Судові рішення, їх зміст та порядок ухвалення
Зміст сторінки:
13.4 Судові рішення, їх зміст та порядок ухвалення
Розгляд і вирішення конкретних адміністративних справ у
адміністративному суді звершується прийняттям процесуальних документів —
судових рішень, правова природа яких характеризується наступними ознаками:
1) судові рішення — це імперативні
акти, в яких виражено державну щодо конкретного правовідношення та поширюється
виключно на учасників адміністративного спору;
2) судові рішення є процесуальними
документами, в яких відображається інформація про процедуру захисту прав,
свобод та інтересів учасників спірних правовідносин;
3) судові рішення виступають як
юридичні факти, з якими пов’язується виникнення, зміна або припинення
правовідносин;
4) судові рішення — це акти
застосування, які опосередковують засоби реалізації норм матеріального права
при вирішенні спірних правовідношень у публічній сфері;
5) судові рішення тягнуть за собою
настання преюдиційних наслідків, відповідно до яких обставини, встановлені
судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що
набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть
участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
До судових рішень адміністративних судів законодавством висуваються
певні вимоги. Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинне бути законним і обґрунтованим. Законодавець стисло визначає поняття законності й обґрунтованості
судового рішення, ухваленого судом першої інстанції.
Законним визнається лише таке судове рішення, яке
ухвалене у повній відповідності до норм матеріального права при дотриманні
норм адміністративного процесуального права. Проте слід зазначити, що не всі
правовідносини публічної сфери можуть бути врегульовані безпосередньо нормами
матеріального права. Тому рішення буде законним і тоді, коли у разі відсутності
норм матеріального права, що мають застосовуватися до даного правовідношення,
суд приймає рішення на підставі закону, що регулює подібні правовідносини
(аналогія закону), або виходячи із конституційних принципів і загальних засад
права (аналогія права) — ст. 9 КАС України.
Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене судом
на підставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі,
підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Отже,
ознаками обґрунтованості судових рішень виступають: повнота; всебічність,
доказовість тощо.
Повнота обґрунтування рішення полягає в тому, що
суд до прийняття судового рішення має надати вичерпну правову оцінку всім
наведеним сторонами обставинам, дати відповідь на всі запитання, які виносились
на вирішення суду в залі судового засідання. Обставини у справі — це юридичні
факти, котрі встановлені судом і повинні відображати реальну дійсність,
відповідати істині. Повнота судового рішення передбачає його всебічність, а це
означає, що в рішенні повинна міститися відповідь щодо наявності чи відсутності
матеріального права; належність його позивачеві; визначено чи існує юридичний
обов’язок і чи покладено його на відповідача. Якщо названі питання не вирішені
у судовому засіданні, воно є неповним. Цей недолік може бути усунений
винесенням додаткового рішення відповідно до ст. 168 КАС України.
Всебічність обґрунтування рішення полягає у визначенні, які з обставин
підтверджуються наявними в матеріалах адміністративної справи доказами. У разі
необхідності витребувати у сторін додаткові докази, а якщо ці докази не можуть
бути ними надані, сприяти в їх надходженні відповідно до ст. 71 КАС України.
Доказовість обґрунтування базується лише на тих
доказах, які були досліджені у судовому засіданні з урахуванням їх належності
та допустимості відповідно до вимог ст. 70 КАС України.
В юридичній літературі як вимоги до судових рішень наводяться ще й
інші чинники. Наприклад, небезпідставно зазначається, що: рішення має бути
безумовним, в його резолютивній частині не допускаються альтернативи, його
виконання не повинно залежати від настання чи ненастання певних умов; рішення
викладається однозначно і зрозуміло; рішення має бути викладене без помилок у
назвах, датах, без описок, із дотриманням правил граматики та ін.
Залежно від характеру вирішених судом питань судові рішення
викладаються у формі постанови або ухвали. Стаття 3 КАС України на законодавчому
рівні дає визначення поняття постанови й ухвали:
1) постанова — письмове рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі,
у якому вирішуються вимоги адміністративного позову;
2) ухвала — письмове або усне рішення суду будь-якої інстанції в
адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою
розгляду адміністративної справи та інші процесуальні питання. Ухвалами судів
апеляційної та касаційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи
касаційної скарги.
