Державно-правовий розвиток країн світу після Першої світової війни
Зміст сторінки:
2. Державно-правовий
розвиток країн світу після Першої світової війни
Державно-правові наслідки Першої
світової війни.
До початку
XX ст. у провідних державах світу в основному завершився період утвердження
буржуазних суспільних відносин. Економічне панування буржуазії об’єктивно
обумовило її перевагу в політичній структурі суспільства. Держави упевнено
обрали шлях капіталістичного розвитку. Вже до кінця XIX ст. типовою формою
здійснення політичної влади буржуазії стала буржуазна демократія. Вона визначалася самим характером
буржуазних революцій, а згодом – умовами боротьби за ліквідацію феодальних
пережитків. Саме демократична держава дозволила буржуазії в союзі з іншими
станами суспільства здійснювати політичне панування; саме вона забезпечувала
найсприятливішу обстановку для реалізації інтересів різних класів і соціальних
груп.
Основними ознаками буржуазно-демократичного
політичного режиму були: парламентаризм, поділ влади, конституційне проголошення
прав і свобод громадян, широка участь народних мас в управлінні державою.
Крок за кроком на основі закону і неписаних угод
формувався важливий принцип буржуазної конституційної політики – відповідальність
уряду перед парламентом. Встановлювалося правило, відповідно до якого до уряду
входили члени керівництва партії, яка здобула перемогу на виборах.
У XX ст. набуло поширення таке важливе політичне
явище, як перевага виконавчої влади над представницькими установами.
Характеризуючи розвиток окремих держав, зупинімося на причинах цього явища.
Зазначимо, що перед правлячими класами постало подвійне завдання: з одного
боку – зосередити розв’язання найважливіших державних справ у руках уряду або
президента, а з іншого – максимально забезпечити парламентську підтримку діяльності
органів виконавчої влади. Ось чому в ряді держав практика склалася таким чином,
що повновладним учасником, а іноді й керівником законодавчого процесу є
президент або уряд.
Такі внутрідержавні процеси супроводжувалися
відповідною трансформацією буржуазного права. Змінилося, насамперед, співвідношення
влади і права. У сучасному буржуазному суспільстві різко зростає перевага
держави, політичної влади в цілому. Збільшується обсяг і розширюються межі
позаправової, не регульованої законом, діяльності державних органів на базі
зростання їхніх повноважень. Різко зростає обсяг позазаконної діяльності
карального механізму, а водночас розширюється коло нормативних актів фактично
неконституційного характеру. Нерідко закони підміняються підзаконними
нормативними актами.
“Новий курс” президента США Ф. Рузвельта.
Розвиток державно-правових інститутів США у XX ст.
відбувався відповідно до основних тенденцій політичної еволюції провідних
держав світу. Загальні принципи конституції, що стосуються Конгресу та
діяльності обох його палат – сенату і палати представників – зберегли свою
силу. Водночас від початку XX ст. спостерігається загальна тенденція до
концентрації державної влади, посилення федеральних органів за рахунок прав
штатів, посилення виконавчої влади, бюрократизації та мілітаризації державного
апарату.
Стосовно
Конгресу це проявилося в розширенні його податкових повноважень (16-та
поправка до Конституції, прийнята 1913 р.) і в посиленні законодавчої
діяльності в галузі цивільного, кримінального і трудового права.
Сталися
зміни й у відносинах між законодавчою та виконавчою владою. Як відомо,
Конституція США ґрунтується на принципі поділу влади і повинна була, якщо
слідувати цьому принципові, запобігти перевазі однієї з гілок влади над іншою.
Проте конституційна практика привела до закріплення переваги виконавчої влади
над законодавчою, президентської системи правління та безпрецедентної для інших
держав ролі та значення судової влади.
І все ж, незважаючи на істотне розширення влади
американського президента, Конгрес як орган законодавчої влади залишається
найбільш впливовим парламентом західного зразка.
