Державно-правові вчення Англії та Франції пер. пол. ХІХ ст.

Політ-правове вчення Бентама та його утилітаризм

Ієремія Бентам (Bentham), 1748-1832, – визначний англійський мислитель, основоположник теорії користі, або утилітаризму. У кінці XVIII ст., після скептицизму та критицизму засад і гасел епохи Просвітництва, знову розпочався пошук системного пояснення оточуючого світу. Серед авторів, котрі робили спробу створити таку цілісну систему, яка б могла охопити і пояснити всі явища навколишнього світу, був єдиний правник – Ієремія Бентам. Світову та загальноєвропейську славу він здобув раніше, ніж став добре відомий в Англії.

Грунтовно вивчаючи проблеми кодифікації та розробляючи цілу теорію легісляції, він створює працю “Вступ до основ моральності та законодавства”, яка побачила світ у 1789 р. Ці питання в деталях викладені також у працях “Трактат законодавства цивільного і кримінального” (1802), та ін.

Назва “утилітаризм” з’явилася у XIX ст. і, починаючи від Бентама, стала загальновживаною. Вона означає етичну доктрину, корені якої можна знайти вже в Лока. Згідно з нею діяльність людини є моральною тоді, коли вона керується правильно зрозумілими інтересами індивіда, які не суперечать інтересам загалу, а, навпаки, служать примноженню загального добра і щастя.

Разом з іншими “радикальними філософами” Бентам виділяв такі визначальні основи людської природи:

– усі люди від природи є подібні, бо формулюють свої думки з того самого матеріалу – вражень та їхнього впливу, і рівні;

– усі прагнуть одного й того ж: здобути те, що становить для них інтерес.

– для людської природи характерний розум, завдяки якому людина в стані зрозуміти, у чому полягає її справжній інтерес;

Керуючись цим, Бентам стверджував, що прагнення людини не можуть суперечити людському розуму, більше того, мораль індивіда і суспільства не протистоїть інтересові (користі), а є тільки втіленням рівноваги інтересів. Отже, головним завданням правників і політиків є гармонізація індивідуальних інтересів. Ця концепція пропонувала іншу основу людського буття – утилітаризм, або користь (інтерес). Уже у своїй першій праці “Фрагменти про уряд” він писав: “Користь є ознака і ступінь доброчесності, вірності і т.п., і обов’язок сприяти щастю є головний обов’язок, який містить у собі всі інші”. Принцип користі, на думку Бентама, подібний до аксіоми в математиці, він є очевидний і не потребує доведення. Він є загальним й охоплює і законодавство, і мораль. Погляди мислителя щодо теорії утилітаризму викладені у кількох працях, зокрема таких, як “Принципи законодавства” (1802). В основу теорії Бентама покладено його принципи, тобто ті основні положення, з яких випливають усі наступні висновки. Перший полягає у тому, що отримання задоволення і уникнення страждань становлять сенс людської діяльності. Другий принцип полягає у тому, що мораль твориться всім тим, що орієнтує на досягнення найбільшого щастя (добра) для найбільшої кількості людей. Третій принцип – максималізація загального блага шляхом установлення гармонії індивідуальних і суспільних інтересів є метою розвитку людства. Бентам прагнув надати своїй теорії цілісного, сформованого вигляду і викласти її суть максимально стисло і точно. Звідси його формула: найбільшим добром є “найбільша кількість задоволення”, або щастя “найбільшої кількості людей”. Реалізація цієї засади має бути, на думку Бентама, метою законодавства, яке повинно менше карати, а більше виховувати.

Як прихильник демократії мислитель виступає не тільки за демократизацію державної влади, але й за демократизацію суспільства, його політичної системи. У зв’язку з цим він стоїть за розширення виборчого права, зокрема за надання виборчих прав жінкам. Бентам підкреслював, що за допомогою інститутів демократії, таких як вільна преса, збори громадськості тощо, можна буде ефективно контролювати діяльність законодавчої і виконавчої влади.

Із загальними поглядами Бентама на кодифікацію та законодавство тісно пов’язані його погляди на право, яке, на його думку, є виключно волею суверена, виданою у відповідній формі. Тому він відкидає природне право і фактично започатковує новітній юридичний позитивізм, який був розвинутий Джоном Остіном.

 Бенжамен Анрі де Ребек Констан

Основоположником лібералізму у Франції був визначний мислитель Бенжамен Анрі де Ребек Констан (Constant), 1767-1830, якого називають духовним батьком лібералізму на європейському континенті. Поява його перших політичних праць пов’язана з періодом Великої французької революції. Зокрема, праці “Про дію терору”, “Про реакції” з’явилися в 1796-1797 рр. Уже в цих працях з’являються ідеї, які згодом дали підставу Констану стверджувати, що упродовж сорока років він захищав один і той же принцип – свободу у всьому. Констану належить чимало наукових і публіцистичних праць. Головні серед них: “Роздуми про конституції та їхні гарантії”, “Про стародавню свободу порівняно зі свободою сучасною” та “Курс конституційної політики”, який побачив світ уже після смерті автора в 1872р., та ін.

