Зовнішня політика держави

1. Зовнішня політика держави: поняття, цілі та основні напрями

Здійснюючи свої зовнішньополітичні функції, кожна держава проводить певну політику за межами своєї країни, на міжнародній арені. Зовнішня політика — це діяльність держави та інших політичних інститутів, що здійснюється на міжнародній арені; комплекс дій, спрямованих на встановлення і підтримку відносин із міжнародним співтовариством, захист власного національного інтересу та поширення свого впливу на інші суб’єкти міжнародних відносин 

Кожна держава зобов’язана будувати свою зовнішню політику, виходячи із своїх власних інтересів та інтересів своїх партнерів. Зовнішня політика будь-якої держави формується на основі багатьох факторів, зумовлених географічним розташуванням, історичними зв’язками і менталітетом нації, її релігійними, моральними, світоглядними особливостями.

Зовнішня політика будь-якої держави є продовженням внутрішньої політики. Головна мета зовнішньої політики – забезпечення сприятливих умов для реалізації інтересів тієї чи іншої держави, забезпечення національної безпеки та добробуту народу.

Держава, реалізуючи свою зовнішню політику, ставить перед собою такі головні цілі:

• створення сприятливих міжнародних умов для успішної реалізації всіма державами своїх внутрішньополітичних цілей і завдань.
• активна співпраця і взаємодія з усіма суб’єктами світового політичного процесу, з метою реалізації загальнолюдських інтересів, насамперед, збереження цивілізації.
• участь у міжнародному поділі праці та пов’язаному з ним обміні товарами, сировиною, технологіями, науково-технічними винагородами й духовними цінностями.
• захист прав людини взагалі та кожного громадянина тієї чи іншої держави зокрема.
• об’єднання зусиль у боротьбі проти міжнародного тероризму.
• спільна ефективна участь у розв’язанні глобальних проблем сучасного світу.

Основні пріоритети та напрямки зовнішньої політики української держави:

1. Центральним напрямком зовнішньополітичної державності України є плідна робота в ООН, в и спеціалізованих органах, установах, структурах, та міжнародних організаціях. Україна приймає участь в роботі практично всіх органів та установ ООН.

2. Наступний напрямок зовнішньої політики України – це зовнішньополітична дипломатична діяльність. Дипломатичні відносини Україна встановлює на засадах рівноправності, невтручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.

3. Важливим напрямом зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за виключенням країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН оголошена економічна блокада.

4. Це участь України у вирішенні глобальних проблем сучасного світу.

5. Одним з найважливіших напрямків зовнішньої політики України є збереження та подальше зміцнення добросусідських стосунків з колишніми республіками СРСР. Україна дуже зацікавлена у добрих стосунках з усіма країнами колишнього СРСР та особливо з Росією.

6. Участь України у вирішенні складних та невідкладних військово-політичних проблем. 

ЦІЛІ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ – зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Найголовнішіми цілями зовнішньої політики є:

1. Національна безпека – стан держави, який дає їй можливість зберігати свою цілісність і виступати самостійним суб’єктом системи міжнародних відносин. Національна безпека означає захищеність життєво важливих інтересів особи, держави й суспільства, державних кордонів, територіальної цілісності, суспільно-політичного ладу, економіки, культури країни від внутрішньої і зовнішньої загрози. Вона має, отже, внутрішній і зовнішній аспекти.

Національна безпека проявляється на трьох рівнях:

1-й рівень – безпека особи: полягає у формуванні комплексу таких правових і моральних норм та суспільних інститутів, які б надавали їй можливість розвивати й реалізовувати соціальне значущі здібності й потреби, не зазнаючи протидії з боку суспільства і держави.

Проявляється в забезпеченні її прав і свобод.

2-й рівень – безпека суспільства: передбачає наявність суспільних інститутів, норм і відносин, які дають можливість реалізувати права і свободи всіх соціальних груп і протистояти діям, що ведуть до розколу суспільства.

3-й рівень – безпека держави: досягається наявністю ефективного механізму управління суспільством, координації діяльності соціальних груп і політичних сил, а також дійових інститутів їх захисту.

