Судові рішення, їх зміст та порядок ухвалення

13.4 Судові рішення, їх зміст та порядок ухвалення

Розгляд і вирішення конкретних адміністративних справ у
адміністративному суді звершується прийняттям процесуаль­них документів —
судових рішень, правова природа яких ха­рактеризується наступними ознаками:

1) судові рішення — це імперативні
акти, в яких виражено державну щодо конкретного правовідношення та поширюється
виключно на учасників адміністративного спору;

2) судові рішення є процесуальними
документами, в яких відображається інформація про процедуру захисту прав,
свобод та інтересів учасників спірних правовідносин;

3) судові рішення виступають як
юридичні факти, з якими пов’язується виникнення, зміна або припинення
правовідно­син;

4) судові рішення — це акти
застосування, які опосередко­вують засоби реалізації норм матеріального права
при вирі­шенні спірних правовідношень у публічній сфері;

5) судові рішення тягнуть за собою
настання преюдиційних наслідків, відповідно до яких обставини, встановлені
судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що
набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть
участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

До судових рішень адміністративних судів законодавством висуваються
певні вимоги. Відповідно до ст. 159 КАС України судове рішення повинне бути законним і обґрунтованим. Зако­нодавець стисло визначає поняття законності й обґрунтованос­ті
судового рішення, ухваленого судом першої інстанції.

Законним визнається лише таке судове рішення, яке
ухвале­не у повній відповідності до норм матеріального права при до­триманні
норм адміністративного процесуального права. Проте слід зазначити, що не всі
правовідносини публічної сфери мо­жуть бути врегульовані безпосередньо нормами
матеріального права. Тому рішення буде законним і тоді, коли у разі відсут­ності
норм матеріального права, що мають застосовуватися до даного правовідношення,
суд приймає рішення на підставі за­кону, що регулює подібні правовідносини
(аналогія закону), або виходячи із конституційних принципів і загальних засад
права (аналогія права) — ст. 9 КАС України.

Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене судом
на під­ставі повно і всебічно з’ясованих обставин в адміністративній справі,
підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Отже,
ознаками обґрунтованості судових рішень виступають: повнота; всебічність,
доказовість тощо.

Повнота обґрунтування рішення полягає в тому, що
суд до прийняття судового рішення має надати вичерпну правову оцінку всім
наведеним сторонами обставинам, дати відповідь на всі запитання, які виносились
на вирішення суду в залі су­дового засідання. Обставини у справі — це юридичні
факти, котрі встановлені судом і повинні відображати реальну дійс­ність,
відповідати істині. Повнота судового рішення передбачає його всебічність, а це
означає, що в рішенні повинна міститися відповідь щодо наявності чи відсутності
матеріального права; належність його позивачеві; визначено чи існує юридичний
обов’язок і чи покладено його на відповідача. Якщо названі питання не вирішені
у судовому засіданні, воно є неповним. Цей недолік може бути усунений
винесенням додаткового рі­шення відповідно до ст. 168 КАС України.

Всебічність обґрунтування рішення полягає у визначенні, які з обставин
підтверджуються наявними в матеріалах ад­міністративної справи доказами. У разі
необхідності витребува­ти у сторін додаткові докази, а якщо ці докази не можуть
бути ними надані, сприяти в їх надходженні відповідно до ст. 71 КАС України.

Доказовість обґрунтування базується лише на тих
доказах, які були досліджені у судовому засіданні з урахуванням їх на­лежності
та допустимості відповідно до вимог ст. 70 КАС Ук­раїни.

В юридичній літературі як вимоги до судових рішень наво­дяться ще й
інші чинники. Наприклад, небезпідставно зазна­чається, що: рішення має бути
безумовним, в його резолютив­ній частині не допускаються альтернативи, його
виконання не повинно залежати від настання чи ненастання певних умов; рішення
викладається однозначно і зрозуміло; рішення має бути викладене без помилок у
назвах, датах, без описок, із до­триманням правил граматики та ін.

Залежно від характеру вирішених судом питань судові рі­шення
викладаються у формі постанови або ухвали. Стаття 3 КАС України на законодавчому
рівні дає визначення поняття постанови й ухвали:

1) постанова — письмове рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі,
у якому вирішуються вимоги ад­міністративного позову;

2) ухвала — письмове або усне рішення суду будь-якої інс­танції в
адміністративній справі, яким вирішуються питання, пов’язані з процедурою
розгляду адміністративної справи та інші процесуальні питання. Ухвалами судів
апеляційної та ка­саційної інстанцій також вирішуються вимоги апеляційної чи
касаційної скарги.

