Бібліотека Studies працює за підтримки агентства Magistr.ua

Державний устрій Римської республіки

Державний устрій Римської республіки

Державний устрій Риму в період республіки був досить простий і деякий час відповідав умовами поліса, яким Рим був до часу виникнення держави. Протягом наступних п’яти століть існування республіки розміри держави значно збільшилися, що майже не відобразилося на структурі вищих органів держави, які, як і раніше, знаходилися в Римі і здійснювали централізоване управління величезними територіями. Природно, що таке становище знижувало ефективність управління.

На відміну від рабовласницької демократії в Афінах, Римська республіка була аристократичною, вона забезпечувала привілейоване становище знатної багатої верхівки рабовласників, що відобразилося на повноваженнях і взаємовідносинах державних органів. Ними були насамперед народні збори, сенат і магістратура. Хоча народні збори вважалися органами влади римського народу і були втіленням притаманної полісу демократії, фактично управляли державою не вони. Це робили сенат і магістрати — органи реальної влади нобілітету.

В Римській республіці існували і розрізнялися три види народних зборів — центуріатні, трибутні, куріатні.

Головну роль відігравали центуріатні збори, які забезпечували завдяки своїй структурі і порядку прийняття рішень перевагу в них аристократичних і багатих кіл рабовласників. Щоправда, їхня структура із середини III ст. до н. е. з розширенням меж держави і збільшенням кількості вільних змінилася не на користь цих кіл. Кожен з п’яти розрядів заможних громадян почав виставляти рівну кількість центурій — 70, а загальна кількість центурій була доведена до 373. Однак перевага аристократії і багатства все ж залишилась, оскільки в центуріях вищих розрядів було значно менше громадян, ніж у центуріях нижчих розрядів, а незаможні пролетарії, кількість яких значно зросла, як і раніше, становили лише одну центурію.

До компетенції центуріатних зборів належало прийняття законів, обрання вищих посадових осіб республіки (консулів, преторів, цензорів), оголошення війни і розгляд скарг на вироки до смертної кари.

Другим видом народних зборів були трибутні збори, які залежно від складу жителів триб, які брали участь в них, поділялися на плебейські і патриціансько-плебейські. Спочатку їх компетенція була обмеженою. Вони обирали нижчих посадових осіб (квесторів, едилів тощо) і розглядали скарги на вироки про стягнення штрафу. Плебейські збори, крім того, обирали плебейського трибуна, а з III ст. до н. е. вони отримали право приймати закони, що сприяло зростанню їх значення у політичному житті Риму. Але водночас у результаті збільшення на той час кількості сільських триб до 31 (з чотирма міськими трибами, що збереглися, усього стало 35) мешканцям віддалених триб стало важко з’являтися на збори, що дозволило багатим римлянам посилити в них свої позиції.

Куріатні збори після реформ Сервія Туллія втратили своє колишнє значення. Вони лише формально вводили на посаду осіб, обраних іншими зборами, і зрештою були замінені зборами 30 представників курій — лікторів.

Народні збори в Римі скликалися на розсуд посадової особи — магістрата, який міг і перервати збори, і перенести їх на інший день. Він же головував на них і оголошував питання, які підлягають вирішенню. Учасники зборів не могли змінювати внесені пропозиції. Голосування з усіх питань було відкритим, лише в кінці республіканського періоду було запроваджене таємне голосування (учасникам зборів роздавалися спеціальні таблички для голосування). Найчастіше вирішальну роль відігравала та обставина, що рішення центуріатних зборів про прийняття законів та обрання посадових осіб у перші століття існування республіки підлягали утвердженню сенатом. Але й потім, коли у III ст. до н. е. це правило було відмінене, сенат отримав право попереднього розгляду питань, які виносилися на збори, що дозволяло йому фактично спрямовувати діяльність зборів.

Найважливішу роль у державному механізмі Римської республіки відігравав сенат. Сенатори (спочатку їх було 300, за кількістю патриціанських родів, а у І ст. до н. е. кількість сенаторів була збільшена спочатку до 600, а потім до 900) не обиралися. Спеціальні посадові особи — цензори, які розподіляли громадян по центуріях і трибах, раз на п’ять років складали списки сенаторів з представників знатних і багатих сімей, які, як правило, вже обіймали вищі державні посади. Це робило сенат органом верхівки рабовласників, який фактично не залежав від волі більшості вільних громадян.

Формально сенат був дорадчим органом і його настанови називалися сенатус-консульти. Але компетенція сенату була широкою. Він, як вказувалося, контролював законодавчу діяльність центуріатних (а потім і плебейських) зборів, затверджуючи їх рішення, а згодом став попередньо розглядати (і відхиляти) законопроекти. Так само контролювалося обрання народними зборами посадових осіб (спочатку затвердженням обраних, а згодом — кандидатів). Велику роль відігравала та обставина, що у розпорядженні сенату перебувала казна держави. «Сенат встановлював податки і визначав необхідні фінансові витрати. До його компетенції належала підготовка настанов щодо суспільної небезпеки, благоустрою і релігійного культу. Важливе значення мали зовнішньополітичні повноваження сенату. Якщо війну оголошували центуріатні збори, то мирний договір, а також договір про союз затверджував сенат. Він також оголошував набір до армії і розподіляв легіони між командуючими арміями. Нарешті, за надзвичайних обставин (небезпечна війна, потужне повстання рабів тощо) сенат міг прийняти рішення про встановлення диктатури.

