Теорії еліт

Одним із співтворців концепцій елітарності був Х.Ортега
і Гассет (1883-1955), який у праці «Повстання
мас», дещо повторюючи своїх попередників, зазначав: «Суспільство завжди
є динамічною єдністю двох факторів: меншості і мас. Меншість — це індивіди або група
індивідів, що якісно відрізняються від натовпу. Маса – це натовп людей, що не мають
окремих ознак, які б їх відокремлювали». Оцю меншість, доводив він, від мас відрізняє
аристократизм. Однак для нього аристократія не була класом, оскільки «аристократію
вирізняють не її права, а обов’язки… Шляхетний — це сильний і відважний», —
писав він.

Суспільство як соціальний організм поділяється
на аристократів і маси, натовп. Аристократія — ті, що постійно вдосконалюючи свою
майстерність, кваліфікацію, прагнуть до знань, до культури. Маси, натовп — це люди,
які ні до чого не прагнуть, живуть за принципом: аби день до вечора! Представниками
аристократії можуть бути всі: робітники, селяни, інтелігенція, родова аристократія,
яка удосконалюється. Масами, натовпом є теж представники всіх суспільних верств
і станів. Конфліктні ситуації в суспільстві, вважав Ортега-і-Гассет, виникають на
основі заздрості: натовп ненавидить аристократів тому, що заздрить їм, коли ж аристократ
опускається, “переходить у масу”, заздрість змінюється співчуттям. Маса
— це нікчемний баласт розвитку: аристократи—рушії історії, рушії прогресу суспільства.
Такий висновок робить іспанський філософ і соціолог.

Теорії еліт

Ціннісні теорії
еліт – еліта, перш за все, це люди, які в результаті природного відбору виявилися кращими.

Концепція плюралізму
еліт – еліти багато, еліта не є єдиним утворенням, і жодна група, що до неї входить, не здатна здійснювати вплив на всю територію країни. Влада розподіляється між різними групами еліти. Еліта контролюється масами та формується з найбільш компетентних громадян. Еліта близька до мас, будь-хто може перейти із мас в еліту.

Ліво-ліберальні
концепції еліт – еліта знаходиться на верху державного управління і запобігає свавіллю. Еліта забезпечує собі всі привілеї. Еліта і маси розподілені. В самій еліті існують складні ієрархічні відносини.

Теорія елітарної
демократії — одна із концепцій демократії, заснована на передачі компетенції прийняття політичних рішень спеціалістам — еліті, виходячи з того що «маси» не цікавляться політикою, не мають відповідних знань, навичок та інформації, не вміють приймати правильні політичні рішення. В такому випадку найефективнішим державним механізмом є такий, в якому право прийняття політичних рішень належить компетентним спеціалістам — еліті.

Сутність елітарної демократії. Погляди Й. Шумпетера 

Політичний діяч Й.
Шумпетер підкреслює вагомість прийняття рішень досвідченою і компетентною елітою
при обмеженому контролі зі сторони громадян. Демократія, з точки зору Й.Шумпетера,
— не ціль а всього лиш один із політичних методів. Функція громадян заключається
в виборі уряду або в обранні посередників для цієї мети. Згідно з демократичним
методом, до влади приходить партія, яка отримала найбільшу підтримку виборців.

Змагання між потенційними
лідерами — визначальна риса елітарної демократії, при якій усі вільні конкурувати один з одним на виборах, тому потрібні конкретні громадянські права. Єдиний тип участі, доступний простим людям — у виборчому процесі, так як всі інші способи участі стануть спробою контролю над владою з їх сторони і можуть привести до невизнання ролі лідерства. До речі, Шумпетеру належить відомий вислів : як тільки типовий громадянин потрапляє в політичну сферу, його розумовий рівень падає, в політиці він знову стає примітивним. У період між виборами виборці повинні поважати розподіл праці між елітою та суспільством, а також розуміти що до наступних виборів їм не варто займатись політикою. В цій моделі більшість (маса) при мінімальних затратах (політичній участі виключно у виборах) отримує максимальну віддачу (еліта приймає правильні рішення) 

Це — метод відбору найталановитішої та найкомпетентнішої владної еліти, яка може взяти на себе відповідальність як за законодавство, так і за адміністрування. 

«Демократія означає не те що люди дійсно управляють, а тільки те що вони мають можливість вибирати правителів» — висловлювався Й. Шумпетер. Прихильники цієї теорії ділять суспільство на : правлячу меншість — еліту та неволодарюючу більшість — маси. Маси не цікавляться політикою, не володіють необхідними знаннями і повною інформацією, не вміють приймати правильні рішення, тому передають еліті право управляти політичним процесом. Політична участь мас обмежена виборами. Водночас маси повинні мати право періодичного, переважно електорального, контролю за складом політичної влади. 

