Державно-правовий розвиток країн світу після Першої світової війни

2. Державно-правовий
розвиток країн світу після Першої світової війни

Державно-правові наслідки Першої
світової війни.

До початку
XX ст. у провідних державах світу в основному за­вершився період утвердження
буржуазних суспільних відносин. Економічне панування буржуазії об’єктивно
обумовило її пере­вагу в політичній структурі суспільства. Держави упевнено
обрали шлях капіталістичного розвитку. Вже до кінця XIX ст. типовою формою
здійснення політичної влади буржуазії стала буржуазна демократія. Вона визначалася самим характером
буржуазних ре­волюцій, а згодом – умовами боротьби за ліквідацію феодальних
пережитків. Саме демократична держава дозволила буржуазії в союзі з іншими
станами суспільства здійснювати політичне пану­вання; саме вона забезпечувала
найсприятливішу обстановку для реалізації інтересів різних класів і соціальних
груп.

Основними ознаками буржуазно-демократичного
політичного режиму були: парламентаризм, поділ влади, конституційне прого­лошення
прав і свобод громадян, широка участь народних мас в управлінні державою.

Крок за кроком на основі закону і неписаних угод
формувався важливий принцип буржуазної конституційної політики – відпові­дальність
уряду перед парламентом. Встановлювалося правило, відповідно до якого до уряду
входили члени керівництва партії, яка здобула перемогу на виборах.

У XX ст. набуло поширення таке важливе політичне
явище, як перевага виконавчої влади над представницькими установами.
Характеризуючи розвиток окремих держав, зупинімося на причи­нах цього явища.
Зазначимо, що перед правлячими класами поста­ло подвійне завдання: з одного
боку – зосередити розв’язання най­важливіших державних справ у руках уряду або
президента, а з іншого – максимально забезпечити парламентську підтримку діяль­ності
органів виконавчої влади. Ось чому в ряді держав практика склалася таким чином,
що повновладним учасником, а іноді й ке­рівником законодавчого процесу є
президент або уряд.

Такі внутрідержавні процеси супроводжувалися
відповідною трансформацією буржуазного права. Змінилося, насамперед, спів­відношення
влади і права. У сучасному буржуазному суспільстві різко зростає перевага
держави, політичної влади в цілому. Збіль­шується обсяг і розширюються межі
позаправової, не регульованої законом, діяльності державних органів на базі
зростання їхніх повноважень. Різко зростає обсяг позазаконної діяльності
карального механізму, а водночас розширюється коло нормативних актів фак­тично
неконституційного характеру. Нерідко закони підміняються підзаконними
нормативними актами.

 

“Новий курс” президента США Ф. Рузвельта.

Розвиток державно-правових інститутів США у XX ст.
відбу­вався відповідно до основних тенденцій політичної еволюції про­відних
держав світу. Загальні принципи конституції, що стосу­ються Конгресу та
діяльності обох його палат – сенату і палати представників – зберегли свою
силу. Водночас від початку XX ст. спостерігається загальна тенденція до
концентрації державної влади, посилення федеральних органів за рахунок прав
штатів, посилення виконавчої влади, бюрократизації та мілітаризації дер­жавного
апарату.

Стосовно
Конгресу це проявилося в розширенні його податко­вих повноважень (16-та
поправка до Конституції, прийнята 1913 р.) і в посиленні законодавчої
діяльності в галузі цивільного, кримі­нального і трудового права.

Сталися
зміни й у відносинах між законодавчою та виконав­чою владою. Як відомо,
Конституція США ґрунтується на прин­ципі поділу влади і повинна була, якщо
слідувати цьому принци­пові, запобігти перевазі однієї з гілок влади над іншою.
Проте кон­ституційна практика привела до закріплення переваги виконавчої влади
над законодавчою, президентської системи правління та безпрецедентної для інших
держав ролі та значення судової влади.

І все ж, незважаючи на істотне розширення влади
американсь­кого президента, Конгрес як орган законодавчої влади залишається
найбільш впливовим парламентом західного зразка.

