Критична теорія, Конструктивізм, Функціоналізм, Фемінізм

Критична теорія

Критицисти, зокрема Ю. Габермас, запропонували досить вузьку концепцію створення “ідеальної інформаційної ситуації”, що може стати засобом подолання політичного панування могутніх наддержав і конфліктів, оскільки повна відкритість інформації сприятиме аргументованій суперечці між сторонами та неупередженим (тобто справедливим) рішенням. Сучасна ситуація маскує нерівність у міжнародних відносинах, а раціоналізм приймає її a priori. Критицисти не прагнуть досліджувати міжнародні чи внутрішні системи держав, а зосереджують свою увагу на силі та домінуванні глобальних наддержав. Вони здійснюють дослідження з політичною метою “звільнення людства від “деспотичних” структур світової політики й економіки, які перебувають під контролем гегемонічних сил”1. У такому сприйнятті міжнародної системи критицисти надзвичайно близькі до теоретиків неомарксизму, оскільки вони інтерпретують будь-яке знання як знаряддя певної політики. Зокрема, своїх опонентів (раціоналістів) вони вважають адвокатами несправедливого міжнародного порядку, що вигідний наймогутнішим державам світу, а свою теорію — знаряддям боротьби проти нього. Звідси випливає найважливіший висновок критичної теорії, який полягає в тому, що будь-яка теорія є прихованим відображенням певних інтересів, а їх автори, незалежно від того чи вони це усвідомлюють, чи ні, є знаряддям політичної влади. У руслі критичної теорії виник досить своєрідний науковий напрям — т. зв. конструктивізм, представлений працями А. Венд-та, Д. Ламсдейна та інших. У їхніх працях відображені два основні твердження, властиві цій теорії:

1. Фундаментальні структури міжнародних відносин формуються під визначальним впливом суб’єктивних факторів, які випливають із людських прагнень та інтересів і призводять до створення тих чи інших соціальних конструкцій.

2. Поведінка й інтереси окремих держав у міжнародному середовищі визначаються суб’єктивними ідеями та уявленнями про розвиток міжнародних відносин, але не їхніми реальними інтересами.

Конструктивізм

У дисципліні міжнародних відносин конструктивізм – це застосування епістемології (філософсько-методологічна дисципліна, у якій досліджується знання як таке, його будова, структура, функціонування і розвиток) конструктивізму у вивченні стану міжнародних справ.

Ця галузь науки, можливо, найбільш близько пов’язана з ім’ям Олександра Вендта, оскільки він застосував ідеї соціального конструктивізму в галузі міжнародних відносин. Стаття Вендта “Анархія – це те, що з неї роблять держави: соціальне конструювання політики з позиції сили” (1992 р.) в журналі «Міжнародна організація» поклало теоретичну основу для того, що він розглядав, як відсутню ланку між неореалістами і неоліберальними інституціоналістами . Намагаючись показати, що навіть таке основне реалістичне поняття як “політика сили” є соціальним по суті – оскільки, воно не дано понад за своєю природою, а, отже, здатне до того, щоб бути перетвореним людською діяльністю – Вендт відкрив шлях для покоління вчених, що спеціалізуються на міжнародних відносинах, які направили свої роботи на вивчення широкого діапазону проблем перспектив конструктивізму.

З кінця 1980-их років і на початку 1990-их років, конструктивізм став однією з головних теорій в галузі міжнародних відносин. Багато конструктивісти аналізують міжнародні відносини, дивлячись на цілі, загрози, культури, і інші елементи “соціальної дійсності” на міжнародній сцені як соціальні конструкції. У своїх роботах вчені конструктивісти кинули виклик багатьом традиційним реалістичним припущенням про те, як міжнародна система працює, особливо щодо військових проблем безпеки.

Конструктивізм часто представляється як альтернатива двом провідним теоріям міжнародних відносин, реалізму та лібералізму. Вендт розділяє деякі ключові припущення з провідними вченими реалістами і неореалистами, такі як існування анархії і центрованість держав у міжнародній системі.

