Національна, регіональна та місцева еліта

1.
Політична еліта і політична влада: діалектика взаємодії

Політична еліта – самостійна, вища, відносно привілейована
група людей, наділена особливими психологічними, соціальними і політичними якостями,
яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням
державної влади або впливом на неї.

Еліта відіграє надзвичайно важливу роль у досягненні
політичного успіху і соціально позитивної спрямованості політичних процесів. Зумовлено
це тим, що вона уособлює найважливіші риси політики: владу, авторитет, вплив, керівництво,
представництво і відображення суспільно-політичних інтересів.

Політична
влада — це здатність суспільних груп чи індивідів впроваджувати у життя
рішення, що виражають їхню волю і визначально впливають на діяльність, на
поведінку людей та їх об’єднань, за допомогою волі, авторитету, права,
насильства; це організаційно-управлінський та регулятивно контрольний механізм
здійснення політики.

Джерелом влади є політичне панування, яке постає як
панування інтересу. Для завоювання влади необхідно спершу стати реальною
панівною силою і завоювати владу, а далі — закріпити своє панування.

2. Теорія легітимності влади

Дієздатність влади багато в чому залежить від
її легітимності. Це один з показників ефективності політичної
влади. В легітимності відображається ставлення громади до влади, її можна
визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною
і справедливою.

Легітимність означає згоду народу з владою, коли він
добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим
нижчий рівень легітимності, тим частіше влада буде спиратися на силовий примус.
Від легітимності потрібно відрізняти легальність влади. Це юридичне
поняття, яке означає відповідність влади діючим законам. Наприклад, влада
президента легальна, тому що він обраний відповідно до законів і в здійсненні
своїх повноважень опирається на закон; влада монарха легальна, тому що не був
порушений порядок престолонаслідування.

Поняття “легітимність” у ХХ столітті було введене
соціології Максом Вебером. Він визначив такий порядок, який уявляв значимість
для індивідів та якому вони підкорялися як раціонально визнаній цінності.
М.Вебер розробив концепцію про три типи легітимності влади, відображаючи
особливості мотивів підкорення або відторгнення індивідами визначених типів
соціального порядку у виді норм, правил, звичаїв, законів.

Види легітимності політичної влади за М.Вебером:

Традиційна легітимність спирається на традицію, на колись встановлений порядок – звичці підкорюватися
владі, вірі у нерушимість та священність віками існуючих порядків. Наприклад,
перехід влади по спадщині в країнах з монархічним режимом здійснюється
відповідно до традиції.

Харизматична легітимність передбачає безумовну віру в надприродні якості володаря. У
харизматичному лідері бачать втілення таких якостей, як мудрість, святість,
героїзм. Харизматична легітимність будується на емоційному заряді, на
безоглядній довірі вождю. В політичній практиці під харизмою розуміють
священний дар, виключні якості керівника.

Для легальної, або раціонально-правової легітимності характерна переконаність у
законності встановлених порядків. Змістом цієї влади є визнання важливості
законів. Люди підкорюються не особистості, а законам, в межах яких обираються і
діють представники влади.

3. Сутність та основні характеристики
політико-адміністративної еліти

Можна виділити два етапи розвитку
політико-адміністративної еліти та еволюції вчень про неї: протоетап і етап становлення та розвитку.

Протоетап (VІІІ ст. до н.е.–ХІХ ст.)
складається з трьох періодів.

Перший розпочався у Стародавній Греції і Стародавньому Римі. Політико-адміністративна
еліта за тих часів не була окремою соціальною групою, вона зливалася з
військовою та економічною елітами. Питань щодо управління державою і суб’єкта
цієї діяльності так чи інакше торкалися багато мислителів того часу (Платон,
Арістотель, Геракліт та ін.). Вони пов’язували питання про стійкість та
ефективність державної влади з особистими якостями верховних правителів.

Другий період
протоетапу пов’язано з формуванням в Європі лицарства, яке було основою нової
еліти – дворянства.

Третій період – епоха революцій і розвитку капіталізму, в яку почав формуватися новий
елітний прошарок – буржуазія.

Другий етап – етап становлення та розвитку
(ХІХ – ХХІ ст.), на якому новій політико-адміністративній еліти властиві
високий рівень компетенції, знань та професіоналізму.

Відповідно до критерію

– розподіл
влади у державі – у складі політико-адміністративної еліти можна виокремитизаконодавчу, виконавчу та судову еліти.

– участь у
прийнятті та реалізації політико-адміністративних рішень і механізм їхнього
формування – визначає політичну й адміністративну еліти.

– масштаб
політичних повноважень і вплив на суспільство – виділено загальнодержавну, регіональну й місцеву еліти.

– доступ до
організаційних ресурсів державної влади – зумовлює поділ
політико-адміністративної еліти на правлячу, опозиційну й маргінальну.

4. Проблеми компетентності управлінських кадрів та шляхи
її вирішення в Україні

– компетентність (від лат. competencе) –
поняття, яке висвітлює аспекти поведінки людини, пов’язані з виконанням роботи,
і визначає основну характеристику особистості, яка досягла або здатна домогтися
високих результатів у діяльності.

– вимірюване вміння, здатність, знання або
поведінкова характеристика, необхідні для успішного виконання певної роботи;

– глибоке, доскональне знання своєї справи, суті
виконуваної роботи, способів і засобів досягнення поставлених цілей, а також
засвоєння відповідних умінь і навичок;

– ступінь вираженості, виявленості властивого людині
професійного досвіду в межах компетенції конкретної посади;

– володіння знаннями в будь-якій галузі, які
дозволяють працівнику міркувати про щось предметно, з урахуванням різних точок
зору;

Компетентність державного службовця –
це сукупність вимог до тих, хто займає конкретну посаду в конкретному органі
державної влади, державній установі, організації з точки зору відповідності
професійних управлінських здібностей, особистісних психологічних властивостей,
управлінських знань, умінь та навичок компетенції за посадою.

На формування компетентності справляють вплив: сама
компетенція та особистісно-морально-ділові риси суб’єкта. Якщо вони будуть
перебувати у протиріччі з компетенцією державного службовця, то виникатиме
конфлікт між суспільством та особистістю. Рівень професійних, спеціальних
знань, які відповідають компетенції, ступінь розвинутості особистісних
характеристик суб’єкта є передумовою успішної її реалізації або нереалізації.
Особливістю професійної компетентності є стан організованості професійного
середовища: чим менше організована професійна діяльність, тим необхіднішим є
професійно компетентний спеціаліст.

Ще 2006 року програмою SIGMA було проведено оцінку
державного управління та державної служби України. Були виявлені та озвучені
наступні проблеми:

• недостатній професіоналізм державної служби

• сфера компетенції державної служби нечітка, що створює
плутанину та правову невизначеність

• не гарантовані однорідні стандарти прийняття на
службу

• схема посадових окладів має недоліки, створює внутрішню
несправедливість і допускає довільність у визначенні посадових окладів окремих
працівників

• неточне визначення прав і обов’язків державних
службовців

• слабка дисциплінарна відповідальність

• недосконала система підготовки та управління
кадрами

• застарілий Закон “Про державну службу”