З огляду на розвиток двопартійної системи влада
президента характеризується певною специфікою. У Великій Британії ця сис­тема
забезпечувала величезні переваги прем’єрові, який завжди міг розраховувати на
партійну дисципліну і підтримку парламент­ської більшості. У Сполучених Штатах
склався інший порядок. Через слабшу партійну дисципліну президент, з одного
боку, не завжди міг сподіватися на підтримку своєї партії в палаті представ­ників
або сенаті. З іншого боку, оскільки президент обирається виборщиками, він
завжди був більш незалежним у своїх діях сто­совно Конгресу, ніж
прем’єр-міністр Великої Британії стосовно парламенту.

Американський президент виступає не лише як глава
держави, глава уряду, лідер однієї з двох великих партій, а також головно­командувач,
головний дипломат держави, а й як ключова особа, відповідальна за управління
країною в період криз.

Яскравим проявом цього став «Новий курс» Рузвельта. Сві­това економічна криза 1929-1933
рр., яка з особливою силою вра­зила США, призвела до розладу фінансів, різко
скоротила обсяг виробництва, спричинила розорення підприємств і фірм, масове
безробіття.

Обраний на виборах 1932 р. президент США Ф. Рузвельт
із своїм «мозковим центром» (радниками) розробили систему захо­дів, спрямованих
на державне регулювання американської еконо­міки. «Новий курс» містив:

– закон про банківську діяльність;

– закон про обіг цінних паперів;

– закон про відновлення промисловості;

– закон про трудові відносини;

– закон про регулювання сільського
господарства;

– закон про соціальне страхування і
допомогу безробітним;

– закон про справедливий найм робочої
сили.

У «Новому
курсі» – і в цьому головне його значення – дістала апробацію політика і
практика державного втручання в приватно-економічні відносини, регулювання найважливіших
сфер економіч­ного і соціального життя країни.

По-перше,
величезний золотий запас Сполучених Штатів було передано до державної
скарбниці. Уряд дістав можливість випус­кати долари, не забезпечені золотом.
Обмін паперових грошей на золото було заборонено. Вміст золота в грошовій
одиниці було скорочено майже наполовину, а на вивіз золота за кордон накладе­но
заборону. Ці заходи зупинили банкрутство банків, привели до відновлення довіри
до них та зміцнення банківської системи. За допомоги дешевих грошей було
піднято ціни і цим штучно стиму­льовано товарообіг. До того ж, тримаючи в себе
золотий запас, уряд міг контролювати фінансову ситуацію в країні та посилити
основи капіталістичного ладу.

По-друге,
Конгрес прийняв закон про відновлення
промисло­вості (НІРА). З метою ліквідації «руйнівної конкуренції» він
перед­бачав запровадження «кодексів чесної конкуренції» для 17 груп про­мисловості.
Вони складалися підприємницькими асоціаціями і фік­сували суворо визначені
норми виробництва і ринки збуту продукції, установлювали фіксовані ціни, умови
комерційних кредитів та ін. Крім того, було передбачено заходи соціального
характеру, які зняли гостроту трудових конфліктів (установлено максимум
робочого дня і мінімальний рівень зарплати, гарантовано свободу трудових до­говорів
і незалежних профспілок, заборонялася дитяча праця тощо).

По-третє,
створювався спеціальний адміністративний орган для регулювання сільського
господарства, установлювалися компен­сації для фермерів, які погоджувалися
скоротити посівні площі та поголів’я тварин. Було врегульовано ціни, продовжено
терміни погашення боргів фермерів, їм було надано позичку більш як на 2 млрд.
доларів.

По-четверте,
з метою боротьби з безробіттям було збільшено допомогу з безробіття,
організовано громадські роботи, трудові табори з будівництва і ремонту доріг,
мостів, аеродромів та ін., які фінансувалися державою, запроваджувалося
страхування з безро­біття і пенсійне забезпечення.

І нарешті,
закон про трудові відносини (закон Вагнера) вперше в історії США легалізував
діяльність профспілок, визнав право робітників на страйки у випадках порушення
трудових договорів і законів, зобов’язав власників підприємств укладати з
профспіл­ками колективні договори. Крім того, закон про соціальне страху­вання
(1935 р.) передбачав соціальну допомогу безробітним, не­працездатним, людям
похилого віку та ін. Пенсійний фонд форму­вався з різних джерел, зокрема за
рахунок податків підприємств, робітників.

