Засади конституційного ладу України

Поняття та загальні засади конституційного ладу України

Конституційний лад України є системою суспільних відносин, передбачених і гарантованих Конституцією України і законами, прийнятими на її основі і відповідно до неї. Конституційний лад опосередковує насамперед суспільний та державний лад.

При цьому не всі дослідники включають поняття суспільного ладу до конституційного ладу. Фрицький зазначає, що суспільний лад поглинає як державний лад, так і право в цілому, а тому він не може бути складовою поняття «конституційний лад».

Також існує точка зору, за якою для визначення системи конституційного ладу є недоцільним штучне виділення категорій державного та суспільного ладу, які відповідно виражають організацію публічної влади, політичну систему й основи демократичного ладу суспільства. Тому більш прийнятно розглядати їх у діалектичній єдності як певний тип конституційної системи державно організованого суспільства.

Розділ І Конституції України має назву «Загальні засади», хоча дослідники зауважують, що цей термін є не досить вдалим, оскільки по суті у даному розділі йдеться про засади конституційного ладу.

Існуючий конституційний лад України, передбачений Конституцією України, характеризується такими загальними принципами: суверенністю, демократизмом, гуманізмом, реальністю, системністю, науковою обґрунтованістю, історизмом, наступністю, програмним характером, гарантованістю.

Суверенність конституційного ладу полягає у такому.

1) Відповідно до ст. 5 Конституції України право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

2) Конституційний лад установлюється конституцією, а тому її прийняття вважається пріоритетним правом народу. Чинна Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу. Правом уносити зміни до всіх розділів Конституції України наділена Верховна Рада України.

Демократизм конституційного ладу означає те, що влада належить народу і ним здійснюється. Цей принцип проявляється через такі положення:

1) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо (тобто через вибори, референдуми тощо) і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5 Конституції України);

2) відповідно до ст. 15 Конституції України держава гарантує свободу політичної діяльності;

3) держава визнає і гарантує місцеве самоврядування (ст. 7 Конституції України), що являє собою право територіальної громади — жителів сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (ст. 140 Конституції України);

Гуманізм конституційного ладу полягає в закріпленні і гарантуванні Конституцією такого порядку, який ґрунтується на повазі до особи, людини і громадянина, забезпеченні прав і свобод людини.

Так, відповідно до ст. З Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Реальність конституційного ладу означає те, що конституційний лад має відображати суспільні відносини на момент прийняття відповідної конституції.

Системність конституційного ладу передбачає послідовність, логічність, усебічність і повноту закріплення в Конституції основних інститутів суспільства і держави.

Наукова обгрунтованість конституційного ладу України визначається тим, що теоретичні основи Конституції України, яка гарантує конституційний лад, склали: надбання світової наукової конституційної думки; окремі надбання науки радянського державного права; надбання української конституційної думки з часу проголошення незалежності України.

Наступність конституційного ладу полягає в акумулюванні того позитивного, що було в українському державотворенні в минулому.

Програмний характер конституційного ладу означає те, що частина положень Конституції України визначає напрями подальшого розвитку України.

 

 

Характеристика України як правової держави. Конституційна держава

Стаття 1 Конституції визначає Україну правовою державою.

Держава є правовою за умови, коли основою її функціонування є право, що гарантує права і свободи громадян, обмежує державу, а державна влада здійснюється на засадах верховенства права та поділу влади. Мова йде про наступне: “Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави”; “…Права та свободи людини є невідчужуваними та непорушними”; “Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за мотивованим рішенням суду і тільки в порядку, встановлених законом”; “Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом”; В Україні діє верховенство права, Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативні акти повинні прийматись на основі Конституції і повинні відповідати їй”  тощо. Для правової держави характерним є реальний режим  верховенства  права,  який забезпечує  весь спектр основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.  Найважливіші його прояви – пріоритет прав і свобод людини і громадянина, незалежність суду як важливого гаранта прав і свобод, верховенство конституції по відношенню до всіх інших нормативно-правових актів.

Правова держава – це перш за все конституційна держава. До засад конституційного ладу входять закріплені Конституцією України риси Української держави, які характеризують її саме як конституційну державу.