Магістратурами в Римі називалися державні посади. Як і в Стародавніх Афінах, у Римі склалися певні принципи заміщення магістратур. Такими принципами були виборність, строковість, колегіальність, безвідплатність і відповідальність.

Магістрати обиралися центуріатними або трибутними зборами на один рік. Це правило не поширювалося на диктаторів, термін повноважень яких не міг перевищувати шести місяців. Крім того, повноваження консула, який командував армією, могли подовжуватися сенатом, якщо війна не закінчилася. Як і в Афінах, усі магістратури були колегіальними — на одну посаду обиралося кілька осіб (диктатор призначався один). Але специфіка колегіальності в Римі полягала в тому, що кожен магістрат міг самостійно приймати рішення, однак це рішення могло бути відмінене його колегою (право інтерцесії). Винагороди магістрати не отримували, що, природно, закривало шлях до магістратур (а потім і до сенату) малоімущим та неімущим. У той же час магістратури, особливо в кінці республіканського періоду, стали джерелом значних доходів. Необхідно відзначити іще одну істотну відмінність римської магістратури — ієрархію посад: вищестоящий магістрат міг відмінити рішення нижчестоящого.

Влада магістратів поділялася на вищу (imperium) і загальну (potestas). До imperium включалися вища військова влада і право укладати перемир’я, право скликати сенат і народні збори і головувати на них, право видавати накази і примушувати до їх виконання, право суду і призначення покарання. Ця влада належала диктатору, консулам і преторам. Диктатор мав «найвищий імперіум» (summum imperium), який включав право засуджувати до страти. Вирок не підлягав оскарженню. Консулу належав великий імперіум (majus imperium) — з правом виносити смертний вирок, який міг бути оскаржений до центуріатних зборів, якщо він був винесений у Римі, і не підлягав оскарженню, якщо він був винесений за межами міста. У претора був обмежений імперіум (imperium minus) — без права засуджувати до страти. Влада potestas належала усім магістратам і включала в себе право віддавати розпорядження і накладати штрафи за їх невиконання.

Магістратури поділялися на ординарні (звичайні) та екстраординарні (надзвичайні). До ординарних магістратур належали посади консулів, преторів, цензорів, квесторів, едилів та ін.

Консули (в Римі обиралося два консули) були вищими магістратами і очолювали всю систему магістрату. Особливо велике значення мали військові повноваження консулів: набір до армії і командування нею, призначення воєначальників, право укладати перемир’я і розпоряджатися воєнною здобиччю. Претори з’явилися у середині IV ст. до н. е. як помічники консулів. З огляду на те, що останні, командуючи арміями, часто були відсутніми в Римі, до преторів перейшло управління містом і, що особливо важливо, судочинством. Це дозволяло їм завдяки наявності у них імперіуму видавати загальнообов’язкові настанови і тим створювати нові норми права. Спочатку обирався один претор, потім два, один з яких розглядав справи римських громадян (міський претор), а другий — справи щодо іноземців (претор перегринів). Поступово кількість преторів зросла до восьми.

Два цензори обиралися раз на п’ять років для складення списків римських громадян, розподілення їх за трибами і розрядами і для складення списку сенаторів. Крім того, до їх компетенції належало спостереження за моральністю та видання відповідних едиктів. Квестори, які спочатку були помічниками консулів без спеціальної компетенції, з часом стали відати (під контролем сенату) фінансовими витратами і розслідуванням кримінальних справ. Едили наглядали за громадським порядком в місті, торгівлею на ринку, організовували свята і видовища.

Особливе місце серед магістрів посідали плебейські трибуни, їхнє право вето відігравало значну роль в період завершення боротьби плебеїв за рівноправність. Потім у міру зростання ролі сенату активність плебейських трибунів почала зменшуватися, а спроба Гая Гракха у II ст. до н. е. посилити її закінчилася крахом.

Екстраординарні магістратури створювалися лише у надзвичайних, таких, що загрожували небезпекою Римській державі, випадках — тяжка війна, серйозні внутрішні заворушення. Диктатором призначався за пропозицією сенату один із консулів. Він мав необмежену владу, якій підпорядковувалися усі магістрати, veto плебейського трибуна не діяло, розпорядження диктатора (у тому числі смертні вироки) не підлягали оскарженню і за свої дії він не ніс відповідальності.

Строк диктатури не повинен був перевищувати шести місяців. Однак у період кризи республіки це правило було порушене і з’явилися навіть довічні диктатури (диктатура Сулли «для видання законів і устрою держави»).