Отже, «Новий курс» Рузвельта забезпечив пристосування
дер­жавного апарату до політики регулювання економіки і трудових відносин, до
впровадження елементів планування. Він дозволив державі з найменшими
економічними і соціальними втратами вий­ти з глибокої економічної кризи.

Помітну роль у функціонуванні органів державної влади
віді­грав управлінський апарат Білого дому, в якому працювали най­ближчі й
особливо довірені помічники, соратники і секретарі глави уряду. З-поміж них
найвизначніше місце посідали спеціальні помічники президента, а надто помічник
у справах національ­ної безпеки.

Організація влади в штатах і
місцеве управління – різні та відзначаються регіональним колоритом.
Главою виконавчої влади штату є губернатор, який обирається в різних штатах на
2 або 4 роки. У деяких штатах права губернаторів надзвичайно великі, тоді як в
інших – майже номінальні. Законодавчі органи штатів, як і Конгрес, двопалатні.

У США існують практично дві судові системи: федеральні су­ди і суди штатів. Зазвичай судові
справи вирішуються в судах штатів відповідно до законів цих штатів. Але якщо
одна зі сторін вважає, що суд порушив її конституційні права, вона може подати
апеляцію до Верховного суду США.

Верховний суд, як вищий орган судової системи,
здійснює ряд дуже важливих юридичних функцій. Як суд першої інстанції він
розглядає лише деякі категорії справ. Основним обов’язком Вер­ховного суду є
судовий нагляд, що означає:

— нагляд за
діяльністю нижчих судових інстанцій;

— перевірку
конституційності законодавчих актів;

— перевірку
законності дій посадових осіб державного апарату.

Основною ланкою федеральної системи судів є районні
(окруж­ні) суди. У кожному штаті є від одного до чотирьох районних су­дів. Вони
розглядають за суттю всі справи, які підпадають під феде­ральну юрисдикцію.

Поліцейські
сили США являють собою велику організацію, яка складається з багатьох установ,
підрозділів, служб і агентств. Організаційно поліція поділяється на три ланки:
федеральну полі­цію, поліцію штатів і місцеву. Поліцейські сили цих ланок
різняться обсягом повноважень, ступенем кваліфікації кадрового складу,
науково-технічним забезпеченням, розмірами і джерелами фінан­сування. Чіткого
систематичного взаємозв’язку між ними немає.

Очолює федеральну поліцію Федеральне бюро розслідувань
(ФБР), створене 1907 р., яке входить до системи Міністерства юс­тиції.

У штатах
кількість функціональних поліцейських установ є не­значною. Територіальна
організація поліції складається з кількох округів, кожен з яких має у своєму
розпорядженні загін поліції штату. Керівництво поліцією штату зосереджене в
руках губерна­тора, при якому для цієї мети існує спеціальне відомство. Місцева
поліція – це поліцейські формування міст і графств.

Особливе місце у США посідає приватна поліція, яка
склада­ється із загонів зовнішньої служби і численних розшукових аген­тів. На
приватну поліцію покладається охорона виробничих секре­тів фірм і корпорацій.
Широкого розвитку набули приватні полі­цейські сили з охорони промислових та
інших підприємств, а також приватних будинків.

 

Розвиток виборчого права у
Великобританії у ХХ ст.

На початку XX ст. державний лад Великої Британії
змінився як у результаті деяких незначних реформ конституційного характеру, так
і, головним чином, через модифікацію попередніх положень неписаної конституції.
Для Великої Британії були характерними більша, ніж в інших країнах,
стабільність політичних інститутів, приховані процеси перебудови взаємовідносин
державних органів. Британська буржуазія зуміла також зберегти і використати у
своїх інтересах інститути феодального походження – монархію і палату лордів.

Главою держави у Великій Британії є король (королева).
За бри­танським монархом зберігалася така компетенція:

– верховний носій виконавчої влади;

– глава судової системи;

– верховний головнокомандувач армії;

– глава англіканської церкви;

– право розпуску парламенту та
призначення прем’єр-мініст­ра, право вето та ін.

Вищий орган законодавчої влади складався з короля
(короле­ви), палати лордів і палати общин.

Зміни, внесені безпосередньо до конституційного
законодавст­ва, мали в більшості випадків демократичний характер. Серед них
варто вирізнити серію реформ виборчого права.