Конституція – центр правової системи, де на базі її норм формується механізм законності. Положення про те, що Конституція України має вищу юридичну силу, що закони і інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй ( стаття 8) – це не лише відображення ролі Основного Закону в правовій системі України, але і важливий аспект характеристики держави України як конституційної.

 

 

Характеристика України як демократичної держави

Демократичною вважається держава, устрій і діяльність якої відповідає волі народу, загальновизнаним правам і свободам людини і громадянина. Ознаками України як демократичної держави є наступні:

– реальна представницька демократія, що забезпечується обранням Верховної Ради, Президента України, представницьких органів місцевого самоврядування на основі демократичних принципів виборчого права;

– організація державної влади в Україні на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст.6 Конституції України).

– конституційне закріплення та реалізація принципу ідеологічного та політичного плюралізму (ст.15 Конституції України). Цей принцип, по-перше, виключає можливість існування в суспільстві будь-якої обов’язкової ідеології (державної чи іншої), по-друге, передбачає завдання держави сприяти організації та діяльності всіх політичних партій, інших організацій, діяльність яких здійснюється в межах Конституції та чинного законодавства України. Правовий статус політичних партій, громадських організацій в Україні визначається Законом України „Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року;

– визнання та гарантованість місцевого самоврядування (ст.7 Конституції України).

 

 

Характеристика України, як соціальної держави

Соціальна держава – це держава соціальної злагоди. Вона відповідальна за соціальну справедливість, соціальну рівність, гідний рівень життя, гарантії соціальної допомоги і захисту на рівні встановлених міжнародними угодами стандартів.

Основна функція соціальної держави сьогодні – є забезпечення ефективної реалізації прав людини на працю, права на освіту, охорону здоров’я, на доступність культурних цінностей, на достатній рівень життя.

Поняття соціальної держави включає політику держави в системі соціального захисту населення, соціальне страхування, життєві стандарти, охорону здоров’я, житлову політику, освітні і культурні програми.

Виважена і послідовна політика соціальної держави має забезпечувати соціальну солідарність всіх груп населення та консолідацію суспільства, його економічну, соціальну і політичну інтеграцію.

Одним з головних завдань соціальної держави є сприяння суспільному прогресу, що базується на закріплених законодавством принципах соціальної рівності, загальної солідарності, взаємній відповідальності. Соціальна держава бере на себе обов’язок забезпечити кожному членові суспільства гідний сучасної людини мінімум соціальних благ.

Обов’язками соціальної держави за Конституцією та чинним законодавством України є:

– забезпечення соціальної спрямованості економіки;

– охорона праці і встановлення гарантованого мінімуму оплати праці;

– охорона здоров’я людей;

– забезпечення підтримки сім’ї, дитинства, материнства і батьківства;

– розвиток системи соціальний служб, які забезпечують соціальний захист громадян;

– встановлення пенсій, інших видів соціальних виплат та допомог.

 

 

Поняття і сутність народовладдя

Демократичність Української держави і суспільства виявляється насамперед у народовладді. Під народовладдям розуміється широка й активна участь громадян в управлінні справами держави і суспільства та створення найсприятливіших умов для надання всієї повноти влади народу.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, народовладдя в Україні здійснюється у двох формах:

а) прямої (безпосередньої) демократії, коли народ виражає свою волю у визначених Конституцією і законами процесуальних формах;

б) представницької демократії, тобто через своїх представників, яких народ обирає до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

До інститутів прямої (безпосередньої) демократії, які забезпечують прийняття державного рішення прямим волевиявленням народу, належать: вибори депутатів, референдуми, відкликання депутатів, загальні збори громадян і трудових колективів, обговорення нормативних актів, звіти депутатів і виконавчих органів перед населенням, накази виборців.

Така форма безпосереднього народовладдя забезпечує участь усіх громадян держави в здійсненні державної влади, їх пряме волевиявлення при прийнятті загальнодержавних рішень.

У здійсненні народовладдя значну роль також відіграє представницька демократія. Її сутність полягає в тому, що важливі обов’язкові питання вирішуються не всіма громадянами держави, а лише їх певними групами. Представницька демократія — спосіб реалізації волі народу через обраних ним представників в органи влади або місцевого самоврядування. В Україні — це Верховна Рада України, Президент України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради.