Армія. Військова організація Риму відіграла значну роль в його історії. Вже саме створення центуріатних зборів, які складалися з озброєних воїнів, означало визнання ролі військової сили у створеній державі. Величезне розширення її меж, досягнуте озброєним шляхом, свідчило як про роль армії, так і про зростання її політичного значення. Та й сама доля республіки опинилася багато в чому в руках армії.

Первісна військова організація Риму була простою. Постійної армії не було. Усі громадяни віком від 18 до 60 років, які мали майновий ценз, були зобов’язані брати участь у воєнних діях (причому клієнти могли виконувати військові обов’язки замість патронів). Воїни у похід мали з’являтися зі своєю зброєю, яка відповідала їх майновому цензу, і продовольством.

Як вказувалося вище, кожен розряд заможних громадян виставляв певну кількість центурій, які об’єднувалися в легіони. Командування армією сенат доручав одному з консулів, який міг передати його претору. На чолі легіонів стояли військові трибуни; центуріями командували центуріони; загони кінноти (декурії) очолювалися декуріонами. У разі якщо воєнні дії тривали понад рік, консул (або претор) зберігав своє право командувати армією.

Збільшення воєнної активності спричинило зміни у військовій організації. З 405 р. до н. е. в армії з’явилися добровольці, які стали одержувати платню. У III ст. до н. е. у зв’язку з реорганізацією центуріатних зборів збільшилась кількість озброєних центурій. На їх базі формувалося до 20 легіонів. З’являються, крім того, легіони від союзників — організованих Римом муніципій (італійських міст, завойованих Римом, проте таких, що зберегли автономію у внутрішніх справах) і приєднаних до нього провінцій. У II ст. до н. е. вони становили вже 2/3 римської армії. У цей же час знижується майновий ценз, з яким був пов’язаний військовий обов’язок.

Тривалість і частота війн перетворює армію на постійну організацію, що викликає зростання невдоволення основного контингенту воїнів — селянства, яке відволікалося від своїх господарств, які через це занепадали. Селяни стають ненадійними воїнами. Назріла необхідність реорганізації армії. Вона була проведена Марієм у 107 р. до н. е.

Військова реформа Марія, зберігши воїнську повинність римських громадян, допустила набір добровольців, які отримували зброю і плату від держави. Крім того, для легіонерів передбачалася частина воєнної здобичі, а з І ст. до н. е. ветерани могли отримувати землі в Африці, Галлії та Італії (за рахунок конфіскованих і вільних земель). Реформа суттєво змінила соціальний склад армії — більшу її частину становили вихідці із малоімущих та неімущих верств населення, чиє невдоволення з приводу власного- становища та існуючих порядків зростало. Армія професіоналізувалася і ставала самостійною політичною силою, а полководець, від успіху якого залежав добробут легіо­нерів, — впливовою політичною фігурою. У 88 р. до н. е. за правління Сулли армія вперше в римській історії виступила проти існуючої влади і скинула її. Вперше римська армія узяла Рим і вперше увійшла до нього, хоча за давньою традицією носіння зброї і поява війська у місті заборонялися.

 

 

Занепад Римської республіки і перехід до імперії. Принципат і домінат

У II-І ст. до н. е. розвиток рабовласницького суспільства в Римі призводить до крайнього загострення усіх його класових і соціальних протиріч. Розширення і зміна форм експлуатації рабської праці, її інтенсифікація загострювали класову боротьбу. Посилювалися також конфлікти і між угрупованнями правлячої верхівки рабовласників, а також між ними та більшістю вільних — малоімущими та неімущими. Успішна завойовницька політика, яка перетворила Середземне море у внутрішнє море Римської держави, підкорила їй Західну Європу до Рейну, поставила перед Римом нові складні військові та політичні проблеми — придушення завойованих народів, забезпечення управління ними.

Для Риму настає період кризи, який торкнувся насамперед існуючих політичних установ — застарілої полісної форми державного устрою, аристократичного політичного режиму правління нобілів, республіканської форми правління, яка лише створювала вигляд влади «римського народу». Виникла об’єктивна потреба їх перебудови, пристосування до нових історичних умов.

Під час завоювання Італії у V—IV ст. до н. е. Рим прагнув насамперед до конфіскації земель, оскільки це по суті було головною економічною умовою самої общини Риму — землеробної, яка із зростанням кількості населення потребувала розширення земельних володінь. Цю тенденцію не зупинила й інтенсивна урбанізація, що розвинулася на II ст. до н. е. Війни II—І ст. до н. е., супроводжувані масовим поневоленням завойованого населення, призвели до різкого збільшення кількості рабів у Римі. Рабство остаточно набуває «класичного», античного характеру. Значна маса рабів експлуатується у великих землевласницьких латифундіях із вкрай тяжкими умовами праці та існування і жорстоким терористичним режимом.

Природний протест рабів дістає вияв у масових та потужних повстаннях. Особливо великий розмах мали повстання рабів у Сицилії в II ст. до н. е. і повстання під проводом Спартака у 74—70 рр. до н. е., яке поставило під загрозу саме існування Римської держави.