Згідно з ч. 1 ст. 158 КАС України судове рішення, яким суд вирішує спір
по суті, викладається у формі постанови. Законо­давець чітко встановлює, що судом (йдеться про адміністратив­ні
суди саме першої інстанції) ухвалюється постанова лише у разі вирішення спору
по суті, тобто у випадках, коли суд дає остаточну відповідь про задоволення або
відмову повністю чи частково заявленого позову.

Апеляційні та касаційний суди за наслідками розгляду апе­ляційної чи
касаційної скарги також можуть своєю постановою змінити постанову суду
попередньої інстанції або прийняти нову постанову, якими суд апеляційної чи
касаційної інстанції задовольняє або не задовольняє позовні вимоги (ч. 2 ст.
205, ч. 2 ст. 230 КАСУ).

Отже, незалежно від рівня судової ланки при вирішенні справи по суті
суди (судді) ухвалюють процесуальний документ, який називається постановою.

Постанова приймається, складається і підписується в нарадчій кімнаті
складом суду, який розглянув справу. У винят­кових випадках залежно від
складності справи складення пос­танови у повному обсязі може бути відкладене.
Проте суд по­винен виконати кілька вимог:

1) складення постанови в повному
обсязі може бути відкла­дене на строк не більше п’яти днів із дня закінчення
розгляду справи. Перебіг цього строку починається з наступного дня (ч. 1 ст.
103 КАСУ);

2) вступна і резолютивна частини
підписуються всім скла­дом суду, проголошуються у тому самому засіданні, в якому
закінчився розгляд справи, і приєднуються до справи.

Під
час прийняття постанови суд вирішує:

1) чи мали місце обставини, якими
обґрунтовувалися вимо­ги та заперечення, та якими доказами вони
підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які
мають значення для вирі­шення справи, та докази на їх підтвердження;

3) яку правову норму належить
застосувати до цих пра­вовідносин;

4) чи належить задовольнити позовні
вимоги або відмовити в їх задоволенні;

5) як розподілити між сторонами судові витрати;

6) чи є підстави допустити негайне виконання
постанови;

7) чи є підстави для скасування
заходів забезпечення ад­міністративного позову.

Частиною 2 ст. 158 КАС України закріплено, що судове рі­шення, яким суд
зупиняє чи закриває провадження у справі, за­лишає позовну заяву без розгляду
або приймає рішення щодо ін­ших процесуальних дій, клопотань, викладається у
формі ухвали.

Ухвали — це теж процесуальні документи, які ухвалюються
адміністративним судом лише при вирішенні поточних питань, які виникають під
час процесуального руху справи від позовної заяви до вирішення справи по суті
адміністративними судами першої інстанції. Ухвали фіксують, відображають
послідовність розгляду адміністративної справи, порядок застосування норм
процесуального права і у разі недодержання цих вимог, пору­шення норм
процесуального права може бути підставою для скасування постанови в справі по
суті. В ухвалах оформляють­ся в процесуальному плані всі дії, а також остаточні
висновки адміністративного суду.

Ухвали апеляційних та касаційного судів відрізняються від ухвал
адміністративних судів першої інстанції як за колом, змістом і значенням
поставлених на вирішення питань, так і за їх обсягом (кількістю).

Законодавець наводить перелік випадків, коли адміністратив­ним судом
виносяться процесуальні документи у формі ухвали щодо залишення позовної заяви
без розгляду, зупинення та по­новлення провадження у справі, закриття
провадження у справі (статті 155—157 КАСУ). Однак цей перелік не є вичерпним.
До­статньо зазначити, що лише ч. 4 ст. 160 КАС України передбаче­но 17
випадків, у яких окремими документом викладаються ухва­ли. Окремим документом
можуть викладатися також ухвали з інших питань, які вирішуються під час
судового розгляду.

Ухвали, які викладаються окремим документом, постанов­ляються в
нарадчій кімнаті, а ухвали, постановлені без виходу до нарадчої кімнати,
заносяться секретарем судового засідання до протоколу судового засідання. Усі
ухвали, які постановлені в судовому засіданні, проголошуються негайно після їх
постановлення.

Всі виправлення в судових рішеннях (постановах, ухвалах) мають бути
застережені складом суду (суддею), який його ухва­лив, тобто щодо кожного
виправлення має бути відповідний припис на зразок:
«Виправленому з на вірити», підписсуддів (судді), печатка, дата.

Всі судові рішення — постанови, ухвали, викладені у пись­мовому вигляді
окремими процесуальними документами скла­даються відповідно до змісту,
встановленого законом (див., наприклад, ст. 163 КАСУ).

