Тема 2. Становлення та розвиток основних наукових теорій менеджменту

Тема 2. Становлення та розвиток основних наукових теорій менеджменту.

Нині під назвою
“Артхашастра” (санскр. – наука про користь, практичне життя) відомий
давньоіндійський трактат, зібрання практичних настанов про користь, життя,
форми і засоби існування людини, суспільства, держави. Артхашастра
систематизувала уявлення давньоіндійського суспільства про управління
господарством, військове мистецтво, зовнішню політику, форми і методи
здійснення влади, правила поведінки правителів і чиновників, побудову державного
апарату і технологію судочинства, порядок набуття і утримання маєтностей тощо.
До наших днів дійшла лише Артхашастра, складена у IV ст. до н. е. міністром
Каутільєю.

Артхашастра є
узагальненням попередніх учень про мистецтво державного управління та політики
і висвітлює три групи проблем: цілі і завдання діяльності освіченого монарха та
вимоги до нього; функції державного управління, правової політики і
законодавства; питання війни і миру, дипломатії і міжнародних відносин.

Основною ідеєю цієї
літературної пам’ятки є декларування вільної від моральних застережень
політики. В Артхашастрі піддається сумніву абсолютизація авторитету вед і
необхідність беззастережно керуватися релігійно-догматичними настановами.
Політичні знання, згідно з настановами трактату, мають спиратися на
узагальнення й систематизацію історичного та емпіричного досвіду. Особистість
повинна керуватися чотирма головними призначеннями: дхармою (праведність),
артхою (користь), камою (бажання) та мокшою (звільнення). Загальне благо ніяк не
пов’язане з інтересами особи і досягається сумлінним виконанням кожним своїх
обов’язків. Люди від природи недосконалі, тому необхідно широко застосовувати
данду (примус, покарання). Цар – земний бог, не пов’язаний дхармою батько для
підданих. Держава виникає з того, що народ обирає першого царя і призначає йому
відповідне утримання за охорону миру і спокою, щоб вийти з первісного стану
хаосу.

Проголошуючи ідею
договірного походження держави, концепції природної нерівності людей,
Артхашастра увійшла в історію як кодекс набуття і утримання влади, зведення
форм, методів і засобів політичної діяльності та державного управління.

Історію політичної
думки імперії Маур’їв поповнили написи царя Ашоки (Ш ст. до н. е.), які
відображають патерналістське бачення царської влади (“всі люди – мої
діти”), прагнення утверджувати владу монарха не на публічно-правових, а на
сімейних підставах (цар – батько і мати, державні службовці – неньки, піддані –
діти), проповідування релігійної терпимості, засудження насильства у політиці
(принцип “завоювання через дхарму”).

Закони Ману

У II ст. до н. е.
з’явився кодекс поведінки населення – Манавадхармашастра, або Закони Ману. Цей
збірник настанов у дхармі деякі дослідники приписують Ману – міфічному
прабатькові людей, першому цареві, який передав їм Божі етико-правові настанови
про походження світу і суспільства, касти, шлюб, регламент життя, вживання їжі,
правила успадкування, покаяння, покарання тощо. Насправді цей кодекс склали між
П ст. до н. е. і II ст. н. е., проіснував він як єдиний звід правил майже два
тисячоліття.

У Законах Ману, на
відміну від ведійської літератури, менше місця відведено суто релігійним і
міфологічним сюжетам, а значно більше уваги приділено правовим питанням. Однак
зміст законів виходить за межі правової регламентації і являє собою кодекс
соціального життя Давньої Індії. Політичним поглядам тут присвячено главу VII,
де йдеться про мету царювання, якості царя, розпорядок його робочого дня, про
основи політики у воєнний і мирний час, та частину глави IX, де сформульовано
обов’язки царя.

Закони Ману стали
початком поступового відходу індійського суспільства від буддизму і повернення
до нової хвилі брахманізму, його відродження, консолідації і звеличення. Закони
утверджують соціальний консерватизм, відтворюють обожнення царської влади,
закріплюють жорстокість покарань. Повчання пройняті ідеєю досконалості
створеного Брахмою порядку, необхідності збереження недоторканності вічної дхарми.
Консерватизм Законів є свідченням застійних суспільно-політичних явищ, що стали
характерною ознакою розвитку давньоіндійського суспільства на рубежі старої і
нової ер.

Цей процес
відображено у літературному зібранні “Махабхарата”, дві книги якого
(“Бхагавадгіта” та “Шантіпарва”) містять політичні ідеї про
походження влади, республіканське правління, насильство як буденне явище
політичного життя, владу як засіб служіння загальному благу та захисту слабких;
про божественне визначення долі кожної касти, кожної людини (верховним богом
Бхагавад в образі Крішни). Тут чітко описано також кілька версій
процесу укладання договору при обранні народом першого царя (Ману чи Пріхту),
при безпосередньому божественному втручанні (Брахми або Вішну), тобто договірна
теорія походження держави набуває подальшого розвитку.

Концептуальні погляди і міркування китайських мислителів І тис. до н. е. щодо держави і права започаткували
оригінальні напрями у політико-правових дослідженнях усього людства. Заслугою
давньокитайських мислителів є те, що вони першими в історії правових і
політичних учень почали переводити державно-правові доктрини від міфологічного
світорозуміння, винятково божественних настанов на раціональний ґрунт, земну
основу. Хоча Небо в китайців “контролює” всі події у Піднебесній, у
них чітко простежується ідея про тяньмін – право Неба на відкликання наданого
мандата і передавання його більш гідному правителю.

