Тема 19. Політична культура

Тема 19. Політична культура

Політична культура – це сукупність політичних цінностей, норм і способів поведінки. Намагання осмислити вплив думок людей, їх настрої і цінності на політичне життя сягає в далеке минуле. Ще Арістотель роздумував над впливом “стану розуму” людини на стабільність суспільства. Термін “політична культура” вперше використаний у XVIII столітті німецьким філософом І. Гердером. Питання сутності та особливостей політичної культури цікавили в різні епохи Н. Мак’явеллі, Ж.-Ж. Руссо, А. де Токвіля, В. Вільсона та багатьох інших. Однак теорія політичної культури виникла лише в XX столітті. Значним внеском у підходах до цього явища було вивчення проблем суб’єктивності в політиці та проявів ірраціональності німецьких мислителів (Т. Адорно, Г. Маркузе, Е. Фромм). “Батьком” теорії політичної культури ряд дослідників вважають Ч. Мерріама, який присвятив цій проблемі низку статей під назвою “Громадянські дослідження”.

Головний внесок у розвиток теорії політичної культури зробив американський дослідник Габріель Алмонд, опублікувавши в 1956 р. статтю “Порівняльний аналіз політичних систем”. Він вважав, що “кожна політична система вкорінена в особливу систему цінностей відносно до політичної дій. Я знайшов корисним віднести це явище до політичної культури, яка пов’язана, але не ідентична, загальній культурі”. Працюючи разом із С Вербою, Г. Алмонд робить порівняльний аналіз політичних культур 13 країн. Ці дослідники дають таке визначення політичної культури: “Термін “політична культура” передбачає специфічні політичні установки по відношенню до політичної системи та її різних частин і установки по відношенню до власної ролі в системі”.

Г. Алмонд і С. Верба також визначали структуру системи орієнтацій, які складають політичну культуру. Ними визначено такі типи:

– “когнітивні орієнтації”” – знання і переконання про політичну систему, її роль і тих, хто виконує політичні функції;
– “афективні орієнтації”” – почуття стосовно політичної системи, її ролі й ролі учасників політичних процесів;
– “оцінні орієнтації” – переконання, думки про політичні об’єкти, комбінації ціннісних стандартів, знань і афективних орієнтацій.

Інший американський дослідник В. Розенбаум виділяє декілька груп політичних орієнтацій залежно від того чи іншого об’єкта, які й складають політичну культуру:

– орієнтації відносно інститутів державного управління (стосовно політичного режиму, відносно “входів” і “виходів”, реакцію на посадових осіб, на символи та державні норми);
– орієнтації відносно “інших” у політичній системі, сюди належить усвідомлення приналежності до нації, держави, групи, регіону, партії тощо, орієнтації щодо існуючих правил гри;
– орієнтації щодо своєї власної поведінки й діяльності (політична компетентність, політична дієвість й ефективність, розуміння можливостей впливати на політичні рішення).

Важливе значення стабільності й дієвості політичної культури має ступінь її однорідності. В усякій, навіть найодноріднішій культурі, є національні, конфесійні, релігійні різновиди. Специфічні сукупності різновидів культури, які характеризують політичні погляди й настрої на існуючу політичну систему, владу та політичну активність, називаються субкультурами. Політичні субкультури характерні для певних регіонів або територій (Східний і Західний регіони).

Українські вчені беруть активну участь у виробленні концептуальних підходів до розуміння політичної культури.

Сучасні дослідники проблеми В.І. Бурдяк та Н.Ю. Ротар відзначають, що українська політична наука сформувала два теоретичні напрямки аналізу цього феномену.

До першого вони відносять тих, хто політичну культуру вважає як сукупність знань, цінностей, політичного досвіду та традицій, принципів і способів політичної діяльності та функціонування політичних інститутів. До представників цього (першого) напрямку відносять С. Рябова, Л. Нагорну, В. Потульницького, В. Полохала та ін. Другий напрям розуміння політичної культури виходить з того, що вона аналізується під кутом зору політико-психологічних характеристик індивіда та його включення в політику. Цей напрям розділяють В. Бебик, В. Лісовий, М. Пірен, О. Рудакевич, В. Янів таін.

Значна частина теоретиків виходить з того, що існують чітко виражені типи західної і східної політичних культур. До основних цінностей та орієнтацій західної політичної культури В. Бурдяк та Н. Ротар відносять: орієнтацію в політиці на раціональні цілі та інтереси; верховенство прав і свобод особистості; визначення прав політичної опозиції; толерантність; цінність громадянського суспільства; гарантію прав і свобод людини. До основних цінностей та орієнтацій східної політичної культури вони відносять: орієнтацію в політиці на етичні цінності й традиції; верховенство суспільних та групових інтересів над особистими; негативне ставлення до опозиції та вільнодумства; орієнтацію на патронажно-клієнтальні зв’язки; домінування традицій; перевагу патронату з боку держави. Ці автори дотримуються думки, що “в Україні сьогодні спостерігається функціонування орієнтацій як східного, так і західного типів політичної культури, що привело до появи значної кількості маргінальних елементів у системі політичних орієнтацій населення України” (Бурдяк В.І., Ротар Н.Ю. Політична культура Європи в контексті інтеграційних процесів: Монографія.- Чернівці: Рута, 2004.- 328 с).

