Зовнішня політика Російської Федерації

1. Проблеми зовнішньої політики РФ у звязку з розпадом СРСР

Після розпаду СРСР різко змінилося становище Росії в її безпосередньому оточенні і в світі в цілому. Відбулася різка зміна еліти біля керма влади. Рухнув весь колишній процес прийняття рішень, в тому числі його зовнішньо направлена частина.

Як наслідок, фактична зовнішня політика Росії протягом 1992 р. і за формою, і за змістом, по-перше, була вимушеним пристосуванням до всіх реалій, що змінилися і продовжували змінюватися. А по-друге, відображала всі аспекти внутрішньої боротьби за те, яким шляхом піде соціально-економічний розвиток Росії; боротьби між фракціями еліти і керівництва, що супроводжується постійним суперництвом; і звичайно ж, боротьби за майбутнє самої зовнішньої політики.

У кінці 1991 – на початку 1992 рр. Росія знаходилася в надзвичайно важкому становищі. Внутрішньополітична, економічна ситуації були надто напруженими. Росія прийшла до незалежності з величезними зовнішніми боргами і непростим іміджем. Перед керівництвом держави було важке завдання – в найкоротші терміни осмислити свою нову роль, визначити нові цілі, місце і роль Росії в новій пост біполярній системі міжнародних відносин, сформулювати основи нової зовнішньої політики суверенної Росії, стати повноправним та впливовим суб’єктом міжнародних відносин, чітко сформулювати національні інтереси та послідовно реалізовувати і захищати їх на міжнародній арені.

Зразу після розпаду СРСР молода російська дипломатія досвідом конструювання доктрин похвалитися не могла. Перші концептуальні ідеї в сфері зовнішньої політики були по суті похідним від тієї теоретичної бази, яка була в Радянському Союзі в кінці 80-х рр..

Розпад СРСР змінив становище Росії на міжнародній арені, її політичні й торговельно-економічні зв’язки із зовнішнім світом. Пріоритетними завданнями зовнішньополітичної концепції Росії стають збереження територіальної цілісності і незалежності, забезпечення умов для розвитку ринкової економіки і входження в світове товариство. Необхідно було досягти економічної та фінансової допомоги з боку західних держав у проведенні курсу реформ. Зовнішньоекономічні зв’язки насамперед мали допомогти подолати господарську кризу в країні.

Визнання Росії як нової держави розпочалося з кінця 1991 р. Перший свій візит президент нової держави здійснив до ФРН. Про визнання суверенітету Росії заявляли не лише окремі країни, а й міжнародні організації. Про перехід до неї прав і обов’язків колишнього СРСР заявили країни Європейського Співтовариства. 1993-1994 рр. були підписані угоди про партнерство і співробітництво між Європейським Союзом (ЄС) та Росією. Як й інші країни, які виникали після розпаду СРСР, Росія приєдналася до запропонованої НАТО програми “Партнерство заради миру”, однак виступила проти вступу країн, що утворилися після розпаду СРСР, до НАТО.

Занурена у внутрішні проблеми, Росія в першій половині 90-х років не могла проводити активну зовнішню політику. Вона і не намагалася цього робити. Перша половина 1990-х рр. – це час згортання відносин не лише з колишніми соціалістичними країнами, але і з державами Арабського Сходу, Південної Азії, Африки, Латинської Америки. Ці дипломатичні відступи пояснювалися всередині країни необхідністю раціоналізації використання обмежених зовнішньополітичних ресурсів. За межами Росії ця лінія подавалася як свідомий відхід від непотрібного суперництва із Заходом в регіонах, які не мають значення для російських інтересів, але мають значення, наприклад, для інтересів США та ЄС.