Саме такі підходи
характерні для книги історії “Шу-цзін”, найдавніші частини якої
датують XIV-XI ст. до н. е., і книги пісень “Шицзін” (XI-VI ст. до н.
е.). Батьком давньокитайської правової і політичної думки вважають
напівлегендарного Чжругуна (XI-X ст. до н. е.), який розробив формулу зміни
династій. Небо надає мандат тому, хто втілює у своїй особі найбільшу кількість де
(чеснота, благодать, справедливість), а правитель уже сам віддає владу
наступникам (не обов’язково спадкоємцям) доти, поки в них не вичерпається де.Тоді Небо знову втручається у Піднебесну, вибирає мудреця, сповненого де, і
цикл починається знову. Першими ознаками втрати де є аморальність правителя,
зневажливе ставлення до підданих, порушення норм справедливості.

Конфуцій (прибл. 551-479 до н. е.).

Найвищого розквіту
державно-правова думка у Давньому Китаї набула у другій половині І тис. до н.
е. Саме в цей період жив і творив Конфуцій – засновник конфуціанства –
філософського вчення, яке у відносинах людини і світу проголошує верховенство
добра, захищає непорушність установлених небом суспільних понять.

Методологічним
стрижнем конфуціанства є антропоцентризм (грец. anthropos – людина і kentron –
осереддя) – проблеми людини, її розумові та моральні якості. На вершині
концептуальної схеми перебував ідеал цзюнь-цзи (государ-син), тобто
правитель-мудрець, який втілював лі – правила, норми, ритуал, вень– культуру; демонструє цзінь – поважність, жан– м’якість і поступливість, шу – турботу про людей, чжун– вірність і відданість, сяо – повагу до старших, чжі– освіченість, де – чесноти, жень – любов до людей, і– сумлінність; завжди дотримувався дао – справедливості, істини,
правильного шляху. Головне у дао – турбота про благо підданих,яких необхідно спочатку нагодувати, а відтак навчити, виховати в дусі високої
моралі. Дао тут збігається з єгипетською маат та індійською рітою. Небо і дао у
Конфуція – найвищі джерела природного права.

Конфуцій створив
концепцію правильного, на його думку, державного управління, висловив з цього
приводу конкретні практичні поради, учив правителів методам завоювання довіри
народу, мистецтву вербальної (словесної) комунікації, обґрунтовував стрижневі
принципи управління суспільством. Вважаючи людей рівними від природи, Конфуцій
ніколи не був демократом. Він наголошував, що сяо-жень (“дрібних
людців”) слід відмежовувати від панівної верстви – цзюнь-цзи, а
жінок ставив нижче за чоловіків. До того ж він не сприймав політичного
управління за допомогою писаних законів і покарань, надавав перевагу управлінню
на основі лі, де та дао, а покарання пропонував замінити вихованням.

Заповіти Конфуція
було оголошено обов’язковими “для 10 тисяч поколінь”. Конфуціанство
від 136 р. до н. е. до Сіньхайської революції (1911) визнавалось офіційною
ідеологією Китаю.

Сократ (470/469-399
до н. е.). Один із фундаторів діалектики, “філософії людини” та
меєвтики як методу пізнання моральних, правових, політичних понять та процесів
і філософії як “науки про дух”. Найважливішими вторинними джерелами
вчення Сократа є спомини Ксенофонта, діалоги Платона, твори Арістотеля, Діогена
Лаертського, Плутарха. Мислитель заперечував модні на той час натурфілософські
спекуляції і надавав перевагу суто “людським проблемам”. Він не сприймав
політичного скептицизму та етичного релятивізму софістів, до яких помилково
зарахували Сократа його сучасники. Приділяв головну увагу змісту різних
моральних понять. Для еволюції правової і політичної думки виняткове значення
має створений Сократом метод відшукування істини під назвою
“меєвтика” (“майєвтика”), тобто “сповивальне
мистецтво” у процесі духовного народження ідеї. Сутність мистецтва
полягала у безкінечній низці питань щодо предмета діалогу та відкиданні
відповідей, які визнавали неправильними. У такий спосіб відбувалось сходження
від окремого до загального, вимальовувались обриси істини у дискусіях щодо
справедливості, несправедливості, совісті, добра, зла, блага, чеснот, мудрості,
смислу буття, характеру державної влади, форм державного устрою, мистецтва
державного управління, ставлення до законів з боку правителів і громадян, вимог
до якісного змісту нормативних актів тощо. Тільки знайшовши істину на основі чесного,
незалежного діалогу, мислитель давав чітке, але загальне визначення тій чи
іншій моральній, правовій або політичній категорії. Завдяки цьому крім
“наймудрішого з усіх людей” Сократ набув слави “вчителя
істини” і реалізував свій інтелектуальний потенціал на основі
встановленого ним правила: “Єдине тільки благо – знання, і єдине тільки
зло – невігластво”.