Паралельно з повстаннями рабів та вслід за ними спалахують громадянські та союзницькі війни, викликані боротьбою за владу між угрупованнями панівного класу, протиріччями між ним та дрібними виробниками і великою кількістю (до 300 тис.) люмпен-пролетаріїв, які отримували незначну матеріальну допомогу від держави. Збільшення кількості люмпенів стає переконливим свідченням загальної деградації вільних.

Економічне і політичне засилля нобілів викликало у II ст. до н. е. широкий рух протесту бідняків, очолюваний братами Тіберієм та Гаєм Гракхами. Гракхи прагнули обмежити землеволодіння знаті і за рахунок цього створити земельний фонд для наділення землею дрібних землевласників, а також ослабити владу оплоту знаті — сенату і відновити владу народних зборів і народного трибуна.

Здобувши посаду трибуна, Тіберій Гракх, спираючись на народний рух, зумів, незважаючи на опір сенату, провести у 133 р. до н. е. через народні збори аграрний закон. Закон обмежив максимальний розмір землі, отримуваної від держави. За рахунок стягуваних надлишків створювався земельний фонд, який розподілявся між безземельними та малоземельними громадянами. Отримувані ними ділянки ставали невідчужуваними, що мало запобігти збезземеленню селянства. Незважаючи на те, що Тіберій Гракх того ж року був убитий, його земельна реформа почала здійснюватися і кілька десятків тисяч громадян отримали землю.

Реформаторську діяльність Тіберія продовжив його брат Гай Гракх, обраний трибуном. Ним були проведені закони, які ослаблювали політичний вплив знаті — запроваджено таємне голосування на народних зборах, право народного трибуна обиратися на наступний строк. Здійснюючи аграрну реформу свого брата, Гай разом з тим у 123—122 рр. до н. е. провів закони про створення у провінціях колоній римських громадян із наділенням їх землею та про продаж зерна із державних складів громадянам за низькими цінами.

Крім того, Гай Гракх запровадив зміни в інтересах вершників. На їх користь був змінений порядок відкупу податків з провінцій. Оскільки Гай Гракх був трибуном, зросла роль цієї магістратури, яка відсунула на другий план навіть консулів. Однак, задовольнивши інтереси більшості римських громадян, Гай Гракх втратив підтримку вершників в спробі поширити права римського громадянства на вільних жителів Італії. Сенатській аристократії вдалося провалити цей непопулярний серед римських громадян законопроект. Гай був змушений зняти із себе повноваження трибуна. У 122 р. до н. е. його було вбито.

Провал законопроекту про надання прав римських громадян вільним жителям Італії, які вважалися союзниками Риму, викликав крайнє невдоволення союзників. Це вилилося у І ст. до н. е. у союзницькі війни, які суттєво ускладнили становище Риму в умовах масових повстань рабів і триваючих десятиліттями завойовницьких війн у провінціях.

У результаті союзницької війни 91—88 рр. до н. е. мешканці Італії домоглися урівнення в правах з римськими громадянами. Проте це не ослабило політичної напруги в Римі — загострилися протиріччя між угрупованнями оптиматів, які виникли в середовищі вільних громадян і які спиралися на сенат, та популярів, які боролися проти сенатської олігархії. І ті, й інші використовували підкуповуваних люмпенів. Боротьба між ними призвела у І ст. до н. е. до громадянських війн.

Надзвичайне загострення політичної ситуації в Римі, викликане повстаннями рабів, невдоволенням дрібних землевласників, чиї господарства занепадають, союзницькими і громадянськими війнами вимагало посилення центральної державної влади. Найважливіша спроба була здійснена у період диктатури Сулли (82—79 рр. до н. е.). Спираючись на вірні йому легіони, Сулла змусив сенат призначити його диктатором на невизначений срок. Він наказав скласти проскрипції — списки своїх супротивників, які підлягали смерті, а їх майно — конфіскації. Збільшивши кількість сенаторів, скасувавши посаду цензора, Сулла поповнив сенат своїми прибічниками і розширив його компетенцію. Обмежена була влада трибуна — його пропозиції мали попередньо обговорюватися сенатом, а також і компетенція народних зборів — у них були відібрані судові повноваження і контроль за фінансами, ці функції повернули сенату.

Встановлення довічної диктатури виявило прагнення панівного класу вийти з кризової ситуації за допомогою сильної одноособової диктаторської влади. Воно ж показало, що спроби пристосувати стару державну форму до нових історичних умов приречені на невдачу (реформи Сулли були відмінені Помпеєм і Крассом). Включення союзників у римські триби призвело до того, що коміції перестали бути органами «римського народу», їхня законодавча діяльність призупиняється, право обрання посадових осіб втрачається. Успішні завойовницькі війни перет ворили Рим з невеликої держави-міста на столицю величезної держави, до управління якою стара державна форма поліса була зовсім непристосована. Армія, заінтересована в успіхах полководця, стає в його руках знаряддям досягнення честолюбних політичних цілей, сприяє встановленню диктатури.