Згідно з ч. 1 ст. 158 КАС України судове рішення, яким суд вирішує спір
по суті, викладається у формі постанови. Законодавець чітко встановлює, що судом (йдеться про адміністративні
суди саме першої інстанції) ухвалюється постанова лише у разі вирішення спору
по суті, тобто у випадках, коли суд дає остаточну відповідь про задоволення або
відмову повністю чи частково заявленого позову.
Апеляційні та касаційний суди за наслідками розгляду апеляційної чи
касаційної скарги також можуть своєю постановою змінити постанову суду
попередньої інстанції або прийняти нову постанову, якими суд апеляційної чи
касаційної інстанції задовольняє або не задовольняє позовні вимоги (ч. 2 ст.
205, ч. 2 ст. 230 КАСУ).
Отже, незалежно від рівня судової ланки при вирішенні справи по суті
суди (судді) ухвалюють процесуальний документ, який називається постановою.
Постанова приймається, складається і підписується в нарадчій кімнаті
складом суду, який розглянув справу. У виняткових випадках залежно від
складності справи складення постанови у повному обсязі може бути відкладене.
Проте суд повинен виконати кілька вимог:
1) складення постанови в повному
обсязі може бути відкладене на строк не більше п’яти днів із дня закінчення
розгляду справи. Перебіг цього строку починається з наступного дня (ч. 1 ст.
103 КАСУ);
2) вступна і резолютивна частини
підписуються всім складом суду, проголошуються у тому самому засіданні, в якому
закінчився розгляд справи, і приєднуються до справи.
Під
час прийняття постанови суд вирішує:
1) чи мали місце обставини, якими
обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони
підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які
мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
3) яку правову норму належить
застосувати до цих правовідносин;
4) чи належить задовольнити позовні
вимоги або відмовити в їх задоволенні;
5) як розподілити між сторонами судові витрати;
6) чи є підстави допустити негайне виконання
постанови;
7) чи є підстави для скасування
заходів забезпечення адміністративного позову.
Частиною 2 ст. 158 КАС України закріплено, що судове рішення, яким суд
зупиняє чи закриває провадження у справі, залишає позовну заяву без розгляду
або приймає рішення щодо інших процесуальних дій, клопотань, викладається у
формі ухвали.
Ухвали — це теж процесуальні документи, які ухвалюються
адміністративним судом лише при вирішенні поточних питань, які виникають під
час процесуального руху справи від позовної заяви до вирішення справи по суті
адміністративними судами першої інстанції. Ухвали фіксують, відображають
послідовність розгляду адміністративної справи, порядок застосування норм
процесуального права і у разі недодержання цих вимог, порушення норм
процесуального права може бути підставою для скасування постанови в справі по
суті. В ухвалах оформляються в процесуальному плані всі дії, а також остаточні
висновки адміністративного суду.
Ухвали апеляційних та касаційного судів відрізняються від ухвал
адміністративних судів першої інстанції як за колом, змістом і значенням
поставлених на вирішення питань, так і за їх обсягом (кількістю).
Законодавець наводить перелік випадків, коли адміністративним судом
виносяться процесуальні документи у формі ухвали щодо залишення позовної заяви
без розгляду, зупинення та поновлення провадження у справі, закриття
провадження у справі (статті 155—157 КАСУ). Однак цей перелік не є вичерпним.
Достатньо зазначити, що лише ч. 4 ст. 160 КАС України передбачено 17
випадків, у яких окремими документом викладаються ухвали. Окремим документом
можуть викладатися також ухвали з інших питань, які вирішуються під час
судового розгляду.
Ухвали, які викладаються окремим документом, постановляються в
нарадчій кімнаті, а ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати,
заносяться секретарем судового засідання до протоколу судового засідання. Усі
ухвали, які постановлені в судовому засіданні, проголошуються негайно після їх
постановлення.
Всі виправлення в судових рішеннях (постановах, ухвалах) мають бути
застережені складом суду (суддею), який його ухвалив, тобто щодо кожного
виправлення має бути відповідний припис на зразок:
«Виправленому з на вірити», підписсуддів (судді), печатка, дата.
Всі судові рішення — постанови, ухвали, викладені у письмовому вигляді
окремими процесуальними документами складаються відповідно до змісту,
встановленого законом (див., наприклад, ст. 163 КАСУ).