Праворозуміння
Сократа було близьким до софістських концепцій природного права і виходило з
власного фундаментального гасла “я знаю, що я нічого не знаю” (майже
всі дослідники не цитують другої частини висловлювання: “а інші не знають
навіть цього”). Однак Сократ, на відміну від софістів,
ніколи не протиставляв природні і писані закони. Не розмежовував він і
природного та божественного права, вважаючи, що неписані закони є “братами
законів людських”, встановлюються богами і мають однакову силувсюди незалежно від волі людей. Божественне походження перетворює природні
закони на моральний стрижень усього чинного права, робить їх критерієм,
еталоном для права людського, а тому писані закони мають цілком відповідати
законам божественним. Для мислителя справедливість і законність – поняття
абсолютно тотожні. Несправедливих законів для нього не існує. Навіть
у разі невідповідності писаних законів божественному праву їх треба
дотримуватись, оскільки це все одно краще, ніж свавілля і беззаконня.Виходячи з таких переконань, Сократ відмовився тікати з в’язниці, де очікував
смертної кари. Його відповіддю Крітону були запитання: “Хай ми маємо намір тікати: раптом приходять закони і,
заступаючись за загальну справу держави, говорять: скажи нам, Сократе, ти що це
задумав Мабуть, хочеш вчинити загибель нам, законам, і всьому суспільству
Хіба суспільство може існувати, якщо судові рішення у ньому не мають ніякої
сили “.

Закони для
громадян, за Сократом, дорожчі від батька й матері. Люди вступають у договірні відносини з державою і на
основі священного дотримання законів і своїх громадянських обов’язків
зберігають право на безперешкодне пересування, вільне обрання місця проживання,
вступ до громадянства, участь у політичному житті. Політична свобода для мислителя –
це “прекрасна і велична скарбниця” як для людини, так і для держави.
Важливою в цьому аспекті є теза, що закони обов’язкові не тільки для
громадянина, а й для правителя, який має постійно турбуватись про підданих, як
“чередник про отару”.

Погляди Сократа на
питання походження держави залишаються невідомими, хоча саме йому приписують
пріоритет у згадках про “золотий вік” як дуже далеке минуле. Він
розглядав державу як порядок, що ґрунтується на божественному задумі і не є
продуктом егоїстичної сваволі. Однак афінської демократії, підірваної невдачами у Пелопоннеській війні,
зловживаннями партійних провідників, розгулом професійних демагогів, мислитель не сприймав. Заперечував він і плутократію, і
тиранію, олігархію у вигляді тридцяти тиранів. Він надавав перевагу
аристократії (але не родовій), ставлячи за зразок сучасні йому
спартанський, критський державні устрої, а також помірковані на той час режими
Мегар і Фів. Сократ виступав проти влади більшості, оскільки учасники афінських
народних зборів “ніколи не думають про справи державні”, а,
складаючись із ремісників та торгівців, займаються лише проблемами, “щоб
купити якомога дешевше і продати якомога дорожче”. Найголовніше призначення
держави – бути гарантом утілення в життя загального поняття про справедливість,а найкращим
державним управлінцем є той, хто знає, “що є справедливість”.

Заперечував
він і практику заміщення державних посад жеребкуванням, що не дає змоги прийти до державного управління
“кращим людям”. Владування, на його думку, це “царське мистецтво”
мудреців, “обтяжених знаннями”, вишколених гідним вихованням і
освітою. Якщо законність він ототожнював із справедливістю, то знання –
із чеснотами
правителя, і звідси виводив два істотних правила: той, хто знає, не
може творити зло і йти на дурні вчинки; будь-хто може стати добрим, здобувши
додаткові знання. Царі для Сократа – не ті, хто “обраний будь-ким” чи
отримали владу оманою або насильством, а ті, “хто вміє управляти”.Головний постулат мислителя у цьому аспекті – принцип компетентного управління
державою. Найвищим виявом
мудрості правителя, на його думку, є уміння відрізняти справедливе від
несправедливого, розмежовувати добро і зло. Політику і державне
управління Сократ вважав “найважливішими справами людськими” і різко
засуджував тих, хто, не оволодівши цим мистецтвом, дозволяє собі про нього
судити.

Цицерон називав
Сократа “батьком філософії”, оскільки всі основні філософські системи
Греції і Риму живились саме від його вчення. Для наступних епох особистість
Сократа втілювала ідеал мудреця, вчителя істини, ідеального незалежного
мислителя, найвищою метою життя якого є відшукування цієї істини, не звертаючи
уваги на будь-який зовнішній тиск, у т. ч. і з боку владних структур. Сократ
став першим в історії людства, хто вивів правову, політичну і моральну
проблематику на рівень загальних логічних категорій і дефініцій, тобто на
рівень теорії.

Платон (428/427-348/347 до н. е.). Фундатор платонізму, об’єктивного ідеалізму, теоретик
виховання, один із найдавніших основоположників філософських концепцій держави
і права, який залишив для нащадків чималу теоретичну спадщину. У різних
модифікаціях йому приписують від 34 до 9 діалогів, промову “Апологія
Сократа” та приблизно півтора десятка листів.

