Тема 25. Фактор сили в міжнародних відносинах

Тема 25. Фактор сили в міжнародних відносинах

Проблема сили й загроза її застосування супроводжують усе існування людства. Історія людства переповнена силовою боротьбою. За приблизними підрахунками, за останніх 5 тисяч років на нашій планеті відбулося понад 14 тисяч війн, у яких загинуло близько 4 млрд чоловік. У XX столітті відбулося дві світові війни, численні революції і контрреволюції, крах колоніальної і соціалістичної систем, які теж супроводжувалися застосуванням сили й численними жертвами. За неповними підрахунками, у XX столітті тільки з політичних мотивів загинуло понад 170 млн людей.

Політична наука зробила чимало для осмислення цих трагічних процесів. Запропоновано величезну кількість теорій, концепцій, гіпотез, які з різних позицій вирішують проблему сили в міжнародних відносинах. Ще Святий Августин вважав, що причиною постійних конфліктів у суспільстві є вільна воля людини, її розбещеність. Набагато пізніше К. Маркс причину застосування сили бачив у історичній потребі суспільного розвитку (класова боротьба – джерело прогресу). Починаючи з Т. Гоббса, вважалося, що силова боротьба й військові конфлікти є вродженою властивістю людської вдачі. На думку мислителя, “війна всіх проти всіх” відповідає внутрішній сутності людини. Є чимало гіпотез, пов’язаних із боротьбою за виживання, з перенаселеністю, браком ресурсів тощо. Однак поступово все більше теоретиків і практиків військові конфлікти почали пов’язувати з політичними проблемами. Так, ще на початку XIX ст. К. Клаузевіц прийшов до думки, що війна є не щось інше як силове продовження політики. На його переконання, “силу може стримувати лише сила”.

На жаль, людство не змогло виробити ефективні політичні механізми протистояння грубій силі в міждержавних відносинах. Після Другої світової війни стримуючим механізмом слугувало протистояння двох систем і двох військових блоків (НАТО і Варшавський договір). Ядерна зброя і загроза світової катастрофи була наймогутнішим стримуючим фактором. Ядерні держави намагалися не доводити ситуацію до крайності, при якій навіть локальний конфлікт міг викликати глобальне протистояння. “Холодна війна” багато десятиліть утримувала рівновагу сили й загрози застосування сили. З розвалом Радянського Союзу розпочалася силова (збройна) боротьба на його окраїнах – Чечня, Абхазія, Карабах.

Після закінчення “холодної війни” не створено потужної міжнародної структури, яка регулювала б і перешкоджала б застосуванню сили. ООН, як свідчать сучасні численні конфлікти, не справляється з цим. Із двох наддержав одноособовим військовим лідером залишилися СІЛА. Однак одній державі, хоча й найпотужнішій, важко справитися із загрозою міжнародного насилля.

Одним із факторів, що активізує насилля, виступають глобалізаційні процеси, перш за все – глобалізація економіки. Перевага транснаціональних корпорацій передбачає не в останню чергу силовий тиск на конкурентів. Насильство живиться великою мірою нерівністю і боротьбою на світовому ринку, конкуренцією за ринки. Засилля західної культури, “вестернізація” культурних цінностей викликає в багатьох народів спротив і намагання захистити свою національну та культурну ідентичність. Сприяють посиленню насильства й міжнародні засоби масової інформації. У світі йде жорстока боротьба за перерозподіл і контроль над міжнародною інформаційною мережею.

Застосування сили протягом багатьох віків призвело до формування “образу ворога”. Ворогом вважалися самі різні соціальні групи, політичні партії, держави й народи. “Образ ворога” зміцнював психологію ворожості й ненависті, він поступово набирав конкретних рис й адрес, хоча частіше залишався безособовим. Його ховають за такими штампами як “світовий імперіалізм”, “європейсько-масонський заговір”, “мусульманський фундаменталізм” тощо. Всі ці та інші штампи мають власну інерцію і підштовхують до ескалації напруженості й ворожості. “Образ ворога” в міждержавних відносинах підштовхує до недовіри й підозрілості в політиці інших держав, морально та психологічно готує маси до конфліктів і воєн.

На думку багатьох мислителів, проблема насилля (революції, війни, повстання) виникає передусім за перерозподіл матеріальних ресурсів. У цьому проявляється своєрідна варварська форма прогресу людства в умовах дефіциту. Війни часто завершувалися революціями, що сприяло прогресу суспільства. Отже, на їх думку, сила у відповідних умовах є умовою необхідної форми реалізації прогресу людства.

