Тема 9. Ринок економічних ресурсів
Зміст сторінки:
Ринок економічних ресурсів
1. Ринок праці: структура і ціна праці
2. Ринок невідтворних ресурсів
3. Ринок інвестиційних ресурсів
4. Фінансовий ринок
1. Ринок праці: його сучасна структура і ціна товару
Ринок праці – особлива сфера ринкових відносин, де здійснюються операції з купівлі-продажу робочої сили.
Центр тяжіння в трудовому процесі зараз переміщається з фізичної витрати життєвих сил людини на розумові. Інтелектуалізація праці виражається загалом у високому рівні технічної культури персоналу, розумінні кожним працівником свого місця в процесі виготовлення продукції, умінні точно дотримувати правила технології і забезпечувати високі кінцеві господарські результати. Високий динамізм технологічних нововведень викликав необхідність створення на підприємствах і в суспільному масштабі системи безперервної освіти кадрів. Кожному працівникові ставиться в обов’язок регулярно поповнювати і оновлювати свої професійні знання, проходячи навчання у вузах, на факультетах і курсах підвищення кваліфікації.
Тенденції ринку праці в Україні:
1) Інтенсивний перерозподіл працівників з промисловості і сільського господарства в інформаційну сферу і в сферу обслуговування;
2) включення до складу трудових ресурсів працівників з вищим рівнем освіти, чим у тих, хто виходять з працездатного віку;
3) підвищення частки допоміжної розумової праці;
4) збільшення попиту на кваліфіковану робочу силу;
5) уповільнення темпу зниження частки мало- і некваліфікованих працівників із-за скорочення масштабів технічного переозброєння;
6) інерція системи освіти, яка готує кадри в основному по старій схемі.
Госполітика в області зайнятості направлена на:
– забезпечення всім громадянам рівних можливостей в реалізації права на працю і вільний вибір форми зайнятості;
– підтримку трудової і підприємницької ініціативи громадян, сприяння розвитку їх здібностей до продуктивної праці шляхом координації діяльності в області зайнятості з іншими напрямами економічної і соціальної політики;
– дотримання принципу добровільності праці, вільного вибору виду зайнятості шляхом заохочення працедавців, що створюють нові робочі місця;
– забезпечення соціального захисту населення в області зайнятості на основі координації діяльності держорганів, профспілок, підприємців в розробці і реалізації заходів по забезпеченню зайнятості населення;
– міжнародна співпраця у вирішенні проблем зайнятості населення.
Проте важливо відзначити наступну обставину. Робоча сила – це дійсно незвичайний – живий товар. На відміну від звичайних корисних речей величина вартості робочої сили має дві кількісні межі. Нижча – фізіологічна – межа дорівнює вартості життєвих благ і послуг, які достатні для відновлення працездатності людини з найнижчим рівнем кваліфікації. Верхня межа включає вартість комплексу соціальних і культурних благ і послуг, які потрібні для відтворення висококваліфікованої робочої сили. Такий комплекс історично змінюється залежно від ступеня розвитку економіки і цивілізації в кожній країні. Зараз в найбільш розвинених державах він може включати, скажімо, багатокімнатну квартиру для сім’ї або заміський котедж, особисті автомашини, сучасні засоби електронної інформації, спортивний інвентар, хорошу бібліотеку тощо.
Для визначення найменшої зарплати державні органи розраховують так званий прожитковий мінімум (або межу бідності). Зрозуміло, що мінімальний заробіток – це лише стартовий рівень, від якого починає наростати оплата складнішої праці.
Величину винагороди за працю визначають ряд конкретних соціально-економічних чинників:
1. Величина вартості життєвих засобів, що витрачаються на відтворення робочої сили.
2. Рівень кваліфікації працівників (позначається розмір інвестицій в “людський капітал”).
3. Рівень продуктивності праці.
4. Національні відмінності в ступені розвиненості економічних і соціальних умов життя в різних країнах.
Ринкові чинники.
- Попит і пропозиція на ринку праці.
- Конкуренція або монополія на ринку праці.
Рис. 1. Криві попиту і пропозиції праці
Ефективність оплати праці залежить від багатьох чинників:
1) рівень оплати праці;
2) купівельна спроможність грошових одиниць;
3) правильність встановлення кількості і якості праці;
4) співвідношення попиту і пропозиції на робочу силу;
5) ступінь відповідності систем і форм зарплати, специфіки організації виробництва.