Елітарна модель передбачає здійснення таких організаційно-правових заходів у державному управлінні,
які забезпечують наступне:

• Партійно-політичне структурування суспільства відбувається навколо певної кількості політичних лідерів;
• Головним спрямуванням передвиборчої агітації є обговорення особистісних якостей лідерів, а не їхніх політичних програм;
• Найвищі посади в державі здобувають персоналії, а не політичні партії чи блоки, уряд формується не на коаліційній основі, а прем’єр-міністром;
• Виконавча вертикаль (разом із регіональними її керівниками) формується «під лідера» за принципами централізації та концентрації влади і в разі зміни президента (прем’єра-міністра) уряд та регіональні керівники органів виконавчої влади у своїй більшості змінюються;

Теорія елітарної демократії.
Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутів представницької демократії,
основоположниками мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах
елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер. М.Вебер запропонував модель плебісцитарної
демократії, в якій демократія виступає способом вибрання лідерів і способом надання
їх владі легітимного характеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії
визначив Й.Шумпетер: демократія – це суперництво еліт за голоси виборців, таким
чином, в елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління
еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальший розвиток
і була доповнена критеріями лібералізму.

Йозеф Шумпетер виходив з того, що демократія як безпосереднє правління народу неможлива й недоцільна. Він вважав, що демократія – “це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців”. Суть демократії полягає в здобутті влади елітами шляхом конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі й для демократичного, характерна риса якого – конкуренція еліт за позиції влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними, високоморальними представниками народу, а значення електорату обмежується участю в оновленні та зміні еліти.

Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов’язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта – це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що поділяють. Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як шлюбні зв’язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні зв’язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного спілкування. Політолог зробив висновок про неможливість існування відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств утруднений багатьма соціальними бар’єрами. Міллс відкинув тезу прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами. На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту.

Кожна з розглянутих
теорій піддавалася критиці з боку багатьох політологів. Висунені положення не завжди
адекватно відображають дійсність. Але невиправданим було б ігнорування багатьох
положень цих теорій при дослідженні феномена еліт різних країн.

Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

• Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.
• Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.
• Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти “відкриті” для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас.
• Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.
• Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.

Концепції плюралізму
(або численності) еліти часто називають функціональними теоріями еліт. Ці теорії
ґрунтуються на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої
групи. На думку прихильників цієї концепції, існує багато еліт, і жодна з них не
спроможна домінувати в усіх сферах життя. Кожна з елітних груп — професійних, регіональних,
релігійних, демократичних — утворює свою власну еліту, яка віддзеркалює її інтереси,
захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різноманітних
демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, преси, груп тиску) можна
тримати еліти під контролем мас.

Відмінності між елітою
і масами відносні, умовні й нечіткі. Головний суб’єкт політичного життя — не еліта,
а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не тільки багатство й високий соціальний
статус, а насамперед особисті здібності, знання, активність.

Антиподом плюралістичного
елітизму є ліво-ліберальні теорії еліт. Найповніше таку теорію викладено в книзі
Рай- та Мілса «Панівна еліта» (1959). Автор на прикладі політичної системи США показує,
що влада — це піраміда трьох рівнів: нижнього, тобто маси пасивного, практично безправного
населення; середнього, який віддзеркалює групові інтереси; верхнього, де ухвалюються
найважливіші політичні рішення.

Можливості впливу
мас на еліту з допомогою виборів та інших демократичних інститутів дуже обмежені.
Захоплення ж ключових позицій в економіці, політиці, військових та інших інститутах
забезпечує людям владу й таким чином конституює еліту. Вихідці з народу можуть потрапити
до еліти лише тоді, коли обіймуть високі пости в суспільній ієрархії. Проте реальних
шансів на це у них порівняно небагато

Нинішні політичні
діячі, як правило, поділяють провідні засади існуючої ринкової системи і вбачають
у ній оптимальну для сучасного суспільства форму соціальної організації. Через те
в політичній діяльності вони прагнуть гарантувати стабільність суспільного ладу,
підвалинами якого є приватна власність і плюралістична демократія.

Сучасні концепції еліт багатоманітні. Особливу
групу серед них становлять засновані на ціннісному підході концепції
демократичного елітизму, або (в контексті теорії демократії) елітарної
демократії. Річ у тому, що теорія демократії як правління народу і
теорія еліт як правління незначної Меншості суперечать одна одній.
Основоположники теорії еліт Г. Моска, В. Парето і Р. Міхельс розв язували цю
суперечність на користь теорії еліти, ставлячи під сумнів можливість
демократії. Водночас у політології склався цілий напрям, представники якого
намагаються довести сумісність демократії та елітизму. До цього напряму
належать, зокрема, концепції конкуруючих еліт Й. ІЇІумпетера, відкритості еліти
Г. Лассуела, рухливих еліт Н. Боббіо, рівних можливостей К. Манхейма,
вертикальної демократії Дж. Сарторі. Розглянемо деякі з них.