Функціоналізм

Функціоналізм – це другий науковий напрямок 20 – 30-х років, спрямований проти руйнівного егоїзму держав – націй, було засновано на зовсім інших філософських принципах. Його прихильники визначали, що конфлікти і війни не є вродженою рисою людської натури. Люди, на їхню думку, здатні до мирного раціонального прогресу, але за певних умов. Ці умови повинні бути забезпечені іншими засобами, ніж державне насильство. Засновником функціоналізму був Давід Мітрані, в Румунії, але усе своє життя працював в Англії. Як і федералісти, він прагнув знайти спосіб припинити війни між державами. На відміну від федералістів, він вважав, що для цього потрібно не шукати ідеальну форму міжнародного співтовариства, а розкрити ті функції, що воно повинно виконувати. Функціоналізм – це скоріше підхід до аналізу суспільних явищ, чим наукова теорія. Однак цей підхід ґрунтується на цілком визначених (і досить категоричних) принципах Функціоналізм виходить із примата людських нестатків і людських нестатків і інтересів. Його прихильники ставлять людину вище «священної» держави – нації або будь – якої ідеології .

Прихильники функціоналізму були переконані в тому, що функції – первинні, а форми, у які вони втілюються, – вторинні. Це неминуче приводило їх у непримиренне протиріччя з феноменом, що вони називали «фіксацією держави»,  тобто існуванням твердих державних форм поза залежністю від тих функцій, що вони повинні виконувати. Цілком зрозуміло, що функціоналісти були противниками федералізму й ідеї створення «світового уряду», з яким виступали громадські діячі міжвоєнного періоду, як Бертран Рассел і Герберт Уеллс. Д. Мітраа ні виявив здатності, розкривши неминучість ослаблення («гибрідізації») національної держави за піввіку до того, як цей процес набув реально відчутних форм. Він правильно пророчив появу численних спеціалізованих міжнародних організацій, орієнтованих на виконання конкретних задач. Більше того, власне кажучи він передбачав радикальну трансформацію всієї системи міжнародних відносин, що поступово перетворюється в мережу пересічних керуючих інститутів, організаційні форми яких змінюються в залежності від недоліків суспільства і нових суспільних функцій. Функціоналізм був новаторською концепцією, що наклала незгладимий відбиток на всі наступні теорії міжнародних відносин і європейської інтеграції.

Фемінізм

Формування феміністичних концепцій у теорії міжнародних відносин спричинене інтернаціоналізацією жіночого руху, зростанням транснаціональної феміністичної активності та винесенням проблем статевої нерівності на глобальний порядок денний. У цих підходах не лише констатується теза про те, що тендерні відносини є інтегральною частиною міжнародних відносин, а й стверджується, що міжнародні структури, історія та наукове знання про міжнародні відносини відзначаються тендерною специфікою. Тобто феміністи вважають, що вся історія людства відбувалась під знаком тендерної нерівності й це логічно відбилося не лише на сучасних міжнародних відносинах, але й на їх наукових дослідженнях. У сучасній науці феміністський напрям виник з “критики того підходу, при якому філософські канони політичної теорії і емпіричні канони біхевіористського напрямку політології виключили жінок і їхню діяльність з сфери своєї уваги… керуючись стереотипною уявою про “аполітичність” природи жінок”.
Прихильники фемінізму, або т. зв. тендерних теорій, спираються радше на власну політичну позицію, ніж на певні логічні аргументи та систематично викладену теорію. З їх точки зору, раціональні теорії спираються на суто чоловіче бачення міжнародних відносин, але легковажать особливим жіночим досвідом та прагненнями. Прихильники цих теорій відштовхуються від ідеї тендерних ролей у суспільстві, які, на їхню думку, є нерівноправними. Зокрема, В. Петерсон та А. Ранян наголошують на тому, що жінка в ієрархії суспільства поставлена в принципово нижче положення. Розподіл суспільства за тендерними ролями призводить до того, що у політиці домінують чоловіки, а жінки перебувають у підпорядкованому становищі. Н. Харт-сок наполягає на ідеї необхідності досліджень структурних
відмінностей життя та інтересів обох статей, що має довести тезу про те, що сила і влада є прагненням чоловіків, тоді як порозуміння і гармонія — жінок.
Для феміністів характерне твердження про те, що у сучасній теорії міжнародних відносин прихована дискримінація жінок, позаяк поведінка держави розглядається в суто чоловічих категоріях — раціоналізму, силового тиску та амбітності. На їхню думку, причини агресивності держав треба шукати у тендерній нерівності, яка призводить до того, що найважливіші державні посади завжди обіймають чоловіки.