В умовах ринкової економіки організація заробітної плати повинна базуватися на таких принципах:
1) самостійність підприємства в організації заробітної плати, у встановленні форм, систем і розміру оплати праці працівників;
2) державна регламентація мінімальної зарплати;
3) диференціація зарплати залежно від умов праці і району мешкання;
4) матеріальна зацікавленість працівників у високих кінцевих результатах праці;
5) узгодження загальних умов оплати праці з профспілками;
6) комунікація, співпраця і згода між працівниками і адміністрацією з приводу загальних принципів;
7) обгрунтована система оцінки робіт і визначення обсягу;
8) обгрунтовані критерії зміни і оцінки; нормативи, контроль за ними, періодичний перегляд; чіткий зв’язок між заохоченням і результатами; обов’язковий облік якості.
Форми заробітної плати
Почасова заробітна плата встановлює розмір винагороди залежно від часу, що пропрацював робітник. В цьому випадку підраховується величина оплати за 1 годину, день, тиждень, місяць, а потім помножується на час, що пропрацював працівник.
Похідною від почасової є відрядна або поштучна заробітна плата. Вона розраховується залежно від обсягу випущеної продукції, а тому заробіток зростає в прямій пропорції від кількості виготовлених виробів. Ця залежність встановлюється за допомогою поштучної розцінки.
Щоб підвищити “віддачу” людського чинника, підприємці застосовують нові форми стимулювання, що враховують особисті якості на основі так званої оцінки “по заслугах” (фактичний рівень виробки, належна якість праці, економія матеріалів, дбайливий догляд за устаткуванням, максимальне використання робочого часу, “загальна надійність”, “прагнення до співпраці”, “загальна поведінка”, що характеризує відданість людини компанії).
При купівлі-продажі робочої сили на ринку праці визначається номінальна (лат. nominalis – именной) заробітна плата, яка відповідає названій в контакті сумі грошей, що належить працівникові за його працю. Якщо ця грошова сума витрачена по її прямому призначенню (на відтворення робочої сили), то можна встановити реальну (лат. realis – речовинний) зарплату. Тобто реальна заробітна плата виражається в кількості і якості засобів існування і послуг, які трудящий може купити на свою номінальну (грошову) зарплату.
2. Ринок невідтворних ресурсів
Рента (лат. reddita – віддана назад, повернена) – особливий вид відносно стійкого доходу, безпосередньо не пов’язаного з підприємницькою діяльністю. Є кілька видів рент, що отримуються з капіталу, майна, землі. Один з них – державна рента (рентна позика) – форма державної позики, яка випускається на невизначений час і його повернення до якогось терміну державою не гарантується. Утримувачам цінних паперів, пов’язаних з позикою, виплачується рента у встановленому відсотку від номінальної суми запозиченого капіталу в певні терміни (раз на квартал, півроку або рік).
Земельні і рентні відносини
Початковою умовою для утворення ренти є оренда землі. Оренда землі – вид землекористування, при якому власник передає свою ділянку на певний термін іншій особі (орендарю) для господарювання. У орендному договорі передбачається винагорода землевласнику – орендна плата.
Орендна плата за землю у всіх країнах враховує відсоток на капітал (основні фонди), вкладений в майно землевласником, і головним чином – ренту. Через це виникають рентні відносини між землевласником і підприємцем – орендарем.
Рентні відносини є відношення між власником землі і орендарем щодо розподілу прибутку. Одна її частина – у вигляді звичайного прибутку – дістається підприємцю, а іншу частку – у формі надприбутку – отримує землевласник.
Земельна рента виникає через ті особливі економічні відносини, які складаються з привласнення і використання землі. Землевласник (приватний власник, кооператив або держава) на законній підставі володіє винятковим правом власності на землю. Він передає своє право використання землі підприємцю, який за умовами орендного договору тимчасово організує сільськогосподарське виробництво. На взаємини орендодавця і бізнесмена впливають такі економічні умови.
1. Земля є невідтворним чинником економіки і кількісно обмежена. До того ж вона різна за якістю (по родючості і по місцерозташуванню – віддаленості від ринку збуту): кращі, середні і гірші ділянки землі.
2. Ринкова ціна за кожну її одиницю складається за умовами виробництва на гірших землях.
