, тобто можливість вибору керівників підлеглими, найкраще з поміж інших можливих способів служить гідності людини в її стосунках із державою.

В етиці «свобода» пов’язана з наявною свободою волі людини. Свобода волі накладає на людину відповідальність і ставить в заслугу його слова та вчинки. Вчинок вважається моральним лише в тому випадку, коли здійснюється свободною волею, є свободним волевиявленням суб’єкта. В цьому смислі етика направлена на усвідомлення людиною своєї свободи і пов’язаної з нею відповідальності.

У праві свобода пов’язана не просто з відповідальністю суб’єкта за свої дії, яка має на увазі його свободу волі, але й з «мірою» відповідальності — «рівня» відповідальності вчинків. Встановлення цієї міри відповідальності за діяння викликано вимогою справедливості, справедливого присуду — «міри» покарання.

У праві — закріплена в конституції чи іншому законодавчому акті можливість певної поведінки людини (наприклад, свобода слова, свобода віросповідання) і т. д.). Категорія «свобода» близька до поняття «право» в субєктивному розумінні, однак останнє має на увазі наявність більш чи менш чіткого механізму для реалізації і за звичай відповідного обов’язку держави чи іншого суб’єкта здійснити яку-небудь дію (наприклад, надати роботу у випадку права на працю). У такому випаду, свобода (як і право в суб’єктивному розумінні) — це міра можливої поведінки суб’єкта суспільних відносин. Вона (свобода) є протилежною обов’язку, який є мірою належної поведінки суб’єкта суспільних відносин.

З іншого боку юридична свобода не має чіткого механізму реалізації, вона кореспондується із відповідальністю стримуватися від здійснення яких-небудь дій, які порушують дану свободу дій.