{lang_content_nav} судового рішення — це його структура у
взаємозв’язку, взаємообумовленості й послідовності визначених частин та їх
складових елементів. Структура змісту судових рішень однакова для всіх судових
рішень, що приймаються місцевими ад­міністративними судами, апеляційними
адміністративними су­дами та касаційним адміністративним судом. Відмінності мо­жуть
бути лише в елементах визначених частин з урахуванням: назви суду (місцевий,
апеляційний, касаційний); змісту позов­них вимог, клопотань, заяв, скарг;
мотивів, з яких суд виходив при прийнятті судового рішення і положення закону,
яким він керувався; висновків про задоволення чи відмову заявлених вимог,
клопотань, заяв тощо.

Судове рішення (постанова, ухвала) обов’язково повинне містити: вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.

1. Вступна частина — розпочинається
найменуванням до­кумента та вказівкою на ім’я України, від якої воно постанов­ляється.
У вступній частині зазначаються: дата, час та місце прийняття судового рішення;
найменування адміністративного суду, прізвища та ініціали судді (суддів) і
секретаря судового засідання; імена (найменування) сторін та інших осіб, які бе­руть
участь у справі; предмета адміністративного позову (в пос­тановах суду першої
інстанції).

2. Описова частина із зазначенням: короткого
змісту позов­них вимог і позицій відповідача (вимог скарги); пояснень осіб, які
беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом (узагальнених вимог,
доводів, позицій осіб, які беруть участь у справі); встановлених обставин. В
описовій частині більш пов­но вказується: зміст вимог позивача та їх
обґрунтування; запе­речення відповідача та їх обґрунтування; вимоги позивача
про зміну позову і самостійні вимоги третіх осіб; вимоги прокуро­ра, органів
державного управління, громадських організацій та інших осіб, а також
вказуються розпорядчі дії сторін та суду.

3. Мотивувальна частина із
зазначенням: встановлених су­дом обставин із посиланням на докази, а також
мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд виходив при прий­нятті
постанови (ухвали), і положення закону, яким він керу­вався. У мотивувальній
частині наводяться всі міркування суду, на яких ґрунтується судове рішення в
адміністративній справі.

4. Резолютивна частина із
зазначенням: висновку суду про задоволення адміністративного позову
(клопотання, заяви, ви­моги, скарги) або про відмову в його задоволенні
повністю чи частково; висновку суду по суті вимог; розподілу судових ви­трат —
в постанові місцевого суду; інших правових наслідків ухваленого рішення; строку
і порядку набрання судовим рі­шенням законної сили та його оскарження.

Проте слід звернути увагу на те, що законодавець з ураху­ванням
особливостей розгляду адміністративних справ у судах першої, апеляційної та
касаційної інстанцій, зміст постанови і ухвали відповідним чином закріплює в
законі (статті 163—166, 206—208, 231— 233 КАСУ).

Повноваження суду при вирішенні справи закріплено ст. 162 КАС України.
Зазначені заходи у ч. 2 у разі задоволення позову щодо захисту прав, свобод та
інтересів фізичних чи юридичних осіб є найбільш типовими у судовій практиці.
Суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав,
свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб’єктів у сфері
публічно-правових відносин від порушень із боку суб’єктів владних повноважень.
Проте заслуговує на увагу повноваження суду щодо скасування або визнання нечинним
рішення суб’єкта владних повноважень, яке є дієвим механіз­мом реалізації
правового установлення «Особа проти держави», заради чого й створено в державі
адміністративне судочин­ство.

Судове рішення проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої
кімнати. Головуючий у судовому засі­данні роз’яснює зміст рішення, порядок і
строк його оскаржен­ня. Якщо судове рішення є незрозумілим, суд, який його ухва­лив,
за заявою осіб, які беруть участь у справі, або державного виконавця своєю
ухвалою роз’яснює рішення, не змінюючи при цьому його змісту.

Заява про роз’яснення подається до суду, якщо воно ще не виконане або
не закінчився строк для примусового виконання. Суд розглядає заяву протягом
десяти днів. Про роз’яснення рішення повідомляються особи, які звернулися із
заявою, а та­кож особи, які беруть участь у справі.

Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання
на всій території України (ст. 14 КАСУ). Суть обов’язковості полягає в тому,
що: а) рішення суду не можуть бути скасовані або змінені будь-яким органом
державної влади чи громадської організації; б) органи державної влади не мо­жуть
приймати актів, що суперечать рішенню суду, навіть якщо при пускається
неправильність цього рішення; в) жоден орган, крім вищестоящого суду, не може
скасувати рішення суду, що набрало чинності.

Невиконання
судових рішень тягне за собою відповідаль­ність, установлену законом, а саме
ст. 185 КУпАП передбачена адміністративна відповідальність за невжиття заходів
щодо ок­ремої ухвали суду чи окремої постанови судді, а також ст. 382 КК
установлена кримінальна відповідальність за невиконання судового рішення.