3. Через сприятливіші умови на кращих і середніх за якістю землях собівартість одиниці продукції нижча, ніж на гірших ділянках. Якщо скласти таку відносно низьку собівартість (скажімо, 1 ц пшениці) із звичайним прибутком, то на кращих ділянках її індивідуальна ціна буде нижча ринкової. Тому фермери, що господарюють тут, отримують при продажі створених благ за ринковою ціною додатковий надприбуток. Такий диференціальний (різницева) надприбуток – це різниця між ринковою ціною, що відображає підвищені витрати на гірших ділянках, і порівняно низькою індивідуальною ціною одиниці продукції, що складається на кращих землях.
Землевласник чудово обізнаний про якість землі, що належить йому, і враховує цю обставину в орендному договорі. Тому різницевий прибуток дістається йому у вигляді диференціальної ренти.
Ціна землі
Ціною землі є капіталізована (перетворена на грошовий капітал) рента.
Ціна землі (Цз) прямо пропорційна величині ренти (Рз) і обернено пропорційна ставці депозитного відсотка (Пц’):
На ринкову ціну землі певний вплив робить співвідношення пропозиції і попиту на даний товар. При цьому важливо відзначити, що кількість пропонованої землі не може взагалі змінитися під впливом підвищення або зниження ціни: загальну кількість освоєної землі неможливо збільшити.
Для сучасних умов характерна тенденція зменшення пропозиції землі унаслідок ряду обставин: посилюється процес урбанізації (зростання міст) і використання землі для інших несільскогосподарських цілей (видобутку корисних копалин, будівництва аеродромів і т. п.).
Одночасно зростає попит на землю.
3. Ринок інвестиційних ресурсів
Виробнича і комерційна діяльність суб’єктів пов’язана з обсягами і формами здійснюваних інвестицій. Термін інвестиції походить від латинського слова «invest», що означає «вкладати». У більш широкому розумінні інвестиції – вкладення капіталу з метою його наступного збільшення.
Інвестиції виражають усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницької діяльності, у результаті якої формується прибуток чи досягається соціальний ефект.
Валовыми инвестициями в производство называют инвестиционный продукт, направляемый на поддержание и увеличение основных и оборотных фондов. Валовые инвестиции складываются из двух составляющих. Одна из них, называемая амортизацией, представляет собой инвестиционные ресурсы, необходимые для возмещения износа основных средств, их ремонта, восстановления до исходного уровня, предшествовавшего производственному использованию. Вторая составляющая — чистые инвестиции — есть вложения капитала с целью увеличения, наращивания основных средств посредством строительства зданий и сооружений, производства и установки нового, дополнительного оборудования, модернизации действующих производственных мощностей.
Основні фонди — це частина засобів виробництва, які беруть участь у процесі виробництва тривалий період, зберігаючи при цьому натуральну форму і властивості, а також переносять свою вартість на вартість готового продукту частинами.
У процесі експлуатації всі основні фонди старіють і зношуються. Розрізняють два види зносу: фізичний і моральний.
Фізичний знос настає під впливом навколишнього середовища та експлуатаційних навантажень. У цьому разі деформуються деталі, піддається корозії метал, зношуються тертьові поверхні. Фізичний знос зменшує вартість основних фондів і робить їх непридатними до експлуатації.
Моральний знос — це знецінення діючих засобів праці до настання повного фізичного зносу під впливом науково-технічного прогресу. Такий знос характеризується втратою засобами праці споживної вартості внаслідок удосконалення застосовуваних та створення нових засобів виробництва, упровадження принципово нової технології, старіння продукції, що виробляється.
Фізичний знос та моральне старіння діючих основних фондів можна усунути частково або повністю, застосовуючи різні форми відтворення.
Амортизація – це процес перенесення авансованої раніше вартості основних засобів на вартість виробленої продукції.
Амортизація виконує наступні основні завдання:
1. Дозволяє визначити сукупні суспільні витрати виробництва.
2. Характеризує в узагальненій формі ступінь зносу основних засобів, що необхідно для планування процесу їхнього відтворення.
3. Створює грошовий фонд для заміни засобів праці, що зносилися, і їхнього ремонту.
Оборотними називаються засоби виробництва, що беруть участь в одному виробничому циклі та переносять свою вартість на вартість готової продукції одразу і повністю, змінюючи при цьому свою речову форму.
Інвестиції в основні засоби здійснюються у формі капітальних вкладень і містять у собі витрати на будівництво нових будинків, комплексів, складів, розширення, реконструкцію і технічне переозброєння діючих основних фондів, придбання устаткування, інструмента й інвентарю, інші витрати капітального характеру. Капітальні вкладення нерозривно пов’язані з реалізацією інвестиційних проектів.