Реформа 1918 р. вперше надала право голосу жінкам. Але
бра­ти участь у виборах могли лише жінки, не молодші 30 років. До того ж вони
або їхні чоловіки повинні були мати щорічний прибу­ток не менше 5 фунтів
стерлінгів. Через 10 років черговою рефор­мою право участі у виборах було
поширено на все жіноче й чоловіче населення віком старше 21 року. Тобто, 1928
р. у Великій Бри­танії вперше було встановлено загальне виборче право.

Внутрішні, глибинні зміни в державному ладі й
політичній сис­темі торкнулися, передовсім, взаємовідносин вищих виконавчих і
законодавчих органів. Посилення ролі Кабінету міністрів супроводжувалося
відносним зниженням ролі парламенту в царині за­конодавства і контролю за
діяльністю уряду. Конкретно це про­явилося в такому:

— по-перше, в
руках уряду зосередилася особлива законодавча влада, делегована йому
парламентом. Якщо у ХVIII-ХIХ ст. «де­леговане
законодавство» (тобто акти органів виконавчої влади, які видаються з
дозволу парламенту) стосувалося лише другоряд­них питань, то тепер парламент
делегував виконавчим органам право видавати акти і з таких питань, які раніше
становили винят­кову прерогативу палати общин. Правом законодавчої ініціативи у
Великій Британії найчастіше користується уряд – Кабінет міні­стрів, що сприяє
зміцненню виконавчої влади, яка здійснює внутрішню і зовнішню політику держави;

— по-друге,
від часів Першої світової війни Кабінет міністрів отримав надзвичайні
повноваження. Акт про надзвичайні повно­важення
1920 р. надав урядові право видавати від імені короля укази про
надзвичайний стан. Парламент повинен був лише схва­лювати укази про надання
надзвичайних повноважень, не роз­глядаючи механізм їх здійснення урядом. За
період з 1920 р. по 1979 р. надзвичайний стан у Великій Британії оголошувався
11 раз;

— нарешті,
по-третє, у період між двома світовими війнами британський Кабінет міністрів
став центральною ланкою політич­ної системи. Якщо раніше формально перша особа
уряду перебу­вала «в тіні», то 1937 р. було законодавчо визнано існування
прем’єр-міністра та його опонента – лідера опозиції. Обидва вони одержували
платню з державної скарбниці. У XX ст. у Великій Британії продовжували діяти
дві політичні партії, з яких періодич­но одна – правляча, а інша – опозиційна:

— консервативна – сформувалася на базі партії торі та пред­ставляє
інтереси великої буржуазії та фінансової олігархії;

— лейбористська (до 1923 р. – ліберальна партія) – сформува­лася на базі партії вігів, виражає інтереси
соціал-демократії.

У результаті названих вище змін у політичній системі
Великої Британії в XX ст. основні принципи конституціоналізму XVIII-XIX ст., і
насамперед верховенство парламенту, були поступово позбавлені реального змісту.
Те саме сталося і з іншим
принци­пом британської конституції – парламентською відповідальністю уряду.

Що стосується права, то значна частина чинних у XX ст.
пра­вових інститутів Великої Британії виникла в попередні століття. Державну
систему юстиції було реформовано востаннє наприкінці XIX ст.

Основним
джерелом англійського права дотепер є судові та адміністративні прецеденти, які
значною мірою визначають харак­тер кримінального, цивільного, конституційного
та інших галузей права. Закони з питань конституційного розвитку не систематизо­вані
та не мають внутрішньо узгоджених юридичних форм. Це визначає суперечливий
характер англійського конституціоналізму, створюючи розрив між тим, що
проголошується, і дійсністю, між конституційною теорією та державною практикою.

Нарешті, збереження в англійському праві старих
феодальних форм ще одна характерна риса англійської правової системи. Звичайно,
ці старі форми зберегли лише «феодальне найменуван­ня», втратили феодальний
зміст і стали нормами буржуазного права.

Утім, наявність таких суперечностей не породжує правового,
конституційного хаосу. За останні три століття було прийнято багато статутів,
які систематизували інститути права і внесли певні зміни до державного права.
Це – конституційні угоди, які фактично надають сили закону новим
державно-правовим відно­синам.