Незаперечним
безпосереднім збагаченням світової правової і політичної думки, яка завдяки
Платону розвинулись від міфологічних уявлень і просто раціоналістичних підходів
до рівня логіко-понятійного аналізу, стали твори мислителя “Апологія
Сократа”, “Держава”, “Крітон”, “Протагор”,
“Парменід”, “Політик”, “Софіст”,
“Тімей”, “Закони” та інші, де викладено основи етики,
політики і права, історію виникнення держави, починаючи від всесвітнього
потопу. Спочатку, за Платоном, суспільне
буття людей виглядало як “династія” ідеального ладу, регулювалось
винятково ідеальним природним правом без будь-яких писаних законів. Не існувало ані багатих, ані бідних. Усюди
царювала добра мораль, а правління над людьми здійснювали добрі демони. Держава і писані (полісні) закони
виникли пізніше разом із землеробством і великими поселеннями, тобто
“коли кожний з нас сам для себе став недостатнім і відчув потребу у
багатьох “. Тоді відбувся перехід від династії до аристократії. Головна
причина появи держави – людські потреби, необхідність
взаємодопомоги, а її первісним осередком була сім’я. Це твердження
стало першоджерелом для всіх наступних патріархальних теорій походження
держави.

Визначальними для
уявлень Платона як про державу, так і про право є його теорія ідей та етичні
категорії справедливості і несправедливості, добра і зла, чеснот і пороків,
розуміння діалектики загального й індивідуального, доцільного і недоцільного. Так, свою модель ідеальної держави він
побудував на концепціях ідеї як умоглядної сутності, першопричини світу явищ,
їх першообразу (парадигми), безумовного образу буття, що відповідає безумовному
образу мислення, субстанції “вічної, яка не знає ні народження, ні
загибелі, ні зростання, ні зубожіння”, та доктрині “ідеї
ідей”, яка є або добром, або благом, або благістю, “безумовною нормою
будь-якого достоїнства взагалі”, “первісним джерелом правильного
порядку витоку всіх інших ідей” і навіть ототожнюється з божеством в
абсолютному сенсі. Справедливі держава і закон мають у Платона своїм фундаментом власне
справедливість, а справедливість, у свою чергу, є найвищою чеснотою, яка
охоплює три головні чесноти – мудрість, мужність і поміркованість, що
ґрунтуються відповідно на трьох началах душі – розумному, вольовому і
чуттєвому. У підсумку
справедливість у Платона є гармонійним поєднанням стрижневих якостей тричленної
душі, тобто трійці похідних від неї чеснот, а ідеальна держава як продукт
“ідеї ідей” – “втіленням такої справедливості у великій
людині”, тобто у суспільстві.

Розумній
частині душі “малої
людини” в ідеальній державі як “збиральній особі” відповідає
клас керманичів, тобто правителів-філософів, які водночас втілюють
чесноту мудрості. Чеснота мужності похідна від душевної якості волі,
сердечної енергії і є началом афектів, дратівливості, пристрастей. Вона
притаманна класу воїнів, тобто стражів, охоронців, захисників. Чуттєва,
хтива частина душі знаходить свій прояв серед людей фізичної праці,
матеріальних виробників, які керуються чеснотою стриманості,
поміркованості у поведінці та споживанні. Належність до того чи іншого
стану від природи визначається наявністю у людині золота, срібла, заліза чи
міді, що стало на багато віків освяченням станової нерівності. На думку
Платона, ідеальна держава і є втіленням найвищої справедливості як гармонії,
рівноваги, монолітної єдності головних чеснот троїстої душі. Ідея
справедливості та ідея держави у мислителя настільки переплетені між собою, що
і в наш час точаться суперечки навколо питання, яка з цих ідей була основним
предметом діалогу в праці “Держава”.

Комунізм
Платона, тобто скасування
приватної власності (“якщо в цьому немає гострої
необхідності”), егалітаризм, колективізм, подолання розколу на багатих і
бідних, поділ праці, усуспільнення майна, житла і навіть предметів домашнього
вжитку, спільність жінок, дітей тощо, не
є його тезою, оскільки має своїм первісним джерелом піфагорійські правила
“у друзів все спільне, і дружба є рівність”, “володіти майном
гуртом, без його поділу” та ін. Комуністичний спосіб життя у Платона, як і у
Піфагора, теж поширюється лише на еліту суспільства. Місце
піфагорійських ексотериків (акусматиків) та есотериків (математиків) в
ідеальній державі Платона займають правителі і стражі. Саме у них є
спільними не тільки майно, а й жінки та діти. Особи фізичної праці
мають власні сім’ї та приватну власність. На відміну від Піфагора, Платон
зараховував до елітних суспільних станів і жінок, які, на його думку,
відрізняються від чоловіків не в якісному (за здібностями), а лише у
кількісному аспекті, тобто меншою силою, вправністю (та й то не завжди).

Зрівняльний
комунізм Платона передбачає рівність лише у межах окремого стану або споживчу
рівність станів між собою (всім по 1/3 сукупного продукту), але в жодному разі
не між членами різних станів. Ідеться про “нерівну рівність”. Допускається
існування в ідеальній державі спочатку невільників(“Держава”), а потім і рабів (“Закони”). Однак
суспільні стани не є замкненими: найздібніші з “державних
дітей” завдяки ретельному вихованню і освіті переходили до вищого класу, а
тих, хто під час вивчення наук ніякого хисту не виявив, відправляли до стану
людей фізичної праці. З метою вирощування “відбірного
потомства” запроваджували контроль над статевими
стосунками з боку правителів-філософів. Справедливість для мислителя
полягає ще й у тому, щоб кожний стан займався своїми справами і не втручався у
чужі, щоб ніхто не захоплював чужого і не позбувався свого (“кожному
– своє”). Деякі дослідники зараховують цей принцип навіть до
четвертої головної платонівської чесноти.