Необхідність вийти з гострої політичної кризи, викликаної надзвичайним загостренням класової боротьби, непристосованість старої державної форми до нових історичних умов і перехід до найманої армії були основними причинами падіння полісно-республіканського устрою в Римі і встановлення військово-диктаторського режиму.

Через короткий проміжок часу після диктатури Сулли владу захоплює перший тріумвірат (Помней, Красс, Цезар), після нього встановлюється диктатура Цезаря, який у 45 р. до н. е. отримав титул імператора (який до цього давався іноді як нагорода полководцю). Потім утворюється другий тріумвірат (Антоній, Лепід, Октавіан) з необмеженими повноваженнями «для улаштування держави». Після розпаду тріумвірату і перемоги над Антонієм Октавіан отримує звання імператора і довічні права народного трибуна, а в 27 р. до н. е. повноваження на управління державою і почесний титул августа, який раніше застосовувався як звернення до богів. Ця дата і вважається початком нового періоду історії Римської держави — періоду імперії.

Суспільний лад. Встановлення військово-диктаторського режиму, яке завершило період громадянських війн, стабілізувало ситуацію в Римі, дозволило подолати гостру політичну кризу. Рабовласницький лад досягає кульмінації у своєму розвитку. Закріплюються соціальні зміни, які відбувалися в останні століття існування республіки, виникають нові класові й соціальні протиріччя.

З розширенням меж Римської держави зростає чисельність вільного населення, в тому числі кількість римських громадян. Цей процес продовжувався і з переходом до імперії — права громадян дедалі частіше надавалися позаіталійським мешканцям провінцій завойованих Римом країн. Нарешті, у 212 р. н. е. едиктом імператора Каракалли право громадянства було надане усім вільним мешканцям Римської імперії.

Поряд з цим розвивається соціальна і станова диференціація вільних. З розвитком рабовласницького ладу і розширенням державних кордонів значно зріс і зміцнився клас рабовласників. Остаточно оформився і становий поділу ньому. Ряди нобілів і вершників, які поріділи у період громадянських війн, до­повнюються великими рабовласниками з Італії і провінцій — муніципалами і провінційною знаттю, а також і державними чиновниками. Нобілітет перетворюється на сенаторський стан з майновим цензом в 1 млн сестерцій. Сенатори обіймають вищі посади у державному апараті й армії і стають найміцнішою опорою імператорської влади. Стан вершників з майновим цензом від 400 тис. до 1 млн сестерцій перетворився на служивий прошарок, який постачав кадри для імператорської адміністрації в Римі і провінціях і командних посад в армії. Найзначні-шою за кількістю була провінційна знать, яка ще не оформилася як стан, але відігравала впливову роль у місцевому управлінні. До неї примикали римські і неримські власники ремісницьких рабських майстерень, судновласники і торговці.

Відбуваються зміни і в становищі рабів. Рабська праця як основа виробництва вимагала постійного припливу нової рабської сили. Однак епоха успішних завойовницьких війн закінчилася і військовий полон перестав бути основним джерелом поповнення кількості рабів. Становище рабів дещо (щоправда, тимчасово) поліпшується. Жорстоке поводження з рабами, як і безпричинне вбивство раба, забороняються, заохочуються сімейні стосунки рабів. Ці заходи мали за мету і пом’якшення класових антагонізмів. Не випадково першим століттям імперії майже невідомі великі повстання рабів. Водночас придушення опору рабів залишається важливим завданням держави. Згідно з постановою сенату в 10 р. н. е. у разі вбивства господаря підлягали страті усі раби, які знаходилися в цей час у його будинку. Розвиваються й ті форми експлуатації, які з’явилися ще у республіці, — значного поширення набувають пекулій і колонат.

Залишається у період імперії і широкий прошарок вільних дрібних виробників у місті та сільській місцевості, зростає кількість землеробів з воїнів-ветеранів, які отримали земельні наділи. Однак становище цих прошарків населення стає дедалі нестабільнішим, що призвело у II—III ст. н. е. до поширення самопродажу в рабство, особливо колонату. Колон стає у сільському виробництві такою ж помітною фігурою, як і вільний селянин. Ряди колонів з часом поповнюють не тільки вільні та вільновідпущеники, а й «варвари», які оселялися в прикордонних областях Римської держави. Колонат з договору оренди, укладеного на визначений строк (5 років), з огляду на неминуче виникнення заборгованості колонів, перетворюється на довічний, а згодом і на спадковий. Колони перетворюються на лю­дей, залежних від землевласників, які замінюють їм і місцеву владу, й імператорську адміністрацію, назавжди прикріплюються до землі. Аналогічний процес має місце у містах, де ремісники в порядку спадкування прикріплюються до професії і включаються у ремісницькі колегії.