До сказаного слід додати, що, як і раніше, символом
стабільно­сті «старої доброї Англії» виступала і виступає монархія, що під­тримується
як інститут влади переважною більшістю англійців. За відсутності писаної
конституції межі влади монарха визначаються усталеними політичними традиціями.
Фактичний вплив королів­ського двору на державне життя є дуже значним.

Вищий центральний судовий орган Великої Британії –
Верхов­ний суд правосуддя, який складається з Високого суду (розглядає цивільні
справи), Суду корони (розглядає кримінальні справи) та Апеляційного суду. На
місцях правосуддя здійснюють мирові суд­ді. Крім того, діють магістральні суди
(з кримінальних справ), виї­зні суди (з цивільних справ), поліцейські суди,
шерифські суди, спеціальні суди (адміністративні, військові) та ін.

 

Державно-правовий розвиток Німеччини
між двома війнами.

Внутрішні суперечності Другої Німецької імперії, які
загостри­лися внаслідок її поразки в Першій світовій війні, стали причиною Листопадової буржуазно-демократичної революції
1918 р.

У лютому 1919 р. у Веймарі почали роботу Установчі
збори німецької нації, які в липні того ж року прийняли нову конститу­цію, що
дістала назву Веймарської конституції та проіснувала 14 років.

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну парламент­ську
республіку, очолювану президентом. Вища законодавча влада належала двом палатам
– рейхстагові та рейхсратові.

Рейхстаг обирався на чотири роки загальним, прямим і
таєм­ним голосуванням. Виборчі права було надано чоловікам і жінкам віком від 20
років. Рейхстаг вважався нижньою палатою.

Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) – складалася з представників земель, на
які поділялася Німеччина.

Обидві палати парламенту не були рівноправними: закони
під­тверджував лише рейхстаг, а рейхсрат володів тільки правом від­кладеного
вето. У разі незгоди палат вирішувати питання належало президентові республіки:
він або приєднувався до рейхстагу, або виносив вирішення спірного питання на
референдум.

Президент республіки
обирався на сім років загальним голо­суванням (як і рейхстаг). Його влада мало
чим відрізнялася від монархічної. Президент міг розпустити рейхстаг. Йому
належало командування збройними силами, призначення на вищі військові та
цивільні посади. Особливі повноваження давала йому ст. 48, відповідно до якої
він міг ввести надзвичайний стан у будь-який момент, який «президент вважає
небезпечним для існуючого по­рядку».

Президент призначав канцлера і за поданням останнього
за­тверджував міністрів. Кожний акт президента вимагав контрасиг­нації відповідного
міністра. У випадку вираження бундестагом вотуму недовіри канцлерові всі
міністри повинні були піти у відставку.

У складі
країни було 18 земель: 15 республік і 3 вільні міста, які користувалися
автономією. Кожна із земель мала свою консти­туцію, складену відповідно до
імперської, свій законодавчий орган (ландтаг) і свій уряд. «Федеративність»
була багато в чому фікти­вною. Усі важливі питання (зовнішні відносини, армія,
грошовий обіг, митниця, зв’язок, шляхи тощо) перебували винятково у ком­петенції
імперії. У питаннях кримінального і цивільного законодавства ландтаги могли
«конкурувати» з рейхстагом, але право імперії в усіх випадках мало перевагу над
правом земель.

Конституція проголошувала також буржуазно-демократичні
свободи. Проголошувалася формальна незалежність судів, заборо­нялася діяльність
надзвичайних судів. Проте зберігало чинність законодавство про військові суди і
суди в умовах облогового ста­ну. Було збережено попередній принцип довічного
призначення суддів.

Встановлення фашистської диктатури в Німеччині

Парламентарне
правління Веймарської республіки регулярно переживало кризи. В умовах загальної
економічної кризи 1929-1933 рр. суспільний настрій дедалі більше схилявся до
відкритої терористичної диктатури, спроможної вивести країну з кризового стану.
На авансцену політичного життя вийшла вояччина, яка діяла в союзі з нацистською
партією.

У 1930 р. перемогу на виборах до рейхстагу здобула націонал-соціалістична партія. Апелюючи
до національного почуття німців, серед яких панувало невдоволення принизливими
умовами Версальського мирного договору 1919 р., і запропонувавши ясну і
конкретну програму соціально-економічних перетворень, ця партія стала головною
в політичному житті країни. Відповідно до конс­титуції президент П. Гінденбург
31 січня 1933 р. призначив канц­лером Німеччини А. Гітлера.

