Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

1. Сутність і види влади. Політична влада та її характеристики і принципи організації

Навколо влади обертається все політичне життя. Вона повсюдна і пронизує всі структури суспільства, виступаючи його основою, підтримуючи внутрішню цілісність та організованість суспільних відносин.

У політологічній теорії не склалося єдиного визначення влади. Найбільш часто наводяться:

– силове, яке трактує владу як панування і примушення до підкорення;

– вольове, що розуміє владу як здатність проводити свою волю навіть наперекір опору (М.Вебер);

– влада як вплив. Зміст впливу полягає в здатності впливати на поведінку інших. Така взаємодія описується формулою: влада А над Б є здатність добиватися того, щоби Б “ніколи не зробив би без впливу А” (Д.Даль);

–  телеологічне, відповідно до якого влада – це досягнення певної мети;

Залежно від засобів здійснення влади розрізняються різні її види — економічна, соціальна, політична, духовно-інформаційна, сімейна тощо.

Економічна влада — це відносини які об’єктивно зумовлені матеріальними потребами життя суспільства, в яких власник засобів виробництва підпорядковує своїй волі волю інших учасників процесу виробництва. Засобами такого підпорядкування можуть бути як безпосереднє володіння власністю, так і контроль над нею, а також кошти, цінні папери, договірні зобов’язання тощо. 

Якщо економічна влада передбачає розподіл матеріальних благ, то соціальна означає розподіл благ соціальних. Вона пов’язана з визначенням статусу різних груп у структурі суспільства, посад, прав та обов’язків, наданням соціальних послуг у сфері освіти, охорони здоров’я, забезпечення житлом тощо, а також розподілом доходів, різноманітних пільг і привілеїв.

Духовно-інформаційна влада — це організація духовного виробництва в усіх його формах і здійснення інформаційного та ідеологічного впливу. Ця влада реалізується за допомогою засобів духовно-інформаційного впливу на людей. Такими засобами можуть бути мораль, релігія, ідеологія, мистецтво, наукові знання, інформація про поточні події суспільного життя тощо. Величезну владу над людьми має, зокрема, церква. 

Сімейна влада — побудований на силі авторитету вплив одного або декількох членів сім’ї на її життєдіяльність. Цей авторитет, як і будь-який авторитет узагалі, не можна створити за допомогою права чи примусу. Він є виявом поваги одних членів сім’ї до інших, результатом визнання їхнього життєвого досвіду, трудових заслуг тощо.

Політична влада — це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на поведінку людей та їх об’єднань, за допомогою волі, авторитету, права, насильства.

До характеристик влади насамперед належать:

– можливість впливати на “когось” і на “щось” у своїх інтересах;

– право на керівництво, вплив, управління

– наявність відповідної могутності й сили;

– право на політичне панування;

– наявність необхідних ресурсів;

– регулювання владних відносин на свою користь;

– можливість суб’єктів влади діяти на зміну свідомості й позиції “об’єкта” влади.

Найбільш високим ступенем соціальної організованості серед суб’єктів влади характеризується держава. Її впливовість пояснюється наявністю міцного апарату, розгалуженою системою органів та широким спектром ресурсів. Держава реалізує в демократичному суспільстві частину владних функцій, делегованих первинним суб’єктом влади – народом.

Однією з найбільш важливих характеристик влади є її ефективність – гарантоване впровадження в життя компетентних розпоряджень з найменшими витратами і збитками і в найкоротший час. Політична наука виробила сьогодні цілу низку критеріїв ефективності влади.

Функціонування політичної влади здійснюється на базі загальновизнаних принципів суверенітету і легітимності.

Принцип суверенітету державної влади означає верховенство – виключне право державної влади встановлювати в суспільстві єдиний правопорядок, визначати статус державних кордонів, наділяти правами і обов’язками громадян, використовувати насилля і незалежність – самостійність і рівноправ’я в стосунках з іншими державами.

Принцип легітимності пов’язаний з обґрунтуванням правомірності тих рішень, які приймає влада, і добровільності їх виконання населенням.

 

 

2. Основні теорії сутності влади: реляційні, системні (атрибутивні), біхевіористські

Реляційні теорії влади можливість і здатність одних індивідів управляти процесом прийняття рішень на локальному чи національному рівні, не дивлячись на активний чи пасивний спротив інших індивідів чи соціальних груп. Можна виділити три різновиди реляційної інтерпретації влади: теорії «опору», «обміну ресурсами» і «розділу зон впливу».

Теорії опору (Д. Картрайт, Дж. Френч, Б.Рейвен) розглядають владу як ставлення, у якому суб’єкт пригнічує опір об’єкта. У рамках цієї теоріі розроблено класифікацію ступенів та форм опору, а також основ влади.