З огляду на розвиток двопартійної системи влада
президента характеризується певною специфікою. У Великій Британії ця система
забезпечувала величезні переваги прем’єрові, який завжди міг розраховувати на
партійну дисципліну і підтримку парламентської більшості. У Сполучених Штатах
склався інший порядок. Через слабшу партійну дисципліну президент, з одного
боку, не завжди міг сподіватися на підтримку своєї партії в палаті представників
або сенаті. З іншого боку, оскільки президент обирається виборщиками, він
завжди був більш незалежним у своїх діях стосовно Конгресу, ніж
прем’єр-міністр Великої Британії стосовно парламенту.
Американський президент виступає не лише як глава
держави, глава уряду, лідер однієї з двох великих партій, а також головнокомандувач,
головний дипломат держави, а й як ключова особа, відповідальна за управління
країною в період криз.
Яскравим проявом цього став «Новий курс» Рузвельта. Світова економічна криза 1929-1933
рр., яка з особливою силою вразила США, призвела до розладу фінансів, різко
скоротила обсяг виробництва, спричинила розорення підприємств і фірм, масове
безробіття.
Обраний на виборах 1932 р. президент США Ф. Рузвельт
із своїм «мозковим центром» (радниками) розробили систему заходів, спрямованих
на державне регулювання американської економіки. «Новий курс» містив:
– закон про банківську діяльність;
– закон про обіг цінних паперів;
– закон про відновлення промисловості;
– закон про трудові відносини;
– закон про регулювання сільського
господарства;
– закон про соціальне страхування і
допомогу безробітним;
– закон про справедливий найм робочої
сили.
У «Новому
курсі» – і в цьому головне його значення – дістала апробацію політика і
практика державного втручання в приватно-економічні відносини, регулювання найважливіших
сфер економічного і соціального життя країни.
По-перше,
величезний золотий запас Сполучених Штатів було передано до державної
скарбниці. Уряд дістав можливість випускати долари, не забезпечені золотом.
Обмін паперових грошей на золото було заборонено. Вміст золота в грошовій
одиниці було скорочено майже наполовину, а на вивіз золота за кордон накладено
заборону. Ці заходи зупинили банкрутство банків, привели до відновлення довіри
до них та зміцнення банківської системи. За допомоги дешевих грошей було
піднято ціни і цим штучно стимульовано товарообіг. До того ж, тримаючи в себе
золотий запас, уряд міг контролювати фінансову ситуацію в країні та посилити
основи капіталістичного ладу.
По-друге,
Конгрес прийняв закон про відновлення
промисловості (НІРА). З метою ліквідації «руйнівної конкуренції» він
передбачав запровадження «кодексів чесної конкуренції» для 17 груп промисловості.
Вони складалися підприємницькими асоціаціями і фіксували суворо визначені
норми виробництва і ринки збуту продукції, установлювали фіксовані ціни, умови
комерційних кредитів та ін. Крім того, було передбачено заходи соціального
характеру, які зняли гостроту трудових конфліктів (установлено максимум
робочого дня і мінімальний рівень зарплати, гарантовано свободу трудових договорів
і незалежних профспілок, заборонялася дитяча праця тощо).
По-третє,
створювався спеціальний адміністративний орган для регулювання сільського
господарства, установлювалися компенсації для фермерів, які погоджувалися
скоротити посівні площі та поголів’я тварин. Було врегульовано ціни, продовжено
терміни погашення боргів фермерів, їм було надано позичку більш як на 2 млрд.
доларів.
По-четверте,
з метою боротьби з безробіттям було збільшено допомогу з безробіття,
організовано громадські роботи, трудові табори з будівництва і ремонту доріг,
мостів, аеродромів та ін., які фінансувалися державою, запроваджувалося
страхування з безробіття і пенсійне забезпечення.
І нарешті,
закон про трудові відносини (закон Вагнера) вперше в історії США легалізував
діяльність профспілок, визнав право робітників на страйки у випадках порушення
трудових договорів і законів, зобов’язав власників підприємств укладати з
профспілками колективні договори. Крім того, закон про соціальне страхування
(1935 р.) передбачав соціальну допомогу безробітним, непрацездатним, людям
похилого віку та ін. Пенсійний фонд формувався з різних джерел, зокрема за
рахунок податків підприємств, робітників.
