Тема 13. Політична діяльність

Тема 13. Політична діяльність

Політичну діяльність політологія трактує як одну з багатьох типів діяльності в суспільній сфері. У широкому розумінні це сукупність дій окремих осіб, груп, націй щодо ре&іізації своїх політичних інтересів із приводу завоювання, утримання і використання влади або впливу на неї. Це також дії, пов’язані з намаганням удосконалити або змінити політичний і соціально-економічний лад. Крім того, політична діяльність стимулює політичну систему на зміни в інтересах різних верств.

Політична діяльність має свої теоретичні обґрунтування. Найбільш поширена елітарна модель. В її основі лежить ідея переважаючої участі еліти в політичній діяльності. Участь мас вважається недоцільною. У рамках елітарної моделі виділяють “теорію захоплення влади правлячою верхівкою” (В. Паретто, Г. Моска, Р. Міхельс), теорію “занепаду американської демократії”” (Р. Міллс) та теорію “самовідновлення” панівного класу суспільства (П. Бірнбаум). Ці теорії об’єднує головна ідея однорідності еліт, які складають “трикутник влади”, до якого входять політична, економічна й військова верхівка.

Популярною на Заході є теорія “плюралізму еліт”. її речники (Р. Даль, Р. Арон) заперечують однорідність еліт і пропонують свої концепції “руху до поліархії”” та концепції “правлячих категорій”. Широко аналізують сучасні теорії “моделей майбутнього державного управління”. До цієї теорії належить концепція М. Кроз’є (“індивід і суспільство”), П. Греміона (“периферійна влада”), Б. Жобера (“держава в дії”). За суб’єктами дії французький політолог М. Дюверже виділяє класові, територіальні та корпоративні групи в політичній діяльності.

Політична діяльність має, на думку А. Колодій, такі особливості. Перша – специфічний зв’язок позитивних політичних дій і негативних політичних впливів. Друга – особливе співвідношення виявів вмотивованої цілеспрямованої активності політичного суб’єкта й неусвідомленоі спонтанної участі людей у політиці. Третя – парадоксальність наслідків політики.

Політична діяльність характеризує участь індивідів і груп у реалізації політичних відносин. Важливо знати рівень суб’єктності політичної діяльності, їх види та функції. Українські політологи (А. Пойченко, І. Федірко) виділяють три рівні суб’єктів політичної діяльності: базові (первинні) суб’єкти політики, до яких належать етноси, нації, класи, соціальні верстви, соціально-демографічні групи, територіальні й релігійні об’єднання. Вторинні суб’єкти політики – політичні партії, рухи, громадські комітети. До безпосередніх суб’єктів політики (третій рівень) належать політичні лідери, владні структури, керівні органи політичних партій.

Функції суб’єктів політичної діяльності поділяються стосовно рівнів та видів. Базові суб’єкти виконують функції самоусвідомлення, визначення власних інтересів, формування і діяльності громадсько-політичних структур; надання їм підтримки через масові акції. Вторинні суб’єкти виконують подібні функції до базового рівня. Функції ж безпосередніх суб’єктів політики (третій рівень) більш конкретизовані – прийняття політичних рішень, консолідація суспільства, подолання конфліктів, організаційна діяльність, боротьба за самозбереження.

До структури політичної діяльності входять:

– об’єкти (політична влада, політико-владні структури);
– суб’єкти (політичні партії, суспільні рухи, лідери, державні службовці);
– процес діяльності (конкретні окремі дії).

Процес політичної діяльності проходить такі стадії: а) визначення мети, б) політичне прогнозування; в) політичні рішення; г) політична мобілізація; ґ) реалізація цілей, коригування тактики; д) контроль; є) підведення підсумків; є) визначення нової стратегії.

Рівні політичної діяльності виділяють за місцем суб’єктів у політичній ієрархії:

– елітарний рівень пов’язаний із регулюванням діяльності стосовно самих себе, суспільних груп, основних сфер суспільного життя;
– рівень масової участі здійснюється через різні форми і структури: право контролю народу за діяльністю владних структур, який формулює свої вимоги на індивідуальному та груповому рівнях.

За кількістю суб’єктів виділяють таку політичну діяльність:

– індивідуальна: особисті акції протесту, індивідуальний відкритий прояв незгоди, самостійна протестна відставка політика;
– колективна: спільні індивідуальні дії з незначним ступенем організації (стихійні демонстрації, перекриття руху транспорту);
– групова: основними суб’єктами такої діяльності є суспільні групи, класи, верстви із значною організацією, чіткою програмою дій (повстання, політичний страйк);
– загальносуспільна (еволюція, визвольна боротьба, національний рух).

Політичну діяльність класифікують також за основною спрямованістю:

– на здобуття влади або розширення владних повноважень;
– на вдосконалення, підвищення ефективності або заміну владних структур;
– на зміну або модифікацію політичних курсів, напрямків розвитку політичної системи, суспільства в цілому.

З огляду наслідків політичних дій виділяють інноваційну, стабілізуючу, консервуючу, реставраційну, революційну, трансформаційну діяльність.

Політичну діяльність характеризують як раціональну, коли суб’єкт дії має чітке уявлення про цілі й методи їх досягнення, та ірраціональну, якщо суб’єкти не досягають мети через намагання втілити свої догматичні схеми чи утопічні ідеї. Політичні дії розглядають як творчі та інерційні. До перших відносять ту діяльність, яка вносить у політику прогресивні зміни, нову динаміку. До других – дії, які зберігають існуючий стан, нічого нового не вносять у розвиток політичної системи. Політична наука поділяє діяльність на стихійну й організовану. Однак у реальній політичній боротьбі завжди співіснують дії свідомі (продумані) й елементи непередбачених і неконтрольованих дій.

До основних видів політичної діяльності належать революції, контрреволюції, реформи, політичні перевороти, путчі, військові заговори, маніфестації, пікетування, походи, протести, референдуми, виборчі кампанії.

Виділяють також форми політичної бездіяльності: політичне виключення, низька ефективність зворотного зв’язку, розчарування в політичних інститутах і політиках, політична апатія, політичний бойкот.