Сутність соціалізації, її сфер, стадій, інститутів і механізмів

Тема 4. «Соціалізація особистості»

1. Сутність соціалізації,
її сфер, стадій, інститутів і механізмів

Соціально-психологічна реальність, соціально-психологічні
явища виникають як відображення різних форм спілкування і взаємодії. Формування
особистості відбувається за допомогою власного досвіду становлення і розвитку в
безпосередніх соціальних контактах, у процесі яких людина зазнає впливу мікросередовища,
а через нього – і
макросередовища, його культури, соціальних норм і цінностей. Це і є соціалізація
особистості.

Соціалізація (лат. socialis – суспільний) – процес входження
індивіда в суспільство, активного засвоєння ним соціального досвіду, соціальних
ролей, норм, цінностей, необхідних для успішної життєдіяльності в певному суспільстві.

У процесі соціалізації в людини формуються соціальні
якості, знання, вміння, навички, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних
відносин. Соціалізація відбувається як за стихійного впливу на особистість різних
обставин життя, так і за цілеспрямованого формування особистості. Людина прилучається
до групи, намагаючись стати її частиною, осягнути почуття “Ми” і почуття “Я” серед
“Ми”, що позбавляє самотності, дає відчуття сили і впевненості, спонукає до впливу
на соціальне життя у групі в процесі міжособистісних контактів, сприяє набуттю індивідуального
досвіду. Формами реалізації процесу соціалізації є соціальна адаптація та інтеріоризація.

Соціальна адаптація (лат. adaptatio – пристосовувати) – вид взаємодії особи із соціальним середовищем, у процесі
якого відбувається узгодження вимог та сподівань обох сторін.

Цей процес вказує на пристосування індивіда до рольових
функцій, соціальних норм, спільностей, до умов функціонування різних сфер суспільства.

Інтеріоризація (лат. interior – внутрішній) – процес формування
внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння соціальних норм, цінностей,
ідеалів, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє “Я”.

Двосторонній процес соціалізації передбачає засвоєння
індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних
зв’язків і активне їх відтворення. Тобто людина не тільки адаптується до умов соціуму,
елементів культури, норм, що формуються на різних рівнях життєдіяльності суспільства,
а й завдяки своїй активності перетворює їх на власні цінності, орієнтації, установки.

Джерела сучасної концепції соціалізації містяться у працях
американського психолога Альберта Бандури (нар. 1925), французького соціолога і
юриста Габріеля Тарда, американського соціолога Толкотта Парсонса (1902 – 1979).
Нині процес соціалізації наука розглядає в широкому і вузькому розумінні цього поняття.
Соціалізація у широкому розумінні – це визначення походження
і формування родової природи людини (йдеться про філогенез – історичний процес розвитку людства), у вузькому – процес включення
людини в соціальне життя шляхом активного засвоєння нею норм, цінностей та ідеалів.
З урахуванням цього соціалізацію можна розглядати як типовий та одиничний процеси.
Типовий процес визначається соціальними умовами, залежить від класових, етнічних,
культурних та інших відмінностей. Пов’язаний він із формуванням типових для певної
спільноти стереотипів поведінки. Соціалізація як одиничний процес пов’язана з індивідуалізацією
особистості, виробленням нею власної лінії поведінки, набуттям особистого життєвого
досвіду, тобто зі становленням індивідуальності.

Серед багатьох учених побутує думка, що соціалізація
тісно пов’язана з адаптацією – пристосуванням організмів
до навколишнього середовища. Вони трактують соціалізацію як безперервну адаптацію
живого організму до оточення, як його здатність пристосовуватися до реакцій інших
людей. За іншою точкою зору, адаптація є складовою соціалізації, її механізмом.

Існують певні взаємозв’язки соціалізації з вихованням – цілеспрямованим, свідомо здійснюваним впливом на особистість
суспільства та його соціальних інститутів з метою організації та стимулювання активної
діяльності особистості. Однак ці процеси не можуть бути ідентичними, адже соціалізація
відбувається як під впливом цілеспрямованих зусиль, так і в результаті безпосереднього
впливу середовища, що таїть у собі елементи стихійності, неорганізованості. Отже,
соціалізація є значно ширшим процесом, ніж виховання, який може бути як організованим,
так і стихійним, не завжди усвідомлюваним.