Теорія обміну (П. Блау, Д. Хинксон, К. Хайнигс) трактують владу як ситуацію обміну ресурсами, що розподілені нерівномірно. Залишки ресурсів можуть трансформуватися у владу.

Теорія розділу сфер впливу (Д. Ронг) піддає сумніву питання асиметрії відношення влади. Влада – це взаємодія, у якій учасники періодично міняються ролями.

Системні теорії влади розглядають владу як безособову властивість будь-якої соціальної системи.

У межах цієї концепції виділяють кілька напрямів:

– влада як атрибут макросоціальної системи. Так, для Т.Парсонса влада – це узагальнений посередник у політичній системі. Він порівнював її з грішми, які виступають узагальненим посередником економічного процесу. Влада розуміється як реальна здатність системи акумулювати свої інтереси, досягати поставленої мети;

– мезопідхід (М.Кроз’є) розглядає владу на рівні підсистем (сім’я, організація). Вказується на безпосередній зв’язок влади з організаційною структурою;

– мікропідхід трактує владу як взаємодію індивідів, що діють у рамках специфічного соціального середовища. Влада визначається як здатність індивіда впливати на інших. Сама здатність впливати випливає зі статусу виконуючих суб’єктом ролей;

– комунікативний підхід (Х.Арендт, К.Дойч, Ю.Хабермас) розуміє владу як засіб багатостороннього інституціонального спілкування. Дійсний прояв влади полягає в здатності прийти до певної згоди і забезпечити інтеграцію суспільства;

– поструктуралістський підхід, виражений теоріями М.Фуко і П.Бурд’є. М.Фуко відмовився від традиційного розгляду сутності влади через проблему насильства і співвідношення її суб’єкта і об’єкта. Влада безсуб’єктна, і її не можна присвоїти. Вона виступає не як відносини між суб’єктами, а як дія у відповідь на дію. Ця дія трансформує поведінку інших. Співвідношення сил буде постійно видозмінюватися. Бурд’є, взявши з фізики поняття “поле” і з економіки – “капітал”, конструює поняття “символічної влади”, яка є сукупністю капіталів (економічний, культурний капітал, репутація, престиж), які розподіляються між суб’єктами влади відповідно до їх позицій в “політичному полі”. Самі позиції і капітали суб’єктів можуть змінюватися.

Біхевіоралістські концепції влади, як і реляціоністські теорії, розглядають владу як відносини між людьми, при яких одні володарюють, а інші підпорядковуються. Сутність влади корениться в природі людини: її біологічних чи психологічних особливостях.

Виділяється кілька варіантів трактувань:

– силова модель (Г.Лафсуелл) засновується на тому, що першопричиною влади є психологічний імпульс – бажання влади. Із зіткнень і взаємодій індивідуальних воль до влади будується вся політична матерія. Сама ж влада проявляється у прийнятті рішень і в контролі над ресурсами;

– ринкова модель (Дж.Кетлін) виходить з аналогії між політикою і економікою. У політиці діють закони ринкової торгівлі: облік попиту і пропозиції, конкуренція, потяг до вигоди;

– ігрова модель (Ф.Знанецький) вважає, що на політичному ринку суб’єкти розрізняються не тільки різними запасами влади, але й здібностями, гнучкістю стратегії, азартом. Боротьба за владу може мотивуватися “ігровим” характером, що приносить задоволення учасникам. Політика – це поле гри, театр, де успіх залежить від спритності, акторства і здатності суб’єкта до перевтілення.

 

 

3. Співвідношення влади, авторитету, панування

Категорія “влада” має декілька споріднених понять -панування, вплив і авторитет. Саме ці поняття найбільш часто зустрічаються при визначенні влади. Владу пов’язують з пануванням, під яким розуміють примусове насильство, наказ. Хоча влада не може бути зведена до примусу, вона включає в себе директивний момент – нав’язування своєї волі у формі наказу, що супроводжується загрозою покарання. Він присутній у владі як узагальнюючий символ (можливість застосувати пряме насильство, покарання) і як реальна влада щодо тих, хто порушив закони, крім панування, влада може виступати у формі впливу і авторитету та не застосовувати насильства.

