Розвиток адвокатури в радянський період

 

6. Розвиток адвокатури в радянський період

Після Жовтневої революції і проголошення на території України
радянської влади Народний секретаріат 4 січня 1918 року прийняв постанову, якою
було ліквідовано інститут присяжних і приватних повірених. У цій постанові
зазначалося, що всі громадяни, які досягли 18 років, мали право бути
захисниками в суді і на досудовому слідстві. Аналогічно вирішувалося питання
про захист і в революційних трибуналах за Положенням, затвердженим 23 лютого
1918 року. 14 лютого 1919 року Радою Народних Комісарів України вдруге було
ліквідовано присяжну і приватну адвокатуру, яка була відновлена Центральною
Радою. Затверджено «Тимчасове положення про народні суди і революційні
трибунали УСРР», що передбачало створення колегій правозаступників у народних
судах та революційних трибуналах. У 1920 році в Україні вже налічувалося понад
160 юридичних консультацій, у яких працювало 365 правозаступників. У 1921 році
кількість правозаступників збільшилася до 557 осіб.

Проголошення владою нової економічної політики зумовило широке
залучення адвокатів до участі в розгляді цивільних справ. Тому на початку 1921
року РНК УСРР видала постанову про розширення мережі юридичних кон­сультацій.

У
1922 році Народний Комісаріат Юстиції України приступив до розробки положення
про адвокатуру і вже 7 бе­резня 1922 року колегія НКЮ схвалила проект
Положення, а 2 жовтня 1922 року Центральний Виконавчий Комітет Ук­раїни
затвердив Положення про адвокатуру Української СРР.

У
1922 році розпочався новий етап формування інституту адвокатури радянського
періоду. Другого жовтня 1922 року було
прийнято Положення про адвокатуру, що
визначило загальні засади організації і функції колегій захисників.

Положення
визначало адвокатуру як самоврядну організацію, покликану надавати юридичну
допомогу населенню. Відповідно до цього Положення
були створені губернські колегії захисників у кримінальних і
цивільних справах.

За загальним правилом захисниками, в той час їх називали оборонцями, могли бути особи
не менш як із дворічним практичним стажем роботи в органах юстиції. Як виняток
дозволялося приймати осіб із теоретичною й практичною підготовкою, ступінь якої
перевіряв НКЮ. Не могли бути захисниками особи судимі, а також ті, стосовно яких
порушено кримінальну справу або які позбавлені
виборчих прав. На членів колегії захисників було покладено обов’язок ведення
кримінальних, цивільних і адміністративних справ, укладення угод і договорів,
надання консультацій та ін. Члени колегії не мали права обіймати посади в
державних установах і на підприємствах. Виняток становили особи, які перебували
на виборних державних посадах або займалися науково–викладацькою діяльністю.

Для обговорення загальних питань своєї діяльності, обрання
президії й заслуховування її звіту, встановлення розміру відрахувань у фонд
колегії та юридичної консультації президією або на вимогу не менш п’ятої
частини членів колегії скликалися загальні збори колегії захисників губернії.
На них обирали зі свого середовища президію колегії (від трьох до семи осіб),
на яку покладалося: розгляд заяв про вступ у члени колегії, нагляд і контроль
за виконанням захисниками їхніх обов’язків та накладення дисциплінарних
стягнень, призна­чення безплатного захисту і за таксою, організація юридичних
консультацій тощо.

Положенням про адвокатуру було закріплено такий поря­док оплати
праці захисників:

а) підсудні в справах, в яких участь захисника була обов’язковою,
а також особи, визнані спеціальною постановою народного суду незаможними,
звільнялися від плати;

б) робітники державних і приватних підприємств, члени комнезамів,
військовослужбовці, службовці державних установ і підприємств оплачували
послуги захисників за таксою, встановленою НКЮ;

в) в інших випадках винагорода захисників визначалася за
погодженням із заінтересованою стороною.

Захисники зі своєї винагороди вносили у фонд колегії певне
процентне відрахування, що встановлювалося НКЮ. Крім членів колегії захисників,
до захисту допускалися близькі родичі обвинуваченого й потерпілого, уповноважені
представники державних установ, підприємств, а також профспілкових і
громадських організацій. Інші особи допускалися до захисту лише з особливого
дозволу суду, в провадженні якого була дана справа.