У вітчизняній літературі прийнято вважати, що політична культура є якісним станом політичного життя суспільства, який характеризує ступінь розвитку політичних інститутів, а також характер взаємодії суб’єктів політичного процесу, особи й суспільства.

У словнику “Політична наука” за редакцією Б. Кухти (Л.: Кальварія, 2003.- С. 215) подано таке широке визначення:

“Культура політична – владний аспект будь-якої національної культури, відображений у системі поглядів, почуттів, цінностей та уявлень, які реалізуються в політичних відносинах і діяльності політичних суб’єктів”.

Норми політичної культури – це загальноприйнятні зразки поведінки суб’єктів політичної дії відповідно до існуючої ієрархії цінностей.

Найосновніші функції політичної культури: пізнавальна, регулятивна, нормативно-ціннісна, захисна, прогностична, виховна.

Важливе значення для теоретичного аналізу проблем політичної культури має її типологізація. Перші спроби зроблено Г. Алмондом і С. Вербою. Вони в ряді своїх спільних творів запропонували три основних моделі (“ідеальні типи”) політичної культури:

1. “Паріхіальна” політична культура. Цьому типу ще дають назви – приходська, патріархальна, традиційна. Такий тип характерний повним відстороненням населення від політичної системи, будь-яких контактів із нею. У таких суспільствах політичні суб’єкти виконують одночасно політичні, економічні, релігійні, духовні та інші функції. У них переважає територіальна й культурна диференціація населення.

2. Підданська політична культура, яка характерна пасивною політичною поведінкою, орієнтацією на переважаючі офіційні цінності й норми. У більшості громадян переважає патерналістське сприймання політичної системи, вони не виступають у ролі активних гравців у політиці.

3. “Партисшаторна” політична культура (культура участі). Це яскравий тип активістської політичної культури, йому властива активна участь особи в політичному житті.

У сучасному світі ці типи вже не зустрічаються, вони існують у різних варіантах і мають змішаний характер. Для стабільних демократій виділяють “громадянську політичну культуру”. Політичну культуру поділяють також на консенсусні й поляризовані типи. Консенсусна політична культура характерна перевагою більшості, і в ній переважають центристські, помірковані політичні ¦ сили. У поляризованій все навпаки — переважають крайні радикальні сили в різній пропорції.

Сучасні нідерландські дослідники Ф. Хюнкс і Ф. Хікспурс виділяють такі типи політичної культури: “громадянська партисіпаторна культура”, “клієнталістська політична культура”, “протестна культура”, “автономна культура”, “споглядальна політична культура” тощо.

Найбільш детальну типологію політичних культур наводить А. Колодій:

1. За рівнем прояву:

– індивідуальна;
– групова;
– масова.

2. За рівнем політичної участі: 

-патріархальна;
– підданська;
– активістська;
– громадянська;

3. За геополітичним критерієм:

– західна;
– східна;
– маргінальна;
– змішана.

4. За ідеологічним критерієм: 

– ліберальна; 
– консервативна;
– соціалістична;
– націоналістична; 
– расова.

5. За особливостями нації як суб’єкта політики: 

– українська;
– американська;
– російська та ін.

6. За рівнем збігу ціннісних орієнтацій населення: 

– гомогенна;
– інтегрована; 
– фрагментарна; 
– змішана; 
– уніфікована.

7. За рівнем закритості-відкритості:

– інтравертивна;
– екстравертивна.

8. За характером політичного режиму: 

-демократична;
– авторитарна; 
-тоталітарна;
– перехідна; 
-змішана.

9. За формою державного правління:

– республіканська;
– монархічна.

10. За типом поведінки в конфліктах:

– конфронтаційна;
– консенсусна.

11. За ставленням до суспільного прогресу: 
– прогресивна;
– реакційна; 
– динамічна; 
– застійна;
– оптимістична;
– песимістична.

Політична культура сучасної України має пострадянський, посткомуністичний, маргінальний характер. Домінуючою тенденцією є демократична, із значними елементами авторитаризму, етатизму, патерналізму.

Українській політичній культурі властиві такі -риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність.

На формування цих рис у політичній культурі України вплинули такі чинники, як багатовіковий період бездержавності, розчленування України між державами з різними політичними культурами, денаціоналізація провідних верств, тривале панування комуністичного режиму. Все це спричинило до деформації рис індивідуалізму й прагматизму, утвердило формування елітарно-колективістських цінностей.