Отже, «Новий курс» Рузвельта забезпечив пристосування
державного апарату до політики регулювання економіки і трудових відносин, до
впровадження елементів планування. Він дозволив державі з найменшими
економічними і соціальними втратами вийти з глибокої економічної кризи.
Помітну роль у функціонуванні органів державної влади
відіграв управлінський апарат Білого дому, в якому працювали найближчі й
особливо довірені помічники, соратники і секретарі глави уряду. З-поміж них
найвизначніше місце посідали спеціальні помічники президента, а надто помічник
у справах національної безпеки.
Організація влади в штатах і
місцеве управління – різні та відзначаються регіональним колоритом.
Главою виконавчої влади штату є губернатор, який обирається в різних штатах на
2 або 4 роки. У деяких штатах права губернаторів надзвичайно великі, тоді як в
інших – майже номінальні. Законодавчі органи штатів, як і Конгрес, двопалатні.
У США існують практично дві судові системи: федеральні суди і суди штатів. Зазвичай судові
справи вирішуються в судах штатів відповідно до законів цих штатів. Але якщо
одна зі сторін вважає, що суд порушив її конституційні права, вона може подати
апеляцію до Верховного суду США.
Верховний суд, як вищий орган судової системи,
здійснює ряд дуже важливих юридичних функцій. Як суд першої інстанції він
розглядає лише деякі категорії справ. Основним обов’язком Верховного суду є
судовий нагляд, що означає:
— нагляд за
діяльністю нижчих судових інстанцій;
— перевірку
конституційності законодавчих актів;
— перевірку
законності дій посадових осіб державного апарату.
Основною ланкою федеральної системи судів є районні
(окружні) суди. У кожному штаті є від одного до чотирьох районних судів. Вони
розглядають за суттю всі справи, які підпадають під федеральну юрисдикцію.
Поліцейські
сили США являють собою велику організацію, яка складається з багатьох установ,
підрозділів, служб і агентств. Організаційно поліція поділяється на три ланки:
федеральну поліцію, поліцію штатів і місцеву. Поліцейські сили цих ланок
різняться обсягом повноважень, ступенем кваліфікації кадрового складу,
науково-технічним забезпеченням, розмірами і джерелами фінансування. Чіткого
систематичного взаємозв’язку між ними немає.
Очолює федеральну поліцію Федеральне бюро розслідувань
(ФБР), створене 1907 р., яке входить до системи Міністерства юстиції.
У штатах
кількість функціональних поліцейських установ є незначною. Територіальна
організація поліції складається з кількох округів, кожен з яких має у своєму
розпорядженні загін поліції штату. Керівництво поліцією штату зосереджене в
руках губернатора, при якому для цієї мети існує спеціальне відомство. Місцева
поліція – це поліцейські формування міст і графств.
Особливе місце у США посідає приватна поліція, яка
складається із загонів зовнішньої служби і численних розшукових агентів. На
приватну поліцію покладається охорона виробничих секретів фірм і корпорацій.
Широкого розвитку набули приватні поліцейські сили з охорони промислових та
інших підприємств, а також приватних будинків.
Розвиток виборчого права у
Великобританії у ХХ ст.
На початку XX ст. державний лад Великої Британії
змінився як у результаті деяких незначних реформ конституційного характеру, так
і, головним чином, через модифікацію попередніх положень неписаної конституції.
Для Великої Британії були характерними більша, ніж в інших країнах,
стабільність політичних інститутів, приховані процеси перебудови взаємовідносин
державних органів. Британська буржуазія зуміла також зберегти і використати у
своїх інтересах інститути феодального походження – монархію і палату лордів.
Главою держави у Великій Британії є король (королева).
За британським монархом зберігалася така компетенція:
– верховний носій виконавчої влади;
– глава судової системи;
– верховний головнокомандувач армії;
– глава англіканської церкви;
– право розпуску парламенту та
призначення прем’єр-міністра, право вето та ін.
Вищий орган законодавчої влади складався з короля
(королеви), палати лордів і палати общин.
Зміни, внесені безпосередньо до конституційного
законодавства, мали в більшості випадків демократичний характер. Серед них
варто вирізнити серію реформ виборчого права.