 

 

Поняття і конституційно-правова регламентація Референдумів в Україні

У здійсненні безпосереднього народовладдя важливе значення має інститут референдуму. Референдум — це голосування населення всієї держави (загальнодержавний референдум) або певної його частини (місцевий референдум) з метою вирішення найважливіших питань державного і суспільного життя. Референдум, як і вибори, здійснюється шляхом голосування, але відрізняється своїм предметом. Вибори проводяться для визначення особи, яка достойна обіймати певну виборну посаду. Завдання референдуму полягає у вирішенні важливих питань, не пов’язаних із наданням юридичної сили мандатам певних осіб. Це можуть бути затвердження, зміна чи скасування законів, вирішення проблем територіального устрою в межах держави тощо.

Основна відмінність референдуму від виборів, полягає в об’єкті та меті волевиявлення виборців. Метою виборів є обрання народних представників, що по суті являє собою делегування їм певної частини належних народові або територіальній громаді владних повноважень, тоді як мета референдуму – прийняття рішення за сутністю винесеного на нього питання, тобто воля народу знаходить свій вираз у формі референдуму чіткіше й конкретніше та передбачає подальше делегування владних повноважень.

Референдум буває всеукраїнський, Автономної республіки Крим та місцевий. Всеукраїнський референдум виражає волю всього народу. Референдум Автономної Республіки Крим – волю населення автономії, а місцевий референдум – лише громадян, які постійно проживають на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Він призначається місцевими Радами.

В Україні питання референдуму регламентуються Конституцією (розділ III «Вибори. Референдум», а також ст. 5, 75, 106, 138, 143, 156), Законом України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми».

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, котрі мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей, і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області, при цьому Верховна Рада України призначає лише обов’язковий референдум із питання про зміну території України, а Президент України – обов’язковий референдум щодо внесення змін до Конституції України (розділу І «Загальні засади», розділу ІІІ «Вибори. Референдум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України»).

 

 

Концепція народного представництва. Український парламентаризм

Концепція народного представництва, розроблена в XVIII-XIX ст., базується на таких вихідних положеннях:

1.  Конституцією держави засновується народне представництво.

2. Орган народного представництва (парламент) здійснює законодавчу владу від імені народу – носія суверенітету – за його уповноваженням.

3.  Парламент складається з депутатів, які вільно обрані народом (представників народу).

4.  Депутат парламенту представляє весь народ, а не лише тих, хто його обрав (принцип вільного депутатського мандата).

5.  Для парламенту характерні специфічні організаційні форми роботи.

6.  Рішення парламенту (закони) мають визначальний характер.

Під «парламентаризмом» розуміють систему організації державної влади, для якої характерним є визнання провідної або істотної ролі парламенту. Парламентаризм не можна пов’язувати з якоюсь конкретною формою державного правління (наприклад, із парламентською республікою). Явище парламентаризму притаманне кожній демократичній країні, незалежно від існуючої в ній форми правління.

На думку сучасного вітчизняного вченого Ю. Шемшученка парламентаризм – це широке за змістом поняття, яке охоплює і форму організації державної влади, і конкретний спосіб управління державою, і механізм взаємодії парламенту з інститутами виконавчої влади, і систему взаємодії держави і суспільства.

Окремими  фрагментами  українського  парламенту  протягом  його історії  були  народні  віча  Київської Русі, сейми  польсько-литовської держави,

козацькі  ради  часів  Гетьманщини,  пізніше  вищі  законодавчі органи Австро-Угорської та Російської імперій, Української РСР в складі Радянського Союзу.

Наслідком започаткування практики парламентаризму в новітній історії  стало створення та діяльність протягом березня 1917 – квітня 1918 рр. Української Центральної Ради – своєрідного національного протопарламенту, який пройшов еволюційний шлях від громадсько-політичного об’єднання до «представницького» органу українського народу. Її поява та діяльність стали закономірним кроком консолідації українського народу на шляху до національно-державної незалежності в ХХ столітті.

Саме цю історичну традицію Української Центральної Ради продовжує в сучасних умовах Верховна Рада України.