Вивчаючи творчість Б.Констана, його політико-правову концепцію, важливо розглянути ті питання, які мають визначальне значення для самого мислителя і які дають підставу вважати його основоположником лібералізму.

Лібералізм Констана та його послідовників протистояв напрямам, які беруть свій початок в античності і до сьогодні мають суттєвий вплив і прихильників. Суть розбіжностей між ними полягає у тому, що лібералізм визнає за людською сутністю схильність до добра. У тих випадках, коли почуття не засліпили її розуму, людина використовує свою свободу для поліпшення свого становища, становища своєї сім’ї, своєї держави.

Проте свобода може також мати недоліки, оскільки ще не знайдено такої сили, моральної чи матеріальної, яка, служачи добру, не служила б водночас і злу. Тож треба навчити людину самій керувати собою. Це обов’язок законів і суддів.

Основа політико-теоретичної конструкції мислителя – індивідуальна свобода, під якою він розуміє особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Матеріальна і духовна незалежність особи, їхня надійна захищеність законом, зокрема правова захищеність приватної власності , стоять на першому місці у вивченні даної проблеми. Саме цим цілям повинна бути підпорядкована держава, її мета і устрій.

Констан перший ясно і чітко розмежовує два види свободи: свободу індивідуальну і свободу політичну. При цьому індивідуальна свобода – це істинна, справжня свобода Нового часу. Політична ж свобода є тільки гарантією свободи індивідуальної. Тому ніколи індивідуальною свободою не можна жертвувати задля здобуття чи встановлення політичної свободи.

Для сучасної людини свобода – це право підпорядковуватися тільки законам, право висловлювати свою думку, вибирати заняття, місце проживання, вільно розпоряджатися власністю, право впливати на державу. Отже, сутність свободи полягає не в безпосередній активній участі в управлінні державою, а, головне, в особистій самостійності, незалежності.

Важливе значення у концепції Констана відводиться гарантіям свободи. По суті, він був одним з перших, хто підкреслив важливість і значення конституційних та судових гарантій свободи індивіда. Мислитель підкреслював, що метою конституцій в античності був розподіл влади між усіма громадянами; метою ж нових конституцій є забезпечення особистої самостійності і свободи, їхні гарантії. Саме неврахування важливості закріплення та забезпечення гарантій особистої свободи в епоху революцій призводить до жахливих наслідків. І якщо свобода полягає у максимально можливому розвитку людської сутності, то гарантії свободи полягають в усуненні всього, що може стояти на перешкоді такому розвитку.

Констан розрізняє п’ять влад: крім влади репрезентативна, яка, по суті, є владою законодавчою і ділиться, як у Монтеск’є, на постійну репрезентативну владу (верхня палата парламенту), яка повинна складатися зі спадкової аристократії, та ” владу, яка репрезентує громадську думку ” (нижня палата парламенту), виконавчої та судової він виділяє ще владу муніципальну і королівську владу.

Муніципальна влада – це влада самоврядування. В цілому для лібералізму є характерною увага до проблем самоврядування, розуміння значення цього інституту для свободи особистості. Констан саме й прагне обмежити центральну владу, залишивши їй, по суті, тільки політичні питання, вирішення ж усіх інших питань, на його думку, повинно бути передане на місця – природним асоціаціям, тобто громадянам тих чи інших населених пунктів та територій.

Найбільш специфічним у концепції мислителя є виділення королівської влади. З цього приводу він підкреслював: “… дивним видається те, що відрізняю королівську владу від влади виконавчої. Відмінність ця, яка недооцінюється, є дуже важливою і є ключем до будь-якої політичної організації. Три політичні влади, які ми знали до цього часу, – влада законодавча, виконавча і судова – є трьома пружинами, які повинні взаємодіяти, кожна у своїй сфері, в загальному механізмі, але, коли ці пружини розладнані, взаємно поборюють одна одну, виникає потреба у силі, яка б повернула їх на належне місце. Сила ця не може міститися в якійсь з цих пружин, оскільки у такому разі послужила б для знищення останніх; потрібно, щоб вона перебувала поза ними, була, у певному розумінні, нейтральною, застосовувала свій вплив там, де це конче потрібно. Конституційна монархія, власне, творить таку нейтральну владу в особі короля. У справжньому інтересі короля не має зацікавленості у тому, щоб одна влада підпорядковувала інші, а у тому, щоб усі вони спільно і злагоджено співпрацювали”. Вирізнення Констаном королівської влади покликано було розв’язати проблему, яка завжди виникає під час розподілу влад: по суті, це є виділення глави держави в окрему владу, яка виступає арбітром у спорах між іншими владами короля.