Слід зазначити,
що більшість членів нових колегій була так званими буржуазними фахівцями, тобто
такими, які отримали освіту при царському режимі. Цифри за 1923 рік свідчать,
що приблизно 75% осіб, які вступили в колегії отримали вищу юридичну освіту в
царських учбових закладах. Тому з часом партія почала вводити до складу колегій
комуністів, намагаючись встановити, таким чином, контроль за діяльністю
корпорації зсередини. Але багато прийнятих в адвокатуру комуністів були
адвокатами тільки на папері і вступали в колегію тільки для того, щоб зайняти
керівні пости.

Як підсумок, до
характеристики післяреволюційного етапу організації адвокатури в Україні
необхідно додати, що затверджена нова організаційна структура адвокатури мала
доволі широкі права самоврядування. Однак помітною була тенденція з боку НКЮ до
посилення свого контролю за адвокатурою, що в подальшому позначилося на її
залежності від державної влади.

Перехід
адвокатури України на колективні форми роботи був зумовлений як політичними так
і економічними причинами, зокрема появою в Україні нових методів господарювання
у цей період, що, безумовно, вимагало зміни форм діяльності захисників.

12 вересня 1928 р. колегія НКЮ УРСР прийняла постанову «Про реорганізацію колегій захисників», якою було ви­знано
доцільним перехід на колективні форми організації праці захисників. Причому
постановою наголошувалося на добровільному характері прикріплення захисників до
консультацій і ліквідації приватних кабінетів.

Згідно
з постановою 1929 р. в Україні відбувалася реорганізація форм роботи членів
колегії захисників, перехід на колективні форми, скасування приватної
адвокатської практики.

Відповідно до цього 20 жовтня 1929 р. НКЮ УРСР затвердив Положення про колективні форми роботи
захисників окружних колегій. В межах округу організовувався єдиний колектив
захисників, куди входили всі члени колегії захисників даного округу. Юридична
допомога надавалася тільки через консультації. Кожний член колегії захисників
повинен був брати участь у роботі консультації на підставі правил внутрішнього
трудового розпорядку. Захист у суді член колегії захисників міг здійснювати
лише за ордером юридичної консультації або президії колегії. Члени колегії мали
право працювати за сумі­сництвом юрисконсультами. Кошти колегії складалися як з
прибутків юридичної консультації, так і з інших надходжень. Члени колегії
захисників одержували заробітну плату в порядку, встановленому загальними
зборами і затвердженому окружним судом.

За першими підсумками ліквідації приватної адвокатської практики й
переходу колегій захисників на колективні форми праці вважалося, що цей досвід
певною мірою себе виправдав.

Однак саме з цього моменту
і аж до прийняття Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»
була встановлена монополія колегій адвока­тів на надання юридичної допомоги.

Окремо слід спинитися на питанні оплати праці захисників після
переходу на колективні форми роботи. Адже необхідно було знайти найдоцільніший
варіант, який і відповідав би новим методам діяльності захисників і стимулював
їхню працю. До цього часу практика оплати праці захисників у республіці знала
різні форми. Так, однією з перших була преміально–марочна система, за якою
захисникові виплачувалася певна частина його заробітку, а решта, за винятком
витрат на управлінський апарат, надходила до загального фонду, з якого кожному захисникові
видавали певну суму за­лежно від кількості встановлених йому за кваліфікацією
марок. При цьому не враховувалисякількість і якість праці захисника. Тому з 17
травня 1931 р. наказом НКЮ міжрайонним колегіям захисників була запропонована
розрядно–пайова форма: захисникові присвоювався розряд, залежно від якого
оплачувалася праця: 1–й розряд – 1 пай; 2–й – 1,5, 3–й – 2, 4–й – 2,5, 5–й – 3
паї. При цьому мінімум і максимум заробітної плати для кожної колегії
встановлював НКЮ. Проте й така система не містила достатніх стимулів для
підвищення кваліфікації, якості роботи захисників. У зв’язку з цим у грудні
1931 р. була запропонована 7–розрядна сітка, за якою співвідношення між нижчим
і вищим розрядами встановлювалося в пропорції 1:3. Якщо затверджувалися нові
оклади для захисників, то вони не мали бути нижчими від загального мінімуму
зарплати. За певні показники роботи захисника встановлювалася додаткова
зарплата. Та й ця форма оплати праці виявилася непридатною, оскільки поділ на
розряди не мав відповідних критеріїв та обґрунтування.