{lang_content_nav} судового рішення — це його структура у
взаємозв’язку, взаємообумовленості й послідовності визначених частин та їх
складових елементів. Структура змісту судових рішень однакова для всіх судових
рішень, що приймаються місцевими адміністративними судами, апеляційними
адміністративними судами та касаційним адміністративним судом. Відмінності можуть
бути лише в елементах визначених частин з урахуванням: назви суду (місцевий,
апеляційний, касаційний); змісту позовних вимог, клопотань, заяв, скарг;
мотивів, з яких суд виходив при прийнятті судового рішення і положення закону,
яким він керувався; висновків про задоволення чи відмову заявлених вимог,
клопотань, заяв тощо.
Судове рішення (постанова, ухвала) обов’язково повинне містити: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.
1. Вступна частина — розпочинається
найменуванням документа та вказівкою на ім’я України, від якої воно постановляється.
У вступній частині зазначаються: дата, час та місце прийняття судового рішення;
найменування адміністративного суду, прізвища та ініціали судді (суддів) і
секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які беруть
участь у справі; предмета адміністративного позову (в постановах суду першої
інстанції).
2. Описова частина із зазначенням: короткого
змісту позовних вимог і позицій відповідача (вимог скарги); пояснень осіб, які
беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом (узагальнених вимог,
доводів, позицій осіб, які беруть участь у справі); встановлених обставин. В
описовій частині більш повно вказується: зміст вимог позивача та їх
обґрунтування; заперечення відповідача та їх обґрунтування; вимоги позивача
про зміну позову і самостійні вимоги третіх осіб; вимоги прокурора, органів
державного управління, громадських організацій та інших осіб, а також
вказуються розпорядчі дії сторін та суду.
3. Мотивувальна частина із
зазначенням: встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також
мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд виходив при прийнятті
постанови (ухвали), і положення закону, яким він керувався. У мотивувальній
частині наводяться всі міркування суду, на яких ґрунтується судове рішення в
адміністративній справі.
4. Резолютивна частина із
зазначенням: висновку суду про задоволення адміністративного позову
(клопотання, заяви, вимоги, скарги) або про відмову в його задоволенні
повністю чи частково; висновку суду по суті вимог; розподілу судових витрат —
в постанові місцевого суду; інших правових наслідків ухваленого рішення; строку
і порядку набрання судовим рішенням законної сили та його оскарження.
Проте слід звернути увагу на те, що законодавець з урахуванням
особливостей розгляду адміністративних справ у судах першої, апеляційної та
касаційної інстанцій, зміст постанови і ухвали відповідним чином закріплює в
законі (статті 163—166, 206—208, 231— 233 КАСУ).
Повноваження суду при вирішенні справи закріплено ст. 162 КАС України.
Зазначені заходи у ч. 2 у разі задоволення позову щодо захисту прав, свобод та
інтересів фізичних чи юридичних осіб є найбільш типовими у судовій практиці.
Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав,
свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері
публічно-правових відносин від порушень із боку суб’єктів владних повноважень.
Проте заслуговує на увагу повноваження суду щодо скасування або визнання нечинним
рішення суб’єкта владних повноважень, яке є дієвим механізмом реалізації
правового установлення «Особа проти держави», заради чого й створено в державі
адміністративне судочинство.
Судове рішення проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої
кімнати. Головуючий у судовому засіданні роз’яснює зміст рішення, порядок і
строк його оскарження. Якщо судове рішення є незрозумілим, суд, який його ухвалив,
за заявою осіб, які беруть участь у справі, або державного виконавця своєю
ухвалою роз’яснює рішення, не змінюючи при цьому його змісту.
Заява про роз’яснення подається до суду, якщо воно ще не виконане або
не закінчився строк для примусового виконання. Суд розглядає заяву протягом
десяти днів. Про роз’яснення рішення повідомляються особи, які звернулися із
заявою, а також особи, які беруть участь у справі.
Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання
на всій території України (ст. 14 КАСУ). Суть обов’язковості полягає в тому,
що: а) рішення суду не можуть бути скасовані або змінені будь-яким органом
державної влади чи громадської організації; б) органи державної влади не можуть
приймати актів, що суперечать рішенню суду, навіть якщо при пускається
неправильність цього рішення; в) жоден орган, крім вищестоящого суду, не може
скасувати рішення суду, що набрало чинності.
Невиконання
судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом, а саме
ст. 185 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за невжиття заходів
щодо окремої ухвали суду чи окремої постанови судді, а також ст. 382 КК
установлена кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення.
