Розвиток культури Русі

5. Розвиток культури Русі

Успіхи східних
слов’ян у розвитку господарства, об’єднання їх в єдину державу, боротьба за незалежність
сприяли розквіту української культури. Київська Русь відзначалася високим рівнем
культурного процесу. На Русі було багато вмілих ремісників: налічувалося майже 60
ремісничих професій. Виготовляли знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, виплавляли
метал, робили зброю. Так, кольчуги у Київській Русі з’явилися на 200 років раніше,
ніж у Західній Європі. Будували кораблі з веслами і вітрилами на 50 – 100 осіб.
Виробляли різноманітний посуд, прикрашений орнаментом. На Русі шили одяг і виготовляли
взуття як для простого населення, так і для феодальної верхівки. Уже в ІX ст. східні
слов’яни вміли писати. На це вказує «Софійська азбука», знайдена на стіні Софійського
собору в Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецькі та 4 слов’янські – б, ж,
ш, щ. Поширення на Русі християнства сприяло запровадженню кирилиці – слов’янської
писемності.

А) Писемність і літературна традиція

Писемність у східних слов’ян з’явилася приблизно ще в першій половині IХ ст.
У “Житії” слов’янського просвітника Кирила зберігся переказ, що він бачив у 860
р. в кримському Херсонесі (Корсуні) книги, написані «руськими письменами». Ці ж
«руські письмена» згадують й арабські письменники Х ст. В історичних джерелах зустрічається
також повідомлення про те, що руська писемність, нарівні з староєврейською, розповсюджувалася
в Хазарії. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі
ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна
посудина середини Х ст. з давньоруським написом «гороухща» (гірчиця).

Лінгвісти, аналізуючи тексти договорів руських князів з Візантією 911, 944 і
971 рр., вважають, що вони були складені двома мовами – грецькою і староруською.

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на
Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до
слов’ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) – Костянтина (в чернецтві –
Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого
в поширенні латинської мови серед слов’ян, брати проповідували християнство в Моравії
та інших слов’янських землях старослов’янською мовою. Вони упорядкували слов’янський
алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє. На
початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма – кирилиця, що базувалася
на грецькому алфавіті, і глаголиця – розроблена Кирилом фонетична система, яка була
менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27
літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної
мови: церковнослав’янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася
церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування,
складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам’ятники світської літератури
(«Слово о полку Ігоревім»).

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку ХI ст., спиралася
на два найважливіших джерела – усну народну творчість і християнську традицію, що
прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові
пісні, загадки, прислів’я, приказки, замовляння і заклинання. Від усної народної
творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші
зразки обрядової поезії – колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався
до Х ст. і розвивався в ХI–XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала
боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література.
За літературними зв’язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних
і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення
християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами.
Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для
новгородського посадника Осторомира – Остромирове Євангеліє. Також поширювалисяапокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Згодом на Русі з’явилися оригінальні твори. Розвиваються вітчизняні літописи і література. Вірогідно,літописання стало першим самостійним жанром давньоруської літератури.Початок його відносять ще на кінець Х ст. Так, у Софії Київській було написано
перший давньоруський літописний звід (1037 – 1039 рр.) – відоме «Слово о законі
і благодаті» митрополита Іларіона. У 1073 р. було створено «Ізборник» – фактично
першу давньоруську енциклопедію. Наприкінці XІ – на початку XІІ ст. монах Києво-Печерського
монастиря літописець Нестор написав «Повість временних літ». Цей твір є літописним зведенням. Він був створений на початку
ХII ст. ченцем Нестором на основі декількох більш давніх літописів Х–ХI ст. Одна
з величезних заслуг Нестора полягає в тому, що він об’єднав місцеві, регіональні
записи «за літами» в єдиний, загальноруський літопис.