Існують спільні й відмінні ознаки між соціалізацією і розвитком – процесом, у результаті якого відбувається
зміна (перехід до вищого стану) якостей особистості. Спільне полягає в їх зумовленості
соціальними, зовнішніми чинниками, а відмінне – в тому,
що розвитку властива і наявність внутрішніх рушійних сил (суперечностей, які виникають
на межі внутрішнього і зовнішнього світу індивіда, за невідповідності потреб і можливостей,
очікуваного і отримуваного, бажаного і реального тощо) та психофізіологічних змін.
Поняття “соціалізація” та “розвиток” не протиставляються і не ототожнюються, а взаємодоповнюються.
Саме психологічні особливості розвитку детермінують процес вибірковості особистості
до різних взаємодій з оточенням. Знання цих особливостей забезпечує успішне навчання,
виховання та формування соціально зрілої особистості.

Соціалізація людини розгортається в конкретних умовах
її життєдіяльності. Цей процес охоплює всі аспекти залучення особистості до культури,
навчання і виховання, за допомогою яких вона набуває соціальності, спроможності
брати участь у соціальному житті. Успішній соціалізації сприяють такі чинники, як
зміна поведінки, очікування і прагнення відповідати їм. У процесі історичної практики
індивід виявляє свою соціальну сутність, формує соціальні якості, набуває особистого
життєвого досвіду. Об’єктивно, формуючи та розвиваючи власне “Я”, особа не може
існувати без спілкування та поза діяльністю.

Процес соціалізації відбувається у конкретному середовищі,
тобто у сфері соціалізації.

Сфера соціалізації – середовище дії, в якому відбувається процес розширення та примноження соціальних зв’язків
індивіда із зовнішнім світом.

Основними сферами соціалізації є діяльність, спілкування
та самосвідомість. У діяльності людина виражає себе як суспільний індивід, проявляє
особистісні смисли, виявляє самостійність, ініціативу, творчість та професіоналізм,
засвоює нові види активності. У сфері спілкування відбувається поглиблене розуміння
себе та інших учасників комунікативного процесу, збагачення змісту взаємодії та
сприйняття людьми одне одного. Сфера самосвідомості передбачає становлення “Я-концепції”
індивіда, осмислення свого соціального статусу, засвоєння соціальних ролей, формування
соціальної позиції, моральної орієнтації.

Соціалізація є тривалим процесом, у своєму розвитку вона
долає кілька стадій.

Стадії соціалізації — етапи,
періоди становлення особистості засвоєння нею соціального досвіду.

Єдиної класифікації стадій соціалізації ще не вироблено,
оскільки різні вчені за основу беруть різні критерії. Наприклад, з огляду на участь
у трудовій діяльності Г. Андреева виокремлює дотрудову, трудову і післятрудову стадії
соціалізації (соціологічний підхід). Дотрудова
стадія охоплює дитячий, підлітковий та юнацький вік, включаючи два
самостійні етапи: ранньої соціалізації (імітації і копіювання дітьми поведінки дорослих;
ігрової діяльності, коли діти усвідомлюють поведінку як виконання ролі; групових
ігор, під час яких діти вчаться розуміти, чого від них чекає група людей) та навчання. Трудова стадія соціалізації пов’язана із зрілістю особистості, реалізацією та поглибленням нею соціального
досвіду. Специфіка післятрудової стадії
соціалізації полягає в реалізації потенціалу людей пенсійного віку.
Саме в поглядах на цю стадію найчастіше виникають дискусії. Одні вчені вважають,
що поняття “соціалізація особистості” несумісне з періодом життя індивіда, коли
всі його соціальні функції згортаються. Інші, навпаки, переконані в тому, що в пенсійний
період життя людина продовжує відтворювати соціальний досвід.

Для психоаналітичного підходу особливе значення в соціалізації
індивіда має період раннього дитинства. Психоаналіз пов’язує стадії соціалізації
з виявом біологічних потягів, інстинктів і підсвідомих мотивів людини.

Компромісний підхід до розгляду питання про стадії соціалізації
враховує як соціологічні, так і психоаналітичні погляди. Згідно з ним виокремлюють
такі етапи: первинну соціалізацію (охоплює дві стадії: від народження до початку навчання; від початку навчання
у школі до початку соціальної зрілості та вибору професії) і вторинну соціалізацію (засвоєння
соціальних ролей дорослою людиною у процесі праці, пізнання і спілкування).

