Форма правління зарубіжних країн (ч.2)

1. Федеративний устрій/федералізм. Основні ознаки федеративного устрою

Це союзна держава, частини якої (штати, землі, округи) мають державний суверенітет, що, однак, не порушує цілісності всієї союзної держави. Ці частини прийнято називати суб’єктами федерації. Вони мають власне законодавство, свою судову систему, самостійні органи управління. Разом із тим на території суб’єктів федерації діють також загальнофедеральні державні інститути, що забезпечують функціонування федеративної держави як єдиного цілого. Федералізм передбачає певну децентралізацію влади і розподіл повноважень, що забезпечує єдність і цілісність державно-правової структури з автономністю її складових.

Для федерації характерні такі ознаки:

1) існування загальних для всієї держави вищих органів державної влади та управління й одночасно вищих органів державної влади та управління в суб’єктах федерації;

2) можливість установлення так званого подвійного громадянства, тобто громадянин кожного із суб’єктів одночасно є громадянином федерації;

3) дві системи законодавства – загальнофедеральна й кожного суб’єкта, однак установлюється пріоритет загальнодержавних актів над актами суб’єктів з питань, віднесених до відання федерації, і з питань спільного відання;

4) суб’єкти федерації можуть мати свою судову систему поряд із вищими судовими органами федерації;

5) двоканальна система податків, що передбачає поряд із загальнофедеральними податками й податкову систему суб’єктів федерації.

Нині у світі налічується більше двох десятків федеративних держав. Вони утворені на рівних підставах, мають різний устрій, різний ступінь розвитку тощо (Російська Федерація, США, ФРН, Індія, Бельгія, Австрія, Швейцарія, Мексика, Канада та ін.). Розрізняють федерації, побудовані за національною і територіальною ознаками.

Держави з федеративною формою державного устрою почали виникати разом із появою в XVII–XVIII ст. республік, водночас із хвилею буржуазно-демократичних революцій. Мабуть, найбільш відомим прикладом федерації є Сполучені Штати Америки.

Сьогодні ця форма державного устрою характерна в основному для великих і середніх за територією демократичних держав, особливо багатонаціональних, де принцип суверенітету кожної нації може знайти відбиття в наданні державності в рамках федерації (Російська Федерація і Республіка Індія – гарний тому приклад).

2. Розподілення компетенції і відношення проміж федерацією та її суб’єктами

У федеративних державах на конституційному рівні розмежовуються повноваження між центральними органами влади й органами влади суб’єктів федерації. Це сприяє (поряд із поділом державної влади на три “гілки”) децентралізації та поділу влади, що запобігає її концентрації. Як правило, до відання загальнофедеральних органів влади належать зовнішня політика, оборона країни, економічна, соціальна й ідеологічна політика, прийняття загальнофедерального законодавства, регулювання торгівлі, транспорт і комунікації; до компетенції органів влади суб’єктів федерації входить вирішення питань формування органів влади на своїй території, прийняття свого законодавства, іноді податкова політика. У рамках федерації різними способами вирішується питання про належність природних ресурсів і, відповідно, про право на регулювання й одержання доходів від цих об’єктів. Під юрисдикцію федерації природні ресурси потрапляють у Швейцарії й Мексиці, під юрисдикцію субнаціональних утворень – у Канаді й Австралії. У сфері бюджетних відносин у федеративних державах є величезна різноманітність національних систем, які часто суперечать стандартній теорії оптимальної моделі. Причини цього криються у сильному впливі політики, історичних особливостей формування держав.

У певних федераціях, наприклад у ФРН, Швейцарії, Бразилії, Індії, в також сфера так званої конкуруючої законодавчої компетенції, суть якої полягає в тому, що за певним колом питань суб’єкти федерації мають право законодавствувати лише тоді й настільки, коли й наскільки федерація не використає свої законодавчі повноваження. Досить складний спосіб розмежування повноважень виник у порівняно молодих федераціях (Росія, Індія, Об’єднані Арабські Емірати та ін.). Він передбачає розмежування предметів відання у трьох сферах: виключна компетенція федерації, сфера спільного відання федерації та її суб’єктів і сфера виключного відання суб’єктів федерації. У ФРН у разі колізїї норм, що визначають компетенції союзу та земель, діє ст. 31 Основного закону, що встановлює пріоритет федерального права. У разі виникнення конфлікту між компетенцією різних державних структур останнє слово залишається за Федеральним конституційним судом. У руках федерації залишається і такий важливий важіль у разі виникнення конфлікту, як зміна розподілу компетенції шляхом внесення змін до Конституції.

Кожній федерації доводиться вирішувати низку проблем загального характеру: суверенітету; розмежування предметів відання й повноважень між федерацією та її суб’єктами; створення механізму підтримання балансу інтересів усередині федерації; економічного вирівнювання регіонів і умов життя людей; формування єдиної правової системи федеративної держави та механізму реалізації права; збереження цілісності союзної держави тощо. Із сучасних позицій федералізм аж ніяк не вимагає повної симетричності у всіх сферах відносин між центром і суб’єктами федерації. Історія знає досить прикладів, коли федерації мали (або мають) асиметричний характер, тобто коли окремі суб’єкти федерації володіли (або володіють) різним статусом, мали (або мають) неоднакові права, у тому числі у сфері міжбюджетних або міжурядових відносин.

3. Державний режим. Співвідношення державного режиму і політичного  режиму

Державний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Ця категорія дає відповідь на питання, які методи панують у процесі здійснення державної діяльності і досягнення тих цілей, що стоять перед державою. Поняття державного режиму не слід ототожнювати з поняттям політичного режиму. Останній має більш широке значення і характеризує не тільки методи діяльності державних органів, але й можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи — політичних партій, рухів тощо.