 

 

Виборче право: поняття та принципи. Виборчі системи.
Правове регулювання та порядок формування представ. органів і місц. самовряд.

Поняття «виборче право» вживається у двох значеннях:

об’єктивне виборче право — це система правових норм, що регулюють суспільні відносини, пов’язані з виборами органів держави та місцевого самоврядування. Це інститут конституційного права. Однак він включає окремі норми інших галузей права (зокрема, трудового, цивільного, адміністративного, кримінального, процесуального);

суб’єктивне виборче право — це гарантована громадянину державою можливість брати участь у виборах державних органів і органів місцевого самоврядування. Воно являє собою комплекс конкретних прав особи, серед яких особливо слід виділити:

активне виборче право (загальне виборче право), тобто право обирати;

пасивне виборче право, тобто право обиратися у виборні органи держави або місцевого самоврядування, що передбачає право висувати свою кандидатуру або давати згоду на її висування.

Принципи виборчого права:

Принцип загальності означає, що право обирати мають усі громадяни України, яким на день голосування виповнилося 18 років. 

Принцип рівного і прямого виборчого права означає, що громадяни України беруть участь у виборах депутатів не рівних засадах і депутати обираються безпосередньо виборцями.

Таємність голосування на виборах означає, що ніякі форми контролю за волевиявленням виборців не допускаються, а саме: голосування відбувається у спеціально обладнаній для цього кабіні чи кімнаті. Під час заповнення бюлетеня в кабіні для голосування може перебувати лише особа, яка голосує.

Принцип вільного і рівноправного висунення кандидатів передбачає, що всі громадяни України з правом голосу мають право висувати кандидатів. Вони можуть реалізувати це право як безпосередньо, так і через політичні партії та їхні виборчі блоки або трудові колективи.

Гласність і відкритість виборчого права означає, що завжди підготовка і проведення виборів депутатів здійснюються відкрито і гласно.

Принцип свободи агітації передбачає, що всі громадяни України, їхні об’єднання, трудові колективи мають право вільно та безперешкодно обговорювати програми кандидатів, їхні особисті якості, а також платформи і програми тих партій, блоків, зборів, що їх висунули. При цьому дозволяється вести агітацію як за, так і проти кандидата в усіх засобах масової інформації. Кандидати також мають право на зустрічі з виборцями — як безпосередньо, так і через довірених осіб. Кандидати можуть здійснювати передвиборну агітацію в будь-яких формах і різними засобами.

Під виборчою системою України розуміється передбачений законодавством порядок формування представницьких органів у державі. Сукупність правових норм, що регламентують порядок виборів, становить виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України “Про вибори народних депутатів України”, “Про вибори Президента України”, “Про вибори депутатів місцевих Рад та сільських, селищних, міських голів”, “Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим”.

Розрізняють такі види виборчих систем.

Мажоритарна виборча система, при застосуванні якої обранцями вважаються ті кандидати, які отримали встановлену більшість голосів.

Залежно від того, як визначається більшість голосів, необхідних для обрання кандидата, розрізняють:

•  мажоритарну систему абсолютної більшості – вимагає для обрання більше половини голосів від усіх зареєстрованих виборців або загальної кількості поданих голосів або поданих дійсних голосів.

За цієї системи встановлюється нижня межа участі виборців у голосуванні. Якщо її не досягнуто, вибори вважаються недійсними.

•  мажоритарну систему відносної більшості – обраним вважається кандидат, який отримав більшу кількість голосів, ніж інші кандидати. За цієї системи, як правило, не встановлюється обов’язковий мінімум участі у голосуванні. В Україні застосування цієї системи передбачено на виборах депутатів сільських, селищних рад та сільських, селищних, міських голів.

•  мажоритарну систему кваліфікованої більшості – передбачає, що обраним вважається кандидат (список кандидатів), котрий отримав кваліфіковану кількість голосів, яка перевищує абсолютну більшість (2/3, 3/4 тощо).

Пропорційна виборча система передбачає, що депутатські мандати розподіляються пропорційно кількості голосів виборців, зібраних партіями у межах виборчого округу.

Змішана виборча система передбачає поєднання в різних варіаціях мажоритарної та пропорційної систем. За такої системи виборцю надаються два голоси.