Протягом кількох місяців після приходу до влади
фашисти пов­ністю знищили інститути буржуазної демократії, закріплені
Веймарською конституцією. Було заборонено всі політичні партії (крім
націонал-соціалістичної), розпущено всі громадські організації. Піддавалися
жорстоким репресіям усі, хто не були згодні з фашист­ським режимом.

Закріплюючи одноособову, диктаторську владу, Гітлер 23
бе­резня 1933 р. провів у рейхстазі закон
«Про повноваження уряду», який наділив імперський уряд правом
видавати акти з будь-яких питань внутрішньої та зовнішньої політики без санкції
рейхстагу або президента.

Після смерті президента Гінденбурга в 1934 р. за
постановою уряду посаду президента було скасовано, а всю владу сконцентро­вано
в руках рейхсканцлера — Гітлера.

Специфікою
фашистського режиму в Німеччині була особлива форма організації державного
управління суспільством. Механізм такого управління складали:

— апарат
терору (СА – штурмові загони; СС – охоронні загони; СД – органи державної
безпеки; таємна поліція – гестапо; «народ­ний трибунал» та інші органи
фашистської юстиції);

— апарат
організаційного впливу на населення (націонал-соціалістична партія,
націонал-соціалістична жіноча спілка; гітлер-югенд, «трудовий фронт» та ін.);

— апарат
пропагандистської обробки народних мас, який фор­мував суспільну думку та
ідеологію.

У 1933-1934 рр. пришвидшився процес централізації
внутріш­нього державного управління на основі перегляду взаємовідносин
імперських і провінційних органів, впровадження унітарної системи державного
устрою, ліквідації традиційних елементів федералізму.

До 1935 р. завершився процес створення нацистської
держави в Німеччині, який характеризувався такими рисами:

— провідні
державні посади обіймали представники військово-фашистських кіл;

— ліквідувалися
представницькі установи і форми федератив­ної державної організації;

— розпускалися
всі політичні партії, крім правлячої націонал-соціалістичної;

— ліквідувалися
всі конституційні буржуазно-демократичні права і свободи;

— режим
законності замінявся терористичною військово-полі­цейською сваволею;

— формально не
скасована Веймарська конституція втратила чинність.

 

Особливості італійського та
японського фашизму.

Особливості
італійського фашизму

Соціально-економічна платформа, на якій виник і
доступився до влади італійський фашизм, у багатьох своїх рисах схожа на ні­мецьку:
економічна криза, погіршення соціального становища на­роду, падіння впливу
буржуазних інститутів влади і політичних партій, урядова криза. В Італії справжніми
керівниками фашизму стали фінансові, промислові кола, великі латифундисти. Вони
чим­раз наполегливіше порушували питання про встановлення сильної влади,
спроможної стабілізувати ситуацію в країні.

У результаті організованого Б. Муссоліні у жовтні 1922
р. по­ходу 40 тис. «чорносорочечників» на Рим, поданого як прояв «волі народу»,
Муссоліні призначили главою уряду. Як того
вимагала конституція, цей акт здійснив король Італії.

Аби зміцнити своє становище в парламенті, фашисти
провели в 1923 р. виборчий закон, який забезпечив їм переваги на виборах до
законодавчого органу. Відтак на виборах у наступному році, вони отримали
абсолютну більшість депутатських місць.

Закріпившись
при владі, Муссоліні перейшов до наступу на демократію. У січні 1926 р. він дістав
право на видання декретів-законів. Згодом надзвичайні
закони 1926-1927 рр. «Про захист
держави» заборонили
всі політичні партії та професійні спілки (за винятком фашистських).
Демократичні права і свободи було від­кинуто, опозиційну пресу – фактично закрито.
Встановили смерт­ну кару за політичні злочини, запровадили надзвичайну юстицію
(трибунали, концтабори), адміністративне переслідування і вислання. Опозиційних
депутатів було вигнано з парламенту, деяких з них – заарештовано. У країні
почалися масові репресії проти політичних противників.

Що ж являв собою механізм
фашистської диктатури в Італії

1. Незважаючи
на те, що деякі інститути влади було збережено (монархія, парламент, вибори до
представницьких органів влади), вони з часом перетворилися на прикриття
відкритої терористичної диктатури.