 

13.5
Особливості провадження в окремих категоріях адміністративних справ

Сфера публічно-правових відносин характеризується різно­маніттям управлінської
діяльності, з яким тісно пов’язана юри­дична природа адміністративних спорів,
що й зумовлює деякі процесуальні особливості розгляду і вирішення окремих кате­горій
адміністративних справ.

Кодекс адміністративного судочинства України (гл. 6) ви­окремлює кілька
видів адміністративних спорів, вирішення яких потребує спеціального, виключного
врегулювання норма­ми права: порядку та умов розгляду і вирішення спорів;
строків звернення до суду, розгляду справ та їх обчислення; уточнення суб’єктів
звернення; можливості апеляційного чи касаційного оскарження тощо. Ці та інші
винятки із загального порядку розгляду і вирішення справ і становлять
особливості провад­ження в окремих категоріях адміністративних справ. За пред­метом
адміністративно-процесуального регулювання вони поділяються на:

1) особливості провадження у
справах щодо оскарження нормативно-правових актів;

2) особливості провадження у
справах щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом та з процесом
референдуму;

3) особливості провадження у справах
щодо проходження публічної служби;

4) особливості провадження у
справах щодо оскарження рі­шень, дій чи бездіяльності державної виконавчої
служби;

5) особливості провадження щодо
реалізації права на мирні зібрання.

Особливості провадження у справах щодо оскарження норма­тивно-правових
актів встановлені ст.
171 КАС України.

Нормативно-правові акти — це одна із форм зовнішнього виявлення
владовідносин у публічній сфері. Прийняті органом владних повноважень у межах
законності й відповідно до ком­петенції вони містять норми права, розраховані
на багаторазо­ве їх застосування невизначеним колом осіб. У таких актах
найчастіше встановлюються обумовлені специфікою сфери уп­равління обмеження і
заборони, які певною мірою можуть сто­суватися реалізації та захисту прав,
свобод та інтересів фізич­них чи юридичних осіб.

Проте, враховуючи, що нормативно-правові акти прийма­ються компетентним
органом із дотриманням відповідної проце­дури і способу їх прийняття, підпису,
реєстрації та оприлюднен­ня, вважається, що вірогідність неправомірності
нормативного акта зовсім низька, може бути лише як виключення. В цьому зв’язку
законодавець, на відміну від оскарження рішень (право­вих актів індивідуальної
дії), дій чи бездіяльності органу владних повноважень, встановлює певні
додаткові умови оскарження нормативних актів, які б забезпечували охорону
інтересів держа­ви у поєднанні з охороною інтересів особи. Ці умови
об’єктивізують юридичний рівень адміністративних процесуальних відносин щодо
оскраження нормативно-правових актів і виступають як відповідні особливості.

1. Уточнення
(конкретизація) на законодавчому рівні пред­мета позову
щодо оскарження нормативно-правових актів, за якими адміністративний суд
перевіряє:

а) законність (крім конституційності) постанов Верховної Ради України,
указів та розпоряджень Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету
Міністрів України, поста­нов Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

б) законність та відповідність правовим актам вищої юри­дичної сили
нормативно-правових актів центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів
Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого
самовря­дування та інших суб’єктів владних повноважень.

Визначення законодавцем цієї особливості вирішує, при­наймні, два
питання: перше — законодавець таким чином від­межовує юрисдикцію
Конституційного Суду України та робить перелік актів, які можуть бути предметом
розгляду у Конститу­ційному Суді, й друге — законодавець встановлює коло
суб’єктів владних повноважень, рішення яких у формі нормативних ак­тів можуть
бути оскаржені в адміністративному суді.

2. Звуження підстав позову, тобто обставин (випадків), яки­ми позивач обґрунтовує
свої вимоги у зверненні до суду з по­зовами щодо оскарження нормативно-правових
актів. Від­повідно до ч. 2 ст. 171 КАС України ними можуть бути:

а) юридичні факти щодо застосування нормативно-право­вого акта до
особи, або якщо особа є суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей
акт;

б) доказові факти, на підставі яких можна зробити висно­вок про
наявність чи відсутність відповідних прав. За загаль­ним правилом прийнято
доброчинний акт, його невідповід­ність потрібно довести. Отже, заявник
зобов’язаний довести обставини, що акт застосовано саме до нього, або він є
суб’єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Визначення законодавцем цієї особливості переслідує вирі­шення двох
питань: перше — охорону інтересів держави, її ор­ганів, посадових і службових
осіб шляхом обмеження кола осіб, які мають право оскаржувати
нормативно-правовий акт, адже умовно він є доброчинним; друге — охорону
інтересів тих осіб, щодо яких застосовано нормативно-правовий акт, а та­кож
осіб, які є суб’єктами правовідносин, у яких буде застосо­вано цей акт.