Намагаючись урахувати невдалий досвід уже випробуваних форм оплати
праці захисників, усунути виявлені недоліки, що стали їх результатом, з 26
квітня 1932 р. НКЮ УРСР запровадив систему госпрозрахунку, за якою кожна юри­дична
консультація перетворювалася на госпрозрахункові бригади. У чому полягав зміст
цієї системи Юридичній консультації давався певний оперативний план, який
розроб­лявся на матеріалах її минулої роботи, роботи суду, з обліком усієї кон’юнктури
району (кількості населення і т.д.). Він обов’язково пов’язувався з планом
роботи інших організацій юстиції району. На основі цього плану консультації
давався фінансовий план, який передбачав контрольну цифру при­бутків, тобто
суму гонорарів за платну юридичну допомогу. А витратна частина йшла на
утримання самої консультації, на масову роботу. При перевиконанні оперативного
плану юридична консультація мала право на одержання приробітку. Для цього
створювався фонд із залишків надходжень понад контрольну цифру. Розмір відрахувань
у цей фонд бригадного приробітку встановлювався від 30 до 50 % – залежно від
ступеня перевиконання оперативного плану. При наявності заощадження у
розрахунковій частині частина заощадженої суми – від 40 до 60 %, залежно
від відсотка заощадження до загальної суми витрат – теж передавалася в
преміальний фонд бригади. Він розподілявся між окремими членами бригади
пропорційно їхній заробітній платі. Слід підкреслити, що ця система зустріла
досить сильний опір колегій захисників, які справедливо вважали адвокатську
діяльність такою специфічною галуззю, яку ніяк не можна планувати. Між тим
система планування поглинула всі сфери суспільства, у тому числі й адвокатуру.
Навіть на початку 90–х років робилися неодноразові спроби з боку державних
органів встановлювати фінансові плани колегіям адвокатів, обкладати їх
податками та зборами, помилково прирівнюючи роботу адвокатів до різних
побутових послуг, що надаються населенню.

Слід зазначити, що колегії адвокатів протягом багатьох років
зазнавали різних перетворень, які дедалі більше підпорядковували адвокатуру
державним органам, посилюючи адміністрування, контроль з боку держави.

Після прийняття Конституції СРСР в 1936 року було розроблене нове Положення про адвокатуру, затверджене
РНК СРСР 16 серпня 1939 року.

Нове Положення було моделлю для всіх подальших законів про адвокатуру.
Відповідно до цього Положення колегії адвокатів створювалися в межах краю,
області, автономної і союзної республіки. Лише в тих республіках, де не було
крайового (обласного) розподілу, вони організовувалися в межах союзної
республіки.

У Положенні також зазначалося, що колегії
адвокатів надають юридичну допомогу у вигляді порад, довідок, роз’яснень тощо,
складають заяви, скарги та інші документи на прохання громадян, установ,
організацій і підприємств, беруть участь у судових процесах як захисники
звинувачених, представники інтересів відповідачів та інших зацікавлених осіб.

Колегії адвокатів наділялись правами юридичних
осіб. Тільки особи, що стали членами колегій адвокатів, могли займатися
адвокатською діяльністю. Проте в окремих випадках та в порядку, визначеному
інструкцією НКЮ СРСР, з дозволу народного комісара юстиції республіки до занять
адвокатською діяльністю допускались особи, що не були членами колегій
адвокатів. Така практика мала місце у віддалених місцевостях, де юридичні
консультації не організовувалися з причин їх нерентабельності. У зв’язку з цим
за рекомендаціями місцевих керівних організацій дозволялося займатись
адвокатською діяльністю вчителям, лікарям та іншим представни­кам інтелігенції.

Членами колегії адвокатів могли бути особи, що мають вищу юридичну освіту
та стаж практичної роботи в судових, прокурорських і інших органах юстиції не
менше одного року; особи, які не мають юридичної освіти, але пропрацювали не
менше трьох років на тих же посадах. Особи, що закінчили юридичні навчальні
заклади, але не мають стажу практичної роботи в судових, прокурорських і інших
органах юстиції, приймалися до колегії адвокатів як стажисти.