13.5
Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ
Сфера публічно-правових відносин характеризується різноманіттям управлінської
діяльності, з яким тісно пов’язана юридична природа адміністративних спорів,
що й зумовлює деякі процесуальні особливості розгляду і вирішення окремих категорій
адміністративних справ.
Кодекс адміністративного судочинства України (гл. 6) виокремлює кілька
видів адміністративних спорів, вирішення яких потребує спеціального, виключного
врегулювання нормами права: порядку та умов розгляду і вирішення спорів;
строків звернення до суду, розгляду справ та їх обчислення; уточнення суб’єктів
звернення; можливості апеляційного чи касаційного оскарження тощо. Ці та інші
винятки із загального порядку розгляду і вирішення справ і становлять
особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ. За предметом
адміністративно-процесуального регулювання вони поділяються на:
1) особливості провадження у
справах щодо оскарження нормативно-правових актів;
2) особливості провадження у
справах щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом та з процесом
референдуму;
3) особливості провадження у справах
щодо проходження публічної служби;
4) особливості провадження у
справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої
служби;
5) особливості провадження щодо
реалізації права на мирні зібрання.
Особливості провадження у справах щодо оскарження нормативно-правових
актів встановлені ст.
171 КАС України.
Нормативно-правові акти — це одна із форм зовнішнього виявлення
владовідносин у публічній сфері. Прийняті органом владних повноважень у межах
законності й відповідно до компетенції вони містять норми права, розраховані
на багаторазове їх застосування невизначеним колом осіб. У таких актах
найчастіше встановлюються обумовлені специфікою сфери управління обмеження і
заборони, які певною мірою можуть стосуватися реалізації та захисту прав,
свобод та інтересів фізичних чи юридичних осіб.
Проте, враховуючи, що нормативно-правові акти приймаються компетентним
органом із дотриманням відповідної процедури і способу їх прийняття, підпису,
реєстрації та оприлюднення, вважається, що вірогідність неправомірності
нормативного акта зовсім низька, може бути лише як виключення. В цьому зв’язку
законодавець, на відміну від оскарження рішень (правових актів індивідуальної
дії), дій чи бездіяльності органу владних повноважень, встановлює певні
додаткові умови оскарження нормативних актів, які б забезпечували охорону
інтересів держави у поєднанні з охороною інтересів особи. Ці умови
об’єктивізують юридичний рівень адміністративних процесуальних відносин щодо
оскраження нормативно-правових актів і виступають як відповідні особливості.
1. Уточнення
(конкретизація) на законодавчому рівні предмета позову
щодо оскарження нормативно-правових актів, за якими адміністративний суд
перевіряє:
а) законність (крім конституційності) постанов Верховної Ради України,
указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету
Міністрів України, постанов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
б) законність та відповідність правовим актам вищої юридичної сили
нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого
самоврядування та інших суб’єктів владних повноважень.
Визначення законодавцем цієї особливості вирішує, принаймні, два
питання: перше — законодавець таким чином відмежовує юрисдикцію
Конституційного Суду України та робить перелік актів, які можуть бути предметом
розгляду у Конституційному Суді, й друге — законодавець встановлює коло
суб’єктів владних повноважень, рішення яких у формі нормативних актів можуть
бути оскаржені в адміністративному суді.
2. Звуження підстав позову, тобто обставин (випадків), якими позивач обґрунтовує
свої вимоги у зверненні до суду з позовами щодо оскарження нормативно-правових
актів. Відповідно до ч. 2 ст. 171 КАС України ними можуть бути:
а) юридичні факти щодо застосування нормативно-правового акта до
особи, або якщо особа є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей
акт;
б) доказові факти, на підставі яких можна зробити висновок про
наявність чи відсутність відповідних прав. За загальним правилом прийнято
доброчинний акт, його невідповідність потрібно довести. Отже, заявник
зобов’язаний довести обставини, що акт застосовано саме до нього, або він є
суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Визначення законодавцем цієї особливості переслідує вирішення двох
питань: перше — охорону інтересів держави, її органів, посадових і службових
осіб шляхом обмеження кола осіб, які мають право оскаржувати
нормативно-правовий акт, адже умовно він є доброчинним; друге — охорону
інтересів тих осіб, щодо яких застосовано нормативно-правовий акт, а також
осіб, які є суб’єктами правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.