Однак протягом 90-х років російська зовнішньополітична парадигма неодноразово змінювалася. На початку десятиріччя у зовнішній політиці переважали ліберали (А. Козирев, Є. Гайдар), яким протистояли націонал-комуністи (Г. Зюганов) та націонал-ліберали (В. Жиріновський). Перші головне завдання Росії убачали в тому, щоб стати частиною Заходу, ототожнювали національний інтерес з інтересами західного співтовариства. Цьому об’єктивно сприяли візити президента Б. Єльцина до ФРН та Франції й відповідні візити лідерів західних країн до Москви, участь Росії у нарадах “великої сімки” та ін. Наслідком цього стала відсутність власної політики, буксування на всіх інших азимутах і, зрештою, втрата союзників. З’ясувалося, що на Заході Росію ніхто не чекає, а початок розширення НАТО на схід безповоротно відсунув лібералів на узбіччя російської політики.

2.  Зовнішня політика РФ в 2 пол. 90-х років

Після 1994 p., коли Росія заявила про себе як про велику державу, що має власні геополітичні й національні інтереси, на зовнішню політику Москви впливали дві державницькі школи, які однаково об’єктивно оцінювали ситуацію у світі й реальні можливості Росії на неї впливати, проте доходили різних висновків. Неоізоляціоністи вважали, що внутрішньополітичні проблеми мають вирішуватися виходячи із власних ресурсів, а зовнішня політика, експлуатуючи колишні атрибути величі, має орієнтуватися на контакти з тими країнами СНД й Азії, які самі тяжіють до Росії. Відтак, західний вектор став другорядним, а сам Захід опинився під великою підозрою. У рамках саме цієї школи надзвичайно популярною була концепція “багатополярного світу“. Інтеграціоністи, які також віддавали перевагу внутрішнім проблемам, вважали, що вони можуть бути розв’язані через інтегрування Росії у світову економіку, отримання нею доступу до світових фінансових потоків, рух яких визначався на Заході. Звідси — пріоритетність відносин із тими державами, які є найважливішими економічними партнерами (головним чином — країнами Західної Європи), за одночасної підтримки зовнішньополітичної активності на всіх інших напрямах. У середині й другій половині 90-х років жоден із напрямів не домінував, був відсутнім дієвий механізм розробки, здійснення й координації зовнішньої політики, що й визначило її акценти.

У рамках СНД Росія всіляко ініціювала інтеграційні процеси, насамперед із Білоруссю. Навесні 1995 р. обидві країни домовилися про ліквідацію митних бар’єрів. У травні 1996 р. створено Співдружність Росії і Білорусі, а в квітні 1997 р. укладено союзний договір.

Не змігши досягти успіху у своїх намаганнях зупинити розширення НАТО на схід і вплинути на хід балканської кризи, Росія активізувала свої зусилля в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, насамперед у відносинах з Китаєм, Індією, Північною Кореєю, Японією. Вона брала активну участь у вирішенні питання щодо палестинської автономії, а російсько-єгипетські переговори в Москві у вересні 1997 р. ознаменували повернення Росії її політичної ролі на Близькому Сході. У 1994 р. Росія приєдналася до мирної ініціативи “Партнерство заради миру”, водночас вона зайняла негативну позицію в питанні розширення НАТО за рахунок країн Східної Європи та Прибалтики, що, на думку Москви, створило б загрозу національній безпеці країни. Ситуацію вдалося урегулювати шляхом компромісу. 27 травня 1997 р. у Парижі був укладений Основоположний акт між Росією і НАТО. Того ж року на зустрічі “великої сімки” в Дейтоні (США) Росія стала членом елітарного клубу провідних індустріальних держав світу, а також вступила до Паризького клубу країн-кредиторів.

З середини 90-х років XX ст. зовнішня політика Росії в європейському векторі стає більш визначеною. Головним її пріоритетом стала боротьба проти розширення НАТО на схід і недопущення вступу до нього східноєвропейських країн, зокрема колишніх республік СРСР. У 1997 р. відносини Росії та НАТО були врегульовані в основоположному документі “Росія – НАТО”. Того ж року вона вперше взяла участь в зустрічі лідерів семи провідних індустріальних країн світу. У 1999 р. Росія вперше відкрито виступила проти операції НАТО в колишній Югославії. “Демарш Примакова”, який повернув свій літак на шляху до США після початку бомбардувань літаками НАТО Югославії, був лише початком низки силових акцій Росії. Отримавши відмову на самостійне проведення миротворчої операції в югославському краї Косово, російські десантники захопили аеропорт у столиці краю Приштіні. Компромісне рішення дало можливість утримувати своїх військових миротворців на Балканах до 2003 р.