Дійсно, не можна ставити під сумнів будь-який норматив­но-правовий акт,
а також дозволяти будь-кому оскаржувати його. Наприклад, чи може будь-яка особа
звертатися до суду з позовом щодо відповідності закону сумнозвісних тарифів на
комунальні послуги. Вбачається, що для вирішення цього пи­тання є низка
правоохоронних та правозахисних органів, які й повинні забезпечити контроль, у
тому числі й судовий, за законністю і відповідністю нормативно-правового акта.
Проте питання залишається.

3. Визнаннянезаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили
повністю чи їх окремих положень інших актів, щодо яких не відкрито провадження
в адміністративній справі, якщо вони впливають на прийняття постанови у справі
(частини 9, 12 ст. 171 КАСУ).

Характерною особливістю цього положення є те, що, вирі­шуючи питання
про незаконність нормативного акта або не­відповідність його правовому акту
вищої юридичної сили, суд: по-перше, не виходить за межі позовних вимог і,
по-друге, не вирішує питання про провадження щодо інших актів, які пов’язані з
реалізацією та захистом прав та інтересів фізичних і юридичних осіб з того чи
іншого питання. Однак, якщо такі акти впливають на прийняття постанови у
справі, вони можуть бути визнані судом незаконними або такими, що не відповіда­ють
правовому акту вищої юридичної сили.

4. Зобов’язанняоприлюднення відкриття провадження в ад­міністративній справі щодо оскарження
нормативно-правового акта. Звісна річ, що в нормативно-правових актах містяться
норми права, які встановлюють, змінюють чи скасовують пра­вовідносини у
публічній сфері. Реалізація цих норм може відбуватися не тільки у формі
застосування, а й у формі виконан­ня, додержання чи використання, їх приписи,
обмеження і за­борони можуть стосуватися прав багатьох осіб.

Тому, щоб належним чином повідомити про судовий роз­гляд справи всіх
заінтересованих осіб, надати їм можливість захищати свої права та інтереси,
законодавець встановлює обов’язок відповідача оприлюднити вимоги позивача щодо
ос­каржуваного акта та резолютивну частину постанови суду про визнання
нормативно-правового акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту
вищої юридичної сили. Опри­люднення здійснюється шляхом публікації оголошення
про ос­карження нормативно-правового акта у виданні, в якому цей акт був або
мав бути офіційно оприлюднений.

Оголошення про оскарження нормативно-правових актів Верховної ради
України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку
України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, зареєстровані
Міністерством юстиції України, оприлюднюються в інформа­ційному бюлетені
«Офіційний вісник України», «Відомостях Верховної Ради України», газетах «Голос
України» та «Урядо­вий кур’єр» відповідно до порядку оприлюднення, встановле­ного
чинним законодавством.

Оголошення про оскарження нормативно-правових актів місцевих органів
виконавчої влади, органів місцевого самовря­дування оприлюднюється у виданнях,
які визначені цими орга­нами. Наприклад, актів Київради — в газеті «Хрещатик».

Оголошення повинно містити вимоги позивача щодо ос­каржуваного акта,
реквізити нормативно-правового акта, дату, час і місце судового розгляду
адміністративної справи. Воно має бути опубліковане не пізніш як за сім днів до
судового розгляду.

Резолютивна частина постанови суду про визнання норма­тивно-правового
акта незаконним або таким, що не відповідає правовому акту вищої юридичної
сили, і про визнання його нечинним невідкладно публікується відповідачем після
набран­ня постановою законної сили у виданні, в якому його було офіційно
оприлюднено.

5. Строковістьрозгляду справи. Адміністративна справа щодо оскарження нормативно-правових
актів вирішується не пізніше одного місяця і лише у виняткових випадках суд
ухва­лою може продовжити строк розгляду справи, але не більш як на один місяць.

Зазначені особливості провадження у справах щодо оскар­ження
нормативних актів застосовуються також у випадках, коли питання про законність
нормативно-правового акта чи відповідність його правовим актам вищої юридичної
сили ви­никло під час розгляду іншої адміністративної справи. Напри­клад, особа
оскаржує індивідуальне рішення або дії чи без­діяльність суб’єкта владних
повноважень. Однак під час роз­гляду справи виявилося, що дії суб’єкта владних
повноважень були спрямовані на виконання чи обмеження виконання
нормативно-правового акта, законність чи відповідність якого викликає сумнів.