Інвестиційний проект – обґрунтування економічної доцільності, обсягу і термінів проведення капітальних вкладень, включаючи необхідну документацію й опис практичних дій зі здійснення інвестицій (бізнес-план).
Джерелами фінансування інвестицій є власні і залучені засоби.
Капітальні вкладення, пов’язані з новим будівництвом, розширенням і реконструкцією виробничих об’єктів, як правило, носять довгостроковий характер. Однак часто вони бувають і короткостроковими. Темпи росту обсягу інвестицій залежать від ряду факторів: розподілу одержаного доходу на споживання і накопичення, очікувана норма прибутку, ставка позичкового відсотка, прогнозний темп інфляції тощо.
Наряду с инвестициями в отрасли материального производства значительная часть их направляется в социально-культурную сферу, в отрасли науки, культуры, образования, здравоохранения, физической культуры и спорта, информатики, охрану окружающей среды, для строительства новых объектов этих отраслей, совершенствования применяемых в них техники и технологии, осуществления инноваций. В научной и учебной литературе последних лет много говорится об инвестициях в человека, в человеческий капитал. Это особый вид вложений, преимущественно в образование и здравоохранение, направляемых на создание средств, обеспечивающих развитие и духовное совершенствование личности, укрепление здоровья людей, продление жизни, расширение возможностей творческого участия человека в трудовой деятельности и повышения ее отдачи.
Інвестиції здійснюються в різних формах.
За об’єктами вкладення коштів виділяють реальні і фінансові інвестиції.
Реальні інвестиції (капіталовкладення) – авансування грошей у матеріальні і нематеріальні активи. За своєю відтворювальною структурою вони можуть бути такі: нове будівництво, розширення, реконструкція потужностей. За технологічною структурою – будівельно-монтажні роботи, придбання перевантажувального та іншого устаткування, інші капітальні витрати.
Фінансові інвестиції – вкладення коштів у цінні папери
За періодом інвестування виділяють короткострокові (термін до 1 року) і довгострокові інвестиції (термін понад 1 рік).
За рівнем інвестиційного ризику виділяють наступні види інвестицій.
Безризикові інвестиції характеризують вкладення засобів у такі об’єкти інвестування, для яких відсутній реальний ризик втрати очікуваного доходу або капіталу, і практично гарантоване одержання реального прибутку.
Низько ризикові інвестиції характеризують вкладення капіталу в об’єкти, ризик для яких нижче середньоринкового рівня.
Середньо ризикові інвестиції характеризують вкладення капіталу в об’єкти, ризик для яких відповідає середньоринковому рівню.
Ризикові інвестиції мають рівень ризику вище середньоринкового.
Спекулятивні інвестиції – вкладення капіталу в найбільш ризикові активи, де очікується одержання максимального доходу.
Інвестиції в реальні проекти – тривалий за часом процес. Тому при їхній оцінці необхідно враховувати:
а) ризикованість проекту – чим більше строк окупності витрат, тим вище інвестиційний ризик;
б) вартість грошей у часі, тому що з часом гроші втрачають свою цінність внаслідок інфляції;
в) привабливість проекту в порівнянні з альтернативними варіантами, вкладення капіталу з погляду максимізації доходу при мінімальному рівні ризику, тому що ця мета для порту є визначальною.
4. Фінансовий ринок
Фінансовий ринок — економічний механізм, який дозволяє його учасникам купувати і продавати фінансові активи: цінні папери, товари і інші об’єкти з малими транзакційними витратами.
На фінансовому ринку відбувається мобілізація капіталу, надання кредиту, здійснення обмінних грошових операцій і розміщення фінансових коштів у виробництві. Сукупність попиту і пропозиції на капітал кредиторів і позичальників різних країн утворює світовий фінансовий ринок.
Фінансовий ринок включає грошовий ринок і ринок капіталів.
Під грошовим ринком розуміється ринок короткострокових кредитних операцій (до одного року). У свою чергу грошовий ринок зазвичай підрозділяється на обліковий, міжбанківський і валютний ринки, а також ринок деривативів.
Під обліковим ринком розуміється ринок, на якому основними інструментами є казначейські і комерційні векселі, інші види короткострокових зобов’язань (цінні папери). Таким чином, на обліковому ринку звертається величезна маса короткострокових цінних паперів, головна характеристика яких – висока ліквідність і мобільність.