Платон не
послідовно, але чітко окреслював систему верховної влади у суспільстві та форми
державного правління. Його
упереджено-негативне ставлення до демократії зумовлене засудженням афінським
режимом до смерті Сократа. На інші висновки вплинуло перетворення аристократії
на олігархію у грецьких полісах саме за життя Платона.

У
“Політиці” Платон песимістично
ставився до поділу форм державного правління на деспотію, монархію, олігархію,
аристократію та демократію і доводив, що таких режимів може бути лише два: 1)”правління
зряче”, тобто засноване на глибоких знаннях, “раціональному
мистецтві”, джерелом пізнання якого є згадування безсмертної душі людини
про світ ідей, де вона перебувала до переселення у тіло (вплив піфагореїзму); 2) “правління сліпе”, що ґрунтується
на недолугості верхівки. “Зрячий”
режим міг існувати лише чи то у золотому віці Кроноса
(“Політик”), чи то у загиблих цивілізаціях
(“Тімей”, “Крітій”). Тобто такий вік вже позаду. На
осягнення істинного знання смертні не здатні, а час, коли “людське
стадо” водив мудрий демон чи божество, минув, за Платоном, ще 9 тис. років
тому. Зараз можливе лише правління “сліпе”, і треба домагатись, щоб
воно було хоч “відносно нормальним”. Недолугість правителів
певною мірою можуть виправити “хороші закони”, складені істинно
мудрими у минулому. За умови визнання таких “хороших законів” і їх
неухильного дотримання Платон вибудував ієрархію можливих режимів від
кращого до гіршого: монархія – аристократія – демократія. Без наявності
“хороших законів”, за Платоном, цей ланцюжок треба розглядати у
перевернутому вигляді, оскільки за умов свавілля багато управлінців заважає
один одному творити зло і таким чином урівноважує, обмежує, а то й зменшує його
поширення.

Найгірше із
зол на землі – тиранія (деспотія,
незаконна монархія); після неї – олігархія (незаконна
влада небагатьох). У “Державі” на перше місце серед
форм правління Платон поставив аристократію (законну владу небагатьох),
що втілює розум і мудрість філософів, доповнену волею, енергією і мужністю
стражів та чуттєвістю, смиренністю і врівноваженістю людей фізичної праці. Таку
взірцеву справедливість ідеальної держави може порушити лише поява приватної
власності на землю та житло, “мішанина заліза зі сріблом, міді із
золотом”, тобто втрата якостей певним станом, порушення гармонії,
рівноваги їх інтересів та прагнень. Тоді держава перестає бути
ідеальною аристократією філософів і набуває вигляду тимократії (тимархії),
тобто панування “найсильніших і найхоробріших ” (як у Спарті)
чи просто енергійних честолюбців із числа стражів. За тимократії тривають
безкінечні війни і олігархія – владування багатих “любостяжателів” із
третього стану, відбуваються розмежування поліса на дві ворогуючі між собою
держави багатих і бідних, панування “трутнів”, грошей, знецінення
понять честі, гідності тощо. За олігархією настає “усезагальний хаос
демократії” – ладу для Платона в окремих судженнях “приємного і
різнобарвного”, але неприйнятного загалом, оскільки він урівнює і рівних,
і нерівних від природи людей, а тому невідворотно закінчується найгіршим із зол –
торжеством тиранії, тобто “пануванням найжорстокішого ставленика народу,
оточеного натовпом негідників”.

У процесі
деградації держави від аристократії до тиранії мислитель налічував 729 етичних
сходинок від істини і добра до брехні і зла та зробив висновок, що істинний
правитель живе у 729 разів краще, ніж тиран. Платон виокремлював дві “материнські”
форми правління, від яких живляться всі інші: монархію як втілення непомірної
влади і демократію як втілення непомірної свободи. її він обґрунтував у
“Законах”, де трансформація поглядів на форми правління досягає свого
апогею: одну з моделей його справедливої держави вже може очолювати
“благопристойний”, тобто “молодий, здібний до науки, мужній,
великодушний, розумний, мудрий, хороший і добрий” тиран за умов постійного
перебування при ньому “видатного законодавця”, а громадян поділяв на
чотири класи за майновими ознаками. Водночас у державі Платона панує жорстка
ідеологічна диктатура, сувора цензура і всеохопний конформізм.

Платон вибудовував
у “Законах” власну ієрархію державних органів: народне зібрання (5040 осіб) – виборна Рада (360 осіб)
– виборні правителі (37 осіб) – “нічне зібрання” (10 осіб). Народне
зібрання обов’язкове для відвідування лише першими двома класами громадян. Усі
його учасники отримують у володіння (не у приватну власність) землю і житловий
будинок за жеребом. До Ради кожний із чотирьох класів обирає по 90 осіб, а
посадові особи підлягають докімасії, тобто перевірці на правомірність їх
прагнень. Виборні правителі обмежені віком (50-70 років) і терміном перебування
на посаді (до 20 років). До складу наддержавного органу – “нічного
зібрання” для вирішення найактуальніших питань – входять наймудріші.