У демократичних країнах пріоритетною є безпека особи. Безпека держави й суспільства тут не самоціль, а умова забезпечення безпеки особи. У критичні для країни періоди може домінувати безпека суспільства або держави.

2. Збільшення сили держави

– покращення її економічного, політичного, воєнного, інтелектуального і морального потенціалу.

Одним із вирішальних чинників є авторитет держави, для якого найважливішим є професіоналізм зовнішньої політики. Правильна оцінка співвідношення сил, уміння точно визначити позицію у складних ситуаціях, розпізнати друзів і противників можуть частково компенсувати нестачу сили. Велике значення має моральний потенціал держави, який у міжнародних відносинах виступає і як чинник реальної політики. Високий моральний престиж визначає високий рівень довіри з боку союзників і можливих партнерів, допомагає зміцнювати безпеку, забезпечує в критичні моменти не тільки моральну, а й матеріальну підтримку.

3. Зростання престижу держави і зміцнення міжнародних позицій

Умовою реалізації цієї мети є суспільне виконання двох інших важливих цілей зовнішньої політики. Усі три цілі тісно взаємопов’язані.

Так, престиж і міжнародні позиції держави безпосередньо залежать від її сили. Сила й безпека держави значною мірою визначаються її міжнародними позиціями.

У сучасній політології існують принаймні три точки зору на проблему співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики. Прихильники першої точки зору, як правило, ототожнюють їх. Так, професор Чиказького університету Г. Моргентау стверджує, що сутність міжнародної політики ідентична політиці внутрішній. І внутрішня,  і зовнішня політика є боротьбою за панування, що модифікується лише різними умовами,  що складаються у внутрішній і міжнародній сферах.

Друга точка зору представлена роботами австрійського соціолога Л. Гумпловича (1833-1909), який вважав, що зовнішня політика визначає внутрішню. На основі визнання боротьби за існування головним фактором соціального життя Л. Гумплович сформулював систему законів міжнародної політики, серед яких найважливіший – закон постійної боротьби між сусідніми державами через прикордонну лінію. З цього основного закону він вивів і другий, який полягає в тому, що будь-яка держава повинна перешкоджати посиленню могутності сусіда і піклуватися про політичну рівновагу. Крім того, будь-яка держава прагне до вигідних придбань, наприклад, одержати вихід до моря як засобу придбання морської могутності. Нарешті, зміст третього закону виражається в тому, що внутрішня політика повинна бути підпорядкована цілям нарощування військової сили, за допомогою якої забезпечуються ресурси для виживання держави.

Третя точка зору на проблему співвідношення внутрішньої і зовнішньої політики представлена марксизмом, відповідно до якого зовнішня політика визначається внутрішньою і є відображенням і продовженням внутрішніх суспільних відносин. Зміст останніх обумовлений пануючими в суспільстві економічними відносинами й інтересами правлячих класів.

Національний інтерес являє собою усвідомлення і відображення в діяльності його лідерів корінних потреб національної держави. Ці потреби виражаються в забезпеченні національної безпеки й умов для самозбереження і розвитку суспільства. Концепція “національного інтересу” була розроблена Г. Моргентау. Він визначив поняття інтересу за допомогою категорій влади. У його концепції поняття національного інтересу складається з трьох елементів:

1) природи інтересу, що повинний бути захищений;

2) політичного оточення, у якому діє інтерес;

3) раціональної необхідності, що обмежує вибір цілей і засобів для всіх суб’єктів міжнародної політики.

Базовими життєво необхідними національними інтересами є:

– територіальна цілісність;

–  державний суверенітет;

–  намагання посісти гідне місце у світовому співтоваристві;

–  добробут громадян на основі забезпечення прав і свобод особи, а також усіх соціальних груп.

Національні інтереси можна класифікувати:

– за ступенем важливості для суспільства (життєво важливі, важливі і просто інтереси);

– за тривалістю дії (короткострокові, середньострокові і довгострокові);

– за сферами розповсюдження (політичні, економічні, військові, гуманітарні, науково-технічні тощо).