Дійсно, не можна ставити під сумнів будь-який нормативно-правовий акт,
а також дозволяти будь-кому оскаржувати його. Наприклад, чи може будь-яка особа
звертатися до суду з позовом щодо відповідності закону сумнозвісних тарифів на
комунальні послуги. Вбачається, що для вирішення цього питання є низка
правоохоронних та правозахисних органів, які й повинні забезпечити контроль, у
тому числі й судовий, за законністю і відповідністю нормативно-правового акта.
Проте питання залишається.
3. Визнаннянезаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили
повністю чи їх окремих положень інших актів, щодо яких не відкрито провадження
в адміністративній справі, якщо вони впливають на прийняття постанови у справі
(частини 9, 12 ст. 171 КАСУ).
Характерною особливістю цього положення є те, що, вирішуючи питання
про незаконність нормативного акта або невідповідність його правовому акту
вищої юридичної сили, суд: по-перше, не виходить за межі позовних вимог і,
по-друге, не вирішує питання про провадження щодо інших актів, які пов’язані з
реалізацією та захистом прав та інтересів фізичних і юридичних осіб з того чи
іншого питання. Однак, якщо такі акти впливають на прийняття постанови у
справі, вони можуть бути визнані судом незаконними або такими, що не відповідають
правовому акту вищої юридичної сили.
4. Зобов’язанняоприлюднення відкриття провадження в адміністративній справі щодо оскарження
нормативно-правового акта. Звісна річ, що в нормативно-правових актах містяться
норми права, які встановлюють, змінюють чи скасовують правовідносини у
публічній сфері. Реалізація цих норм може відбуватися не тільки у формі
застосування, а й у формі виконання, додержання чи використання, їх приписи,
обмеження і заборони можуть стосуватися прав багатьох осіб.
Тому, щоб належним чином повідомити про судовий розгляд справи всіх
заінтересованих осіб, надати їм можливість захищати свої права та інтереси,
законодавець встановлює обов’язок відповідача оприлюднити вимоги позивача щодо
оскаржуваного акта та резолютивну частину постанови суду про визнання
нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту
вищої юридичної сили. Оприлюднення здійснюється шляхом публікації оголошення
про оскарження нормативно-правового акта у виданні, в якому цей акт був або
мав бути офіційно оприлюднений.
Оголошення про оскарження нормативно-правових актів Верховної ради
України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку
України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, зареєстровані
Міністерством юстиції України, оприлюднюються в інформаційному бюлетені
«Офіційний вісник України», «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос
України» та «Урядовий кур’єр» відповідно до порядку оприлюднення, встановленого
чинним законодавством.
Оголошення про оскарження нормативно-правових актів місцевих органів
виконавчої влади, органів місцевого самоврядування оприлюднюється у виданнях,
які визначені цими органами. Наприклад, актів Київради — в газеті «Хрещатик».
Оголошення повинно містити вимоги позивача щодо оскаржуваного акта,
реквізити нормативно-правового акта, дату, час і місце судового розгляду
адміністративної справи. Воно має бути опубліковане не пізніш як за сім днів до
судового розгляду.
Резолютивна частина постанови суду про визнання нормативно-правового
акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної
сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем після
набрання постановою законної сили у виданні, в якому його було офіційно
оприлюднено.
5. Строковістьрозгляду справи. Адміністративна справа щодо оскарження нормативно-правових
актів вирішується не пізніше одного місяця і лише у виняткових випадках суд
ухвалою може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на один місяць.
Зазначені особливості провадження у справах щодо оскарження
нормативних актів застосовуються також у випадках, коли питання про законність
нормативно-правового акта чи відповідність його правовим актам вищої юридичної
сили виникло під час розгляду іншої адміністративної справи. Наприклад, особа
оскаржує індивідуальне рішення або дії чи бездіяльність суб’єкта владних
повноважень. Однак під час розгляду справи виявилося, що дії суб’єкта владних
повноважень були спрямовані на виконання чи обмеження виконання
нормативно-правового акта, законність чи відповідність якого викликає сумнів.