Незаперечним
внеском до заснованої мислителем політико-правової філософії є й концепції
політичної солідарності, колективізму, рівності і нерівності, політичного
знання, політичної свободи, політичної ідеології, політичного мистецтва як
“царського мистецтва, заснованого на знаннях і таланті правити
людьми”, мистецтва ткача чи ткацького верстата, мистецтва “плести
політичну тканину” , яка б “поєднувала норови мужніх і виважених
людей, об’єднуючи їх життя єдинодумством і дружбою, створюючи таким чином
найпрекраснішу і найпишнішу з тканин”, яка “сповиває вільних і рабів,
тримає їх у своїй вузді та править і розпоряджається державою, ніколи не
випускаючи з виду нічого, що може зробити її, наскільки це можливо,
щасливою” (“Політик”,).

Порівняння держави
з машиною чи механізмом у Платона починається із “ткацького
верстата”. Перу Платона належать не тільки оригінальні теоретичні
конструкції державного устрою, форм державного управління, а й своєрідні
практичні пропозиції стосовно системи державних органів та їх структури,
ієрархії державних службовців аж до визначення компетенції кожного органу і
багатьох посадових осіб. У державі Платона передбачено три-становий
середньовічний державний устрій, утопічний комунізм, освічений абсолютизм,
необхідність поділу влади, геополітичні фактори, авторитаризм і тоталітаризм
тощо.

Правова доктрина мислителя
основана на верховенстві природного (божественного) права, наріжний камінь
якого закладений у “золотому віці” наймудрішими з мудрих. Зроблено
акцент і на необхідності справедливих людських (полісних) законів.
“Законне”, “справедливе” й “ідеальне” для Платона
– поняття тотожні. Закон у нього – це водночас і визначення розуму, і засіб запровадження
начал розуму в стосунки людей, і стандарт істинного правління. За
наявності народу, який володіє “царським мистецтвом” управління,
потреба в законах відпадає, оскільки виникає “істинне правління”. У
всіх інших випадках треба керуватись як природними, так і полісними законами,
тоді правитель
– раб закону, а закон – володар усього. “Я бачу близьку загибель
тієї держави, де закон не має сили чи перебуває під чиєюсь владою. Там же, де
закон – владика над правителями, а вони – його раби, я бачу порятунок
держави” (“Закони”).

Закони встановлює
будь-яка влада на свою користь: “демократія – демократичні закони, тиранія
– тиранічні, те ж саме і в інших випадках”. Однак є синтетичне правило: їх
приймають для загального блага і вони не можуть мати корпоративного характеру.
Закони повинні обмежувати як владу правителів, так і свободи підлеглих, бути
суворими, жорстко регламентувати публічне і приватне життя людей, аж до
розпорядку їх дня і ночі. Виховання людей здійснюється на підставі законів, що
мають своїм джерелом міф про людей-ляльок: смикання за відповідні нитки душі.
Наука про закони – найважливіша наука вдосконалення людини. На сторожі
дотримання законів стоїть правосуддя, але його здійснює не окремий державний
орган, а правитель за посадою. Справедливий суд для держави, за Платоном,
нічого не коштує, оскільки справа справедливих суддів лише “зашивати
сукню, що порвалась”.

Арістотель
(384-322 до н. е.). Його державно-правові
погляди зумовлені власним уявленням про людську природу. Людину він розглядав як
“політичну тварину”, об’єктивне начало всіх політичних явищ.
Звідси і постулат, що держава – передусім організація людей, але
не всіх, а лише тих, хто може брати участь у законотворчій, судовій і
військовій діяльності, тобто громадян. Отже, держава, що виникла
природним шляхом як найвища форма спілкування, – це “самодостатня для існування сукупність громадян”. Зміна
розуміння категорії “громадянин” тягне за собою і зміну форми
держави, тобто політичної системи, яка втілюється у верховній владі і залежить
від кількості правлячих осіб: один – монархія або тиранія; кілька –
аристократія або олігархія; більшість – політія або демократія. Правильні
форми держави – ті, де правителі дбають про загальне благо (монархія,
аристократія і політія), неправильні – де вони керуються особистими інтересами.Ідеальна
форма – політія, тобто переплетення демократії та олігархії, де багаті
урівнюються з бідними шляхом збагачення середньої верстви населення, панує
закон, усі громадяни знають один одного, дотримуються принципу рівності за
гідністю і мають велику кількість рабів. Ремісники, торговці і “натовп
матросів” громадянських прав не мають.

Для запобігання
політичним переворотам принцип рівності за гідністю правителі доповнюють
принципом політичної справедливості, тобто відносною кількісною рівністю. Звідси
два види справедливості: розподільна (нерівна) за гідністю і
зрівняльна, арифметична, яку застосовують у сфері цивільно-правових відносин.
Політична справедливість можлива лише у стосунках між вільними і рівними людьми
і втілюється у політичній формі владування. Справедливо й те, що “одні
люди за своєю природою – вільні, інші – раби”, але відносини між паном і
рабом, як і сімейні стосунки, перебувають поза політичною сферою. Критерій
справедливості для Арістотеля – право як норма політичного спілкування
індивідів, як відносна рівність за принципом “рівним – рівне, нерівним –
нерівне”.