2. Прийнятий закон
«Про повноваження глави уряду» (1925
р.) позбавляв парламент права контролювати діяльність уряду, звіль­няв
прем’єр-міністра від відповідальності перед парламентом. Змінювався статус
міністрів, їхні повноваження зменшувалися фактично до помічників глави уряду.

3. Фашистська
партія стала складовою частиною державного апарату. Її статут затверджувався
королівським декретом, а керів­ник – «секретар» – призначався королем за
поданням глави уряду.

4. Встановився
режим терору, репресій, придушення інакомис­лення. Відповідно посилювалася
карально-репресивна роль поліцей­ських, судових та інших органів влади.
Фашистські бойові заго­ни стали складовою частиною репресивного управлінського
апарату.

5. Тоталітарна
диктатура Муссоліні всіляко прикривалася за­конами про «корпоративну
державу» (1926-1934 рр.).

У країні було створено 22 корпорації (за галузями
промислово­сті). У складі кожної з них були представники фашистських проф­спілок,
підприємницьких спілок, фашистської партії. Головою кож­ної з 22 корпорацій був
Муссоліні (як міністр корпорацій).

Корпорації визнавалися державними органами й діставали
пра­во видавати обов’язкові для синдикатів постанови в галузі регу­лювання
трудових угод і виробництва. У 1930 р. створено Націо­нальну раду корпорацій – дорадчий орган при уряді з питань
виробництва і праці.

Встановлення корпоративного ладу дозволило Муссоліні
роз­правитися з парламентом. Замість нього в 1939 р. було створено «палату» фашистських організацій і
корпорацій, члени якої призначалися Муссоліні. Її завдання полягало у
співпраці з урядом, у підготуванні та виданні законів.

Корпоративна
держава була знаряддям економічного і полі­тичного панування монополій,
прикриттям тоталітарного фашист­ського режиму, вірно служила інтересам
фашистської партії та її вождям.

 

Особливості японського фашизму

В обстановці економічних потрясінь і посилення
розбіжностей у правлячому таборі японського суспільства панівна в країні фінан­сова
олігархія дедалі більше прагнула до сильної влади, до відкри­тої військової
диктатури.

Після періоду відносної лібералізації політичного
режиму напів-абсолютистської держави від кінця 20 – початку 30-х років почався
поворот Японії до фашизму, який закінчився встановленням у ро­ки Другої
світової війни відкритої монархо-фашистської дикта­тури.

Які риси фашизації Японії дістали прояв у її
політико-державному устрої

1. У 30-ті роки
було прийнято низку законів, спрямованих на подолання конкуренції, укладено
угоди між великими фірмами про квоти виробництва, про контроль над
розповсюдженням про­дукції і встановленням цін. Запроваджено державний контроль
над фінансами, торгівлею, транспортом, робочою силою тощо. Ці за­ходи
японського уряду заклали основу економічної політики вій­ськово-фашистського
режиму.

2. Яскравим показником
фашизації Японії стало бурхливе зрос­тання фашистських рухів, які створювалися
за прямої підтримки правлячої верхівки.

3. Характерною
рисою японського фашизму було те, що він не став наслідком державного
перевороту чи конституційного захоп­лення влади фашистською партією. Фашизм
було запроваджено конституційним урядовим способом – створенням 1940 р. «нової
політичної структури». Першим
кроком була ліквідація будь-якої легальної опозиції військово-фашистському
курсові уряду, роз­пуск парламентських політичних партій. На відміну від
Німеччини та Італії, в Японії не було створено єдиної фашистської партії.
Головним елементом «нової політичної структури» стала напів-бюрократична
установа «Асоціація допомоги трону», на чолі якої стояв прем’єр-міністр.

4. Специфічною
особливістю фашистського режиму в Японії було й те, що не партія контролювала
армію (як, наприклад, у Ні­меччині), а навпаки – армія контролювала партію.

5. Нарешті,
військово-фашистському режимові Японії була влас­тива й така особливість, як
збереження сильної монархічної влади. Збереглися пов’язані з монархією атрибути
типу Таємної ради, Міністерства імператорського двору, особливих привілеїв
військо­вої еліти, аристократії, придворних.