Крім зазначених особливостей провадження у справах щодо оскарження
нормативно-правових актів є й інші, які не знайшли чіткого визначення
законодавцем або є певною про­галиною в праві. Наприклад, у змісті ст. 171 КАС
України від­сутнє словосполучення «адміністративний позов», а вживане слово
«скарга», в той час, як у всіх інших провадженнях зако­нодавець вживає «позовна
заява», «позовні заяви», «позов», що наводить на думку про подвійне тлумачення
— оскарження від­бувається: а) за позовом, тобто шляхом подання позовної заяви
до суду; б) за скаргою, тобто шляхом подання до суду скарги у довільній формі.
Проте загальні принципи, умови та порядок адміністративного судочинства
дозволяють зробити висновок, що і оскарження нормативно-правових актів
здійснюється за загальною процедурою — шляхом подання до суду адміністра­тивного
позову.

Особливості провадження у справах щодо
правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом та процесом референдуму. В юридичній літературі ці провадження
розглядаються як «ви­борчі спори», які за своєю природою є конституційно-право­вими,
оскільки законодавство про вибори і референдум нале­жить до конституційного
права.

Особливості провадження у виборчих справах, визначені статтями 172—176,
177—179 КАС України, з огляду на їх пра­вову природу та наслідки є складними та
надзвичайно важли­вими. Адже в процесі розгляду виборчих справ дається правова
оцінка діяльності учасників виборчого процесу. Кодексом ад­міністративного
судочинства України визначаються особли­вості розгляду і вирішення таких справ:

1) щодо оскарження рішень, дій або
бездіяльності виборчих ко­місій, комісій з референдуму, членів цих комісій (ст.
172 КАСУ);

2) щодо уточнення списку виборців (ст. 173 КАСУ);

3) щодо оскарження рішень, дій або
бездіяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,
засобів масової інформації, підприємств, установ, організацій, їх поса­дових та
службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації, що порушують
законодавство про вибори та рефе­рендум (ст. 174 КАСУ);

4) щодо оскарження дій або
бездіяльності кандидатів, їх довірених осіб, партії (блоку), місцевої
організації партії (блоку місцевих організацій партій), їх посадових та
уповноважених осіб, ініціативних груп референдуму, інших суб’єктів ініцію­вання
референдуму, офіційних спостерігачів від суб’єктів ви­борчого процесу (ст. 175
КАСУ);

5) щодо скасування реєстрації
кандидата на пост Президен­та України (ст. 176 КАСУ)

Аналіз особливостей розгляду і вирішення зазначених справ дозволяє
певним чином узагальнити їх та здійснити відповідну систематизацію:

1) встановлено нетривалі строки розгляду у цих справах. В основному це
п’ятиденний строк (частини 6, 7, 11 ст. 172 КАСУ), триденний строк (ч. 4 ст.
173; ч. 2 ст. 176 КАСУ) та дводенний строк (ч. 8 ст. 172; ч. 3 ст. 173 КАСУ);

2) встановлено нетривалі строки
апеляційного перегляду судових рішень. В основному це дводенний строк або не
пізні­ше двадцять четвертої години дня, що передує дню голосуван­ня чи не
пізніше ніж за дві години до початку голосування (частини 5, 7, ст. 177 КАСУ);

3) визначено судові рішення, які
взагалі не підлягають ос­карженню (ч. 4 ст. 177 КАСУ). Це судові рішення,
ухвалені за наслідками розгляду судами першої інстанції справ, визначе­них
статтями 172, 174, 175 КАС, у період від двадцять четвертої години дня, що
передує дню голосування, до шостої години дня голосування, набирають законної
сили з моменту проголо­шення і не можуть бути оскаржені, а також рішення Вищого
адміністративного суду України набирають законної сили з мо­менту проголошення і
не можуть бути оскаржені (п. 1 ч. 4 ст. 18, ч. 3 ст. 177 КАСУ);

4) визначено порядок апеляційного
перегляду судових рі­шень, який не передбачає направлення справи на новий роз­гляд
(ч. 9 ст. 177 КАСУ). Суд апеляційної інстанції за наслідка­ми апеляційного розгляду
не може повертати справу на новий розгляд. Судове рішення апеляційної інстанції
є остаточним;

5) встановлено, що у всіх випадках
неприбуття в судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені про
дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи по суті чи
апеляційному розгляду справи, що унеможливлює зволікання судового розгляду чи
уникнення від розгляду спра­ви шляхом неявки навіть за поважних причин;

6) встановлено, що особа, яка
відповідно до закону зареє­стрована як уповноважена особа або як довірена особа
чи як уповноважений представник, діє як представник відповідного кандидата,
відповідної партії (блоку), ініційованої групи тощо, без додаткового
уповноваження (ст. 178 КАСУ);

7) визначено порядок обчислення
строків (ст. 179 КАСУ) та встановлено, що порушені строки подання позовних заяв
і апе­ляційних скарг не можуть бути поновлені, а позовні заяви, апе­ляційні
скарги, подані після закінчення цих строків, суд зали­шає без розгляду.