Крім зазначених особливостей провадження у справах щодо оскарження
нормативно-правових актів є й інші, які не знайшли чіткого визначення
законодавцем або є певною прогалиною в праві. Наприклад, у змісті ст. 171 КАС
України відсутнє словосполучення «адміністративний позов», а вживане слово
«скарга», в той час, як у всіх інших провадженнях законодавець вживає «позовна
заява», «позовні заяви», «позов», що наводить на думку про подвійне тлумачення
— оскарження відбувається: а) за позовом, тобто шляхом подання позовної заяви
до суду; б) за скаргою, тобто шляхом подання до суду скарги у довільній формі.
Проте загальні принципи, умови та порядок адміністративного судочинства
дозволяють зробити висновок, що і оскарження нормативно-правових актів
здійснюється за загальною процедурою — шляхом подання до суду адміністративного
позову.
Особливості провадження у справах щодо
правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом та процесом референдуму. В юридичній літературі ці провадження
розглядаються як «виборчі спори», які за своєю природою є конституційно-правовими,
оскільки законодавство про вибори і референдум належить до конституційного
права.
Особливості провадження у виборчих справах, визначені статтями 172—176,
177—179 КАС України, з огляду на їх правову природу та наслідки є складними та
надзвичайно важливими. Адже в процесі розгляду виборчих справ дається правова
оцінка діяльності учасників виборчого процесу. Кодексом адміністративного
судочинства України визначаються особливості розгляду і вирішення таких справ:
1) щодо оскарження рішень, дій або
бездіяльності виборчих комісій, комісій з референдуму, членів цих комісій (ст.
172 КАСУ);
2) щодо уточнення списку виборців (ст. 173 КАСУ);
3) щодо оскарження рішень, дій або
бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,
засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їх посадових та
службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, що порушують
законодавство про вибори та референдум (ст. 174 КАСУ);
4) щодо оскарження дій або
бездіяльності кандидатів, їх довірених осіб, партії (блоку), місцевої
організації партії (блоку місцевих організацій партій), їх посадових та
уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб’єктів ініціювання
референдуму, офіційних спостерігачів від суб’єктів виборчого процесу (ст. 175
КАСУ);
5) щодо скасування реєстрації
кандидата на пост Президента України (ст. 176 КАСУ)
Аналіз особливостей розгляду і вирішення зазначених справ дозволяє
певним чином узагальнити їх та здійснити відповідну систематизацію:
1) встановлено нетривалі строки розгляду у цих справах. В основному це
п’ятиденний строк (частини 6, 7, 11 ст. 172 КАСУ), триденний строк (ч. 4 ст.
173; ч. 2 ст. 176 КАСУ) та дводенний строк (ч. 8 ст. 172; ч. 3 ст. 173 КАСУ);
2) встановлено нетривалі строки
апеляційного перегляду судових рішень. В основному це дводенний строк або не
пізніше двадцять четвертої години дня, що передує дню голосування чи не
пізніше ніж за дві години до початку голосування (частини 5, 7, ст. 177 КАСУ);
3) визначено судові рішення, які
взагалі не підлягають оскарженню (ч. 4 ст. 177 КАСУ). Це судові рішення,
ухвалені за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначених
статтями 172, 174, 175 КАС, у період від двадцять четвертої години дня, що
передує дню голосування, до шостої години дня голосування, набирають законної
сили з моменту проголошення і не можуть бути оскаржені, а також рішення Вищого
адміністративного суду України набирають законної сили з моменту проголошення і
не можуть бути оскаржені (п. 1 ч. 4 ст. 18, ч. 3 ст. 177 КАСУ);
4) визначено порядок апеляційного
перегляду судових рішень, який не передбачає направлення справи на новий розгляд
(ч. 9 ст. 177 КАСУ). Суд апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду
не може повертати справу на новий розгляд. Судове рішення апеляційної інстанції
є остаточним;
5) встановлено, що у всіх випадках
неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про
дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи по суті чи
апеляційному розгляду справи, що унеможливлює зволікання судового розгляду чи
уникнення від розгляду справи шляхом неявки навіть за поважних причин;
6) встановлено, що особа, яка
відповідно до закону зареєстрована як уповноважена особа або як довірена особа
чи як уповноважений представник, діє як представник відповідного кандидата,
відповідної партії (блоку), ініційованої групи тощо, без додаткового
уповноваження (ст. 178 КАСУ);
7) визначено порядок обчислення
строків (ст. 179 КАСУ) та встановлено, що порушені строки подання позовних заяв
і апеляційних скарг не можуть бути поновлені, а позовні заяви, апеляційні
скарги, подані після закінчення цих строків, суд залишає без розгляду.