Державний устрій. Соціальні зміни у період імперії були в основному породженням економічних процесів, які зародилися ще в республіканський період, що й визначило характер політичної структури Риму — застарілі республіканські установи зберігалися й у перші століття існування імперії. Значну роль у цьому відіграли й традиційні республіканські уявлення. Імперія спочатку немовби вбиралася у республіканський одяг, який маскував дійсну владу глави держави. Та й саме найменування держави — «імперія» — досить умовне. Титул «імператор» тривалий час залишався почесним, лише з часом глава держави почав називатися імператором. В будь-якому разі до середини III ст. н. е. імператори отримували цей титул як почесний військовий титул по кілька разів (Октавіан, наприклад, 21 раз). Але й після цього вони продовжували отримувати по кілька разів владу трибуна і консула.

Поступово влада імператорів посилюється. На кінець II ст. н. е. сенат усувається від управління, яке переходить до чиновницько-бюрократичного і військового апарату, очолюваного імператором. У кінці III ст. н. е. монархія утверджується остаточно. Період імперії прийнято поділяти на два етапи:

– принципат (І ст. до н. е. — III ст. н. е. ) — назва від «принцепс-сенатус» — перший сенатор. Цей титул вперше отримав від сенату засновник імперії Октавіан Август, який отримав право першим виступати в сенаті, що дозволяло визначати наперед рішення останнього;

– домінат (III—V ст. н. е.) — назва від «домінус» — пан, владика, що свідчило про остаточне визнання абсолютної влади імператора.

Принципат. Перехід управління державою до принцепса був закріплений наділенням його вищою владою — іmperium, обранням на найважливішіним відокремленого від мaгicтpатур чинoвницькoгo апарату, який утримувався за рахунок власної казни принцепса, і командуванням усіма арміями. Вже Октавіан отримав ітрегіит, який включав, крім традиційного командування армією (він узяв на себе командування усіма арміями), право оголошувати війну і укладати мир та міжнародні договори, утримувати власну гвардію (преторіан­ські когорти), право вищого кримінального і цивільного суду, право тлумачити закони. Постанови принцепса починають розглядатися як такі, що мають силу закону (до кінця принципату загальновизнаним стало положення: «Що вирішив принцепс, те має силу закону»).

Принцепси, у порушення республіканських традицій, обираються одночасно консулами, цензорами і народними трибунами (Октавіан 13 разів обирався консулом, 3 рази цензором і 37 разів народним трибуном). Як консул він міг, скориставшись правом інтерцесії, відмінити рішення будь-якого магістрату, як цензор — формувати сенат із своїх прибічників, як трибун — використовувати veto щодо постанови сенату або рішення магістрату. Крім того, Октавіан отримав звання верховного понтифіка — жреця, який відав відправленням релігійних культів.

Спочатку влада принцепса не була спадковою, але він міг пропонувати свого спадкоємця (зазвичай сина або усиновленого), якого сенат обирав принцепсом. Водночас дедалі частіше траплялися випадки скидання принцепсів і призначення нових в результаті двірцевих переворотів, здійснюваних за допомогою армії. Спадкоємці Октавіана стали користуватися тими ж повноваженнями, поступово посилюючи владу принцепса, хоча спочатку їм доводилося долати опозицію сенату.

Компетенція сенату суттєво змінюється. Оскільки з народних зборів залишилися лише трибутні, які скликалися до того ж дедалі рідше, з І ст. н. е. постанови сенату — сенатус-консульти отримують силу закону. Але право принцепса призначати сенаторів і «чистки» сенату, які періодично проводили принцепси, призвели до того, що з II ст. н. е. сенат практично лише затверджував пропозиції принцепса. Майже те саме відбулося з правом обирати і контролювати магістратів, яке перейшло від народних зборів до сенату — частина з них могла обиратися лише з кандидатів, запропонованих принцепсом. Обмежуються права сенату щодо розпорядження державними фінансами та управління провінціями. Повністю втрачається його компетенція у військовій та зовнішньополітичній галузях.

Паралельно з республіканською магістратурою створюється імператорський чиновницький апарат, на чолі якого стояли рада і канцелярія принцепса. До останньої входили кілька відомств зі штатом чиновників. Члени ради, яка виконувала дорадчі функції, і начальники відомств призначалися принцепсом із його прибічників. Чиновницькі посади почали отримувати і вільновідпущеники імператора, і навіть його раби. До вищих чиновників, призначуваних із сенаторів та вершників, належали префект Преторія, який командував імператорською гвардією, префект міста Рима, який розпоряджався поліцейськими когортами, префект Єгипту, префект, відповідальний за постачання продовольством, та ін.

Відбулася реорганізація управління провінціями, які стали частинами Римської держави. Вони були поділені на імператорські і сенатські. Перші управлялися призначуваними принцепсом легатами, які здійснювали військову і цивільну владу за допомогою власної ради та канцелярії, другі — призначуваними сенатом проконсулами і пропреторами, які обиралися із сенаторів за жеребом і перебували у подвійному підпорядкуванні — сенату і принцепса.