Реформа 1918 р. вперше надала право голосу жінкам. Але
брати участь у виборах могли лише жінки, не молодші 30 років. До того ж вони
або їхні чоловіки повинні були мати щорічний прибуток не менше 5 фунтів
стерлінгів. Через 10 років черговою реформою право участі у виборах було
поширено на все жіноче й чоловіче населення віком старше 21 року. Тобто, 1928
р. у Великій Британії вперше було встановлено загальне виборче право.
Внутрішні, глибинні зміни в державному ладі й
політичній системі торкнулися, передовсім, взаємовідносин вищих виконавчих і
законодавчих органів. Посилення ролі Кабінету міністрів супроводжувалося
відносним зниженням ролі парламенту в царині законодавства і контролю за
діяльністю уряду. Конкретно це проявилося в такому:
— по-перше, в
руках уряду зосередилася особлива законодавча влада, делегована йому
парламентом. Якщо у ХVIII-ХIХ ст. «делеговане
законодавство» (тобто акти органів виконавчої влади, які видаються з
дозволу парламенту) стосувалося лише другорядних питань, то тепер парламент
делегував виконавчим органам право видавати акти і з таких питань, які раніше
становили виняткову прерогативу палати общин. Правом законодавчої ініціативи у
Великій Британії найчастіше користується уряд – Кабінет міністрів, що сприяє
зміцненню виконавчої влади, яка здійснює внутрішню і зовнішню політику держави;
— по-друге,
від часів Першої світової війни Кабінет міністрів отримав надзвичайні
повноваження. Акт про надзвичайні повноваження
1920 р. надав урядові право видавати від імені короля укази про
надзвичайний стан. Парламент повинен був лише схвалювати укази про надання
надзвичайних повноважень, не розглядаючи механізм їх здійснення урядом. За
період з 1920 р. по 1979 р. надзвичайний стан у Великій Британії оголошувався
11 раз;
— нарешті,
по-третє, у період між двома світовими війнами британський Кабінет міністрів
став центральною ланкою політичної системи. Якщо раніше формально перша особа
уряду перебувала «в тіні», то 1937 р. було законодавчо визнано існування
прем’єр-міністра та його опонента – лідера опозиції. Обидва вони одержували
платню з державної скарбниці. У XX ст. у Великій Британії продовжували діяти
дві політичні партії, з яких періодично одна – правляча, а інша – опозиційна:
— консервативна – сформувалася на базі партії торі та представляє
інтереси великої буржуазії та фінансової олігархії;
— лейбористська (до 1923 р. – ліберальна партія) – сформувалася на базі партії вігів, виражає інтереси
соціал-демократії.
У результаті названих вище змін у політичній системі
Великої Британії в XX ст. основні принципи конституціоналізму XVIII-XIX ст., і
насамперед верховенство парламенту, були поступово позбавлені реального змісту.
Те саме сталося і з іншим
принципом британської конституції – парламентською відповідальністю уряду.
Що стосується права, то значна частина чинних у XX ст.
правових інститутів Великої Британії виникла в попередні століття. Державну
систему юстиції було реформовано востаннє наприкінці XIX ст.
Основним
джерелом англійського права дотепер є судові та адміністративні прецеденти, які
значною мірою визначають характер кримінального, цивільного, конституційного
та інших галузей права. Закони з питань конституційного розвитку не систематизовані
та не мають внутрішньо узгоджених юридичних форм. Це визначає суперечливий
характер англійського конституціоналізму, створюючи розрив між тим, що
проголошується, і дійсністю, між конституційною теорією та державною практикою.
Нарешті, збереження в англійському праві старих
феодальних форм ще одна характерна риса англійської правової системи. Звичайно,
ці старі форми зберегли лише «феодальне найменування», втратили феодальний
зміст і стали нормами буржуазного права.
Утім, наявність таких суперечностей не породжує правового,
конституційного хаосу. За останні три століття було прийнято багато статутів,
які систематизували інститути права і внесли певні зміни до державного права.
Це – конституційні угоди, які фактично надають сили закону новим
державно-правовим відносинам.
До сказаного слід додати, що, як і раніше, символом
стабільності «старої доброї Англії» виступала і виступає монархія, що підтримується
як інститут влади переважною більшістю англійців. За відсутності писаної
конституції межі влади монарха визначаються усталеними політичними традиціями.