Тероризм (від лат. teror – страх, жах) – політика й тактика досягнення політичних цілей у формі особливо жорстоких засобів і форм політичного насилля. Наука не дає єдиної думки з приводу сутності терору. У сучасному значенні поняття “терор” з’явилося в кінці XVII ст. у період Великої французької революції. Головним у тероризмі є методи досягнення цілей, в основі яких застосування або погроза застосування насилля. >

Тероризм перетворився в один із символів сучасного світу. Поворотним пунктом стали події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, де загинуло понад дві тисячі безневинних людей. Однак тероризм давно став повсякденним явищем. Повідомлення у пресі, на радіо й телебаченні про страшні та жорстокі терористичні акти стають вже звичними й буденними. Наука виділяє внутрішню, міжнародну, політичну, релігійну, етнічну, державну форми терору. Терор поділяють на індивідуальний і колективно-організований. Насилля – невід’ємна характеристика будь-якої форми терору. Політологія особливу увагу приділяє вивченню сутності й суб’єктності терору. Найнижчий рівень суб’єктності терору – це конкретна особа. Наступний рівень – організована група терористів. Ще вищий рівень – державно-організований. До найвищого рівня належить міжнародна форма тероризму.

Суб’єкт терору завжди переслідує якісь конкретні цілі. Найчастіше такими цілями стають політичні зміни й дії політиків. Терористи завжди використовують для досягнення політичних цілей нелегітимне насилля.

Про масштаби тероризму свідчать дані ЦРУ США. За період з 1968 р. до 1980 р. у світі вчинено понад 6700 акцій міжнародного терору. За свідченням цієї авторитетної структури, тероризм невпинно поширюється територіально. У 1970 р. терористичні акти були скоєні в 48 країнах, у 1975 p.- 57, у 1980 p.- 76, у 1995 p.- вже у понад 100 країнах. Сучасний тероризм використовує принципово нові методи. Диверсійні методи спецслужб перенесено у сферу політичних відносин.

Серед причин виникнення і поширення тероризму виділяють:

– відсутність у конкретній ситуації ненасильницьких методів вирішення політичних, економічних, соціальних, етнічних, релігійних та інших проблем;
– відданість однієї зі сторін протистояння насильницьким ідеологіям і методам;
– тривала духовна стагнація суспільства;
– релігійне протистояння, в основі якого знаходиться екстремізм, зокрема ісламський (як протистояння Заходу);
– тривалі етнічні й расові конфлікти;
– наявність екстремістського харизматичного лідера (Бен Ладен у Аль-Каїді, Ренато Курчо в італійських “Червоних бригадах”, Ульріка Майнгоф у західнонімецькій фракції “Червоних бригад” тощо).

Характерні особливості має державний тероризм, а саме:

– такий тероризм розв’язує специфічні державні завдання;
– секретні служби деяких держав організаційно й фінансово підтримують тероризм, як це робив С. Хусейн в Іраці;
– така форма тероризму носить найбільш секретний характер;
– терористичні акти здійснюються через спецслужби або за їх підтримкою;
– підтримувані державою терористи краще озброєні й діють більш ефективно.

Однак, як свідчить досвід, ефективна боротьба з тероризмом можлива тільки із застосуванням комплексних підходів багатьох сторін. Перш за все необхідно звертати увагу на ліквідацію передумов виникнення та існування тероризму.

Регіональні прояви насилля продовжують розростатися і ставати більш кривавими. Особливістю цих конфліктів є те, що в них гинуть переважно мирні люди. У регіональних сутичках у XX ст. загинуло близько 6 млн людей. Найбільш кривавими регіональними конфліктами були війна в Мексиці, між Болівією і Парагваєм 1928-1935 pp., громадянська війна в Іспанії 1936— 1939 рр., напад Італії на Ефіопію 1936 p., корейська війна 1950— 1953 pp., дві індо-пакистанські війни, війна у В’єтнамі 1961-1974 pp., громадянська війна в Нігерії 1967 p., війна між Іраком і Іраном 1980-1987 pp.

Регіональні конфлікти велися і ведуться заради ідеологічних експериментів. Так, Мао Цзедун у ході своїх комуністичних утопічних експериментів, у тому числі й “культурної революції””, ліквідації “ворогів народу”, офіцерів Гоміндану та насильницької колективізації знищив близько 29 мільйонів китайців. Понад 1 млн людей знищив диктатор Пол Пот у Камбоджі. Крім того, численними жертвами комуністичних експериментів стали народи Східної Європи після Другої світової війни (депортації українців з Польщі, переселення з Литви). Відомі жахливі наслідки етнічних чисток в Югославії, багато років триває конфлікт у Чечні за утопічні спроби побудувати в XX ст. комунізм заплачено 60 млн людських жертв.

У регіональних конфліктах початку XXI ст. продовжують гинути кращі представники людства.