Виходячи з того, що демократія як безпосереднє правління
народу неможлива й недоцільна, американський економіст Йозеф
Шумпетер (1883—1950) запропонував створити нову, більщ реалістичну
теорію демократії, яка б грунтувалася на визнанні того, що демократичний метод
— «це такий інституційний устрій прийняття політичних рішень, за якого індивіди
набувають владу вирішувати шляхом конкурентної боротьби за голоси виборців»4.
Суть демократії, на його думку, полягає в здобутті влади елітами шляхом
конкуренції. Правляча еліта необхідна для будь-якого суспільства, у тому числі
й для демократичного, характерна риса якого — конкуренція еліт за позиції
влади, а також відкритість еліти для оновлення талановитими, здібними,
високоморальними представниками народу. Значення електорату обмежується участю
в оновленні та зміні еліти. Контроль виборців за елітами проявляється лише у
формі відмови під час переобрання. Концепція конкуруючих еліт Й. Шумпетера
заміняє формулу демократії «правління народу» на більш реалістичну —
«правління, схвалене народом».

Ще одну групу концепцій еліти складають концепції
множинності (плюралізму) еліт. Автори цих концепцій заперечують
існування еліти як єдиної привілейованої і відносно згуртованої групи й
доводять наявність багатьох еліт: політичної, економічної, наукової, художньої,
релігійної та ін. Вплив кожної з них обмежений специфічною для неї сферою
діяльності. Жодна з еліт не здатна домінувати в усіх сферах суспільного життя.
Множинність еліт визначається суспільним поділом праці та багатоманітністю
соціальної структури суспільства. Кожна з багатьох базисних соціальних груп —
етнічних, демографічних, професійних, регіональних та інших — формує свою
власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає її цінності й водночас активно
впливає на розвиток групи.

За допомогою різноманітних демократичних засобів (виборів,
референдумів, засобів масової інформації тощо) базисні групи контролюють еліти.
Таким чином обмежується або й зовсім упереджується дія відкритого Р. Міхельсом
«залізного закону олігархічних тенденцій» і забезпечується утримання еліт під
впливом мас. Відмінності між елітою і масою досить умовні. Вони грунтуються
головним чином на неоднаковій заінтересованості у прийнятті рішень. У
демократичній державі громадяни вільно можуть входити до складу еліти, причому
доступ туди відкривають не тільки багатство й високий соціальний статус, а
передусім особисті здібності, знання, активність тощо.

У сучасному демократичному суспільстві, стверджують
прихильники концепції множинності еліт, влада розпорошена між багатоманітними
суспільними групами та інститутами, які шляхом прямої участі або тиску можуть
впливати на прийняття політичних рішень у своїх інтересах. За таких умов
головними суб єктами політики є не еліти, а групи інтересів. До того ж існує
конкуренція еліт, яка відображає економічну й політичну конкуренцію в суспільстві.
Конкуренція еліт також робить можливою підзвітність еліт масам, упереджує
формування єдиної пануючої елітарної групи.

Концепції
множинності еліт мають за мету пом якшити сприйняття жорсткості поділу
суспільства на еліту і маси, його антидемократизм. Однак вони багато в чому
ідеалізують дійсність, затушовуючи питання про те, хто ж є, так би мовити,
господарем у державі. Існує принципова відмінність між впливом у суспільстві
політичної еліти, який грунтується на правових нормах і силі державного примусу
й пов язаний з розподілом ресурсів і цінностей, і, скажімо, інтелектуальної
еліти, яка користується засобами ідейного впливу й залежить від політичної
еліти. Крім того, й різноманітних привілеїв найбільше має саме політична еліта,
бо встановлює їх вона сама для себе. Дещо від неї перепадає представникам інших
еліт, зокрема економічній та інтелектуальній, які матеріально та ідейно
забезпечують її панування.

Ідея множинності еліт досить поширена в суспільній і
особливо індивідуальній свідомості. Пов язано це з тим, що людині важко дається
сприйняття еліти поза нею самою, але імпонує усвідомлення власної належності до
еліти. Цим пояснюється, зокрема, те, що про свою належність до еліти
суспільства нерідко заявляють функціонери численних молодіжних і жіночих громадських
організацій, керівники та активісти невеликих політичних партій, журналісти,
викладачі вищої школи, науковці, бізнесмени тощо. Є навіть «еліта робітничого
класу», «хліборобська еліта», «студентська еліта» й ін. Однак ці претензії на
елітарність перебувають поза межами теорії політичних еліт і політології в цілому.