Фактичний вплив королівського двору на державне життя є дуже значним.
Вищий центральний судовий орган Великої Британії –
Верховний суд правосуддя, який складається з Високого суду (розглядає цивільні
справи), Суду корони (розглядає кримінальні справи) та Апеляційного суду. На
місцях правосуддя здійснюють мирові судді. Крім того, діють магістральні суди
(з кримінальних справ), виїзні суди (з цивільних справ), поліцейські суди,
шерифські суди, спеціальні суди (адміністративні, військові) та ін.
Державно-правовий розвиток Німеччини
між двома війнами.
Внутрішні суперечності Другої Німецької імперії, які
загострилися внаслідок її поразки в Першій світовій війні, стали причиною Листопадової буржуазно-демократичної революції
1918 р.
У лютому 1919 р. у Веймарі почали роботу Установчі
збори німецької нації, які в липні того ж року прийняли нову конституцію, що
дістала назву Веймарської конституції та проіснувала 14 років.
Конституція перетворила Німеччину на буржуазну парламентську
республіку, очолювану президентом. Вища законодавча влада належала двом палатам
– рейхстагові та рейхсратові.
Рейхстаг обирався на чотири роки загальним, прямим і
таємним голосуванням. Виборчі права було надано чоловікам і жінкам віком від 20
років. Рейхстаг вважався нижньою палатою.
Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) – складалася з представників земель, на
які поділялася Німеччина.
Обидві палати парламенту не були рівноправними: закони
підтверджував лише рейхстаг, а рейхсрат володів тільки правом відкладеного
вето. У разі незгоди палат вирішувати питання належало президентові республіки:
він або приєднувався до рейхстагу, або виносив вирішення спірного питання на
референдум.
Президент республіки
обирався на сім років загальним голосуванням (як і рейхстаг). Його влада мало
чим відрізнялася від монархічної. Президент міг розпустити рейхстаг. Йому
належало командування збройними силами, призначення на вищі військові та
цивільні посади. Особливі повноваження давала йому ст. 48, відповідно до якої
він міг ввести надзвичайний стан у будь-який момент, який «президент вважає
небезпечним для існуючого порядку».
Президент призначав канцлера і за поданням останнього
затверджував міністрів. Кожний акт президента вимагав контрасигнації відповідного
міністра. У випадку вираження бундестагом вотуму недовіри канцлерові всі
міністри повинні були піти у відставку.
У складі
країни було 18 земель: 15 республік і 3 вільні міста, які користувалися
автономією. Кожна із земель мала свою конституцію, складену відповідно до
імперської, свій законодавчий орган (ландтаг) і свій уряд. «Федеративність»
була багато в чому фіктивною. Усі важливі питання (зовнішні відносини, армія,
грошовий обіг, митниця, зв’язок, шляхи тощо) перебували винятково у компетенції
імперії. У питаннях кримінального і цивільного законодавства ландтаги могли
«конкурувати» з рейхстагом, але право імперії в усіх випадках мало перевагу над
правом земель.
Конституція проголошувала також буржуазно-демократичні
свободи. Проголошувалася формальна незалежність судів, заборонялася діяльність
надзвичайних судів. Проте зберігало чинність законодавство про військові суди і
суди в умовах облогового стану. Було збережено попередній принцип довічного
призначення суддів.
Встановлення фашистської диктатури в Німеччині
Парламентарне
правління Веймарської республіки регулярно переживало кризи. В умовах загальної
економічної кризи 1929-1933 рр. суспільний настрій дедалі більше схилявся до
відкритої терористичної диктатури, спроможної вивести країну з кризового стану.
На авансцену політичного життя вийшла вояччина, яка діяла в союзі з нацистською
партією.
У 1930 р. перемогу на виборах до рейхстагу здобула націонал-соціалістична партія. Апелюючи
до національного почуття німців, серед яких панувало невдоволення принизливими
умовами Версальського мирного договору 1919 р., і запропонувавши ясну і
конкретну програму соціально-економічних перетворень, ця партія стала головною
в політичному житті країни. Відповідно до конституції президент П. Гінденбург
31 січня 1933 р. призначив канцлером Німеччини А. Гітлера.