З початком роздробленості Русі літописи складалися в кожному великому феодальному
центрі. Останніми з літописних руських зводів, що дійшли до нас, є Київський (1200
р.) і Галицько-Волинський (кінець XIII ст.). Галицько-Волинский літопис – головне
джерело для вивчення історії південно-західних князівств. Найбільш цікава та частина
літопису, в якій розповідається про князювання Данила Романовича. Автор був гарячим
прихильником Данила, ймовірно, його дружинником, володів літературним талантом і
широкою ерудицією. Тому літопис являє цінність як для історії, так і для літератури.

У жанрі оригінальної літератури Київської Русі – філософсько-богословська
публіцистика, поєднувалися художня досконалість та ідейна спрямованість. Першим
її зразком стало «Слово про закон і благодать» ченця Ілларіона, якого князь Ярослав
Мудрий поставив в 1051 р. митрополитом. До нього всі київські митрополити були греками
і присилалися з Візантії. У цьому творі, написаному в формі урочистої проповіді,
Ілларіон розвинув три основні теми: про духовну перевагу Нового Заповіту (євангельської
«благодаті») над Старим Заповітом (біблійним «законом»); про світове значення хрещення
Русі; високу місію князів Володимира і Ярослава і про велич Руської землі, яка зайняла
рівноправне становище серед християнських народів. Блискучим пам’ятником давньоруської
публіцистики є «Благання» Данила Заточника. Заточений ворогами у в’язницю (звідси
і його прізвисько Заточник), він благає князя заступитися за нього і взяти до себе
на службу. Блискуче освічений, Данило використав скарби фольклору для викриття шкідливого
для Русі свавілля світської і церковної знаті. Звертаючись до Ярослава Володимировича,
він закликає його спиратися на гідних слуг і соратників, не вірити боярам. Афористичні
вислови Данила Заточника увійшли в прислів’я і приказки.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання.Князь Святослав Ярославич створив знаменитий «Ізборник», присвячений проблемі,
«яко подобає людині бути».

У XІІ ст. як
публіцист виявив себе князь Володимир Мономах, який написав «Повчання дітям». Головна ідея твору – турбота про долю Русі, яку розривали князівські
усобиці, заклик до єдності.

Популярним жанром стала житійна (агіографічна) література. Важливе
місце зайняли житія святих – біографії духовних і світських осіб, канонізованих
церквою. Входячи до складу християнських держав, Київська Русь турбувалася про створення
культу власних святих та їх життєписів. Але якщо в римській і візантійській традиції
прославлялися подвиги великомучеників з числа подвижників і ченців, страждальників
за віру, то на Русі писалися житія князів. Першими були прославлені убієнні в 1015
р. сини Володимира Святославича – Борис і Гліб. Загинули вони за наказом їх брата
Святополка Окаянного. Відмінність «Житія Бориса і Гліба» від подібних візантійських
знов-таки полягає в ідеї патріотизму: ці святі подають «целебні дари» всій «Руській
землі», вони «єста заступника Русьстейземли». Були також складені «Житія» княгині
Ольги, Володимира Святого.

Пізніше на Русі стали складатися і житія ченців-подвижників. Таким є написане
самим Нестором-літописцем «Житіє Феодосія Печерського», одного з фундаторів Києво-Печерського
монастиря. Особливу популярність отримали патерики – збірники житіїв, складені не
за календарним, а за так званим географічним принципом. Високими достоїнствами відмічений
«Києво-Печерський патерик» – збірник розповідей про ченців Києво-Печерської лаври.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі
зведення життєвих правил – «Прологи» та такі ж помісячні зведення – «Мінеї». Світський
характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, – так звані
«Бджоли», а також почасти перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія»,
«Індійське царство», «Троянська війна» та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не
треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські
книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення
недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об’єдналися складні
і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим
світосприйняттям, де людина «розчинена» в природі, і християнство з його закликом
до відмови від грішного буття та орієнтація людини на “божественні цінності”),
стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім». В ній широко представлені
народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні
вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність
захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор
показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю
проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ
Ярославни. «Слово о полку Ігоревім» – яскраве свідчення того, що і після політичного
роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій
і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

