Суспільні конфлікти політичні, економічні, соціальні

1. Політичний
конфлікт

Політичний
конфлікт, як і інші суспільні конфлікти, є особливим видом соціальних відносин,
що реалізуються щодо політичної влади і її функціонування.

Поняття
політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин
за доступ до прийняття загальнозначущих рішень, за монополію своїх інтересів і
визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і
політичного панування.

Об’єктом
політичного конфлікту є державна влада, предметом – боротьба за оволодіння владою.

Домінуючою думкою
сьогодення є думка про те, що політичні конфлікти відіграють позитивну роль у суспільному
житті, тому що вони сигналізують суспільству і владі про існування протиріч різних думок громадян
і стимулюють конкретні дії, здатні нормалізувати ситуацію в суспільстві. Дестабілізація
влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що виникають конфлікти, а
через невміння врегулювати політичні протиріччя, або елементарно ігнорувати
виникаючі колізії.

Типологія
політичних конфліктів.

1. З точки зору зон
і галузей їх виявлення — це зовнішньо- і внутрішньо-політичні конфлікти.

Зовнішньополітичні
конфлікти виявляють себе так:

а)
“балансування на грані війни”, що відображає висунення однією
державою вимог до іншої, з таємною надією, що супротивник швидше відійде в.ід
боротьби, ніж вестиме її;

б)
“виправдання ворожнечі”, що характеризує провокаційну діяльність
держав проти потенційного супротивника для того, щоб використати складну
ситуацію для висунення йому неможливих вимог.

Внутрішньополітичні
конфлікти також поділяються на кризи, протистояння і зіткнення, які розкривають
взаємодію різних об’єктів влади.

2. За ступенем
радикалізації виділяють обмежені і радикальні конфлікти.

а) Обмежені
конфлікти. Конфлікти, які передбачають часткові зміни у політиці владних
структур та їх діях. У них беруть участь лише деякі владні структури і
політична еліта, зацікавлені у вирішенні (чи не вирішенні) конкретних проблем.
До подібних конфліктів можна віднести зіткнення між окремими гілками влади, між
окремими суб’єктами політичної боротьби (політичними партіями, об’єднаннями),
б) Радикальні конфлікти. Конфлікти подібного типу випливають із протиріччя між
корінними політичними інтересами, потребами і цінностями великих соціальних
верств. Вони, як правило, у процесі своєї ескалації розділяють суспільство на
два великі ворогуючі табори.

3. Політичні
конфлікти можна розділити за ознакою політичного поля, на якому вони виникають
і розгортаються: на вищому рівні організації влади і управління; на
регіональному; місцевому; у центрі політичної системи або на периферії.

4. За часовими
характеристиками їх можна розділити як тривалі і короткочасні.

5. За ознакою
об’єктивності подій виділяють конфлікти:

а) дійсні, тобто
такі, що спричинені об’єктивними суперечностями;

б) випадкові,
умовні, тобто ті, що існують до того часу, доки його учасники не усвідомлять незначного
змісту суперечності;

в) змішані,
причини яких лише побічно пов’язані з об’єктивними причинами;

г) неправильно
уявлені конфлікти, тобто конфліктуючі сторони зовсім не ті, що перебувають у
стані протиборства;

ґ) помилкові
конфлікти, які не мають реальних причин.

{lang_content_nav}ом
політичних конфліктів є політична боротьба. Боротьба – це протидія політичних
суб’єктів, у ході якої кожна сторона має своєю метою протидіяти цілям іншої
сторони.

Для політичної
боротьби характерні закономірності, які носять загальний характер:

політична
боротьба – це завжди боротьба за корінні інтереси і цілі певних великих
соціальних груп. Кожен суб’єкт політичного конфлікту намагається представити
свої цілі як загальні для соціальних угруповань, знайти підтримку з їх боку,
перетворити свою боротьбу на суспільно-масову;

в основі політичного
конфлікту будь-якого рівня лежить прагнення суб’єктів конфлікту обґрунтувати свою
легітимність і нелегітимність конфронтуючого суб’єкта;

до політичного
конфлікту приєднуються великі маси людей. Слід зазначити, що маси тут
виступають не як скупчення у вигляді натовпу, а певна спільнота, об’єднана в
політичній боротьбі єдиною настановою.