Право, в
розумінні Арістотеля, – це політичний інститут; неполітичного права не існує. Воно складається з природного права, адекватного
політичній сутності людини, і умовного, встановленого людьми (позитивне право).
Умовне право Арістотель поділяв на писане (закони держави) і неписане (звичаєве
право). Насильство суперечить ідеї права. Законодавство – це лише політична
діяльність, невід’ємна частина політичного процесу, а політичне правління – це
правління законів, а не людей. Якщо закон – явище політичне, то будь-які
політичні інституції повинні мати правовий характер. Політична якість закону як
“урівноваженого розуму” визначається його відповідністю політичній
справедливості та ідеї права, а політичні якості “доброї людини”,
“ґрунтовної сфери”, політичне спілкування залежать від
інтелектуальних та етичних (вольових) чеснот, які набуваються шляхом
політичного виховання і збагачуються законами, що поєднують авторитет розуму і
духовної сили.

Значення політичної
концепції Арістотеля полягає у завершенні мислителем давньої політичної теорії
як “науки наук”, учення про найвище благо людини і держави;
започаткуванні політичної етики, розумінні політики як високоморальної,
інтелектуальної, справедливої діяльності; створенні політичної юриспруденції,
обґрунтуванні конституціоналізму, права народу на законодавчу владу, політичної
сутності людини, співвідношення матерії і форми у політичних стосунках;
визначенні місця і ролі держави, права, всіх верств населення у політичному
житті; закладенні концептуальних основ майбутніх теорій правової держави,
поділу влади; значному збагаченні природно-правових доктрин; розробленні
фундаментальної методології дослідження політичних процесів тощо.

Вирізняють три
ранні підходи до менеджменту: класичний підхід; поведінковий підхід; кількісний
підхід.

Класична теорія
(підхід) менеджменту включає дві школи: а) школу наукового управління; б)
адміністративну школу (класичну теорію організації).

Наукове управління
було спрямовано на дослідження проблем підвищення продуктивності праці
робітників (операційних виконавців) шляхом удосконалення операцій ручної
праці.Засновниками школи були Ф. Тейлор («Принципи наукового
управління»,1911р.), Френк та Ліліан Гілбрет, Генрі Форд, Генрі Гантт.Здобутки
школи наукового управління:

1) обґрунтоване
нормування праці, включаючи необхідність відпочинку та перерв (реалістичних
завдань); 2) доведення необхідності відбору робітників для виконання певних
операцій, а також їх навчання; 3)впровадження практики стимулювання кращих
результатів робітників-виконавців;4)відокремлення управлінських функцій від
фактичного виконання робіт.

Адміністративна
школа (класична теорія організації) опрацьовувала підходи до удосконалення
управління організацією в цілому. Представники цієї школи (А. Файоль, М. Вебер,
Л. Урвік, Ч. Бернард) намагалися вирізнити загальні характеристики та
закономірності управління організацією загалом. Метою їх досліджень було
визначення універсальних принципів управління, дотримуючись яких організація
досягатиме успіху. Здобутки адміністративної школи: 1) детальне дослідження
основних функцій управління; 2) опрацювання принципів побудови структури
організації та управління працівниками.

Недоліки
адміністративної школи: 1)помилковість пошуків універсальних принципів
управління; 2)ігнорування соціальних аспектів управління.”Універсальні принципи
управління” сформулював А. Файоль М. Вебер сформулював “концепцію ідеальної
бюрократії”

Принципи управління
Анрі Файоля: 1.Розподіл загальної роботи в організації на складові її частини.
2. Повноваження та відповідальність. Ці категорії “тримають одна
одну”. “Де надаються повноваження, там виникає і
відповідальність”. 3.Дисципліна. Дотримання досягнутих угод між
організацією та її робітниками. 4. Єдиноначальність. Кожний робітник в
організації повинен мати одного і тільки одного начальника. 5.Єдність
керівництва. Всі операції в організації, які мають одну мету, повинні
виконуватись під керівництвом одного начальника. 6.Підпорядкованість
індивідуальних інтересів спільним. Цілі організації повинні домінувати над
цілями окремих робітників або груп. 7.Винагорода. Система оплати повинна бути
справедливою, стимулювати діяльність, а її розміри не повинні опускатися нижче
розумного рівня. 8.Централізація. Ступінь концентрації влади на вищому рівні
управління. 9.Ієрархія (скалярний ланцюг). “Ланцюг” начальників від
вищого до нижчого рівня. 10. Порядок. “Усьому своє місце і все на своєму
місці”. 11.Справедливість. Відданість персоналу організації повинна
поєднуватися з правосуддям керівництва організації. 12.Стабільність перебування
на посаді. Організація повинна сприяти довгостроковим стосункам зі своїми
робітниками. 13. Ініціатива. “Здатність самостійно обмірковувати та
виконувати план”. 14. Корпоративний дух. Результат гармонії та єдності
персоналу організації.Характеристика моделі ідеальної бюрократії Макса Вебера:
1. Високий ступінь розподілу праці. 2. Чітка управлінська ієрархія. 3. Численні
правила, стандарти та показники оцінки роботи. 4.Дух формальної знеособленості
(відсутність симпатій та переваги до окремих робітників). 5. Підбір кадрів в
організації за їх діловими та професійними якостями.

Поведінкова
(неокласична) теорія (підхід) менеджменту.