Влада може здійснюватися у формі впливу. Але вплив за змістом ширший від влади. Говорити про владу можна в тому випадку, якщо цей вплив не носить випадкового характеру, а спостерігається постійно. Влада як вплив здійснюється або у формі переконання (вплив на раціональний рівень свідомості), або у формі навіювання (вплив на несвідоме), що передбачає використання особливих способів маніпулювання. Існують різні технології впливу і переконання, апробовані владою протягом багатьох століть: особливі методи ораторського мистецтва, різні гасла, символіка, монументальні споруди. Так, багатство палаців царського трону, що асоціюються з місцем розташуванням вищої влади, особливі символи влади повинні підкреслювати її велич, до найважливіших засобів здійснення політичного впливу відноситься пропаганда. Сам термін з’явився у 1622 p. і означав інформацію церкви про переваги католицизму. Борючись проти Реформації, папа римський Григорій XV пише спеціальну конгрегацію, покликану підтримати віру і зберегти церкву – “конгрегацію пропаганди і віри”. Вже сама історія походження цього терміна відобразила важливішу функцію пропаганди: закріплення повної системи уявлень і цінностей в індивідуальній і суспільній свідомості. Сучасні засоби масової комунікації (газети, радіо, телебачення, Інтернет) відкрили великі можливості для поширення пропагандистського впливу. Сила цього впливу вперше була усвідомлена вождями тоталітарних режимів (“геббелівська пропаганда”, “сталінська пропаганда”). Пропаганді, що поширює і закріплює в суспільній свідомості певні ідеологічні символи і стереотипи, була відведена вирішальна роль у консолідації мас на підтримку влади.

Авторитет розглядається як форма і джерело влади. Авторитет – це керівництво, що добровільно визнає за суб’єктом влади з боку підвладних право на владу внаслідок його моральних якостей або ділової компетенції (авторитет учителя, пророка, духовного лідера нації, керівника країни, політичний і економічний курс якого забезпечить суспільну стабільність вирішення кризових ситуацій і ріст суспільного благоустрою).

 

 

4. Форми, джерела та ресурси влади

Основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління. Панування — це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим. Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб єкта правління. До них належать:

— монархія — єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

— тиранія — одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

— аристократія — влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

— олігархія — влада небагатьох багатих;

— тимократія —- особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто — військовою силою;

— теократія — влада церкви;

— охлократія — влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічно;

— демократія — влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Джерелами політичної влади можуть бути: сила, багатство, суспільний статус, володіння інформацією, знання, досвід, особливі навички, харизма, організація. Організація виступає середовищем для становлення відносин, що сприяють не тільки мобілізації ресурсів людей, а й втіленню у житія прийнятих рішень.

М. Вебер джерелами влади вважав:

Насильство (фізична сила, зброя, організована група, особистісні характеристики, загроза застосування сили)

Авторитет (сімейні та соціальні зв’язки, харизма, експертні (спеціальні) знання, віра)

Право (положення та повноваження, контроль над ресурсами, звичай і традиція)

Поняття «ресурси влади» використовуються у широкому і вузькому змісті.

У широкому – це все те, що суб’єкт влади може використовувати для впливу на об’єкт; це власні якості суб’єкта (компетентність, організованість та інше), деяка власність об’єкта (політичне доручення, звичка підкорятися та інше), конкретна ситуація, в якій здійснюється влада (економічне становище, міжнародне положення та інше), а також інші засоби діяння.

У вузькому змісті ресурси – це ті засоби, з допомогою яких суб’єкт влади чинить вплив на об’єкт влади та за яких може домагатися реалізації своїх розпоряджень. Ресурсами можуть бути будь-які цінності (гроші, предмети споживання та інше); засоби здібні вплинути на внутрішній світ, мотивацію людини (засоби масової інформації); знаряддя та інструменти, за допомогою яких можна лишити людину цінностей, у тому числі самого життя (зброя, карні органі у цілому).

Різноманітні ресурси влади можуть класифікуватись за різними ознаками. Так, за характером вони поділяються на утилітарні, примусові та нормативні. 

Утилітарні ресурси — це матеріальні й соціальні блага, пов’язані із задоволенням повсякденних інтересів і потреб людини. Це можуть бути кошти, промислові та продовольчі товари, послуги у сфері охорони здоров’я, освіти, забезпечення житлом, різноманітні пільги і привілеї тощо.

Примусові (силові) ресурси влади — це заходи адміністративного і кримінального впливу. Вони передбачають встановлення державою в законодавчому порядку адміністративної і кримінальної відповідальності. Заходами адміністративного покарання можуть бути попередження, штраф, адміністративний арешт, конфіскація предметів контрабанди та ін. Кримінальна відповідальність означає, що особа, яка здійснила злочин, зобов’язана відповідати за свою дію.

Нормативні ресурси влади — це різноманітні соціальні норми, що регулюють багатоманітні суспільні відносини. Найважливішими з них у здійсненні політичної влади є правові й політичні норми.