Розрізняють такі види державного режиму:

– тоталітарний, який характеризується:

а) тотальним контролем держави над усіма сферами суспільного життя;

б) монополізацією влади в руках однієї партії, яка повністю підпорядкована вождю;

в) безроздільним пануванням однієї ідеології;

г) терористичним поліцейським контролем;

д) мілітаризацією суспільного життя і знищенням громадянського суспільства (СРСР, фашистські Німеччина, Італія).

– авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму, наявна економічна свобода, допускається існування виборчої системи і боротьба політичних партій у парламенті (Чилі).

– демократичний — передбачає наявність політичного плюралізму, забезпечення прав і свобод людини, консенсуальний тип політичної культури, правові гарантії прав і свобод людини.

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ – система методів і засобів здійснення політичної (державної) влади, що визначають характер політичного життя в країні, рівень політичної свободи.

Поняття “політичний режим” охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості права та обов’язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.

4. Ознаки і види антидемократичного режиму

Антидемократичний — це вид державного режиму, який характеризує такий порядок (стан) державно-політичного життя суспільства, за якого не реалізується принцип розподілу влади, певною мірою (повністю або частково) порушуються права громадян, забороняється діяльність політичних партій, інших об’єднань громадян, існує можливість політичних репресій.

Антидемократичному режиму притаманні такі ознаки:

а) утиск прав особи, перешкода її вільному розвитку;

б) повний контроль держави над всіма сферами суспільного життя;

в) концентрація влади в руках однієї особи або групи осіб;

г) фактичне одержавлення всіх громадських організацій (профспілок, молодіжних тощо);

д) ігнорування інтересів національних меншин, релігійних поглядів населення тощо.

Антидемократичний режим існує у таких формах:

— тоталітаризм (лат. totus — весь, цілий) — це режим, що характеризується відсутністю реальних прав і свобод громадян, всеохоплюючим репресивним примушенням громадян до виконання владної волі, яка не спирається на закон та контролює всі сфери суспільного життя; суворий контроль держави над усіма сферами суспільних відносин; нав’язування єдиної офіційної державної ідеології; відсутністю принципу розподілу влади та органів місцевого самоврядування; ігноруванням інтересів національних меншин; здійсненням диктатури однієї партії та забороною опозиції; монополії держави у сфері економіки, мілітарізація громадського життя;

— деспотія (від гр. despoteia — необмежена влада) — форма режиму, яка характеризується зосередженням в руках однієї особи (деспота) всієї повноти влади з одночасною її централізацією, відсутністю політичних свобод і жорстокими методами утиску прав та свобод людини і громадянина. Деспотія притаманна абсолютним монархіям періоду рабовласництва (наприклад, Стародавній Вавілон, Стародавній Китай тощо);

— авторитаризм (фр. autoritarisme; лат. — autoritas — цілковита влада, вплив, наказ) – це вид режиму, який характеризується значним зосередженням влади в руках однієї особи або групи осіб; безстроковим характером влади глави держави; звуженням політичних прав і свобод громадян та громадсько-політичних об’єднань, приниженням ролі представницьких органів влади; недопущенням політичної опозиції. Забезпечення існування авторитарного режиму здійснюють армія та каральні органи. Основний метод діяльності органів державної влади — командний, який здійснюється за допомогою наказів, розпоряджень директив тощо. Існування авторитарного режиму ефективне в умовах забезпечення суспільного порядку, швидкої реорганізації суспільства, виконання конкретних завдань. За умов авторитарного режиму державна влада здійснюється шляхом наділення виконавчої влади широкими законодавчими повноваженнями, виключенням компромісів, ігноруванням інтересів суспільства і держави.

Різновидом авторитаризму є диктатура, котра розглядається як авторитарний режим тимчасового характеру, що вводиться за надзвичайних обставин.

5. Ознаки і види демократичного режиму

Демократичний — це вид державного режиму, що характеризує такий порядок (стан) державного життя суспільства, при якому виконуються норми конституції та законів, реалізується принцип розподілу влади, державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян, громадських організацій, партій в управлінні державою, котра гарантує дотримання їх прав і свобод відповідно до міжнародних стандартів прав людини.

Демократичному режиму притаманні такі ознаки:

— народ — основне джерело здійснення державної влади;

— державна влада здійснюється на підставі її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову відповідно до конституційно закріплених повноважень;

— свобода особи в різних сферах діяльності (економічній, політичній, соціальній тощо);

— рівність всіх громадян перед законом;

— гарантування з боку держави дотримання прав і свобод людини і громадянина;

— ідеологічний плюралізм;

— виборність вищих органів державної влади на певний термін і відповідно існування інститутів безпосередньої та представницької демократії;

— основний принцип діяльності держави — плюралізм, що означає врахування, при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики, інтересів всього населення держави;

Демократичний режим існує в наступних формах:

— ліберально-демократичний, заснований на системі гуманістичних принципів здійснення державної влади, визнанні свободи людини, її діяльності, забезпеченні рівності всіх перед законом;

— консервативно-демократичний, побудований на переважному застосуванні таких принципів державного управління, які склались історично, отримали закріплення у свідомості суспільства, є характерними саме для цієї держави, що не бажає перейти до нових форм і методів державного управління;

— радикально-демократичний, здійснюється шляхом постійного введення нових форм реаліції державної влади, використання рішучих заходів для підвищення ефективності державного управління.