Динамічність законодавства про вибори і референдуми (практика свідчить,
що до кожних виборів приймається новий закон, в який теж вноситься ціла низка
змін, доповнень навіть напередодні виборів призводить до появи колізій норм ма­теріального
і процесуального права, до встановлення різних процесуальних норм, що регулюють
порядок оскарження дій чи бездіяльності суб’єктів виборчого процесу, до
дисбалансу єдності розуміння термінів та проблем практичного застосу­вання КАС
України.

Як зазначають автори узагальнення судової практики КАС України, виборчі
закони містять різні терміни для означення процесуальної форми звернення
учасників виборчого процесу до суду для захисту своїх прав та законних
інтересів.

Так, у розумінні ч. 6 ст. 3, ч. 1 ст. 5, ст. 105, частин 11, 13 розділу
VII «Прикінцеві та перехідні положення» КАС України звернення до
адміністративного суду про захист прав, свобод та інтересів у публічно-правових
відносинах здійснюється у формі позовної заяви. Із зазначеними нормами
кореспондується ч. 3 ст. 302 Закону «Про вибори народних депутатів України»,
якою визначено, що форма та зміст позовної заяви до суду визна­чається КАС
України.

Натомість, ч. 1 ст. 107 Закону про вибори народних депу­татів України
встановлено, що формою звернення до суду є скарга.

Із системного аналізу ч. 1 ст. 105, ч. 1 ст. 106 КАС України, ст. 107
Закону про вибори народних депутатів України вба­чається, що зазначені норми
містять різні вимоги до позовних вимог і скарг. Це пов’язано з тим, що ст. 107
Закону про вибо­ри народних депутатів України встановлює форму та зміст скар­ги,
яка може подаватися як до виборчої комісії, так і до суду.

Отже, подвійність суб’єктів розгляду виборчих скарг і стала джерелом
юридичних колізій.

Аналогічні проблеми мають місце при визначенні підсуд­ності виборчих
справ. Наприклад, статтями 111, 116 Закону про вибори народних депутатів
України апеляційні загальні суди та Верховний Суд України визначені як суди
першої та апеляційної інстанцій в окремих категоріях справ, що супере­чить
статтям 18—20, 177 та 187 КАС України. Водночас від­повідно до п. 5 Прикінцевих
положень Закону про вибори на­родних депутатів України розгляд відповідних
справ здійс­нюється в порядку, встановленому КАС України.

Не виключене виникнення питання щодо суб’єктивного складу учасників
виборчого процесу, якщо відбудуться зміни назви учасників виборчого процесу,
виборчих комісій, комісій з референдуму тощо.

Отже, із системного аналізу норм КАС України та законо­давства про
вибори і референдум убачається, що в судовій прак­тиці повинні застосовуватися
процесуальні норми, встановлені КАС України, а не норми, встановлені іншими
законами. Не можна підмінювати процесуальні інститути матеріальним зако­нодавством
навіть з тієї простої причини, що чим стабільніше процесуальне законодавство,
тим більша вірогідність повноти реалізації і захисту прав та інтересів
суб’єктів звернення.

Особливості провадження у справах щодо проходження пуб­лічної служби. Незважаючи на те, що законодавець виділяє як окремий вид спорів у
сфері публічних відносин спори з приво­ду прийняття громадян на публічну службу,
її проходження, звільнення з публічної служби (п. 2 ч. 1 ст. 17 КАСУ), певних
особливостей розгляду таких спорів він не виокремлює. Виклю­чення складають
провадження про дострокове припинення повноважень народного депутата України в
разі невиконання ним вимог щодо несумісності (ст. 180 КАСУ). Особливістю та­кого
провадження є:

— справа розглядається в окружному
адміністративному суді, територіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ;

— з позовною заявою звертається
тільки Голова Верховної Ради України;

— справа вирішується протягом семи
днів після відкриття провадження у справі;

— неприбуття у судове засідання
осіб, які були належним чином повідомлені про розгляд справи, не перешкоджає її
роз­гляду.

Разом з тим вважаємо за потрібне звернути увагу на те, що спори з
приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження та звільнення з
публічної служби потребують більш повного відповідного процесуального
врегулювання. Ві­домі широкому загалу спори щодо поновлення на роботі С.
Піскуна, Є. Жовтяка та інших політичних осіб показують недоско­налість
механізму реалізації рішень суду та недостатність про­цесуального врегулювання
розгляду таких справ. Ці питання виникатимуть і в майбутньому, оскільки ст. 9
Закону «Про де­ржавну службу» передбачено, що правовий статус Президента
України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних
комісій Верховної Ради України та їх заступни­ків, народних депутатів України,
Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та суддів Конституційного
Суду України, Голови та суддів Верховного Суду Ук­раїни, Голови та суддів
Вищого господарського суду України, Генерального прокурора України та його
заступників ре­гулюється спеціальними законами України. Крім цього, ч. 3 ст. 6
Закону про Кабінет Міністрів України передбачено, що посади членів Кабінету
Міністрів України належать до полі­тичних посад, на які не поширюється
законодавство про де­ржавну службу та трудове законодавство. Особливості прохо­дження
служби на цих посадах визначаються законом.