Динамічність законодавства про вибори і референдуми (практика свідчить,
що до кожних виборів приймається новий закон, в який теж вноситься ціла низка
змін, доповнень навіть напередодні виборів призводить до появи колізій норм матеріального
і процесуального права, до встановлення різних процесуальних норм, що регулюють
порядок оскарження дій чи бездіяльності суб’єктів виборчого процесу, до
дисбалансу єдності розуміння термінів та проблем практичного застосування КАС
України.
Як зазначають автори узагальнення судової практики КАС України, виборчі
закони містять різні терміни для означення процесуальної форми звернення
учасників виборчого процесу до суду для захисту своїх прав та законних
інтересів.
Так, у розумінні ч. 6 ст. 3, ч. 1 ст. 5, ст. 105, частин 11, 13 розділу
VII «Прикінцеві та перехідні положення» КАС України звернення до
адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових
відносинах здійснюється у формі позовної заяви. Із зазначеними нормами
кореспондується ч. 3 ст. 302 Закону «Про вибори народних депутатів України»,
якою визначено, що форма та зміст позовної заяви до суду визначається КАС
України.
Натомість, ч. 1 ст. 107 Закону про вибори народних депутатів України
встановлено, що формою звернення до суду є скарга.
Із системного аналізу ч. 1 ст. 105, ч. 1 ст. 106 КАС України, ст. 107
Закону про вибори народних депутатів України вбачається, що зазначені норми
містять різні вимоги до позовних вимог і скарг. Це пов’язано з тим, що ст. 107
Закону про вибори народних депутатів України встановлює форму та зміст скарги,
яка може подаватися як до виборчої комісії, так і до суду.
Отже, подвійність суб’єктів розгляду виборчих скарг і стала джерелом
юридичних колізій.
Аналогічні проблеми мають місце при визначенні підсудності виборчих
справ. Наприклад, статтями 111, 116 Закону про вибори народних депутатів
України апеляційні загальні суди та Верховний Суд України визначені як суди
першої та апеляційної інстанцій в окремих категоріях справ, що суперечить
статтям 18—20, 177 та 187 КАС України. Водночас відповідно до п. 5 Прикінцевих
положень Закону про вибори народних депутатів України розгляд відповідних
справ здійснюється в порядку, встановленому КАС України.
Не виключене виникнення питання щодо суб’єктивного складу учасників
виборчого процесу, якщо відбудуться зміни назви учасників виборчого процесу,
виборчих комісій, комісій з референдуму тощо.
Отже, із системного аналізу норм КАС України та законодавства про
вибори і референдум убачається, що в судовій практиці повинні застосовуватися
процесуальні норми, встановлені КАС України, а не норми, встановлені іншими
законами. Не можна підмінювати процесуальні інститути матеріальним законодавством
навіть з тієї простої причини, що чим стабільніше процесуальне законодавство,
тим більша вірогідність повноти реалізації і захисту прав та інтересів
суб’єктів звернення.
Особливості провадження у справах щодо проходження публічної служби. Незважаючи на те, що законодавець виділяє як окремий вид спорів у
сфері публічних відносин спори з приводу прийняття громадян на публічну службу,
її проходження, звільнення з публічної служби (п. 2 ч. 1 ст. 17 КАСУ), певних
особливостей розгляду таких спорів він не виокремлює. Виключення складають
провадження про дострокове припинення повноважень народного депутата України в
разі невиконання ним вимог щодо несумісності (ст. 180 КАСУ). Особливістю такого
провадження є:
— справа розглядається в окружному
адміністративному суді, територіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ;
— з позовною заявою звертається
тільки Голова Верховної Ради України;
— справа вирішується протягом семи
днів після відкриття провадження у справі;
— неприбуття у судове засідання
осіб, які були належним чином повідомлені про розгляд справи, не перешкоджає її
розгляду.
Разом з тим вважаємо за потрібне звернути увагу на те, що спори з
приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з
публічної служби потребують більш повного відповідного процесуального
врегулювання. Відомі широкому загалу спори щодо поновлення на роботі С.