Протилежною до концепцій множинності еліт за своїм
характером і спрямованістю є ліволіберальна концепція еліти американського
соціолога Чарлза Райта Міллса (1916— 1962). Ще в 50-ті роки у своїй
праці «Владарююча еліта» на основі функціонального підходу до еліти він
доводив, що вона є не результатом інтелектуального, психологічного й морального
переважання, а наслідком зайняття командних позицій у суспільній ієрархії. Саме
зайняття ключових позицій в економіці, політиці, воєнних та інших інститутах
забезпечує людям владу і таким чином конституює владарюючу еліту. Вчений
стверджував, що в сучасних суспільствах, хоч би якими демократичними були їхні
конституції, фактично владарює еліта. Навіть у США, де відсутні традиції
феодальної аристократичної ієрархії, забезпечена відносна рівність економічних
і соціальних умов життя громадян, панує демократична ідеологія, соціальний
розвиток призвів до безпосереднього посилення влади еліти.

Систему політичної влади у США P. Міллс подавав як піраміду,
шо складається з трьох рівнів. Нижній рівень складає маса пасивного, фактично
безправного населення. Середній відображає групові інтереси. На верхньому рівні
приймаються найважливіші політичні рішення. Саме верхній рівень влади займає
правляча еліта, яка, по суті, не допускає решту населення до визначення
реальної політики. Можливості впливу мас на еліту з допомогою виборів та інших
демократичних інститутів досить обмежені.

Стрижневими інститутами сучасного американського суспільства
Р. Міллс вважав великі корпорації, політичну виконавчу владу та армію.
Відповідно владарюючу еліту він не обмежував політичною елітою, яка
безпосередньо приймає найважливіші державні рішення, а включав до неї також
керівників великих корпорацій, вищих офіцерів та інтелектуалів, які їх підтримують.

Всупереч твердженням про множинність еліт владарююча еліта у
Р. Міллса виступає як єдина, відносно згуртована група. Ця згуртованість
зумовлюється спільною заінтересованістю її представників у збереженні свого
привілейованого становища, стабільності наявної суспільної системи, а також
близькістю їх соціального статусу, освітнього й культурного рівня, кола
інтересів і духовних цінностей, стилю життя, особистими й родинними зв язками.
Між елітою і масами існує глибока відмінність. Вихідці з народу можуть увійти
до еліти, лише обійнявши високі пости в суспільній ієрархії. Однак на це у них
дуже мало реальних шансів.

Функціонально-технократичний підхід. Його представники пояснюють існування еліти як функції соціальних відносин, забезпечення потреб суспільства в управлінні. Цей принцип знайшов відображення в працях Дж. Бернхема, А. Фріша та ін. Вони
вважають, що формування еліти залежить від функцій, які в певну епоху
відіграють у суспільстві головну роль. Дж. Бернхем у книзі «Менеджерська
революція» стверджує, що капіталістичну систему заступить менеджеризм, тобто
еліта керівників — директори, керівники великих компаній. Згідно з
функціонально-технократичними конкуренціями нині відбувається процес відчуження
управління від власності, нова еліта рекрутується з усіх категорій та верств
населення, розвиток НТР створює умови для утвердження інтелектуальної еліти.
Влада тепер — це доступ до знань та інформації. Так відбувається перехід влади
від еліти власників до еліти професіоналів, спеціалістів виробництва.

Усі названі концепції сходяться в тому, що управління не
може реалізовуватися всім суспільством, а має, хоча б із технічних причин,
здійснюватися кваліфікованою елітою. Головним знаряддям, з допомогою якого
еліта досягає своєї мети, є держава, у якій основні посади обіймають
представники еліти (правляча еліта). Правляча еліта — це група осіб, рішення
яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних
інститутів. Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона
складається з групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює
політичний тиск.

Правляча еліта складається з трьох взаємопов`язаних
елементів:

1. Політична еліта, яка є частиною правлячої, виступає
носієм владних функцій, її вплив на систему владних відносин визначається
співвідношенням сил усередині самої еліти, співвідношенням політичних сил у
державі, формою політичного устрою, наявністю й гостротою політичних конфліктів.
Політична еліта володіє непересічними психологічними, соціальними й політичними
якостями, бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов язаних
із використанням державної влади чи впливом на неї.

2. Бюрократична еліта охоплює представників управлінського
апарату. Вони мають владні повноваження, впливають на виконання важливих
державних функцій.

3. Комунікаційна та ідеологічна еліта — представники науки,
культури, духовенства та засобів масової інформації.