Б) Розвиток освіти і науки

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв’язку із зміцненням держави, впровадженням
християнства. За часів Володимира Святославича в Києві, Чернігові, Новгороді
та інших містах було відкрито школи, де навчалися діти бояр, дружинників, духівництва.
Крім державних у Київській Русі були й приватні школи. При храмах і монастирях,
у князівських садибах створювалися бібліотеки. Так, Ярослав Мудрий мав бібліотеку
в Софії Київській. Князь Святоша витратив на книги всю свою казну, а згодом подарував
їх Києво-Печерському монастирю. При монастирях існували спеціальні майстерні, де
переписувалися й перекладалися книги з іноземних мов.

Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності
на будь-якому терені, вводить обов’язкове навчання для молоді з князівських і боярських
родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших
містах.

Джерела дозволяють свідчать, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У
одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо,
спів, богослов’я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того,
знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне
навчання. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при
Андріївському монастирі жіночу школу.

Талановитий письменник та філософ, митрополит Київський
та всієї Руси Климент Смолятич писав, що у ХІІ ст. в Україні-Русі
було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.

Розвиток освіти і науки супроводжувалися створенням бібліотек. Перші бібліотеки
виникали при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася
у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1 000 примірників книг.
Там же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської
Русі складав щонайменше 130–140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту,
багато оформлена книга коштувала дуже дорого – приблизно стільки ж, скільки невеликий
маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в
самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв’язки з Візантією – головною
берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. У Русі набули популярності
окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський
релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької
мови: «Фізіолог» – популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах
тварин, і «Шестиднев» – тлумачення шести днів створення світу, відомостей з Біблії
в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами.
Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник,
лікар Агапіт – ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич
– митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби.
Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі
круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи:
долоня, п’ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень
(відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти
яких виступало духовенство. Але в ХI–XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар.
Лікарі походили, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися
з молитвою до святого Пантелеймона – заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли
мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне
паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем’ян (Даміан)-Пресвітер
і Агапіт – «безмездний лічець» Русі, як він згадується у “»Києво-Печерському патерику».
Зараз на пам’ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка.
Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці
Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Принципи та характерні риси вітчизняної освіти і науки доби Русі – це відкритість
до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося
у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх
центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив’язка до християнських
цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти.
Однак при високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера
природничих наук на той час була менш розвинена.

В) Розвиток мистецтва

Мистецтво Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури
і було нерозривно пов’язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов’янські
майстри мали свої стійкі, вікові традиції дохристиянського мистецтва. Тому, сприйнявши
багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні
шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.

Архітектура. Протягом сторіч у східних слов’ян нагромаджувався багатий
досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як
головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку і доступна.
У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення
племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов’янських «градах» споруджувалася
зі зрубів – колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості
хати, і 2–3 х поверхові тереми. Зруби закладалися і в основу кріпосних валів.

Якісно нового рівня розвитку архітектури набуває з переходом від дерев’яного
до кам’яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження
храмів, які на початковому етапі являли собою самостійну давньоруську переробку
візантійських зразків.

Перші кам’яні споруди створені в період князювання Володимира Великого. На центральній
площі давнього Києва звели церкву Успення Богородиці. Церкву назвали Десятинною,
адже Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків.
Доля церкви склалася трагічно: в 1240 р., коли до Києва увірвалися орди Батия, вона
стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні зберігається
розчищений її підмурівок.

Найбільшого поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів.
Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення.
Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи,
утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними
склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди– напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння.
Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори).

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися
з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували
метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені
в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем’янкою (розчин вапна, піску
і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими.

Втіленням головних архітектурних досягнень Київської Русі став Софійський собор
у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був
споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий
як символ політичної могутності Русі. Софійський собор став місцем урочистих посаджень
на князівський стіл і поставлень на митрополичий престол, місцем прийому іноземних
послів, зустрічей князя з народом тощо.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє
собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному
вигляді собор являв п’ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ
Христа і дванадцяти апостолів). Всі п’ять нефів на сході закінчувалися апсидами,
а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками
підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала
арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була
розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і
гармонії.