Положення встановлювало порядок виключення з членів колегії
адвокатів. Підставами до цього могли бути: вчинення злочинів, вчинків, що
ганьблять звання адвоката, порушення правил внутрішнього трудового розпорядку
колегії адвокатів. Рішення президії про виключення, а також про відмову у
прийомі в члени колегії могли бути оскаржені народному комісару юстиції
республіки, а його рішення – наркому юстиції СРСР, рішення якого було
остаточним.

Члени колегії адвокатів не могли перебувати на службі в державних
та громадських установах і підприємствах, за винятком осіб, які займали виборні
посади у державних і громадських установах та організаціях, а також викладачів
і наукових працівників.

Органами управління колегії були: загальні збори адвокатів, президія
обласної, крайової і республіканської колегії адвокатів і ревізійна комісія.

Самостійність
адвокатських колективів тепер вважалася «шкідливою» для суспільства і їх
передбачалося ліквідувати. Адвокатські послуги відтепер повинні були надаватися
через місцеві юридичні консультації, адміністративно підлеглі президії колегії
адвокатів. Президія наділялася правом визначати місцезнаходження і склад
консультацій, а також призначати завідуючих. Завідуючі звітували безпосередньо
перед президією, а не перед членами консультацій, контролювали професійну
діяльність адвокатів. Вони також розподіляли навантаження серед адвокатів і
встановлювали розмір оплати, допоки не були визначені тверді тарифи.

Нагляд за
діяльністю адвокатури з боку державних органів був переданий Наркомату юстиції
СРСР, республіканським Наркоматом юстиції і регіональним управлінням
Наркомюсту. Крім здійснення наглядових функцій і ролі останньої інстанції при
вирішенні питань складу і професійної дисципліни ці органи періодично видавали
обов’язкові до виконання колегіями адвокатів директиви.

У Положенні були врегульовані і питання дисциплінарної
відповідальності адвокатів. Встановлювався перелік дисциплінарних стягнень
(зауваження, догана, сувора догана, відсторонення адвоката від роботи на строк
до шести місяців, виключення із складу колегії адвокатів). Накладення
дисциплінарного стягнення можна було оскаржити народному комісару юстиції
республіки.

У наступні
десятиліття були прийняті нові закони про адвокатуру. На початку 60–х років
загальносоюзне Положення про адвокатуру СРСР 1939 року було замінене республіканськими
законами і положеннями.

У період з 1960 року по 1962
рік союзні республіки, у тому числі і УРСР, приймають нові Положення про
адвокатуру.

Відповідно до Закону про судоустрій УРСР Міністерством юстиції
республіки був розроблений проект Положення
про адвокатуру, яке Верховна Рада затвердила 25 вересня 1962 року.

Згідно
статті 1 Положення колегії адвокатів визначалися як добровільні об’єднання
осіб, що займаються адвокатською діяльністю, організаційною формою якої були
лише юридичні консультації, тобто можливості займатися приватною практикою
Положення не передбачало.

Завдання адвокатури, організаційна побудова обласних колегій
адвокатів і юридичних консультацій в цілому змін не зазнали. Але новим у
республіканському Положенні порівняно з союзним Положенням про адвокатуру 1939
року було те, що значно посилювалася роль місцевих Рад депутатів трудящих у
керівництві діяльністю адвокатури. Таким чином, не тільки Міністерство юстиції,
а й Ради прагнули здійснювати організацію, керівництво і контроль за діяльністю
колегій адвокатів. Наприклад, про кожний факт прийому в члени
колегії адвокатів президія колегії доводила до відома в семиденний строк
виконавчий комітет обласної Ради депутатів трудящих, яка мала право протягом
місяця з дня повідомлення про прийом нового члена колегії адвокатів відвести
кандидатуру прийнятого. Право виключення з колегії адвокатів надавалося
президіям колегії, виконкомам обласних Рад депутатів трудящих і Міністру
юстиції України.

Положення надавало право займатися адвокатською діяльністю тільки
членам колегії. Цей порядок, а також право, надане загальним зборам колегій
щодо встановлення чисельності колегій, обмежили до деякої міри можливості
багатьох кваліфікованих юристів стати адвокатами.