Класична школа
менеджменту визнавала значення людського фактора в управлінні, проте приділяла
йому незначну увагу (оплата та стимулювання праці, встановлення формальних
відносин між керівниками та підлеглими тощо).Поведінкові теорії менеджменту
виникли як реакція на недоліки класичних теорії. Тому їх часто об’єднують
загальною назвою «неокласична теорія менеджменту». Виникненню поведінкових
теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології (Хьюго
Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912; Ліліан Гілбрет
«Психологія управління», 1914; результати Хоторнських експериментів Елтона
Мейо).Поведінкові теорії менеджменту опрацьовували Мері Паркер Фоллет, Ренсіс
Лайкерт, Дуглас МакГрегор, Фредерік Герцберг та інші.

Поведінковий підхід до менеджменту включають в себе дві
школи:

а) школа
людських відносин. Представники цієї школи досліджували переважно
проблеми індивідуальної психології працівників організації. Їх зусилля були
зосереджені у сфері поведінки індивідуума в організації, на його мотивації.б)
школа організаційної поведінки. Її представники концентрували увагу на вивченні
типів групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального
організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів,
культурного оточення тощо.В загальних рисах основна мета обох шкіл полягає у
підвищенні ефективності організації шляхом підвищення ефективності використання
її людських ресурсів.

Кількісний підхід
(школа науки управління). Теоретики цієї школи розглядали управління як
систему математичних моделей та процесів.

В основу кількісної
школи покладено ідею про те, що управління є певним логічним процесом, який
можна відобразити за допомогою математичних символів та залежностей. В центрі
уваги цієї школи знаходиться математична модель, тому що саме за її допомогою
управлінську проблему можна відобразити (передати) у вигляді основних її цілей
та взаємозв’язків.

Інтереси
представників кількісної школи майже повністю пов’язані із застосуванням
математики в управлінні.

Основний внесок
цієї школи в теорію управління – спрощення управлінської реальності за
допомогою математичних моделей.

Загальним для усіх
ранніх теорій менеджменту було те, що вони пропонували кожна свій єдиний
«рецепт» підвищення ефективності управління. Кожна з них не була помилковою та
зробила важливий внесок у розуміння сутності менеджменту. Проте кожна з них
одночасно обмежена з точки зору вузького погляду на багатомірність управління.

Зазначені
недоліки ранніх теорій менеджменту певною мірою долаються інтегрованими
підходами до управління (процесний,
системний, ситуаційний).

1.Процесний
підхід розглядає управління як серію взаємопов’язаних дій (функцій
управління), які реалізуються у певній послідовності. Кожна функція управління,
в свою чергу, складається із взаємопов’язаних підфункцій. Таким чином, процес
управління є загальною сумою усіх функцій та підфункцій. Об’єктом досліджень
процесного підходу є безперервний процес виконання взаємопов’язаних функцій
управління організацією.

2. Системний
підхід розглядає що організацію як
систему у єдності частин, з яких вона складається, та зв’язків із її зовнішнім
середовищем. Такий підхід дозволяє отримати цілісне уявлення про сутність
управління. Схематично системний підхід до управління можна представити
так: Об’єктом досліджень системного підходу є елементи внутрішнього та
зовнішнього середовища організації.

3. Ситуаційний
підхід визнає, що хоча загальний
процес управління і є однаковим, специфічні прийоми, які використовує керівник
повинні змінюватися залежно від ситуації.

Сутність
ситуаційного підходу можна краще усвідомити у процесі співставлення
принципового та ситуаційного мислення.Об’єктом досліджень ситуаційного підходу
виступають найбільш значущі елементи внутрішнього та зовнішнього середовища
організації.

4. Сутнісна
характеристика поведінковоїтеорії менеджменту (напрямки і цілі досліджень, внесок у розвиток науки
управління, недоліки).

Класична школа
менеджменту визнавала значення людського фактора в управлінні, проте приділяла
йому незначну увагу (оплата та стимулювання праці, встановлення формальних
відносин між керівниками та підлеглими тощо).

Поведінкові теорії
менеджменту виникли як реакція на недоліки класичних теорії. Тому їх часто
об’єднують загальною назвою «неокласична теорія менеджменту». Виникненню
поведінкових теорій багато в чому сприяли досягнення промислової психології
(Хьюго Мюнстерберг «Психологія та промислова ефективність», 1912; Ліліан
Гілбрет «Психологія управління», 1914; результати Хоторнських експериментів
Елтона Мейо).

Поведінкові теорії
менеджменту опрацьовували Мері Паркер Фоллет, Ренсіс Лайкерт, Дуглас МакГрегор,
Фредерік Герцберг та інші.

Поведінковий підхід
до менеджменту включають в себе дві школи:

а) школа людських
відносин. Представники цієї школи досліджували переважно проблеми
індивідуальної психології працівників організації. Їх зусилля були зосереджені
у сфері поведінки індивідуума в організації, на його мотивації.

б) школа
організаційної поведінки. Її представники концентрували увагу на вивченні типів
групової поведінки, на розумінні організації як складного соціального
організму, який знаходиться під впливом певних уявлень, звичок, конфліктів,
культурного оточення тощо

В загальних рисах
основна мета обох шкіл полягає у підвищенні ефективності організації шляхом
підвищення ефективності використання її людських ресурсів.