Східні слов’яни

3. Східні слов’яни

Слов’яни – одна
з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Точно час виокремлення її з
індоєвропейської спільноти ще не встановлено. Як відомо, існує кілька концепцій
про прабатьківщину слов’ян. Першим, хто оповів про їх походження та розселення,
був монах Києво-Печерського монастиря Нестор, який проживав наприкінці ХІ – на початку
ХІІ ст. і за свої праці названий у слов’янському світі літописцем. Так, згідно з
дунайською концепцією, що походить з найдавнішого літопису – «Повісті временних
літ» літописця Нестора, слов’яни довгий час жили на берегах Дунаю, звідки й почали
розселятися. За другою концепцією – вісло-одерською – прабатьківщиною слов’ян була
територія сучасної Польщі. Згідно з третьою концепцією, яку підтримує більшість
дослідників, давні слов’яни розселялися між Дніпром і Віслою. Ґрунтуючись на археологічних
даних, багато вчених доходять висновку, що слов’яни (протослов’яни), принаймні від
часу виокремлення їх у ІІ тисячолітті до н. е. з індоєвропейської спільноти і до
раннього середньовіччя (коли їх існування було зафіксовано писемними джерелами й
підтверджено археологічними знахідками), змінювали місця свого проживання. Тому
кожна з наведених концепцій, найімовірніше, фіксує той чи інший етап розселення
слов’ян на початку їх історії.

Писемні джерела
І тисячоліття до н. е. фіксують розселення слов’ян на межі лісової і лісостепової
зон у межиріччі Дніпра і Верхньої Вісли. Це підтверджують й нові археологічні матеріали
(які до того ж вказують на спадкоємність матеріальних пам’яток у цьому регіоні)
та лінгвістичні дані. Згідно з археологічними дослідженнями, починаючи із середини
І тисячоліття до н. е., слов’яни поділялися на східних і західних. Тоді ж формувалась
і південна група слов’ян. У першій половині І тисячоліття до н. е. у південних районах
Східної Європи, крім слов’ян, жили також пізні скіфи, сармати, готи, фракійці, які
у ІV – V ст. відійшли на південь і південний захід або ж були асимільовані слов’янським
населенням.

Візантійські
автори VІ ст. Прокопій Кесарійський, Менандр Потиктор, Маврикій Стратег знали слов’ян
під назвою венедів, антів та склавинів і характеризували їх як численний народ,
який брав активну участь в історичних подіях Південної і Південно-Східної Європи.
Маврикій Стратег, описуючи антів, вказував: «Племена слов’ян і антів подібні своїм
способом життя, своїми звичками, своєю любов’ю до свободи; їх жодним чином не можна
прихилити до рабства або покори; вони хоробрі і витривалі, легко витримують спеку,
холод, дощ, голизну, нестачу в їжі. До іноземців, які прибувають до них, вони ставляться
лагідно і, виявляючи їм знаки уваги своєї, охороняють їх при потребі…».

Об’єднані групи
слов’янських племен анти, які у VІ ст. н.е. жили в основному між Дніпром і Дністром,
а також на величезних просторах півдня Східної Європи, сформувалися у ІІІ – ІV ст.
у складі племен черняхівської культури. Після розпаду союзу племен анти розійшлися
частинами в різні слов’янські угрупування. Назва «анти» тюркомовна, означає – «вірний»,
«клятва», «вірний клятвою на все життя».

У ІV – VІІ ст.
союз давньослов’янських племен, відомий під назвою антів, а пізніше русів, або росів
займає територію Середнього Подніпров’я. Анти (східні слов’яни), очевидно, були предками українців.
Вони жили між Віслою, Карпатами і Дніпром, згодом дійшли до Дону і Чорного моря.
Анти ходили походами на Візантію до Константинополя. Вони не підпорядковувалися
волі однієї людини, а всі справи вирішували на віче.

У той самий період
на зміну гунам приходять нові кочові орди: болгари, за ними авари. Тюркська орда
болгар з’явилася в Європі наприкінці V ст. Частина їх заснувала своє царство на
Волзі, а решта вже в VІ ст. пройшла на нижній Дунай і оселилася там у колишній римській
провінції Мезії. Авари, або обри, як їх називають найдавніші вітчизняні літописи,
у середині VІ ст. пройшли від Каспійського моря і оселилися на півдні України поблизу
Азовського моря. У другій половині VІ ст. вони заснували державу на середньодунайській
рівнині, звідки нападали на візантійську область, на антів та інших сусідів.

Назва «анти»
проіснувала недовго, до початку VІІ ст. Після 602 р. вона зникла з історичних хронік.
Згідно з однією з історико-лінгвістичних версій у процесі розселення на Балканах
анти змішалися зі склавинами і далі були вже відомі під спільною назвою «слов’яни».

В арабських джерелах
згадується про союзи слов’янських племен – об’єднання східних племен ще до створення
Київської Русі. Слов’яни жили родами, племенами. Найдавніші літописи «Повість минулих
літ», «Перший Новгородський літопис», згадуючи про розселення слов’ян у Східній
Європі у ІX ст., називають різні племена: білі хорвати, бужани, волиняни, в’ятичі,
деревляни, дреговичі, дуліби, кривичі, полочани, поляни, радимичі, сіверяни, тиверці,
уличі.