Відтак зміни норм адміністративного права мають тягти за собою певне
коригування процесуальних інститутів, тим біль­ше, що службові відносини
регулюються на рівні законодавс­тва в централізованому порядку.

Особливості провадження у справах щодо оскарження рішень, дій чи
бездіяльності державної виконавчої служби характеризу­ються
встановленням скорочених строків:

— подання позовної заяви — у
десятиденний строк із дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про
порушен­ня її прав і у триденний строк із дня, коли особа дізналася або повинна
була дізнатися про порушення прав у разі оскарження постанови про відкладення
провадження виконавчих дій;

— розгляду справи, яка вирішується
судом протягом десяти днів після відкриття провадження у справі (ст. 181 КАСУ).

Особливості провадження щодо
реалізації права на мирні зібрання. Законодавець встановлює
дві групи особливостей провадження щодо реалізації права на мирні зібрання:

1) особливості провадження у
справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (ст. 182 КАСУ);

2) особливості провадження у
справах про усунення обме­жень у реалізації права на мирні зібрання (ст. 183
КАСУ).

Особливості провадження у справах про обмеження щодо реалізації права
на мирні зібрання (ст. 182 КАСУ) характеризу­ються тим, що відповідно до ст. 39
Конституції України грома­дяни мають право збиратися мирно, без зброї і
проводити збо­ри, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких за­вчасно
сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Однак,
в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я
населення або захисту прав і свобод інших людей, судом відповідно до закону
можуть бути встановлені обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання. Ці
обмеження полягають у забороні проведення певних заходів чи в інших обмеженнях
щодо дати, часу, місця, маршруту, умов, тривалості їх проведення.

Про обмеження реалізації права на мирні зібрання органи виконавчої
влади, органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про
проведення зборів, мітин­гів, походів, демонстрацій мають право звернутися до
окруж­ного адміністративного суду із позовною заявою про заборону чи інше
обмеження права на мирні зібрання.

На законодавчому рівні строк на повідомлення про прове­дення зборів,
мітингів, демонстрацій не врегульовано. Рішен­ням Конституційного Суду України
від 19 квітня 2001 р. щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання визначено,
що ор­ганізатори таких зібрань мають сповістити органи виконавчої влади чи
місцевого самоврядування заздалегідь, у прийнятні строки, що передують даті їх
проведення. Ці строки не повинні обмежувати права громадян і водночас мають
надавати мож­ливість відповідним органам вжити заходів щодо безперешкод­ного
проведення громадянами мирного зібрання, забезпечення громадського порядку,
прав і свобод інших людей. Проте на місцевому рівні можуть прийматися
нормативні акти, які ви­значають строки повідомлення органу владних повноважень
про проведення заходів на мирні зібрання. Наприклад, у Києві про такі зібрання
організатори зборів, мітингів, походів, де­монстрацій тощо повинні за десять
днів повідомити органи ви­конавчої влади, місцевого самоврядування про
проведення заходів.

Тому позовна заява про заборону чи обмеження зборів по­дається негайно
після одержання повідомлення про проведен­ня зборів, мітингів, походів. Про
відкриття провадження у справі, дату, час та місце розгляду справи суд негайно
повідом­ляє позивача та організатора зборів. Позовна заява, яка подана в день
проведення мирного зібрання або після цього, зали­шається без розгляду.

Адміністративна справа про обмеження права на мирні зібрання
вирішується судом протягом трьох днів після відкрит­тя провадження, а в разі
відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів —
розглядається не­відкладно. Постанова про обмеження прав на мирні зібрання
виконується негайно і оскарженню не підлягає.

Особливості провадження у справах про усунення обме­жень у реалізації
права на мирні зібрання (ст. 183 КАСУ) ха­рактеризуються тими самими ознаками,
що й провадження у справах про обмеження реалізації права на мирні зібрання, з
тією лише різницею, що позивачем виступають організатор (організатори) зборів,
мітингів, походів, демонстрацій, а від­повідачем — органи виконавчої влади,
органи місцевого само­врядування.

Адміністративна
справа про усунення обмежень вирішуєть­ся судом протягом трьох днів, а у разі
відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідних заходів, або
у день їх проведення — невідкладно. Постанова суду про усунен­ня обмежень на
мирні зібрання виконується негайно, оскар­женню не підлягає.