Тема 1. Політична влада: сутність і специфіка

Тема 1. Політична влада: сутність і специфіка

Проблема влади є центральною в політичній науці. Влада ~ це вид вольових відносин між людьми й політичними суб’єктами. Владу розуміють як здатність і можливість реалізувати свою волю, впливати на поведінку та рішення інших людей. Б. Рассел у своїй фундаментальній праці “Влада” виділяє такі види влади: церковну, революційну, економічну, традиційну, “очолену” владу і владу над громадською думкою (Рассел Б. Власть. Новый социальный анализ.- К.: “Стэп-К”, 1996.- 238 с).

До характеристик влади насамперед належать:

– можливість впливати на “когось” і на “щось” у своїх інтересах;
– право на керівництво, вплив, управління;
– наявність відповідної могутності й сили;
– право на політичне панування;
– наявність необхідних ресурсів;
– регулювання владних відносин на свою користь;
– можливість суб’єктів влади діяти на зміну свідомості й позиції “об’єкта” влади.

Влада – це порівняно стійкі й стабільні відносини, які дають змогу суб’єктові підпорядкувати об’єкт відповідно до своїх інтересів. Дії влади не завжди спрямовані проти інтересів об’єкта. Влада – не тільки здатність впливати на “щось” і на “когось”. На відміну від впливу (дії), вона виражає сутнісну здатність, диспозицію, цим самим виступаючи різновидом каузальних зв’язків.

Категорію влади розкривають у широкому й вузькому значенні. У першому – це владні відносини між суб’єктами різних рівнів, коли один з них має змогу гарантовано й тривало підпорядковувати собі іншого, застосовувати при цьому будь-які засоби й ресурси. У вузькому розумінні – це керівництво державою або якоюсь іншою політичною структурою.

Стверджуючи, що суспільна влада – явище глибоко ангропологізоване, Б. Кухта наголошує: “Аналізуючи владу, дотримуємося думки, що раціональне пояснення недостатнє: у влади присутнє завжди щось містичне, і це притягує до неї не лише прагматиків, владолюбців, а й певних романтиків, “шукачів перлин (Політична наука. Словник: категорії, поняття і терміни.- Л.: Кальварія, 2003.-С. 75).

Політична влада є особливим різновидом загального поняття влади. Під політичною владою розуміють спроможність певної групи, особи проводити свою волю і лінію у політиці та суспільних відносинах.

Феномен політичної влади наукові теоретики розкривають у двох площинах. Одні оцінюють владу як винятково політичний феномен. Тому влада розуміється як винятково політична сутність і політичне явище. Інші бачать владу такою, яка не обмежується політикою, але складає її значну частину, влада ширша й активно діє за межами політичного.

Як приклад першого підходу до влади можна навести цитату X. Лассуела й Е. Кеплена: “У широкому розумінні, – пишуть вони, – всі форми влади є політичними”. Отже, політика розповсюджується на всю владу. Прикладом другого підходу є теорія Т. Парсонса та X. Арендт, які з політичної влади виводять міжособистісні відносини, а владу співвідносять переважно з дією великих соціальних систем.

Багато теоретиків політичну владу визначають як боротьбу за владу, за володіння нею та її утримання. Політична влада – це влада в політичній сфері або її секторах. Для уточнення використовують різні критерії. Головними критеріями для X. Лассуела і Е. Кеплена є “контроль над політикою володарювання”; для П. Морріса – це контроль над тим, щоб “у процесі прийняття колективних рішень наші індивідуальні влади трансформувалися в інші види влади”. Для Дж. Локка таким критерієм виступає “політичне право”: “Політичну владу я розглядаю як право прийняття законів”.

Отже, політична влада є лише різновидністю влади. Вона включає всі види владних відносин у сфері політики. При визначенні політичної влади головну роль відіграє поняття політики.

Політична влада може виступати в різних формах, здійснюватися як сила, примус, переконання, легальний авторитет тощо.

Політична влада означає здатність суб’єкта забезпечити підпорядкування об’єкта в політичній сфері. Політична влада – це можливість однієї групи людей реалізовувати свої інтереси в боротьбі з іншими групами.

Особливості політичної влади:

– здатність і готовність суб’єкта влади виявити свою політичну волю;
– верховенство влади, обов’язковість виконання її рішень;
– охоплення владною дією всього політичного простору;
– наявність політичних структур, через які суб’єкт влади здійснює політичну діяльність;
– осмислення політичного інтересу й політичних потреб;
– моноцентричність влади (наявність єдиного центру прийняття рішень);
– володіння і використання комплексу необхідних ресурсів. Осмислюючи сутність і різноманіття концепцій політичної влади, напрацьованих наукою, необхідно класифікувати найголовніші з них:
– нормативно-формалістична, згідно з якою джерелом і змістом влади виступає певна система норм;
– суб’єктивістсько-психологічна, в основі якої лежить пояснення влади як інстинктивного потягу людини до влади;
– реляціоністська, де влада постає як відносини між індивідами й групами при зміні ролевих відносин і впливів;
– марксистська концепція спирається на розуміння влади як панування одного класу над іншим, а боротьба йде за економічні інтереси;
– системна концепція влади виходить з того, що влада є політична система. У ній виділяють мікро-, мезо- та макропідходи.
– біхевіористська концепція зосереджує увагу на мотивах поведінки людей у боротьбі за владу;
– інструменталістська концепція розглядає владу як можливість використання певних засобів, у тому числі й насилля;
– влада, за теологічною концепцією, є досягненням певних цілей і результатів;
– психологічна концепція виводить витоки влади зі свідомості та підсвідомості людей і психологічної хворобливості;
– за структурно-функціональною концепцією влада є різновидом функціоналізму, солідаризму та структуралізму, які визначаються функціями влади;
– конфліктна концепція розглядає владу як суперечливий розподіл цінностей у конфліктних ситуаціях;
– технократичні концепції різноманітних напрямків.

