Внутрішня організація (структура) системи

Внутрішня організація (структура) системи

Структура – це множина частин або форм (елементів), які знаходяться у взаємодії та специфічному порядку, необхідному для реалізації певних функцій. Структура системи – одна з основних категорій системного аналізу, що характеризує стійку впорядкованість у просторі і часі елементів системи та їх зв’язків. З точки зору методології наукових досліджень часто під структурою розуміють малюнок, певне зовнішнє зображення явища чи об’єкта дослідження. В зображенні явища чи об’єкта дослідження від самого початку передбачається певна цілісність. Отже, структура – це стійке відображення взаємних відносин елементів цілісного об’єкта. Вихідними поняттями в аналізі структури об’єкта є поняття форми і змісту. З сучасної точки зору можна сказати, що форма – це структура змісту.

Під структурою системи розуміють її стійку впорядкованість і зв’язки між елементами та підсистемами. Структура відтворює найсуттєвіші зв’язки між елементами та підсистемами, що мало змінюються при змінах у системі та забезпечують існування як системи, так і найважливіших її властивостей. Для визначення структури системи необхідно провести її послідовну декомпозицію, тобто виокремити в ній підсисте-ми всіх рівнів, які доступні аналізу, та їхні елементи, котрі відповідно до завдань дослідження не поділяються на складові частини. Найважливі-шим завданням декомпозиції є спрощення системи, що є надто склад-ною для розгляду та дослідження. Завдяки ієрархічності структура скла-дних систем може бути подана через структуру їх частин – від підсистем до елементів.

Структура системи може характеризуватися типами зв’язків, які в ній переважають. Найпростішими зв’язками є паралельні та послідовні. За-лежно від характеру внутрішньої організації системи та зв’язків між еле-ментами виокремлюються основні типи структур, які можна зобразити графічно, у вигляді опису (вербально), матриць або іншими способами: лінійна (а), матрична (б), мережева (в), кістякова (г), ієрархічна (д), деревовидна (є)

Будь-який об’єкт (явище, процес) завжди може бути представлений як система. Для того, щоб на початковому етапі пізнання уявити об’єкт як систему, необхідно так чи інакше розчленувати його, виявити, наприклад, просторово відокремлені частини або інші форми розчленування, а потім констатувати існування відносин цих частин у цілісній картині об’єкта. Подаючи об’єкт як систему, дослідник отримує попередню картину його складових частин у їх взаємовідносинах і взаємодії. Система часто визначається як певна сукупність відносин підсистем або елементів, і таке визначення сприяє чіткішому формулюванню завдання дослідження з тим, щоб далі перейти до структурного аналізу системи.

Перехід від системи до структури може бути дуже тривалим процесом, в якому елементи системного і структурного аналізу переплетені та невід’ємні один від одного.

Власне, структурний аналіз системи розпочинається з виявлення складу системи, детального дослідження частин (елементів), визначення їх неподільності у певному відношенні, яке розглядається як структурне. Структурний аналіз веде від поняття частини до поняття елемента. При цьому спочатку виявляються частини системи, досліджується її склад, а далі уточнюються ці знання і здійснюється перехід до пошуку елементів.

Виявляючи структуру об’єкта, його насамперед розглядають як систему, тобто як комплекс частин. Далі виявляється елементність цих частин, що дає першу структурну характеристику системи.

{lang_content_nav} системного підходу в процесі пізнання

Системний підхід один із головних напрямків методології спеціального наукового пізнання та соціальної практики, мета і завдання якого полягають у дослідженнях певних об’єктів як складних систем. Системний підхід сприяє формуванню відповідного адекватного формулювання суті досліджуваних проблем у конкретних науках і вибору ефективних шляхів їх вирішення.

Методологічна специфіка системного підходу полягає в тому, що метою дослідження є вивчення закономірностей і механізмів утворення складного об’єкта з певних складових. При цьому особлива увага звертається на різноманіття внутрішніх і зовнішніх зв’язків системи, на процес (процедуру) об’єднання основних понять у єдину теоретичну картину, що дає змогу виявити сутність цілісності системи.

Системний підхід –  це категорія,  що не має єдиного визначення,  оскільки трактується надто широко і неоднозначно.  У літературі наводяться наступні трактування або визначення системного підходу:

1.  Інтеграція,  синтез розгляду різних сторін явища або об’єкта (А. Холл).

2. Адекватний засіб дослідження і розробки не будь-яких об’єктів, що довільно називаються системою, а лише таких, котрі є органічним цілим (С. Оптнер).

3.  Вираження процедур подання об’єкта як системи та способів їх розробки (В. Садовський).

Системний підхід не існує у вигляді чіткої методики з визначеною логічною концепцією. Це система, утворена із сукупності логічних прийомів, методичних правил і принципів теоретичного дослідження,  що виконує таким чином евристичну функцію в загальній системі наукового пізнання.

Системний підхід визначає також необхідність розчленовування досліджуваних багатокомпонентних об’єктів,  на основі принципу найбільшої важливості зв’язків для системи при різноманітті їхніх типів у кожній конкретній складовій системи.  Обґрунтований вибір найбільш адекватного варіанта розчленовування здійснюється за допомогою виокремлення співмірної одиниці аналізу  (наприклад,  суб’єкт господарювання, орган державного управління тощо). На такому підґрунті досліджуються основні властивості системного об’єкта при нерозривному зв’язку структури та функції в їх динаміці.

Розвиток системного підходу свідчить про його нерозривний зв’язок з діалектикою.