Організаційна структура колегії адвокатів залишалася без змін.
Найвищим органом управління колегією були загальні збори її членів, права яких
були значно розширені. До їх компетенції віднесено також встановлення
чисельності адвокатів колегії; прийняття рішень щодо роботи колегії та розгляд будь-яких
інших питань, пов’язаних із її діяльністю. Крім того, було закріплене право
загальних зборів відміняти постанови президії у випадку їх невідповідності
Закону або Положенню про адвокатуру.

У діяльності виконавчих органів колегії адвокатів – президії та
ревізійної комісії – в основному змін не відбулося. Зокрема, президія повинна
була вивчати, узагальнювати й поширювати позитивний досвід роботи юридичних
консультацій і адвокатів, вивчати й узагальнювати причини злочинних проявів та
інших порушень законності і на основі цього вносити відповідні пропозиції у
державні та громадські організації.

Положення вперше регламентувало компетенцію голови президії
колегії адвокатів. Знову було закріплено положення про те, що вся
різнобічна практична діяльність адвокатів здійснювалася через юридичні
консультації на чолі із завідуючим.

Новим у Положенні про адвокатуру Української РСР було те, що
вводився розділ про права та обов’язки адвокатів. Кожен адвокат мав право
обирати та бути обраним до складу органів колегії адвокатів, брати участь в
обговоренні питань, пов’язаних з діяльністю колегії, користуватися допомогою по
тимчасовій непрацездатності, а також мав право на пенсійне забезпечення на
загальних засадах. Зберігалося правило, згідно з яким члени колегії адвокатів
не могли перебувати на службі в державних та громадських установах,
організаціях і на підприємствах. Виняток становили адвокати, що займалися
педагогічною чи науковою діяльністю.

На адвоката покладався обов’язок використання всіх вказаних у законі
засобів та способів захисту прав і законних інтересів громадян, підприємств,
організацій, колгоспів, що звернулися до нього за юридичною допомогою. Адвокат
був зобов’язаний не розголошувати відомості, що були повідомлені йому
довірителем у зв’язку із наданням юридичної допомоги в даній справі. Тому
адвокат не міг бути допитаний як свідок про обставини, що стали йому відомі у
зв’язку з виконанням обов’язку захисника в даній справі. Йому заборонялося
відмовлятися від прийнятого на себе захисту обвинуваченого.

Окремі розділи Положення про адвокатуру УРСР закріпили заходи
заохочення й дисциплінарну відповідальність адвокатів.

Праця адвоката оплачувалася з коштів, що надходили до юридичної
консультації від громадян, підприємств, організацій і колгоспів за надання їм
юридичної допомоги.

У Положенні зазначалося, що кошти колегії адвокатів утворювалися з
сум, які відчислювалися юридичними консультаціями від плати за надання
юридичної допомоги та інших надходжень. Розмір відрахувань встановлювався
загальними зборами членів колегії адвокатів, але не міг перевищувати 30 % суми
гонорару адвоката, що надходив до юри­дичної консультації.

Слід
зазначити, що попри всі намагання збільшити вплив державних органів на
адвокатуру, адвокатам все–таки вдавалося зберегти певну відомчу автономію. Вони
не стали придатком бюрократичної ієрархії радянської держави, залишившись,
принаймні, формально, самокерованою корпорацією.

У
1977 р. вперше в історії радянської адвокатури її правове положення було
закріплене в Конституції СРСР (ст. 161). У 1979 році був прийнятий Закон «Про адвокатуру в СРСР». Цим
Законом регулювалися питання організації і діяльності адвокатури в
загальносоюзному масштабі. В межах кожної союзної республіки діяло своє
положення про адвокатуру. Положення про
адвокатуру УРСР було прийняте 1 жовтня 1980 року.

Організаційно
адвокатура була побудована по колегіях. Відповідно до Положення про адвокатуру «колегії
адвокатів є добровільними об’єднаннями осіб, що займаються адвокатською
діяльністю». Це означає, що адвокатура являє собою децентралізовану систему
самоврядних громадських організацій колегій
адвокатів.