Створюваний чиновницький апарат не мав стрункої системи і був, особливо в перші століття імперії, малочисельним. Але порівняно з республіканським він забезпечував більш ефективне управління державою з огляду на розвиток централізації та ієрархії чиновництва.

Поділ провінцій на імператорські і сенатські мав іще один важливий наслідок. Доходи із сенатських провінцій надходили до державної казни, якою розпоряджався сенат, доходи ж з імператорських провінцій йшли до казни принцепса — фіск. Оскільки до перших належали нечисленні (11 із 45), давно завойовані, а отже, розграбовані Римом провінції, казна сенату була перманентно бідною, а часом і порожньою. Імператорські ж провінції були завойовані порівняно нещодавно і пограбування їх лише починалося, що давало принцепсу величезні доходи, збільшувані надходженнями від імператорських маєтків та широко практикованих проскрипцій. Сенат іноді мусив брати в принцепса гроші у позику.

Поступово влада принцепса поширилася і на сенатські провінції, і на III ст. н. е. вони усі стали імператорськими.

Армія. Право командування армією і можливість утримувати її за рахунок не тільки державної, а й власної казни, дозволили принцепсам перетворити її на потужну опору особистої і державної влади. Більш того, армія перетворюється на впливову політичну силу, від якої часом залежала і доля самого принцепса. Якщо за часів республіки єдність політичної влади і військової сили уособлювалася центуріатними зборами військовозобов’язаних громадян і сенатом, який розпоряджався армією, то тепер ця єдність уособлювалася принцепсом. У Римі виникає єдина військово-бюрократична організація класового панування.

Після переходу до професійної армії вона перетворюється на корпоративну організацію. Октавіан здійснив її реорганізацію, поділивши на три частини. Привілейоване становище займала преторіанська гвардія. Преторіанці набиралися з римських громадян італійського походження і отримували плату у 3,5 разів більшу, ніж легіонери, служили 16 років і після відставки мали солідне майно, поповнюючи ряди панівного класу. Основну частину армії становили легіонери, які набиралися з громадян римських провінцій. Вони служили 20 років і отримували плату, яка дозволяла після відставки завести невелике рабовласницьке господарство і влитися до складу провінційної знаті. Третю частину армії становили допоміжні війська, що комплектувалися з мешканців провінцій, які не мали прав римських громадян. І хоча плата в них була у три рази меншою, ніж у легіонерів, строк служби 25 років, а дисципліна жорсткішою і покарання суворішими, служба у допоміжних військах все ж приваблювала можливістю отримати римське громадянство, а для неімущих — накопичити деякі кошти. Після едикту Каракалли, який дав римське громадянство усім вільним жителям імперії, соціальні розбіжності між легіонними і допоміжними частинами зникають, зростає корпоративний дух армії, що іще більше посилює її політичну роль.

Домінат. Вже в період принципату рабовласницький лад у Римі починає занепадати, а в II—III ст. н. е. назріває його криза. Економічна система, заснована на рабовласницьких формах експлуатації і залежності, не тільки припиняє розвиватися, а й починає деградувати. До III ст. стають дедалі частішими і ширшими повстання рабів, які були майже невідомі початковому періоду принципату. До повсталих рабів приєднуються колони і вільна біднота. Становище ускладнюється внаслідок визвольного руху підкорених Римом народів. Від загарбницьких війн Рим починає переходити до оборонних. Різко загострюється боротьба за владу між ворожими угрупованнями панівного класу. Після правління династії Северів (199—235 рр.) настає піввікова епоха «солдатських імператорів», які приводилися до влади армією і правили по півроку, щонайбільше — п’ять років. Більшість з них були вбиті змовниками.

Принципат придушив дух громадянськості у римлян, республіканські традиції відійшли тепер у далеке минуле, останній оплот республіканських установ — сенат — остаточно був підпорядкований принцепсу. З кінця III ст. починається новий етап історії імперії — домінат, етап, на якому Рим перетворився на монархічну державу з необмеженою владою імператора.

Остаточний перехід до домінату датується 284 р. — приходом до влади Діоклетіана. Титули імператора — август і володар (домінує) — підкреслювали необмежений характер його влади. Як правило, імператори обоготворялися, а деякі з них після смерті оголошувалися богами зі своїми релігійними культами. Населення імперії перетворилося з громадян держави на підданих імператора.

Особиста рада принцепса, що існувала при принципаті, перетворюється на державну раду — консисторіум. Складається апарат чиновників, поділених на ранги з визначеною ієрархією і правилами підвищення на посаді. З відокремленням цивільної влади від військової з’являються цивільні і військові чиновники. Окремо стоїть третя група чиновників — придворні, які підпорядковувались управителю палацу імператора.

На відміну від принципату, старі республіканські установи втратили будь-яке загальнодержавне значення. Римом почав управляти префект, призначуваний імператором і підлеглий йому. Сенат перетворився на раду міста Рима, а магістрати — на муніципальних посадових осіб.