Суб’єкт влади може бути індивідуальний і колективний, ним може виступати і все суспільство. Таким суб’єктом може бути партія, рада, хунта, революційний комітет тощо. Об’єктом влади виступає все, на що спрямована дія влади (особи, структури). Виділяють безпосередні суб’єкти влади, до яких належать політичні структури, які мають відповідні засоби для досягнення цілей.

До джерел політичної влади належать: ідея, сила, авторитет, багатство, становище в суспільстві, організація, володіння інформацією.

Важливим є поняття ресурсів влади, під якими розуміють все те, що може індивід або група використати для впливу на інших.

Кожна влада, якщо вона хоче бути ефективною, повинна спиратися на відповідні ресурси. Ресурси є основними елементами влади, які визначаються як засоби, за допомогою яких суб’єкт має здатність впливати на інших суб’єктів.

Політична теорія багата на різноманітні пояснення і розуміння ресурсів влади. Зокрема, Е. Етціоні виділяє примусові, нормативні ресурси й ресурси, які дають вигоду. О. Тофлер наголошує на утилітарних, примусових і нормативних ресурсах. X. Лассуел і Е. Кеплен нараховують вісім видів основних ресурсів влади: сама влада, багатство, повага, вміння, освіта, становище, моральний обов’язок, любов. Р. Даль до ресурсів політичної влади відносить багатство, вільний час, інформацію, соціальний стан, харизму, легітимність, підтримку тощо. Отже, автори по-різному підходять до визначення ресурсів влади, включаючи сюди матеріальні, духовні, ментальні, інформаційні види, які розширюють можливості суб’єкта влади.

Крім цього, С. Бекерек і Е. Лолер виділяють “внутрішні” й “зовнішні” ресурси, а Д. Ронг акцентує на “колективних” ресурсах (солідарність, підтримка громадськості тощо). Виділяють ще “загальні ресурси влади” й “конкретні ресурси влади”. До перших належать засоби, які контролюються суб’єктом і завжди можуть використатися ним для впливу на об’єкт. До других – ті ресурси, які потрібні для підпорядкування об’єкта в конкрегний час. Частина теоретиків наголошує на такій необхідній умові, як “здатність мобілізувати ресурси” й відповідно їх використати. Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.

Поняття “ресурси влади” можна віднести до будь-яких засобів, котрі використовуються суб’єктом для підпорядкування об’єкта. Однак у будь-якому разі ресурси влади мають контролюватися суб’єктом і довільно ним використовуватися.

Ресурсами влади можуть використовуватися заохочення і покарання.

Можливість розпоряджатися владою передбачає дотримання певних принципів. До основних належать: принцип збереження, дієвості, легітимності, принцип санкціонованих дій, колегіальності, відповідальності, культурності, самокритичності, відхід від вседозволеності.

Політична влада має такі характерні ознаки: 

а) домінування владної волі; 
б) володіння апаратом впливу й управління;
в) можливість застосування насилля до осіб, груп, суспільства;
г) верховний суверенітет органів влади над іншими структурами; ґ) легітимність.

Політична влада має свої особливі функції:

– інтегративну;
– регулятивну;
– стабілізаційну;
– прогностичну;
– визначення напрямків розвитку суспільства;
– контрольну;
– розподілу основних цінностей і ресурсів суспільства.

У розвитку політичної влади проходять подальші трансформації. Політична наука акцентує на таких нових тенденціях розвитку політичної влади:

перша – полягає у посиленні процесів демократизації;
друга – проявляється у зростанні факторів легітимації;
третя – чіткий поділ влади за горизонталлю і вертикаллю, її перерозподіл між центром і регіонами;
четверта – свідчить про негативні процеси наростання конфліктів між гілками влади;
п’ята- посилення темпів бюрократизації владних структур;
шоста – відбуваються функціональні зміни у владних структурах під тиском глобалізаційних процесів.

Особливо активно відбуваються зміни в українській політичній владі. Наявна модель політичної влади в Україні залишається неефективною, на що впливає низка причин. Серед головних -невідпрацьовано механізм розподілу й функціонування владних структур. Гілки влади (законодавча, виконавча, судова, президентська вертикаль) більше конфліктують між собою, ніж співпрацюють.

Знижує ефективність функціонування влади слабкість і непрофесійність владної еліти, яка, відчувши безконтрольність суспільства, працює в основному на себе. Відбувається швидкий процес корумпованості й олігархізації владних угрупувань. Посилюються авторитарні тенденції як центральних, так і регіональних владних структур