Основнимзавданням адвокатури було надання юридичної допомоги громадянам і
організаціям. Існують різні види такої допомоги. Однак ні в яких випадках
надання правових порад, складання різноманітних юридичних документів і інші
види юридичної допомоги не можна ототожнювати з обслуговуванням, з послугами,
тому що під наданням послуг мається на увазі відповідна виробничо–господарська
діяльність по задоволенню матеріальних та інших потреб населення. Стосовно ж
адвокатури, ні про яку виробничу діяльність мова не йде, а названі дії адвокатів
спрямовані на сприяння громадянам і організаціям у здійсненні ними своїх прав і
в захисті ними своїх інтересів.

Колегії
адвокатів створювалися за заявою групи засновників – громадян або юридичних
осіб. Пропозиція про утворення колегії адвокатів направлялася в Міністерство
юстиції України, яке у разі згоди подавало її у виконавчий комітет для
затвердження і реєстрації. Колегії адвокатів були юридичними особами.

Колегії адвокатів в Україні формувалися за територіальним
принципом, який існував і до цього, створювалися також обласні та Київська
міська колегії адвокатів. У 1980 р. в Україні діяло 25 обласних і одна міська
колегії адвокатів, які налічували 4186 чоловік. Крім того, у законодавстві
передбачалось, що за згодою Міністерства юстиції можуть діяти міжтериторіальні
та інші колегії (наприклад, Ін’юрколегія). Але ця норма мала декларативний
характер. У деяких регіонах республіки робилися спроби відкрити «паралельні»
колегії адвокатів, але Міністерство юстиції не давало на це згоди і лише на
початку 90–х років було створено ще одну колегію в Київській області поряд з
існуючою.

Положення
про адвокатуру УРСР залишило без змін структуру органів колегії адвокатів,
встановивши, що вищим органом колегії є загальні збори конференція членів
колегії, її виконавчим органом – президія, контрольно–ревізійним органом –
ревізійна комісія.

Загальні
збори колегії скликалися не рідше одного разу на рік. Усі питання на загальних
зборах вирішувалися більшістю голосів адвокатів, що брали участь у голосуванні. Загальні збори були повноважні: обирати президію колегії і ревізійну комісію, заслуховувати щороку звіти
про їх діяльність, встановлювати чисельний склад, штати, кошторис доходів і
витрат колегії, затверджувати і узгоджувати з профспілковим органом правила
внутрішнього трудового розпорядку колегії, визначати порядок оплати праці.

Загальним зборам
належало також право дострокового відкликання членів президії і ревізійної
комісії.

Президія колегії
адвокатів обиралася Загальними зборами членів колегії таємним голосуванням.
Президія відкритим голосуванням обирала зі свого складу голову президії і його
одного або декількох заступників.

Президія колегії
адвокатів: скликала Загальні збори колегії, організовувала юридичні
консультації і керувала їх діяльністю, проводила перевірки роботи юридичних
консультацій і окремих адвокатів, призначала і звільняла з роботи завідуючих
юридичними консультаціями, приймала і відраховувала із членів колегії і зі
складу стажистів, організовувала проходження стажування, розподіляла адвокатів
по юридичних консультаціях, затверджувала штати і кошториси юридичних
консультацій, застосовувала заходи заохочення, розглядала справи про
дисциплінарну відповідальність членів колегії, здійснювала контроль за
дотриманням порядку оплати юридичної допомоги, розпоряджалася засобами колегії
відповідно до кошторису, представляла колегію в державних і громадських
організаціях, вела статистичну роботу і фінансову звітність і представляла її
разом з повідомленнями про діяльність колегії органам влади.

Ревізійна комісія перевіряла
фінансово–господарську діяльність президії колегії й юридичних консультацій, а
також здійснювала контроль за порядком та строками вирішення пропозицій, заяв і
скарг.

Ревізійна комісія не наділялася правами виконавчого органу. Всі свої
зауваження, пропозиції і висновки вона адресувала президії чи загальним зборам,
які повинні були вжити заходів щодо усунення виявлених недоліків. Ревізійна
комісія була підзвітна вищому органу колегії і тільки йому подавала звіт про
свою діяльність.