Протиставлення окремих теорій, конфронтація наукових ідей і концепцій завжди були рушійною силою розвитку теорії міжнародних відносин. У рамках її досліджень періодично виникали істотні, для розвитку наукового знання, дискусії між представниками різних наукових шкіл та окремих теорій. Можна наголосити на особливій експланаційній значущості чотирьох великих дискусій:

Перша з них спалахнула ще в 40-х роках XX ст. між представниками класичних теорій ідеалізму та політичного реалізму. Йшлось про суперечку щодо широкого кола питань, пов’язаних із міжнародними відносинами. Дискусії точились навколо тверджень про зміст основних понять та категорій науки, першопричини та рушійні сили міжнародних відносин. Відголоси цієї дебати відчуваються у теорії міжнародних відносин і зараз, коли вони продовжуються послідовниками ідей класичної школи — неореалістами та неолібералістами. Незважаючи на значну модифікованість основних положень новітніх теорій класичної школи, проблематика дискусії між ними залишається близькою до тієї, щодо якої сперечались їхні попередники на початку XX ст.

Друга дискусія, яку ще прийнято називати “Великою деба-тою”, розпочалась у 1960—1970-х роках і призвела до розколу вчених на опонуючі один одному табори традиціоналістів та біхевіористів. Найважливішим питанням полеміки між ними можна вважати проблему методології дослідження міжнародних відносин, хоча зміст дискусії має значно глибший характер. Традиціоналісти вважали за необхідне вивчати міжнародні відносини через осмислення специфічної природи людини, інтересів та цінностей, властивих людським спільнотам. На противагу їм біхевіористи, відкидаючи суб’єктивізм, намагались формулювати закони та закономірності міжнародних відносин і опиратись на точні (у тому числі і математичні) методи досліджень. Тобто полеміка навколо методу та методології була лише виявом значно глибшої дискусії про суб’єктивний чи об’єктивний характер міжнародних явищ та процесів, а ще вужче — про роль та значущість людини у суспільних процесах.

Третя дискусія пов’язана з гострою критикою теорій класичної школи з боку неомарксистів. Основним предметом суперечки між прихильниками неомарксизму та класичних теорій є проблеми суб’єктності та змісту міжнародних відносин.

Четверта дискусія розпочалась у 1980-1990 pp., коли проти класичної теорії досить активно виступили “альтернативні” напрями: постмодернізму, фемінізму та критицизму. У ній торкаються як окремих методологічних питань, так і проблем, пов’язаних із розумінням та науковим тлумаченням найважливіших явищ і процесів міжнародних відносин сучасності. Зокрема, представники зазначених вище наукових напрямів закидають класичній теорії здатність логічно пояснювати лише конфронтативні періоди історії людства, у той час як їх теоретичні концепції “висувають серію аргументів, наприклад, щодо значної сили ініціатив усередині складових системи, про значення культурного виміру у світовій політиці, про необхідність ретельного аналізу нормативних зобов’язань, які можуть надати ідеалістичну проекцію міжнародним відносинам”. Четверта дискусія в теорії міжнародних відносин отримала назву інтерпарадигматичної дебати, що відобразило, з одного боку, намагання вчених висунути певні експла-наційні концепції нових реалій, які склалися у сучасному світі, а з іншого — претензію молодої генерації теоретиків на висунення нових та нетрадиційних парадигм у теорії міжнародних відносин.