У літописі «Повість
минулих літ» згадується, що «…слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами».
Племінний союз полян займає в літописах особливе місце. Полянам належить найперша
роль у процесі творення Київської держави. Полянські князі Кий, Щек і Хорив збудували
Київ. Іноземні джерела раннього середньовіччя жодного разу не згадують полян, хоч
подають про всі інші племена. Мабуть на той час племінне об’єднання полян для іноземців
вже асоціювалося з назвою Русь.

Окрім давньоруських
полян в історії відомі польські поляни, які започаткували польську державу, поляни
в Моравії, болгарські поляни. Є припущення, що всі ці поляни виходять з великого
Антського (Полянського) союзу племен, який територіально був розселений між Дністром
і Дніпром у зоні лісостепу. Поляни – жителі поля. Візантійські джерела називають
цей слов’янський союз племен «антами», самі ж анти називали себе «полянами». Вивчення
археологічних пам’яток території проживання антів-полян вказує на те, що до племінного
Полянського об’єднання входили шість племінних груп: уличі, тиверці, дуліби, бужани,
волиняни і білі хорвати. Після розпаду Слов’янського союзу в результаті війн з аварами
у VІІ ст. ці племена самостійно
виступають на історичній арені.

Слов’янські племена
зафіксовані західними джерелами вже у І – ІІ ст. н. е. Отож М. Грушевський саме
цим часом датує навіть не зародження, а вже існування української народності. Він
пише, що грецькі письменники VІ – VІІ ст. н. е. називали антами українців. «Це були, – пише М.
Грушевський, – південно-східні, українські племена…, що виступали… вперше в історичних
джерелах окремо, під ім’ям антів». Таким чином, для нього немає сумніву, що анти,
дуліби та інші племена, ранньослов’янські племінні об’єднання складалися з українців.
«Які племена жили за Доном і на Азовському узбережжі – писав історик, – літописці
замовчують. Але й там…, очевидно, жили також українські племена».

Український історик
та археолог М. Брайчевський поділяв цю точку зору М. Грушевського, але, на його
думку, вона потребувала уточнення. Зокрема, він вважав, що безпосередніми предками
українців були не тільки племена черняхівської культури, а й Полісся – пізніші древляни
та сіверяни. Тому ставити знак рівності між антами і сучасним українським народом
не можна. Це означало б спрощення справжнього етногенічного процесу.

Починаючи з перших
століть нашої ери і до виникнення Київської Русі матеріальна культура східних слов’ян
пройшла кілька етапів розвитку. Слов’янські племена найчастіше селилися групами
на берегах річок та озер. Люди жили в землянках і напівземлянках з плетеними або
дерев’яними стінами. Керамічний посуд був переважно ліпним з візерунками. Обряд
поховання – спалення трупів. Археологи при розкопках знаходять багато різноманітних
знарядь праці та прикрас.

Основними заняттями східних слов’ян були землеробство і скотарство. Вирощували
просо, ячмінь, пшеницю, жито, овес та інші культури. У слов’ян існували різні види
ремесел: ливарне, обробка заліза, різьблення на кістці, виготовлення посуду та ін.
Соціальні структури розвивалися в напрямі від первісної общини в перших століттях
до нашої ери до сусідської общини. Кількісне збільшення міст як економічних і політичних
центрів, якісний прогрес різних ремесел і торгівлі, воєнні походи, в яких брали
участь воїни всіх слов’янських земель, – усе це сприяло утворенню східнослов’янської
держави – Київської Русі.

Отже, наприкінці
І тис. н. е. процес консолідації східних слов’ян відбувається майже на всій території
сучасної України. Пам’ятки східнослов’янських культур VIII–IX ст. засвідчують, що
в останніх склалися передумови для переходу до феодальної держави. Язичницька релігія
східних слов’ян із розвиненими культами, міфологією також характеризує суспільство,
яке вже вийшло за межі первісної ідеології і в якому язичництво було не лише релігією,
а й цілісною системою уявлень про навколишній світ, основні явища природи, космос,
тобто містило в собі й позитивні знання.

Підтримуючи різноманітні
зв’язки із сусідами, праукраїнські східнослов’янські племена в соціально-політичному,
економічному, етнічному ї культурному планах у цей час становили спільність, здатну
протистояти будь-якій експансії ззовні. Наголошуючи на цьому, писемні джерела згадують
і про політичні центри цієї спільності – Куявію, Славію, Артанію, пізніше – про
могутнє політичне об’єднання – “Руську землю” в Подніпров’ї, відоме далеко
за межами тогочасного східнослов’янського світу.

Досягнення східнослов’янських народів у господарській
діяльності, багата і різнопланова народна творчість, мораль, героїчна боротьба за
незалежність з кочівниками, поступове об’єднання в єдиній державі – Русь – сприяли
розвитку своєрідної, неповторної матеріальної та духовної культури.