Пам’ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври.
Споруда головного собору – Успенська церква була важливим етапом у розвитку київської
архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів – основного типу храму
в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941 р. і відновлена
2000 р. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і
пропорційністю надбрамна церква.

На межі ХI–ХII ст. недалеко від храму Святої Софії споруджений собор, присвячений
архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський
собор, який пережив усі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської
влади у 30-і рр. ХХ ст.

Найкраще архітектура XI–XIII ст. збереглася у «стольному граді» Сіверської землі
– Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському
соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність
об’єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи
знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П’ятниці.

Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні
культурні зв’язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло
елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивалась замкова архітектура, отримує
поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На
жаль, багата архітектура цієї землі не збереглася не в повній мірі.

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі
належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували
у залежності від архітектурно-художнього задуму.

Образотворче мистецтво. Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської
Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра. Жанри монументального живопису
– фреска і мозаїка – складалися на основі візантійських шкіл. Фресками – розписами
водяними фарбами по сирій штукатурці – вкривалися стіни православних храмів. Така
техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення
малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня.
Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються
і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися
від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи
витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але
й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зісмальти – кубиків
спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був
втрачений під час монголо-татарської навали. Колірна гама смальти нараховувала безліч
відтінків (наприклад, зелена – понад 30, червона і синя – по 20 і т.д.) При виготовленні
золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису
і декоративно-прикладного мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі.
І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають
переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177
відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється
тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося
у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Усі стіни, стовпи і склепіння Софійського
собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського
собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених
до князя Ярослава людей – митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються
у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих – заступників княжого
роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не
є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські
побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя» та ін.).

У прямому зв’язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної
традиції іконописного мистецтва. Ікони писались на липових і соснових дошках. Дошки покривались
левкасом, тонким шаром гіпсу, на який наносились контури малюнка. Фарби, розтерті
на яєчному жовтку, були особливо яскраві і стійкі. Головна мета ікони – виховання
внутрішньо просвітленої людини. Ікона стає книгою
для народу.

Спочатку ікони
завозили з Візантії і Болгарії. Потім, у ХІ—ХII ст., розвинулась Печерська школа
іконопису. Відомий майстер Алімпій. З цією школою пов’язують ікони «Велика Панагія»
(«Ярославська Оранта»), «ДмитрійСолунський», «Свенська Богоматір», «Ангел Злативласи».

Високорозвинутим
на Київщині набуло різьблення по каменю. Плити з хорів Софійського собору виготовлялись
у техніці орнаментального і тематичного рельєфу. Це вишукана різьба рослинно-геометричного орнаменту, геральдичні зображення
риб та птахів. Такими є саркофаг з Десятинної церкви, саркофаг Ярослава Мудрого
в Софійському соборі, рельєфи з Михайлівського Золотоверхого собору. Особливо поширені
були маленькі іконки, вирізьблені з каменю, нагрудні хрестики, емалі, змієвики —
предмети магічного характеру.

Об’ємна скульптура
в православних храмах була небажаною, вона нагадувала язичницьких богів. Високохудожніми
пам’ятками є лаврські плити «Діоніс на колісниці» та «Геракл розриває пащу лева».

Поява мистецтва книжкової мініатюриспівпадає з появою найдавніших писемних пам’яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями
називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів – Іоанна, Луки і Марка – було
прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матфея, немає, але для
малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава.
Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Русі ми можемо
скласти уявлення по так званому радзивілівському літопису XV ст., який є списком
з рукопису XIII ст. Його 617 мініатюр – своєрідна художня енциклопедія історії і
культури того часу.

Декоративно-прикладне мистецтво. Активно розвивалося декоративно-прикладне мистецтво.
Вироби з дерева, металу, кістки, каменю, глини не просто задовольняли потреби людей,
але й прикрашали їх життя. Характерним для творів прикладного мистецтва був рослинний
орнамент, на відміну від геометричного візантійського.