Піскуна, Є. Жовтяка та інших політичних осіб показують недосконалість
механізму реалізації рішень суду та недостатність процесуального врегулювання
розгляду таких справ. Ці питання виникатимуть і в майбутньому, оскільки ст. 9
Закону «Про державну службу» передбачено, що правовий статус Президента
України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних
комісій Верховної Ради України та їх заступників, народних депутатів України,
Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Конституційного
Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та суддів
Вищого господарського суду України, Генерального прокурора України та його
заступників регулюється спеціальними законами України. Крім цього, ч. 3 ст. 6
Закону про Кабінет Міністрів України передбачено, що посади членів Кабінету
Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється
законодавство про державну службу та трудове законодавство. Особливості проходження
служби на цих посадах визначаються законом.
Відтак зміни норм адміністративного права мають тягти за собою певне
коригування процесуальних інститутів, тим більше, що службові відносини
регулюються на рівні законодавства в централізованому порядку.
Особливості провадження у справах щодо оскарження рішень, дій чи
бездіяльності державної виконавчої служби характеризуються
встановленням скорочених строків:
— подання позовної заяви — у
десятиденний строк із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про
порушення її прав і у триденний строк із дня, коли особа дізналася або повинна
була дізнатися про порушення прав у разі оскарження постанови про відкладення
провадження виконавчих дій;
— розгляду справи, яка вирішується
судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі (ст. 181 КАСУ).
Особливості провадження щодо
реалізації права на мирні зібрання. Законодавець встановлює
дві групи особливостей провадження щодо реалізації права на мирні зібрання:
1) особливості провадження у
справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (ст. 182 КАСУ);
2) особливості провадження у
справах про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання (ст. 183
КАСУ).
Особливості провадження у справах про обмеження щодо реалізації права
на мирні зібрання (ст. 182 КАСУ) характеризуються тим, що відповідно до ст. 39
Конституції України громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і
проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно
сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Однак,
в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я
населення або захисту прав і свобод інших людей, судом відповідно до закону
можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання. Ці
обмеження полягають у забороні проведення певних заходів чи в інших обмеженнях
щодо дати, часу, місця, маршруту, умов, тривалості їх проведення.
Про обмеження реалізації права на мирні зібрання органи виконавчої
влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про
проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій мають право звернутися до
окружного адміністративного суду із позовною заявою про заборону чи інше
обмеження права на мирні зібрання.
На законодавчому рівні строк на повідомлення про проведення зборів,
мітингів, демонстрацій не врегульовано. Рішенням Конституційного Суду України
від 19 квітня 2001 р. щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання визначено,
що організатори таких зібрань мають сповістити органи виконавчої влади чи
місцевого самоврядування заздалегідь, у прийнятні строки, що передують даті їх
проведення. Ці строки не повинні обмежувати права громадян і водночас мають
надавати можливість відповідним органам вжити заходів щодо безперешкодного
проведення громадянами мирного зібрання, забезпечення громадського порядку,
прав і свобод інших людей. Проте на місцевому рівні можуть прийматися
нормативні акти, які визначають строки повідомлення органу владних повноважень
про проведення заходів на мирні зібрання. Наприклад, у Києві про такі зібрання
організатори зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо повинні за десять
днів повідомити органи виконавчої влади, місцевого самоврядування про
проведення заходів.
Тому позовна заява про заборону чи обмеження зборів подається негайно
після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів. Про
відкриття провадження у справі, дату, час та місце розгляду справи суд негайно
повідомляє позивача та організатора зборів. Позовна заява, яка подана в день
проведення мирного зібрання або після цього, залишається без розгляду.
Адміністративна справа про обмеження права на мирні зібрання
вирішується судом протягом трьох днів після відкриття провадження, а в разі
відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів —
розглядається невідкладно. Постанова про обмеження прав на мирні зібрання
виконується негайно і оскарженню не підлягає.
Особливості провадження у справах про усунення обмежень у реалізації
права на мирні зібрання (ст. 183 КАСУ) характеризуються тими самими ознаками,
що й провадження у справах про обмеження реалізації права на мирні зібрання, з
тією лише різницею, що позивачем виступають організатор (організатори) зборів,
мітингів, походів, демонстрацій, а відповідачем — органи виконавчої влади,
органи місцевого самоврядування.
Адміністративна
справа про усунення обмежень вирішується судом протягом трьох днів, а у разі
відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів, або
у день їх проведення — невідкладно. Постанова суду про усунення обмежень на
мирні зібрання виконується негайно, оскарженню не підлягає.