До основних
принципів політичної боротьби відносяться:

1) адекватне
розуміння конкретних політичних протиріч, що складають основу і джерело
конкретного конфлікту.

2) взаємозв’язок
політичного конфлікту з економічною і соціальною ситуацією.

3) врахування об’єктивних
і суб’єктивних підсумків політичної боротьби.

У політичній
боротьбі використовуються різні методи і прийоми – від чесних і до т.зв.
“брудних”, від мирних до насильницьких. Звичайно, політична боротьба
не завжди є аморальною, антигуманною, однак, не можна вважати, що в політиці
немає справедливості і чесності. Дійсна політика, боротьба за загальні інтереси
народу, за прогрес – моральна і гуманна, хоча вона і не буває простою.

Досить умовно
всю розмаїтість методів політичної боротьби можна поділити на дві великі групи:
мирні і насильницькі. У більш детальному вигляді їх можна класифікувати як
легітимні і нелегітимні.

Розмаїтість методів
і прийомів боротьби в конфлікті, поєднання мирних і збройних, законних і незаконних
методів і форм є одним із закономірностей політичного протиборства.

У сучасній
конфліктології і політичній науці велика увага приділяється пошуку способів
контролю за процесами протікання конфліктів і виробленню ефективних технологій
керування ними. Варто пам’ятати, що контролювати конфліктну ситуацію бажає не
тільки та сторона, що захищається або прагне до її розв’язання, але і той, хто
зацікавлений у її загостренні або консервації.

Специфікою
політичного конфлікту можна вважати те, що врегулювання конфлікту може тільки
зменшити гостроту протиборства сторін. У той же час, досягнутий між сторонами
компроміс може не усунути причини конфлікту, і тому він здатний виникнути
знову. Вирішення політичного конфлікту дуже часто розв’язує предмет суперечки,
а не створює обстановку для ліквідації можливого рецидиву.

Конфліктні відносини
виникають тоді, коли з’являється конкретний предмет суперечки і конкуренція, розбіжності
позицій політичних суб’єктів. На цьому етапі можна передбачити розвиток
протиріччя в загальних контурах. Складність контролювання розвитку конфлікту
полягає в тому, що сторони намагаються замаскувати дійсні причини протиріччя.
Влада може вибрати одну з трьох моделей поведінки: ігнорувати виникнення
конфлікту, даючи йому можливість розвиватися і перетікати в інші сфери;
запобігати публічній оцінці Його природи і пристосовуватися до думки
різноманітних прошарків населення; активно брати участь у регулюванні або
розв’язанні конфлікту.

Закінчення
політичного конфлікту, звичайно, має два варіанти – досягнення примирення або
непримирення, тобто створення безвихідної ситуації. Досягти примирення можна
через згоду, компроміс, підпорядкування, поступки і відмовлення від минулого.

2. Соціальний конфлікт

Конфлікти
в соціальній сфері завжди є наслідком яких-небудь суспільних відносин, що з
різних причин не збігаються. Ми маємо в соціальній системі зовсім різні і
різнонаправлені відносини, тому ми можемо говорити, що конфліктні ситуації є
швидше нормою, ніж ознакою ЇЇ нездоров’я. У своїй більшості конфлікти виконують
конструктивну функцію.

Суспільство,
як і весь навколишній світ, розвивається через різні протиріччя. У цьому
величезному різноманітті конфліктів можна виділити дві групи протиріч.

Протиріччя,
що сформувалися соціально-економічним, матеріально – побутовим станом людей.

Протиріччя, що виникли через неприйняття політикою сил, що знаходяться при
владі.

Конфлікти,
як правило, усвідомлюються на суб’єктивному рівні окремої особистості, соціальної
групи, організації, партії. У цьому ми можемо побачити базову відмінність їх
від протиріч, саме в їх суб’єктивному усвідомленні.