Протягом кількох місяців після приходу до влади
фашисти повністю знищили інститути буржуазної демократії, закріплені
Веймарською конституцією. Було заборонено всі політичні партії (крім
націонал-соціалістичної), розпущено всі громадські організації. Піддавалися
жорстоким репресіям усі, хто не були згодні з фашистським режимом.
Закріплюючи одноособову, диктаторську владу, Гітлер 23
березня 1933 р. провів у рейхстазі закон
«Про повноваження уряду», який наділив імперський уряд правом
видавати акти з будь-яких питань внутрішньої та зовнішньої політики без санкції
рейхстагу або президента.
Після смерті президента Гінденбурга в 1934 р. за
постановою уряду посаду президента було скасовано, а всю владу сконцентровано
в руках рейхсканцлера — Гітлера.
Специфікою
фашистського режиму в Німеччині була особлива форма організації державного
управління суспільством. Механізм такого управління складали:
— апарат
терору (СА – штурмові загони; СС – охоронні загони; СД – органи державної
безпеки; таємна поліція – гестапо; «народний трибунал» та інші органи
фашистської юстиції);
— апарат
організаційного впливу на населення (націонал-соціалістична партія,
націонал-соціалістична жіноча спілка; гітлер-югенд, «трудовий фронт» та ін.);
— апарат
пропагандистської обробки народних мас, який формував суспільну думку та
ідеологію.
У 1933-1934 рр. пришвидшився процес централізації
внутрішнього державного управління на основі перегляду взаємовідносин
імперських і провінційних органів, впровадження унітарної системи державного
устрою, ліквідації традиційних елементів федералізму.
До 1935 р. завершився процес створення нацистської
держави в Німеччині, який характеризувався такими рисами:
— провідні
державні посади обіймали представники військово-фашистських кіл;
— ліквідувалися
представницькі установи і форми федеративної державної організації;
— розпускалися
всі політичні партії, крім правлячої націонал-соціалістичної;
— ліквідувалися
всі конституційні буржуазно-демократичні права і свободи;
— режим
законності замінявся терористичною військово-поліцейською сваволею;
— формально не
скасована Веймарська конституція втратила чинність.
Особливості італійського та
японського фашизму.
Особливості
італійського фашизму
Соціально-економічна платформа, на якій виник і
доступився до влади італійський фашизм, у багатьох своїх рисах схожа на німецьку:
економічна криза, погіршення соціального становища народу, падіння впливу
буржуазних інститутів влади і політичних партій, урядова криза. В Італії справжніми
керівниками фашизму стали фінансові, промислові кола, великі латифундисти. Вони
чимраз наполегливіше порушували питання про встановлення сильної влади,
спроможної стабілізувати ситуацію в країні.
У результаті організованого Б. Муссоліні у жовтні 1922
р. походу 40 тис. «чорносорочечників» на Рим, поданого як прояв «волі народу»,
Муссоліні призначили главою уряду. Як того
вимагала конституція, цей акт здійснив король Італії.
Аби зміцнити своє становище в парламенті, фашисти
провели в 1923 р. виборчий закон, який забезпечив їм переваги на виборах до
законодавчого органу. Відтак на виборах у наступному році, вони отримали
абсолютну більшість депутатських місць.
Закріпившись
при владі, Муссоліні перейшов до наступу на демократію. У січні 1926 р. він дістав
право на видання декретів-законів. Згодом надзвичайні
закони 1926-1927 рр. «Про захист
держави» заборонили
всі політичні партії та професійні спілки (за винятком фашистських).
Демократичні права і свободи було відкинуто, опозиційну пресу – фактично закрито.
Встановили смертну кару за політичні злочини, запровадили надзвичайну юстицію
(трибунали, концтабори), адміністративне переслідування і вислання. Опозиційних
депутатів було вигнано з парламенту, деяких з них – заарештовано. У країні
почалися масові репресії проти політичних противників.