3. Зовнішня політика Путіна

Задля зміцнення позицій на пострадянському просторі Росія за президентства В. Путіна висунула низку інтеграційних проектів. Так, у жовтні 2000 р. було укладено Договір про створення Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕс), а в 2003 р. створено Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ). 19 вересня 2003 р. В. Путін підписав від імені Російської Федерації угоду про формування Єдиного економічного простору з Білоруссю, Казахстаном і Україною. 28 січня 2003 р. укладено угоду про російсько-український державний кордон, а 24 грудня 2003 р. – договір про співробітництво РФ з Україною у використанні Азовського моря і Керченської протоки.

Адміністрація В. Путіна здійснила активну політику, спрямовану на стабілізацію становища на південних кордонах Росії. Важливим у цьому сенсі стало підписання Договору про добросусідство, партнерство і співробітництво з КНР від 16 липня 2001 р., у якому зафіксовано відмову сторін від територіальних претензій одна до одної. Для створення смуги добросусідства на південних кордонах Росія взяла участь у заснуванні в червні 2001 р. Шанхайської організації співробітництва (ШОС).

Основні початки зовнішньої політики Російської Федерації закріплені в Концепції національної безпеки Російської Федерації від (2000 р.), Військовій доктрині Російської Федерації (від 21 квітня 2000 р.) і Концепції зовнішньої політики Російської Федерації (від 28 червня 2000.)

У Концепції національної безпеки сформульовані наступні напрями зовнішньої політики Російської Федерації:

– Зміцнення ключових механізмів багатостороннього управління світовими політичними та економічними процесами, в першу чергу під егідою Ради Безпеки ООН;

– Забезпечення сприятливих умов для економічного і соціального розвитку країни, для збереження глобальної та регіональної стабільності;

– Розвиток відносин з державами – учасниками СНД згідно з принципами міжнародного права;

– Повноправна участь Росії в глобальних і регіональних економічних і політичних структурах;

– Досягнення прогресу у сфері контролю над ядерними озброєннями, підтримання стратегічної стабільності у світі на основі виконання державами своїх міжнародних зобов’язань у цій сфері;

– Сприяння створенню зон, вільних від зброї масового знищення; розвиток міжнародного співробітництва в галузі боротьби з транснаціональною злочинністю та тероризмом.

Концепція зовнішньої політики затверджена Президентом РФ В. В. Путіним 28 червня 2000 р. Вона являє собою систему поглядів на зміст і основні напрямки зовнішньополітичної діяльності Росії.

Російська Федерація проводить самостійну і конструктивну зовнішню політику. Вона грунтується на послідовності і передбачуваності. Ця політика максимально прозора, враховує законні інтереси інших держав і націлена на пошук спільних рішень.

Відмітна риса російської зовнішньої політики – збалансованість. Це обумовлено геополітичним положенням Росії як найбільшої євразійської держави, що вимагає оптимального поєднання зусиль в усіх напрямках.

Росія зацікавлена в стабільній системі міжнародних відносин, заснованої на принципах рівноправності, взаємної поваги і взаємної співпраці.

Роки, що минули після затвердження Концепції зовнішньої політики Російської Федерації, переконливо продемонстрували багатовекторність російської зовнішньої політики. Її головним завданням залишається створення сприятливих умов для динамічного розвитку країни, її подальшої інтеграції у світову економіку. Росія шукає друзів і партнерів і в Європі, і в далекій Латинській Америці. Росія по праву займає гідне місце у спільноті розвинених демократичних держав. Сьогодні рішення жодної значущої міжнародної проблеми не обходиться без Росії.

В указі В.Путіна з реалізації зовнішньополітичного курсу РФ зафіксовано у якості стратегічної цілі створення єдиного економічного і людського простору від Атлантичного до Тихого океану, а також створення єдиного енергетичного комплексу Європи.