Для
організації роботи адвокатів по наданню юридичної допомоги президіями колегій
адвокатів у містах і інших населених пунктах створюються юридичні консультації, що мають поточний рахунок у Держбанку або в
ощадкасі, печатку і штамп із позначенням свого найменування і приналежності до
відповідної колегії адвокатів. Юридична консультація являє собою основну робочу
ланку адвокатури, де ведеться прийом громадян, видаються довідки і даються роз’яснення
з питань права, складаються заяви, скарги й інші документи правового характеру.
Як офіційний орган колегії адвокатів вона має право запиту різних довідок,
характеристик, паперів по справах, що ведуть адвокати консультацій. Різні
посадові особи і організації за вимогою консультації зобов’язані надати відповідні
матеріали.

З метою зміцнення кадрів адвокатури і підвищення якості їх праці в
Положенні передбачалися більш високі вимоги до осіб, які приймаються до колегії
адвокатів. Так, відповідно до статті 15 Положення в члени колегії приймалися
громадяни, які мали вищу юридичну освіту і стаж роботи за спеціальністю юриста
не менше двох років.

Новим було також і правило, згідно з яким прийом у члени колегії
адвокатів вказаних осіб міг бути зумовлений проходженням іспитового строку
тривалістю до трьох місяців, і якщо результат випробування виявлявся
незадовільним, то президія колегії виносила рішення про відрахування.

Випускники юридичних вузів, які не мали дворічного стажу
практичної роботи за спеціальністю юриста або при недостатності такого стажу
приймалися в колегію лише після успішного проходження стажування строком від
шести міся­ців до одного року. Керівництво роботою стажистів і контроль за їх
підготовкою до самостійної діяльності здійснювала президія колегії адвокатів.

Положення конкретизувало і розширило перелік прав і обов’язків
адвокатів при наданні ними юридичної допомоги громадянам і організаціям. Права
членів колегії адвокатів, які встановлювалися в статті 18 Положення, можна
поділити на дві групи. Одна група прав, яка випливала з членства в колегії,
стосувалася адвокатів по відношенню до самої колегії, до її окремих ланок і
органів. Зокрема адвокати мали право обирати і бути обраними в органи колегії.
Вони мали право контро­лювати роботу виборних органів шляхом участі в їх
засіданнях, ставити перед органами колегії питання, які стосуються її
діяльності, вносити пропозиції щодо поліпшення її роботи, брати участь в
засіданні органів колегії і на зборах в юридич­них консультаціях і вимагати
відповіді по суті поставлених запитань. Будь-я кий адвокат, який присутній на засіданні
органів колегії, був вправі ставити питання і висловлювати свою думку по суті
справи, що розглядалася. Адвокати мали право брати особисту участь в усіх
випадках обговорення їх поведінки на засіданнях органів колегії і на зборах в
юридичних консультаціях. Член колегії був вправі знати, що саме є предметом
обговорення, і давати свої пояснення. Крім того, адвокат мав право за власним
бажанням вийти зі складу членів колегії.

Іншу частину прав, що передбачалися статтею 18 Положення і яка
випливала з членства в колегії, адвокат отримував, вступаючи у взаємовідносини
з державними і громадськими органами, з громадянами та іншими суб’єктами. Так,
він міг представляти осіб, що звернулися за юридичною допомогою, в усіх
державних і громадських організаціях, до компетенції яких входило вирішення
відповідних питань. Це право звільняло адвоката від необхідності виконувати
свої професійні обов’язки лише в одній місцевості, а також давало змогу
громадянам звертатися за юридичною допомогою до будь-якої консультації. Крім
того, член колегії мав право запитувати через юридичну консультацію довідки,
характеристики та інші документи, необхідні у зв’язку з наданням
юридичної допомо­ги. Цьому праву адвокатів відповідав обов’язок державних і
громадських організацій видавати ці документи або їх копії у встановленому
порядку.

Положення про адвокатуру в УРСР підкреслювало, що адвокат зобов’язаний
у своїй діяльності точно і неухильно додержувати вимог чинного законодавства,
використовувати всі передбачені законам засоби і способи захисту прав і
законних інтересів громадян і організацій, які звернулися до нього за юридичною
допомогою.