З огляду на те, що змістовий і процесуальний аспекти
соціалізації характеризуються яскраво вираженими віковими особливостями, виокремлюють
ознаки, за допомогою яких визначають стадії соціалізації:

– залучення індивіда до діяльності (міра засвоєння знань, умінь
і навичок та способи їх відтворення);

– рівень розвитку самосвідомості людини;

– провідні інститути соціалізації, що здійснюють домінуючий вплив
на процес становлення та розвитку індивіда на цій стадії;

– способи соціалізації (опосередковані провідною діяльністю стосунки
з іншими людьми, котрі визначають соціальний розвиток особистості на відповідному
віковому етапі);

– соціально-психологічні механізми соціалізації.

Суспільство здійснює вплив на особистість через інститути
соціалізації.

Інститути соціалізації – конкретні групи, в яких людина долучається до системи норм,
цінностей і соціальних зв’язків (сім’я, школа, неформальні організації,
засоби масової інформації тощо).

Вони характеризуються стійкою формою організації спільної
діяльності, усталеним комплексом правил, принципів, норм, що її регулюють. Водночас
інститути соціалізації є різновидами особливих соціальних зв’язків, що забезпечують
цілісність взаємодії особи і суспільства; заданим набором доцільно орієнтованих
стандартів поведінки особи в конкретних ситуаціях.

Процес поєднання в соціально-психологічному відображенні
людини умов соціуму з особливостями особистості пов’язаний із соціально-психологічними
механізмами соціалізації особистості.

Соціально-психологічні механізми – психологічні впливи або засоби, за допомогою яких здійснюється
соціально-психологічне відображення людиною реалій соціального життя, а отже перехід
зовнішніх впливів соціального оточення у внутрішні регулятори її поведінки.

Систематичного аналізу та чіткої класифікації соціально-психологічних
механізмів соціалізації у психологічній науці немає. Одні вчені до механізмів соціалізації
зараховують наслідування, навіювання, переконання, зараження, інші – соціальну фасилітацію (англ. facilitate – полегшувати),
конформізм, дотримання норм, окремі – засвоєння стандартів
поведінки, прийняття групових норм, почуття сорому, самоконтроль, соціальний обмін.
На думку Г. Тарда, механізм соціалізації включає в себе імітацію, ідентифікацію,
керівництво.

За ознакою “організованість – неорганізованість”
соціально-психологічні механізми поділяють на цілеспрямовані (навчання, виховання,
інструктаж тощо) та стихійні (ідентифікація, наслідування, престиж, авторитет,
лідерство тощо) впливи. Стихійні впливи переважно базуються на ефекті довіри
до людини, яка здійснює вплив, заниженій самокритичності, підвищеній сугестії (лат.
suggestio – навіювання) індивіда, невпевненості у собі
тощо. За ознакою “усвідомлювання – неусвідомлювання”
виокремлюють усвідомлювані (переконання, вплив авторитету та ін.) та неусвідомлювані (проявляються здебільшого в ранньому дитинстві, виражаються через навіювання,
наслідування, психологічне зараження, ідентифікацію) механізми соціалізації.

Із соціально-психологічного погляду соціалізація полягає
у формуванні соціального досвіду індивіда в процесі його взаємодії з найближчим
оточенням. Найповнішу і найоб’єктивнішу характеристику соціалізації можна отримати
лише внаслідок міждисциплінарного її дослідження, що потребує дотримання таких методологічних
принципів: соціальної детермінації (соціально-економічний розвиток суспільства детермінує
умови існування найближчого оточення і впливає на процес соціалізації); самодетермінації
(індивіда у процесі соціалізації розглядають як активне начало у перетворенні матеріальних
і духовних цінностей); діяльнісного опосередкування (основним способом засвоєння
індивідом соціального досвіду є його активна взаємодія з найближчим оточенням, що
відбувається в процесі спілкування та діяльності); двосторонності процесу соціалізації
(входження індивіда в систему міжособистісних стосунків і одночасне їх відтворення,
що реалізується в структурі сімейних, шкільних, товариських та інших зв’язків).

Міждисциплінарний підхід до вивчення процесу соціалізації
передбачає виокремлення та розмежування в ньому: змістового та функціонального аспектів,
перший з яких представлений особистісними надбаннями й утвореннями, другий – характеризує
те, як і під дією яких соціально-психологічних механізмів відбувається їх формування.