Що ж являв собою механізм
фашистської диктатури в Італії
1. Незважаючи
на те, що деякі інститути влади було збережено (монархія, парламент, вибори до
представницьких органів влади), вони з часом перетворилися на прикриття
відкритої терористичної диктатури.
2. Прийнятий закон
«Про повноваження глави уряду» (1925
р.) позбавляв парламент права контролювати діяльність уряду, звільняв
прем’єр-міністра від відповідальності перед парламентом. Змінювався статус
міністрів, їхні повноваження зменшувалися фактично до помічників глави уряду.
3. Фашистська
партія стала складовою частиною державного апарату. Її статут затверджувався
королівським декретом, а керівник – «секретар» – призначався королем за
поданням глави уряду.
4. Встановився
режим терору, репресій, придушення інакомислення. Відповідно посилювалася
карально-репресивна роль поліцейських, судових та інших органів влади.
Фашистські бойові загони стали складовою частиною репресивного управлінського
апарату.
5. Тоталітарна
диктатура Муссоліні всіляко прикривалася законами про «корпоративну
державу» (1926-1934 рр.).
У країні було створено 22 корпорації (за галузями
промисловості). У складі кожної з них були представники фашистських профспілок,
підприємницьких спілок, фашистської партії. Головою кожної з 22 корпорацій був
Муссоліні (як міністр корпорацій).
Корпорації визнавалися державними органами й діставали
право видавати обов’язкові для синдикатів постанови в галузі регулювання
трудових угод і виробництва. У 1930 р. створено Національну раду корпорацій – дорадчий орган при уряді з питань
виробництва і праці.
Встановлення корпоративного ладу дозволило Муссоліні
розправитися з парламентом. Замість нього в 1939 р. було створено «палату» фашистських організацій і
корпорацій, члени якої призначалися Муссоліні. Її завдання полягало у
співпраці з урядом, у підготуванні та виданні законів.
Корпоративна
держава була знаряддям економічного і політичного панування монополій,
прикриттям тоталітарного фашистського режиму, вірно служила інтересам
фашистської партії та її вождям.
Особливості японського фашизму
В обстановці економічних потрясінь і посилення
розбіжностей у правлячому таборі японського суспільства панівна в країні фінансова
олігархія дедалі більше прагнула до сильної влади, до відкритої військової
диктатури.
Після періоду відносної лібералізації політичного
режиму напів-абсолютистської держави від кінця 20 – початку 30-х років почався
поворот Японії до фашизму, який закінчився встановленням у роки Другої
світової війни відкритої монархо-фашистської диктатури.
Які риси фашизації Японії дістали прояв у її
політико-державному устрої
1. У 30-ті роки
було прийнято низку законів, спрямованих на подолання конкуренції, укладено
угоди між великими фірмами про квоти виробництва, про контроль над
розповсюдженням продукції і встановленням цін. Запроваджено державний контроль
над фінансами, торгівлею, транспортом, робочою силою тощо. Ці заходи
японського уряду заклали основу економічної політики військово-фашистського
режиму.
2. Яскравим показником
фашизації Японії стало бурхливе зростання фашистських рухів, які створювалися
за прямої підтримки правлячої верхівки.
3. Характерною
рисою японського фашизму було те, що він не став наслідком державного
перевороту чи конституційного захоплення влади фашистською партією. Фашизм
було запроваджено конституційним урядовим способом – створенням 1940 р. «нової
політичної структури». Першим
кроком була ліквідація будь-якої легальної опозиції військово-фашистському
курсові уряду, розпуск парламентських політичних партій. На відміну від
Німеччини та Італії, в Японії не було створено єдиної фашистської партії.
Головним елементом «нової політичної структури» стала напів-бюрократична
установа «Асоціація допомоги трону», на чолі якої стояв прем’єр-міністр.
4. Специфічною
особливістю фашистського режиму в Японії було й те, що не партія контролювала
армію (як, наприклад, у Німеччині), а навпаки – армія контролювала партію.
5. Нарешті,
військово-фашистському режимові Японії була властива й така особливість, як
збереження сильної монархічної влади. Збереглися пов’язані з монархією атрибути
типу Таємної ради, Міністерства імператорського двору, особливих привілеїв
військової еліти, аристократії, придворних.