Основою засад свободи вчений вважав релігійну свободу, в якій він вбачав початок і підстави будь-якої іншої.

Констан підкреслював, що незалежно від того, в який спосіб державна влада втручається у все, що стосується релігії, – це, безумовно, приречене на те, щоб завдавати шкоду. Він зазначав, що велика кількість сект, яка так жахає всіх, не становить жодної загрози для держави і, водночас, позитивно впливає на саму релігію.

Джон Остін

(1790-1859). Засновник юридичного позитивізму. Свої погляди він виклав у книзі «Лекції про юриспруденцію, або Філософія позитивного права», яку було видано після його смерті. У праці простежується бажання вченого перетворити юриспруденцію на точну науку. Для цього необхідно чітко визначити предмет юридичної науки, адже термін і поняття «право» використовують у різних аспектах: означення права як релігійних догматів, правил моралі, законів природи. Юриспруденція як наука, на думку Дж. Остіна, пов язана із законами чи правом, розглядає та аналізує їх. Первинне значення для юриспруденції має формальна логіка, або логіка правових конструкцій.

Остін, будучи позитивістом і противником природно-правової доктрини, використовував поняття «право» у двох значеннях: право як релігія (божественне) і людське право (позитивне). Під позитивним правом мислитель розумів наказ державної влади для обов язкового дотримання. Він доводив, що норма поведінки набуває юридичного характеру тоді, коли вона сформульована сувереном і її виконання забезпечується примусово. До позитивного права Остін зараховував правила, встановлені громадською думкою, тобто міжнародне право, закони честі. Такі види нормативного регулювання мислитель назвав «позитивною мораллю». Отже, право, на його думку, охоплює божественне право, позитивне право і позитивну мораль. Позитивне право Остін ототожнював із законом, адже, існуючи в межах прецедентного типу права, вчений не міг залишати поза увагою інші його форми. Так, звичай і юридична доктрина набувають нормативної сили і прирівнюються до закону тільки з волі законодавця чи судді. Суть запропонованого Остіном юридично-позитивістського підходу в розумінні і трактуванні права передається формулою «закон є закон». Учений виходив з того, що за межами розпоряджень суверена правових норм у жорсткому вигляді не існує. Інакше кажучи, право можливе лише як позитивне, а не як природне, реальне, бажаний ідеал.

Згідно з ученням Дж. Остіна, джерелом позитивного права є суверенна державна влада. Сам суверен не обмежений правовими нормами. Його обмеженням є позитивна мораль і божественне право. Гарантія нормального функціонування права і самої влади — звичка більшості до підкорення. Серед форм правління для Остіна пріоритетною була монархія. Обов язки народу стосовно суверена продиктовані релігією, правом і мораллю. Долю політичних прав народу вирішує суверен. За Остіном, метою діяльності влади є не свобода, а загальне благо. Природно-правові принципи обґрунтування і визнання прав особи він заперечував і у цьому наблизився до позицій представників історичної школи права.

В історію політико-правової думки Остін увійшов ідеєю про чітке розмежування права та інших соціальних інститутів. Його юридичний позитивізм став основою формально-догматичної юриспруденції з точністю визначення юридичних ситуацій, процедур, проблем законодавчої техніки.

Ліберальне трактування функцій держави, за Міллем, — це мінімум повноважень державної влади (принцип «держава — нічний сторож»). Якщо держава своєю надмірною діяльністю витісняє індивідуальну чи колективну діяльність людей, активні зусилля самого народу, це спричиняє появу в суспільстві тенденції до соціальної пасивності, паралізує усвідомлення значущості індивіда і відповідальності його у сфері контролю й управління. У своїх поглядах мислитель обстоював ідеї захисту свободи індивіда, яку він вважав головною цінністю. Саме з позицій свободи Мілль захищав народно-представницьке правління у своїй концепції ліберальної демократії.

Отже, провідним напрямом в англійській політико-правовій думці XIX ст. став лібералізм. Світогляд нової капіталістичної епохи втілився в позитивному праві і тісно з ним пов язаній категорії правопорядку. Природно-правова ідеологія, спрямована на боротьбу з феодальними принципами, не могла забезпечити стабільності, тому більшість англійських теоретиків критикувала ідеї природного права. Революційні ідеї зосередились у новому вченні про право — юридичному позитивізмі, який заперечував будь-яке інше право.