Самі
собою протиріччя не завжди приводять до конфлікту. Для переростання протиріч у
конфлікт необхідне розуміння протилежності інтересів і відповідних мотивацій.
Передумовою будь-якого соціального катаклізму завжди було різке зменшення
базових інстинктів більшості населення, мінімізація задоволення його потреб.
Серед таких інстинктів можна назвати потребу в їжі, інстинкт самозбереження,
потребу колективного самозбереження, потребу в житлі, одязі, потребу в
мінімальній волі. Максимальне обмеження цих та інших базових інстинктів
породжує соціальну напругу, соціальний вибух і конфлікт.

Серед
реальних причин соціального конфлікту необхідно виділити і
нормативно-ціннісний, котрий характеризується розбіжністю цілей і інтересів людей
і певних соціальних груп.

Аналізуючи
різні типи соціальних конфліктів, варто враховувати, що:

конфлікт робить соціальні відносини мобільними, звичні норми поведінки, що
тривалий час задовольняли більшість людей, рішуче відкидаються;

незважаючи на різноманітність конфліктних ситуацій, поведінка в соціальних
конфліктах характеризується підвищеною емоційністю, що не завжди може стримати
і регіональний аспект.

Раціональна
поведінка людей у конфліктних ситуаціях достатньо специфічна. Людина діє
вибірково і завжди шукає соціальну опору для наступних зіткнень, поділяє усіх
на супротивників і прихильників, шукає союзників, що, у свою чергу, стимулює
протилежну сторону шукати способи ухилення від зіткнень, від конфліктів.

3. Економічний
конфлікт

Під
економічним конфліктом розуміється протиборство суб’єктів соціально –
економічних відносин з приводу дефіциту економічних ресурсів, для подолання
якого необхідно використовувати економічні, соціальні або політичні способи.
Слід постійно мати на увазі, що практично в будь-якому соціальному конфлікті
можуть бути присутні економічні складові.

Особливістю
великомасштабних економічних конфліктів є залучення до них широких верств
населення. Наприклад, страйк авіадиспетчерів зачіпляє інтереси не тільки
авіаційних компаній, а й тисяч пасажирів. Страйк лікарів зачіпає інтереси тисяч
хворих. Тому інституціоналізація трудових конфліктів, у тому числі заборона
деяких видів страйків, є важливим засобом стабілізації суспільного життя.
Аналізуючи структуру економічного конфлікту, особливу увагу слід приділити його
предмету та об’єкту.

В
економічному конфлікті, як і в будь-якому іншому, предмет — це об’єктивно
існуюча або представлена проблема, заради якої конфліктуючі сторони вступають в
боротьбу. В реальному житті це може бути
проблема співвідношення державної «присутності» в економічній сфері та вільної
конкуренції; проблема обмеженості економічних ресурсів, їх нестачі для всіх
учасників економічних відносин; проблема недосконалості ринкового механізму в
його самоорганізації тощо.

Об’єктом
економічного конфлікту можуть стати ринки збуту, споживачі, фінанси, заробітна
платня, тобто все, що має відношення до ринку.

Взагалі
ринок постає як мінімум у двох іпостасях: з одного боку, він породжує
конфлікти, з іншого — є важливим механізмом їх розв’язання, причому не тільки
економічних, а й будь-яких соціальних конфліктів взагалі, бо в соціальному
житті саме економічний аспект найважливіший. Цю особливість свого часу помітив
ще А. Сміт. Він відкрив та описав механізм суспільної координації, яка діяла незалежно,
як він вважав, від підтримки уряду. Причому механізм настільки могутній, що
урядові заходи, які не збігалися з ним, зводилися нанівець. Економічна теорія
стверджує, що, діючи у своїх власних інтересах, люди створюють можливості
вибору для інших, і що суспільна координація є процесом безперервного
пристосуван­ня до змін, які виникають внаслідок їх взаємодії. В економічній діяльності
людина переважно діє досить раціонально. Вона намагається співвіднести свої
потреби з планами, цілями і засобами їх досягнення. Отже, виникають можливості
щодо успішного врегулювання соціальних конфліктів.