Положення закріплювало перелік випадків, коли адвокат не вправі
приймати доручення по наданню юридичної допо­моги. За
наявності таких обставин адвокат повинен відмовитися від здійснення функцій
захисника. З тих же підстав він усувався на попередньому слідстві постановою
слідчого або прокурора, а в суді ухвалою суду. Рішення про усунення необхідно
було мотивувати і забезпечити особі можливість отримати юридичну допомогу від
іншого адвоката. Дана норма Положення покликана була забезпечити інтереси осіб,
яким надається юридична допомога, і правосуддя від небажаного впливу.

Адвокат також не мав права розголошувати відомості, повідомлені
йому довірителем в зв’язку з наданням юридичної допомоги. Збереження дорученої
таємниці клієнта є професійний, моральний обов’язок адвоката. Необхідність цієї
норми зумовлена зацікавленістю суспільства і держави у належному здійсненні
юридичної допомоги, що неможливо без довіри до адвокатів з боку осіб, які
звертаються до них за юридичною допомогою.

Положення про адвокатуру досить лаконічно встановлювало заходи
дисциплінарного стягнення, порядок накладання, зняття і оскарження стягнень.
Порушити справу про дисциплінарну відповідальність адвоката могли вищий орган
колегії, її президія, а також голова президії. Але застосувати дисциплінарне
стягнення вправі була лише президія колегії.

Постанова
про накладення дисциплінарного стягнення оскаржувалася загальним зборам у
місячний строк з дня вручення адвокату копії постанови президії. Якщо така
постанова була винесена президією колегії з порушенням чинного законодавства,
то вона могла бути оскаржена і міністру юстиції республіки. Проте останній не
вправі був змінювати чи відміняти постанову президії колегії. Він мав право
лише припинити дію рішення і передати питання про дисциплінарну
відповідальність органу колегії для нового обговорення.

Згідно зі статтею 24 Положення про адвокатуру робота адвокатів
оплачувалася із коштів, які надходили до юридичної консультації від громадян і
організацій за надану їм юридичну допомогу.

Певні зміни в оплаті праці адвокатів були внесені Положенням про
оплату праці адвокатів від 25 квітня 1975 р. і відповідною Інструкцією про
оплату юридичної допомоги, що надавалася адвокатами громадянам, підприємствам,
установам і організаціям від 4 серпня 1977 р.

Деякі види юридичної допомоги надавалися адвокатами безкоштовно,
випадки якої перелічувалися у Положенні про адвокатуру. Крім того,
республіканське Положення надавало право завідуючому юридичною консультацією,
президії колегії, а також органу попереднього слідства, прокурору і суду, в
провадженні яких перебуває справа, звільняти громадян повністю або частково від
оплати юридичної допомоги, виходячи з їх майнового стану.

Положення про адвокатуру встановлювало взаємовідносини адвокатури
з державними і громадськими організаціями. Згідно з ним керівництво колегіями
адвокатів повинні були здійснювати Ради народних депутатів та їх виконавчі і
розпорядчі органи відповідно до законодавства, яке визначало їх компетенцію, як
безпосередньо, так і через республіканське Міністерство юстиції і відділи
юстиції виконкомів обласних, Київської міської Ради народних депутатів.

Слід зазначити, що за Законом СРСР «Про адвокатуру в СРСР» 1979
року і Положенням про адвокатуру УРСР 1980року адвокатура в той час була
певною мірою закритою та в організаційному плані ускладненою інституцією, вступ
до якої на правах членства був не простим, тривалим і дуже заформалізованим.

Що стосується здійснення організаційної форми роботи адвокатури,
то вона на той час реалізовувалася, як вид адвокатської діяльності через роботу
юридичних консультацій, які могли існувати лише в межах відповідної колегії,
фактично в статусі структурного підрозділу цієї колегії. При цьому завідувач
юридичної консультації діяв відповідно до довіреності президії відповідної
колегії адвокатів, матеріально забезпечуючи останню коштами у розмірі 30%, які
в обов’язковому порядку відраховувалися в фонд відповідної колегії адвокатів
кожною юридичною консультацією. Таке правове становище роботи юридичних
консультацій не дозволяло їм здійснювати надання правової допомоги самостійно
зі статусом юридичної особи та створювало організаційні та
матеріальні складнощі в роботі адвокатів. Крім того недостатніми були як
гарантії адвокатської діяльності, так і гарантії захисту прав і свобод людини,
що безумовно вимагало реформування, перша спроба здійснення якого відбулася в
наступні роки.