Згадані дискусії виникали в теорії міжнародних відносин переважно під впливом важливих суспільних проблем сучасності, на які наука намагалась реагувати, а також під впливом розвитку методології інших суспільних та точних наук. Вони також сприяли становленню та розвитку великої кількості експлана-ційних теорій, класифікація яких є однією з найскладніших проблем сучасної науки.

Проблема методу в між. дослідженнях

Методологія та проблеми, що з нею пов’язані, — найскладніші питання у сучасних суспільних науках. Як вважає П. Циганков, проблема методу є одним “із найважливіших питань будь-якої науки, оскільки в підсумку йдеться про те, як отримати нове знання, як застосувати його в практичній діяльності”.

У сучасному науковому розумінні методологія — це сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання.

У науці про міжнародні відносини, як і в будь-яких інших, загальні методи пізнання селекціонують та адаптують до її об’єкта дослідження. Інколи теорію міжнародних відносин звинувачують, що вона не може існувати самостійно, тому що не спромоглась створити власних методів дослідження, чи, принаймні, системи діючих в інших науках, що однозначно спрямовані на дослідження конкретного та зрозумілого об’єкта.

Методологія науки будується на принципах, що випливають із первинних уявлень про об’єкт дослідження, нагромаджених попередньо. Проблемою сучасної теорії міжнародних відносин, що призвела до її методологічної недосконалості, є полемічність первинних принципів розуміння власного об’єкта дослідження. Ідеться, передусім, про традиційну розбіжність між принципами суб’єктивізму та об’єктивізму, що загалом відображає фундаментальний дискурс у філософії та інших суспільних науках.

Суб’єктивізм — система поглядів, пов’язаних із трактуванням міжнародних відносин як суспільних стосунків, що позбавлені об’єктивної основи, випливають з людської натури, формують та спрямовують особистості.

Об’єктивізм полягає в тому, що міжнародні відносини мають реальний характер, а їхні рушійні сили та закономірності не залежні від волі та бажань людини. На основі цього підходу сформульовані похідні принципи структуралізму, раціоналізму та детермінізму.

Ще однією проблемою методології є полеміка щодо головних дійових осіб у міжнародному середовищі. її результатом стало висунення двох взаємозаперечних принципів — державоцентризму (етатизму) та транснаціоналізму.

Полемічність принципів розуміння об’єкта у теорії міжнародних відносин призводить до того, що її методологію не можна розглядати як систему підходів і методів дослідження, а радше як множину окремих методологій, їх можна звести до двох напрямів: традиціоналізму та емпіризму. Дискусія поміж їхніми прихильниками стосується того, які методи мають визначати дослідження у теорії міжнародних відносин: побудовані на загальній логіці чи точних фактах, суворо описаних за допомогою математичних методів.

Методологія також ґрунтується на наукових підходах до вивчення міжнародної системи та конкретних методах, що з ними пов’язані.

У методології дослідження міжнародних відносин застосовується, насамперед, системний підхід, що є усталеним напрямом методології наукового пізнання, який безпосередньо сприяє адекватній постановці проблем та логічно-послідовній стратегії їх розв’язання.

Діалектичний підхід полягає у сприйнятті міжнародних відносин як динамічної системи, що перебуває у стані руху та розвитку, зумовленому їхніми внутрішніми суперечностями, у постійній зміні форм і типів. Діалектичний підхід охоплює загальні особливості розвитку будь-яких явищ і дозволяє об’єктивно вивчати рушійні сили міжнародних процесів, з’ясовувати відмінності одиничних явищ.

Ці підходи у сучасній науці найважливіші, оскільки перший призводить до вивчення елементарної структури явища та його взаємозв’язків, а другий — дає змогу розглядати його еволюцію. У теорії міжнародних відносин системний та діалектичний підходи ще не стали визначальними, позаяк системна теорія модернізму та неореалізм, що загалом на них ґрунтуються, надто далекі від досконалості.

Формування методики конкретного дослідження у сучасній теорії міжнародних відносин полягає в обранні дослідником тих чи інших принципів та підходів, що відповідають його уявленням про об’єкт дослідження. Залежно від визначеної методики, дослідник добирає також і конкретні методи.