Інструментальну реалізацію нової зовнішньої політики Росії В.Путін пропонує здійснювати через існуючі міжнародні організації і механізми, передусім, ООН та використанням нової для Росії зовнішньополітичної технології – «м’якої сили».

4. Стосунки між РФ та Україною. Російсько-грузинська війна

З часу розпаду Радянського Союзу відносини між двома країнами часто були складними і наразі перебувають у стані покращення.

Відносини двох держав за президентства Леоніда Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин: зокрема був розділений Чорноморський флот, означений державний кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територіальних претензій і визнала існуючі кордони України.

Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демократичних виборів Україна занепокоєна висловлюваннями і діями деяких російських політиків з питань Криму, російської мови в Україні, визнання Голодомору.

Значне погіршення російсько-українських відносин відбулося під час і особливо після Помаранчевої революції 2004 р. Офіційна Москва не тільки втручалася в президентські перегони восени 2004 р., але й розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени України. Це знайшло своє продовження у відвертій пропагандистській війні особливо під час газової кризи 2005 р. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію України та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу російської мови в Україні. Основним невдоволенням української сторони залишається дуже часте втручання Росії у внутрішні справи України та постійні «економічні війни»: в тому числі «газовий конфлікт» 2005–2006 рр., «Сирна війна» 2012 тощо.

Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими, але загальне втручання російської влади в суверенні справи України призводить до поступового зниження довіри між двома народами.

Росі йсько-грузи нська війна 2008 року — збройний конфлікт між Грузією з одного боку та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з іншого. Війна розпочалася навколо збройного протистояння в Південній Осетії у серпні 2008 року. У військових діях проти Грузії, крім регулярних збройних сил Південної Осетії і Росії, брали участь ополченці з Росії і Абхазії. Сторони звинувачували одна одну у провокуванні бойових дій. У ніч на 8 серпня після обстрілів грузинських сіл, збройні сили Грузії заявили про намір «відновити конституційний лад» на території невизнаної республіки і в результаті боїв зайняли більшу частину Цхінвалі. Того ж дня Росія втрутилась у конфлікт на стороні південноосетинських сепаратистів та ввела війська, в тому числі танкові бригади, на територію Грузії, піддала бомбардуванню грузинські міста, порти та військові об’єкти. Військові дії поширилися далеко за межі Південної Осетії на інші міста Грузії та Абхазію. Після окупації частини Грузії російськими військами та етнічних чисток грузинських сіл навколо Південної Осетії за участі міжнародних посередників було досягнуто припинення вогню. Згідно з досягнутими домовленостями, вивід російських військ з грузинської території мав закінчитись до 1 жовтня 2008 року.

План Саркозі

10 серпня грузинські війська заявили про відвід військ з Цхінвалі і про одностороннє припинення вогню. Міхаїл Саакашвілі підписав план перемир’я, запропонований Євросоюзом, ініціативу взяла на себе головуюча в ЄС Франція. Домовленості домігся у Тбілісі французький міністр закордонних справ Бернар Кушнер, який, пізніше відвідав Москву і мав перемови з російським президентом Медвєдєвим.

12 серпня до миротворчого процесу долучився також президент Франції Ніколя Саркозі, який запропонував шість пунктів плану з мирного врегулювання. Він також заручився підтримкою президента Грузії та Росії щодо цього плану, згідно з яким, кожна із сторін зобов’язалася:

1. остаточно припинити всі воєнні дії;
2. забезпечити вільний доступ гуманітарної допомоги;
3. повернути збройні сили Грузії в місця постійної дислокації;
4. розпочати міжнародне обговорення питання майбутнього статусу Південної Осетії й Абхазії, а також шляхів забезпечення їхньої безпеки.

У попередньому плані був пункт про міжнародне обговорення майбутнього статусу невизнаних республік, проте, за проханням Грузії він був дещо змінений. Ця угода отримала назву «план Саркозі», в Росії її назвали «план Медведєва-Саркозі».