Тема 3. Західна політична наука: основні школи та напрями
Тема 3. Західна політична наука: основні школи та напрями
Основи політичних знань з’явилися одночасно з усвідомленням політичної практики. Поява владних відносин викликала потребу в їх осмисленні. Генеза політичної науки має довгу історію і поділяється на відносно чіткі етапи. Разом із тим політична наука відносно молода. Оформлення та структуризація її пов’язана з новою і новітньою історією.
Загалом виділяють такі етапи нагромадження політичних знань:
1-й – міфологічне трактування політики (ІІ-І тис. до н.е.);
2-й – філософсько-етичне трактування політики (V ст. до н.е. -І ст. н.е.);
3-й – теологічне трактування політики (I1-XV ст.);
4-й – вичленення політики як особливої складової суспільних відносин (XVI-XVIII ст.);
5-й — становлення самостійної наукової дисципліни – політична наука (ХІХ-ХХ ст.). На цьому етапі політична наука викристалізувалася в науку зі своєю чіткою структурою, школами й науковими течіями.
Перші наукові осередки з’явилися у другій половині XIX ст. (кафедра “Історії і політичної науки” в Колумбійському університеті США (1857 p.), Вільна школа політичних наук у Франції (1811 р.). А в 1903 р. організовано Американську асоціацію політичних наук. Завершенням інституалізації політичної науки можна вважати організацію в рамках ЮНЕСКО у 1949 р. Міжнародної асоціації політичної науки. У наш час політична наука є комплексною, синтетичною системою дисциплін, які досліджують розвиток політичної сфери.
Новітня західна політична наука, на думку аналітиків, пройшла три якісні стадії у своєму розвитку.
Перша стадія розпочалася в кінці XIX ст. і тривала до завершення Другої світової війни. На ній переважали традиційні підходи до вивчення політики, історичні, юридичні та інституціональні методи.
Друга стадія – біхевіористська – охоплює кінець Другої світової війни й до початку 60-х pp. Головним об’єктом вивчення стала поведінка людини і груп людей, збір емпіричного матеріалу і його узагальнення.
Третя стадія – постбіхевіористська (з кінця 60-х pp. XX ст.), політологія перейшла від безстороннього аналізу політичних явищ і фактів до втручання у вирішення корінних політичних і соціальних проблем.
Сучасний етап розвитку західної політології найбагатший на появу нових концепцій і теорій. Після Другої світової війни розпочалися процеси координації зусиль політологічних досліджень, що розширило їх діапазон і можливості. Міжнародний колоквіум у 1948 р. у Парижі зробив спробу систематизувати складові елементи політичної науки й виділив її основні чотири блоки:
перший – політична теорія;
другий – політичні інститути;
третій – партії, групи, громадська думка;
четвертий – міжнародні політичні відносини.
Найбільш розвинутою політологічною школою є американська. У США майже в усіх великих університетах створюються наукові центри. Найбільш радикальний напрям “біхевіоризм” започаткував А. Бентлі в роботі “Процес управління” (1908 p.). Його ідеї розвинуто в працях Ч. Мерріама і Г. Лассуела. Другий напрям американської науки – міжнародні відносини. Третій – порівняльна політика. Четвертий – суспільне управління і політика. Найбільш відомим теоретиком США вважають, крім згаданих, главу прагматизму в політиці Г. Моргентау.
Політологічна школа Франції найбільш характерна дослідженням конституційних основ політичної дії, виборчих систем, суспільних інституцій. Найбільш відомим аналітиком вважається М. Дюварже, який вивчав проблеми функціонування партій і партійних систем, проблеми демократії. Великий внесок у світову політичну науку зробив Р. Арон своїми дослідженнями тоталітаризму, політичних режимів та їх різновидів, суб’єктності політики та персоналізації влади. Проблемами політики, антропології, герменевтики плідно займається П. Ріккер.
Значні досягнення мають німецькі політологи. Загальновизнаним главою цієї школи вважають М. Вебера, який започаткував на сучасному етапі аналіз проблем еліти, лідерства, бюрократизації суспільства. Теорії політичних систем (Н. Лумана), співвідношення демократії, авторитаризму й тоталітаризму (Р. Дарендорфа), громадського контролю, конкуренції еліт (Ю. Хабермаса), вивчення масової політології в політиці 3. Фрейда збагатили світову політичну науку.
Розвиваючи історико-філософські підходи до політики, політологи Великобританії зробили свій значний внесок. Зокрема, грунтовно опрацьовані теорії “відкритого суспільства” К. Поппера, співвідношення тиранії і демократії (М. Окшотт), проблеми політичної свободи (І. Берліна), систематизації політичних режимів (Б. Крік), менеджменту виборчих стратегій (Р. Роуза), партійної конкуренції (Д. Робертсона), груп тиску (У. Маккензі).
Під впливом західної політичної науки у другій половині XX століття розпочалися політичні дослідження в країнах Центральної Європи. Політологія як навчальна теорія почала вперше викладатися в Югославії (1948 p.), Польщі (1963 p.), Угорщині (1988 p.), Чехословаччині (1988 р.). У Чеській республіці найбільш відомими політичними теоретиками є Ю. Кроуп та Р. Давід. Плідно працюють у галузі політичної науки угорські дослідники М. Бігарі, Б. Покол, К. Калман. Значні досягнення має польська політична школа (Є. Вятр, А. Боднар, Ф. Ришка). Особливо плідний внесок зробив Є. Вятр, у книзі якого “Соціологія політичних відносин” із сучасних методологічних підходів висвітлено проблеми функціонування політичної влади, політичної поведінки, ролі еліти та лідерства в політичному процесі.