Міжбанківський ринок – частина ринку позикових капіталів, де тимчасово вільні грошові ресурси кредитних установ притягуються і розміщуються банками між собою, переважно у формі міжбанківських депозитів на короткі терміни.
Найбільш поширені терміни депозитів — один, три і шість місяців, граничні терміни — від одного до двох років (іноді до п’яти років). Засоби міжбанківського ринку використовуються банками не тільки для короткострокових, але і для середньо- і довгострокових активних операцій, регулювання балансів, виконання вимог державних регулюючих органів.
Валютні ринки обслуговують міжнародний платіжний оборот, пов’язаний з оплатою грошових зобов’язань юридичних і фізичних осіб різних країн. Специфіка міжнародних розрахунків полягає у відсутності загальноприйнятого для всіх країн платіжного засобу. Тому необхідною умовою розрахунків по зовнішній торгівлі, послугам, інвестиціям, міждержавним платежам є обмін однієї валюти на іншу у формі покупки або продажу іноземної валюти платником або одержувачем. Валютні ринки — офіційні центри, де здійснюється купівля-продаж валют на основі попиту і пропозиції.
Ринок деривативів. Дериватами (фінансовими дериватами) називаються похідні фінансові інструменти, в основі яких лежать інші, простіші фінансові інструменти – акції, облігації.
Основними видами фінансових деривативів є опціони (що дають їх власникові право продавати або купувати акції), свопи (угоди про обмін грошовими платежами протягом певного періоду часу), ф’ючерси (контракти на майбутнє постачання, зокрема валюти, за зафіксованою в контракті ціною).
Характеристики деривативів:
– їх вартість міняється услід за зміною процентної ставки, ціни товару або цінного паперу, обмінного курсу, індексу цін або ставок, кредитного рейтингу або кредитного індексу, іншої змінної (іноді званою «базисною»);
– для їх придбання необхідні невеликі первинні інвестиції в порівнянні з іншими інструментами, ціни на які аналогічним чином реагують на зміни ринкової кон’юнктури;
– розрахунки по дериватах здійснюються в майбутньому.
Ознаки похідних інструментів
– Похідні фінансові інструменти грунтуються на інших фінансових інструментах: валютах, цінних паперах.
– Як правило деривати використовуються не з метою купівлі-продажу базового активу, а з метою отримання доходу від різниці в цінах.
– Ринок похідних інструментів безпосередньо пов’язаний з ринком цінних паперів. Ці ринки будуються за однаковими принципами, ціноутворення на цих ринках відбувається по одних законах і, як правило, на них торгують одні і ті ж учасники.
Ф’ючерсний контракт (від англ. futures) – похідний фінансовий інструмент – стандартний терміновий біржовий контракт купівлі-продажу базового активу, при висновку якого сторони домовляються тільки про рівень ціни і термін постачання активу, і несуть зобов’язання перед біржею аж до його виконання.
Поставний ф’ючерс припускає, що на дату виконання контракту покупець повинен придбати, а продавець продати встановлену в специфікації кількість базового активу. Постачання здійснюється за розрахунковою ціною, зафіксованою на останню дату торгів.
Розрахунковий (беспоставочный) ф’ючерс припускає, що між учасниками проводяться тільки грошові розрахунки в сумі різниці між ціною контракту і фактичною ціною активу на дату виконання контракту без фізичного постачання базового активу. Зазвичай застосовується для цілей хеджування ризиків зміни ціни базового активу або в спекулятивних цілях.
Ринок капіталів охоплює середньо- і довгострокові кредити, а також акції і облігації. Він підрозділяється на ринок цінних паперів (фондовий ринок) і ринок середньо- і довгострокових банківських кредитів. Ринок капіталів служить найважливішим джерелом довгострокових інвестиційних ресурсів для урядів, корпорацій і банків. Якщо грошовий ринок надає високоліквідні засоби в основному для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові потреби у фінансових ресурсах.
На ринку середньо- і довгострокових банківських кредитів позикові засоби видаються компаніям для розширення основного капіталу (оновлення устаткування і збільшення виробничих потужностей). Такі кредити, як правило, надаються інвестиційними банками, рідше – комерційними.
Фондовий ринок забезпечує розподіл грошових коштів між учасниками економічних відносин через випуск цінних паперів, які мають власну вартість і можуть продаватися, купуватися і погашатися (докладніше фондовий ринок розглянутий в окремій темі).
Різні види цінних паперів, форми внесків і кредитування отримали в економічній літературі і офіційних документах узагальнювальне визначення – фінансові інструменти.