Особливо вражають високою естетикою і технікою виконання ювелірні вироби. Були
відомі і застосовувалися чорніння срібла, лиття з дорогоцінних металів, карбування,
інкрустація, техніка скані (узори з тонких металевих ниток) і зерні (прикраси з
напаяних дрібних металевих кульок). Вершина ювелірного мистецтва – техніка перегородчатої
емалі. Прийшла вона з Візантії, але незабаром київські майстри перевершили вчителів.
Процес виготовлення схематично виглядав так. На золоту пластину наплавляли тонкі
золоті перегородки, отримані порожнини заповнювали емалевим порошком і розплавляли
його. У древніх скарбах знайдені прикраси з зображенням сирен, дерева життя, квіткового
орнаменту. Німецький знавець ремесел Теофіл (ХI ст.), перелічуючи в своїй записці
країни, які уславилися в різних мистецтвах, на почесному місці назвав Русь, майстри
якої були відомі своїми виробами «з золота з емаллю і з срібла з черню».

Г) Розвиток музичного мистецтва

У Русі високого
рівня досягла музична культура, яка своїм корінням пов’язана з дохристиянськими
віруваннями. Ще в давні часи східні слов’яни супроводжували свята піснями, танцями,
обрядами. Якими ж були музичні інструменти Це струнні смичкові – гудок, смик; щипкові
— лютня, гуслі, псалтир; духові – роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки,
волинки, органи; ударні – бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали
церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче
тощо. Про багатогранність музичних інструментів засвідчують фрески Софії Київської,
де зображений оркестр із семи виконавців. Багатство і різноманітність інструментарію
свідчать про високий рівень музичного мистецтва Русі.

У житті людей пісня супроводила різні обряди, календарні свята. Ті ж знамениті
фрески вежі Софійського собору у Києві дають зображення музикантів і танцюристів.
З прийняттям християнства одноголосий спів став частиною богослужіння, православний
канон не допускав інструментальної музики. Спів вівся за спеціальними рукописами-книгами.
Склалося дві системи нотних записів – самобутня і візантійська.

При дворах князів
створювалися ансамблі, а при церквах – хори. Давньоруські одноголосні церковні наспіви
називалися знаменним розспівом (від давньослов’янського «знам’я» – знак). Відповідно
і східнослов’янська нотація знаменного розспіву називалася знаменною, або крюковою.
Запозичений з Візантії, знаменний розспів збагатився народнопісенними традиціями
східних слов’ян. Так, в інтонуванні текстів помітний вплив давньоруського епосу,
величальних пісень та похоронних плачів.

Основою знаменного
розспіву стали «гласи» — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації. Знаменний
розспів був чисто вокальний, без супроводу. Його краса і самобутність викликали
захоплення у багатьох іноземних мандрівників.

Носіями народного
мистецтва стали скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості
актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними
учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських
та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих «веселих молодців», як
їх називали в ті часи.

Великий інтерес
становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х
ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила
княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. була вражена
грою на різних інструментах, зокрема органі. Ймовірно, саме з того часу орган поширюється
на Русі.

На думку дослідників
музичної культури Київської Русі, князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів,
співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були
співці – сказателі билин, скоморохи. Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових
дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.

У Київській Русі
з’явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній
церкві, двір деместиків – співаків-солістів, що були одночасно диригентами й учителями
співу. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравала Києво-Печерська
лавра. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика та піснетворця
Стефана.

Багата й різноманітна
спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної
музичної культури українського народу.

Отже, на сучасних українських землях з часу появи людини до
консолідації місцевих племінних союзів, їх подальшого автохтонного історичного розвитку,
що призвело до виникненням держави Русь, та з набуттям останньої значного розвитку,
була створена висока матеріальна і духовна культура народу, яка посіла гідне місце
у європейській та світовій культурі раннього середньовіччя.