Змінилася і військова організація. У зв’язку з масовими повстаннями рабів і підкорених народів, а також із зростанням необхідності захищати кордони держави від вторгнення германських, слов’янських і малоазійських племен армія поділяється на пересувні (для придушення повстань) і прикордонні війська. Широкий доступ в армію отримали варвари, використовувалась і збройна сила їхніх племен.

Преторіанська гвардія, що відіграла важливу роль в епоху «солдатських імператорів», перетворюється на двірцеву варту. Загальноімперську поліцію очолив начальник імператорської канцелярії (у Римі — префект міста), таємну поліцію — префект Преторія.

Велике значення для подальшої долі імперії мали реформи Діоклетіана, закріплені і розвинені в законодавстві Константина.

Діоклетіан провів військову й адміністративну реформи. Військова реформа, яка закріпила утворення прикордонних і пересувних військ, запровадила, крім набору до армії добровольців, ще й рекрутський набір. Землевласники залежно від розміру землеволодіння були зобов’язані постачати певну кількість рекрутів з числа колонів і сільськогосподарських працівників.

Важливі наслідки мала адміністративна реформа Діоклетіана. Складна внутрішньополітична обстановка, скрутне зовнішньополітичне становище імперії, поглиблення процесів економічного відособлення провінцій та нескінченні державні перевороти часів «солдатських імператорів», що передували приходу до влади Діоклетіана, змусили його в 285 р. призначити собі співправителя — цезаря. Через рік цезар був оголошений августом з такою само, як у Діоклетіана, владою щодо управління своєю частиною імперії. Імперія була поділена на дві частини — Західну і Східну. Щоправда, законодавство ще залишалося єдиним, оскільки закони видавалися від імені обох імператорів. Кожен з них призначав собі співправителя — цезаря. У результаті виникла тетрархія, що складалася з чотирьох частин, до яких входили 100 провінцій. Рим був виокремлений в особливу 101-у провінцію, але місто Рим перестало бути столицею імперії. Столиця Західної імперії була перенесена в Медіолан (Мілан), а потім у Равенну. Столицею Східної імперії стала Нікомедія, розташована на східному березі Мармурового моря.

Після 20-річного правління Діоклетіана і подальшої боротьби за владу між його наступниками настає період 30-річного правління Константина (306—337 рр.), який поновив єдність імперії. Константин продовжив реформи Діоклетіана.

Згідно з військовою реформою професія воїна стає спадковою, до армії широко залучаються варвари, які отримують римське громадянство і можливість просуватися службовими сходами аж до вищих посад.

Завершена була й адміністративна реформа Діоклетіана. Хоча тетрархія була скасована, у кожній із двох частин імперії було утворено по дві префектури, що управлялися префектами, наділеними цивільною владою. Військова влада в префектурах належала військовим магістрам — двом начальникам піхоти і двом начальникам кінноти. Префектури поділялися на діоцези (6-у західній частині імперії і 7 — у східній), очолювані вікаріями, діоцези — на провінції, якими управляли ректори, провінції — на округи з окружною адміністрацією.

Якщо ці заходи Константина були продовженням справи, розпочатої Діоклетіаном, то в питаннях релігійної політики перший перейшов на протилежні Діоклетіановим позиції. Діоклетіан у християнській церкві вбачав організацію, автономну від державної, а отже, таку, що перешкоджає утвердженню єдиновладдя. Цим пояснюються заборона ним відправлення хрис тиянських релігійних обрядів, руйнування церков, гоніння на християн. Константин же вбачав у християнській церкві міцну опору абсолютної влади імператора. Звідси різкий поворот у релігійній політиці. У 313 р. імператорським едиктом християнство було визнане рівноправним з іншими релігіями, що існували в імперії, а потім, після хрещення Константина в 337 р. — державною релігією.

Армія, чиновництво і християнська церква стають трьома головними опорами домінату — військовою, політичною й ідеологічною.

Нарешті, з огляду на те, що східна частина імперії відносно менше, ніж західна, піддавалася нападам варварських племен і була економічно більш розвинутою, Константин переніс туди свою столицю — у давньогрецьке місто Візантій, переіменувавши його на Константинополь. У 330 р. Константинополь був офіційно проголошений столицею імперії. Перенесення столиці в Константинополь закріпило процес розпаду імперії на дві частини. У 395 р. за заповітом імператора Феодосія вона була остаточно розділена на Західну Римську імперію і Східну Римську імперію (Візантію).

Посилення економічного відособлення частин імперії, їх політичний поділ були проявом і результатом загальної кризи рабовласницького ладу. Поділ єдиної держави був об’єктивною спробою запобігти загибелі цього ладу, що руйнувався в результаті жорстокої політичної й ідеологічної класової боротьби, повстань підкорених народів, вторгнень варварських племен, від яких особливо страждала Західна Римська імперія.

У 476 р. командуючий імператорською гвардією германець Одоакр скинув із престолу останнього римського імператора. Західна Римська імперія припинила своє існування.

Magistr.ua
Дізнайся вартість написання своєї роботи
Кількість сторінок:
-
+
Термін виконання:
-
днів
+